+21 Київ
Туреччина. Іnşallah. Якось глибокої осені 2021 року (це був початок листопада) я приїхав зі служби до нашої квартири в Маріуполі, яку ми орендували на вулиці Миколаївській, і з порогу кажу дружині: "Тонічко, у мене буде відпустка! Давай поїдемо на море".
Під час вечері ми обдумували різні варіанти, але бюджет був доволі скромним, сезон закінчився і вибір не був дуже великим. На вихідних поїхали в супермаркет "Метро" по продукти й заразом зайшли в "Порт Сіті" шукати туроператора, щоб допоміг нам визначитися з місцем відпочинку.
Тоді ми вирішили летіти в Туреччину, в сонячну Анталію: ціна – хороша, готель – супер, москаликів там не повинно бути. Вилітали з "Борисполя" (шкода, що зараз цей аеропорт не працює через війну).
Це був чудовий відпочинок: тепле море, сонячна погода, екскурсії, смачна їжа, і, найголовніше, росіян не було. Відпочинок закінчувався, залишалося кілька годин до трансферу. Ми чекали на автобус на березі бірюзового Середземного моря. І мені дуже запам'яталася ця мить. Ми з Лук'янчиком будували "укріпрайони" з камінців, а потім усе руйнували і жбурляли в море. Тонічка катається на гойдалці поряд. Хвилі хлюпочуть і розбиваються об кам'янистий берег.
Я підійшов ближче до моря, вдивлявся в горизонт і пригадав чудову традицію: щоб повернутися сюди, треба загадати бажання й кинути в море монетку. Ви ж усі знаєте про таку традицію, правда?
У кишені я мав пару турецьких лір. Ми всі стали ближче, і я запитав у рідних, чи їм сподобався відпочинок. Лук'янчик, як завжди, коротко: "Дуже!" "Так", – сказала дружина. Я повернувся спиною до моря й через плече кинув монетку. Над пляжем майорів великий червоний прапор із білим півмісяцем. Я так і не почув, чи впала моя монетка в море, але наступні події мого життя підказують, що саме так і було. Я загадав повернутися ще раз у Туреччину.
Лютий 2022 року… Повномасштабне вторгнення військ РФ. Це мало статися рано чи пізно – багато подій підштовхувало до такого висновку. Треба було якось переконати своїх найближчих виїхати з міста, але Тонічка з Лук'янчиком не хотіли їхати з Маріуполя. За два дні до початку вторгнення я зателефонував дружині й кажу: "Необхідно на кілька днів виїхати. Це ненадовго".
По-іншому вони б просто не поїхали. На той час азовці вже ночували на своїх гарнізонах Юр'ївка та Урзуф і виїжджали в Маріуполь у службових справах, окрім тих, хто вже перебував на позиціях.
Я приїхав додому, ми зібрали одну маленьку валізу, викликали таксі до Запоріжжя, по дорозі забрали сина із садочка. Я посадив їх в автомобіль, про всяк випадок записавши номери машини, і вони поїхали.
Наша наступна зустріч відбулася в жовтні 2022-го.
Далі калейдоскоп подій: битва за Маріуполь, облога міста, завод "Азовсталь", вихід у полон, Оленівська колонія, етапування в Лефортово.
Майже весь вересень у 2022-му я не міг уночі заснути, наче чогось очікував. Усі години й дні переплелися, лише в маленькому отворі було видно день зараз чи ніч, бо в камері постійно горіло світло.
21 вересня рано-вранці я прокинувся – почув поворот ключів, голоси й кроки кількох людей. Знову поворот ключа, команда: "Лицом к окну, руки назад". У голові було кілька варіантів: страта, етап або обмін.
Останній раз допит був у липні, й відтоді мене з "одиночки" нікуди не виводили. Та й на допит це не було схоже. А вже коли опинився в літаку, я отримав підстави вважати, що я лечу на обмін. У мене були скручені руки й чорний мішок на голові, але я добре чув, про що говорили росіяни. Я почув про "пана М". Запам'яталася ще фраза: "Они нас могут сбить".
Прорахувавши час польоту, я припустив, що це інша країна й, можливо, навіть Туреччина. Мої припущення згодом підтвердилися. Хоча і з мішком на голові та зв'язаними руками, але політ до Туреччини був терпимим. А от етапування з Оленівки в "Лефортово" мені далося дуже важко. Після цього я себе не впізнав, коли побачив у дзеркалі. Я тоді дуже хотів, щоб цей літак розбився, але це вже інша історія.
Після приземлення в Туреччині – довге чекання в літаку на посадковій смузі, нерви натягнуті, а потім: "Давай, виходи".
О боже, я був першим, хто виходив і ступив на чужу землю. "Нє смотрєть!" Мені розв'язали руки й зняли мішок. Треба було сказати, що "претензій не маю", але я щось переплутав і сказав не за їхнім сценарієм. Здається, я перший український військовий, якого офіційно було інтерновано в іншу країну, хто ступив на чужу землю в цьому статусі (тоді я про це не знав). Ось я бачу наших офіцерів Кирила Буданова й Дениса Монастирського. Це ті, кого я одразу впізнав, бо було багато інших. Хтось підходить і каже, що треба підійти до карети швидкої допомоги, щоб здати кров. Нас мали перевірити на всілякі отрути й радіації, якими могли нас отруїти російські спецслужби. Мене підводять до карети "швидкої", й бачу чоловіка, про якого говорили охоронці в літаку. "Пан М" теж здавав кров. Він дивиться на мене, а я на нього – серце калатає. Так тоді хотілося йому пригадати про Стуса. Але не можна зірвати обмін – хлопці ще були в літаку. Мовчки чекаю, поки його заберуть. Я прошу сигарету, затягуюся, дивлюся навкруги, відчуваю тепле повітря, у голові легке запаморочення, і я розумію, де я (пізніше я зрозумів, що звільнений з полону, але не на свободі).
І тут я пригадав одну ліру, яку рік тому кинув на пляжі в Туреччині. Щоправда, того разу на морі так і не вдалося побувати.
Зовсім скоро Тонічка й Лук'янчик приїхали до мене. Так ми всі зустрілися в цій країні за рік. Сталося так, як ми й загадали, проте за таких обставин, що годі й уявити.
Пишу про свої спогади сьогодні, у День сім'ї, коли наш президент у Туреччині, з надією, що наші хлопці повернуться з полону. І їхні близькі й рідні зможуть нарешті обійняти своїх героїв!
Джерело: Святослав Паламар / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
