+1 Київ
Партійної диктатури не ліквідовано!
Внести ложку дьогтю в чашу загального тріумфування і захоплення рішенням Конституційного Суду, який минулого четверга скасував, на думку деяких експертів, закон про партійну диктатуру.
Що ж насправді сталося? Ухваливши у лютому 2016 року закон №3700, парламент надав право після встановлення результатів виборів виключати з виборчого списку кандидатів у народні депутати України. Парламентські партії оперативно застосували це "ноу-хау". Радикальна партія виключила зі списку загалом 20 кандидатів, "Самопоміч" – 11, БПП – 13.
10–11 червня 2016 року Венеціанська комісія визнала вищезгаданий закон несумісним із принципами народовладдя, конституційними правами громадян вільно обирати і бути обраними до органів державної влади.
14 грудня Конституційний Суд скасував "токсичний" закон. Логіка рішення КС полягає в тому, що результати вільних виборів народних обранців є обов'язковими як для влади, так і для партій. Вони не мають права на свій розсуд змінювати ці результати, ухваливши рішення, наслідком яких є виключення з виборчого списку одного або кількох кандидатів у народні депутати та зміна послідовності їх розташування в цьому списку.
Чи дозволяє рішення КС виключеним кандидатам домагатися повернення до списків? Чи можуть вони звернутися до адміністративного суду з позовом про зобов'язання ЦВК відновити їхні зневажені права?
На жаль, ні. Стаття 58 Конституції України чітко зазначає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Отже, відновитися у списку заднім числом не вдасться, бо закони втрачають чинність із дня ухвалення КС відповідного рішення, але не раніше від дня його ухвалення.
Партійна диктатура нікуди не поділася, адже імперативного мандата ніхто не ліквідував. Його закріплено статтею 81 Конституції України. Вона передбачає можливість дострокового позбавлення депутатських повноважень у разі невходження народного депутата України, обраного від партії (виборчого блоку партій), до складу депутатської фракції цієї партії (виборчого блоку партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції. У цьому разі повноваження народного депутата України припиняють достроково за рішенням вищого керівного органу відповідної партії з дня ухвалення такого рішення.
У такий спосіб вигнали з парламенту непоганих депутатів – Миколу Томенка та Єгора Фірсова – на підставі їхніх заяв про вихід із фракції БПП.
Узагалі імперативний мандат існує лише в тоталітарних державах, а в демократичних – вільний. Тобто обраний депутат може виходити із фракції, бути незалежним, висловлюватися і голосувати не так, як хочеться лідеру партії. І його ніхто не може позбавити за це права бути парламентарієм.
Це означає, що під час здійснення своїх функцій депутат має враховувати не волю окремої партії, а загальні інтереси всієї нації. Його розглядають як представника всього народу.
У цивілізованих країнах депутат може позбутися мандата в таких випадках:
- коли вийшов із громадянства;
- коли самостійно написав заяву про складання мандата;
- коли набуває чинності рішення суду за скоєний ним злочин.
Політично парламентарія оцінюють не за членством у тій чи іншій партії, а за результатами роботи на благо своєї вітчизни. Вінстон Черчилль не раз змінював політичну належність, але увійшов у історію як визначна особистість саме за те, що вірно служив інтересам англійців і Великобританії.
Уже кілька резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи закликали Україну відмовитися від імперативного мандата, змінивши статтю 81 Конституції України. Проте нинішня влада наполегливо цьому противиться. Звичайно, зручніше мати кріпаків-депутатів, залежних від лідерів партій, ніж вільних парламентаріїв. Керівників фракцій можна купити, залякати.
Безумовно, нинішнє рішення КС можна вітати, але лише як маленьку перемогу в боротьбі з партійною диктатурою, а не її ліквідацію. До цього ой як неблизько!
Джерело: "ГОРДОН"
