+12 Київ
Приблизний текст вибачення.
Старий прекрасний жарт Андрія Книшева: хлопчик одружився з бабусею, щоб заволодіти її спадщиною. Коли він помер, усі його іграшки дісталися їй...
Я згадав цей жарт укотре, насолоджуючись обличчями героїв фільму "Свідки Путіна", захоплених безпристрасною камерою в момент свого торжества, у всьому розкішному діапазоні цих переможців 2000 року, від Юмашева до Павловського...
До цієї "перемоги" (завідомо беззаконної – згадаймо 112% голосів, нарахованих Путіну в останні дві години голосування, щоб не допустити другого туру) його привели саме вони, "ліберали". Жодного Сєчина, жодних золотових, бастрикіних і чайок у ті часи не було на поверхні.
Саме вони – видатні інтелектуали з невиправним дефектом етики – розкрутили цю нікчему. Вони вставили цей шприц у вену російському народу, вони уклали договір із дияволом у самовпевненій надії, що можна буде проскочити, не заплативши. Що в усіх буде субота, а у них четвер. "Розумний, а дурень", – говорить про це російська приказка.
Комусь, як Тетяні Дьяченко та Юмашеву, було вже нікуди діватися. У когось кігтик загруз саме в цю ніч. Випадки, що й казати, різні, і біографії різні. А єдине лише одне: безсоромність. Бо, здається, ніхто з цих "переможців" 2000 року – крім Бориса Нємцова і трагікомічного Березовського – так і не попросив вибачення за інцидент.
Мова не про бездоганність – хто не йшов на компроміси і хто не помилявся? Але через майже 20 років, коли остаточно з'ясувалася ціна тієї перемоги – політична катастрофа Росії і багато тисяч людських життів, просто відійти вбік із ображеним обличчям скривдженого інтелектуала, на мій смак, замало буде!
Ви – співучасники, вже вибачте. Ваше активне каяття – як у Нємцова, всією біографією, що залишилася, – могло б виставити той березневий епізод 2000 року саме помилкою. (Буває, що чесну людину використовують утемну). Але от невдача: майже всі ті "чесні люди" досі в долі – при посадах і кошторисах, в еліті. Тільки – наче вже не зовсім при Путіні. Ніби окремо...
О так, "путінські" тепер – це бастрикіни та сєчини, це фуй-фуй, це соромно, та й токсично, скоро в Європу пускати перестануть. Але хто може заборонити пристойній людині бути "державником" типу Чубайса? Із благородним відливом стоїцизму, але в олігархічному статусі. Хто може заборонити людині бути Кудріним – і поєднувати імідж інтелігента зі статусом путінського друга і за сумісництвом потішного борця з корупцією?
Уміння критикувати систему, не називаючи імені її головного бенефіціара, сягнуло в останні роки небувалої витонченості. Лібералізм такий, що у вухах закладає, а про Путіна – ні слова.
Деякі з персонажів фільму Манського тепер навіть в опозиції. Ну такий... без крайнощів. Щоб колишні господарі через злобу не відібрали пайок і не посадили, не кажучи про інше.
Тому що якщо Путіну буде приємно дізнатися, що тебе вбили, – тебе, звичайно, уб'ють. Просто перед Кремлем і вб'ють, щоб ще приємніше було. Навіщо такі крайнощі? Тихо відкочувати вбік таким Глібом Павловським, подалі від жахів пізнього путінізму (який на ранніх етапах конструював особисто) – і там, збоку, зафіксувати свій новий статус незалежного інтелектуала. Це дозволено, усе-таки не Пхеньян.
Ау, інтелектуали. Ніхто не просить вас перерізати вени і йти в схиму, але ви б хоч попросили вибачення, правда.
Приблизний текст такий: ми шкодуємо, що так вийшло. Ми думали використовувати його, а він використав нас, така халепа. Ми не хотіли інтервенцій і анексій, ізоляції Росії, замовних убивств, "поліцейщини", мракобісся, реабілітації Сталіна... Ми важко помилилися. Ми розуміємо ціну цієї помилки, ми відчуваємо свою відповідальність і просимо нам вибачити.
Джерело: Виктор Шендерович / Facebook
