+17 Київ
У селі роблять дорогу. Уперше за довгі роки. Здирають пластами асфальт, вірніше, те, що від нього залишилося. І стелять новий. Якісь нові, фантастичні, небачені досі машини...
Для села це як празник. Різдво або Пасха. Велика подія!
Обабіч ремонту стоять сільські аналітики, експерти й вільні блогери.
– Хуй...во стелять, неглибоко, це на один день.
– Добре хоч так.
– А чого не в дощ, хлопці?
– Шо?
– Ну, ви ж обично в дощ стелите.
– Ідіть на х...й, дядьку!
– Зробіть на Заводській, там такі ями, що в мене прошлий год там трактор пропав.
– Це не ми рішаєм.
– А хто рішає?
– Начальство.
– Це Зеленський вас прислав?
– Та який, вх...я, Зеленський? Район.
– Мені б отакий каток, я б город закатав к х...ям собачим...
– А можна я візьму відро асфальту?
– Можна.
– А возик?
– Ні!
– У мене коза ногу поламала коло двору, у яму впала, стрибає як дурне.
– Беріть, ну щоб не бачив ніхто.
– От спасіба вам велике!
– Я б краще кам'янку проклав.
– Яку кам'янку?
– Ну, як ото раніше було. Камінь до каменя. То – вічна дорога! У Древньому Римі так стелили. І в Мельниках. І досі є.
– Так воно все ж вручну робилося! Ти б сам оце клав те каміння?
– Та при чому тут я?
– Ну, то стій мовчки і не п...зди! Римлянин, бл...дь...
Роблять у селі дорогу...
Посеред війни роблять дорогу.
Х...й вам усім! Ми – вічні! Ми – назавжди!
Джерело: Chepynoga Vitalii / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
