+2 Київ
У ці травневі дні я завжди поминав обох дідів, Івана та Михайла, які пройшли всі дороги Другої світової і познайомилися в 1945 році під Рейхстагом.
Дід Михайло, інтелігент, викладач сільгосптехнікуму, писав крейдою назву свого містечка: Козелець. А дід Іван, працівник бійні колгоспної заготконтори, уже гордо вивів поруч: Гітлеру п…здець.
Цей спогад мене грів із дитинства, я відчував гордість, що мої діди були серед мільйонів українців, росіян, білорусів та інших переможців фашизму.
Сьогодні відчув, що пам'ять є, але не гріє. Путін і його орки зламали те єдине спільне, чим ще можна було гордитися.
Та й що святкувати? Фашизм не був знищений тоді остаточно. Сьогодні він знову відверто демонструє свою суть в оскалі Путіна, у кувалді Пригожина, у руїнах міст і сіл, у катуванні й відрізанні голів полонених, у ґвалтуванні наших дітей та жінок.
Свято тої перемоги моїх дідів наглухо закрито 24 лютого 2022 року. Нема в мене відчуття свята.
Є відчуття жалю за мільйонами українців, які перемогли фашизм 1945-го, щоб жити у країні, яка наплювала на жертви та подвиги фронтовиків і тепер намагається вбити їхніх нащадків.
Є відчуття сізіфового обов'язку українців знову перти камінь на гору і перемагати черговий фашизм.
Так що стопку пам'яті за дідів підніму. А святкуватиму лише наш день перемоги.
Джерело: Юрій Луценко / Facebook
