0 Київ
Даруся. Бандерівка. Мої три львівські дні були присвячені переважно бандерівцям. Не тим міфічним бандерівцям, якими раптово почали нас лякати з екранів, із репродукторів і зі сторінок, та лякати так, ніби на Західній Україні за 1942 роком настав одразу 2013-й і ночами з лісів, крадучись, виходять озброєні люди в кашкетах-мазепинках із відворотами, – а справжнім членам ОУН-УПА, людям, яким Радянський Союз, їхня нова непрохана батьківщина, понівечив життя, помстившись за бажання бути вільними й мати свою країну.
Загальновідомий, але такий, що вічно вислизає, факт: до 1939 року Західна Україна ніколи, жодної секунди не була у складі ні Російської імперії, ні СРСР (за винятком невеликого шматочка сучасної Волинської області). У тутешніх українців, на відміну від жителів Центральної та Східної України, не було негативного досвіду революції, Голодомору, колективізації, показових процесів і, головне, ГУЛАГу, стукацтва й тотальної несвободи, за якої вбивали людську й історичну пам'ять. Зате було пристрасне бажання мати свою національну державу й відірватися від Польщі, під владою якої ці землі були з початку 20-х років, поки вони не стали здобиччю Молотова – Ріббентропа.
Мені здається, що у складних і важких відносинах із Польщею й у неможливості мати свою країну лежить ключ до багато чого, що відбуватиметься в цих краях потім і що створить і чудові, і жахливі сторінки української історії.
Але повернімося у Львів. Радянські війська 1939 року тут зустрічали хлібом-сіллю, солдатів закидали оберемками квітів і мріяли про нове щасливе, справедливе життя. Не здійснилося нічого чи майже нічого – замість щасливого життя почалися масові репресії, крах надій та обман.
– Мій тато був патріот український, громадський діяч. Він багато читав, слухав радіо – і московське, і київське – і говорив: "Он там співають українські пісні, може, комуністи при владі щось добре для України зроблять". Якщо він, освічена людина, так думав, що вже тут казати про селян. Зустрічали не лише із хлібом-сіллю – з українськими прапорами зустрічали. Ось їх насамперед і вивезли на схід – тих, хто із прапорами виходив зустрічати…
Мою співрозмовницю звати Дар'я Юріївна Гусяк, Даруся. Їй 90 років.
– Незабаром і батька, і маму заарештували, батько зник, мама дістала десятку. Сестру вислали до Якутії, п'ятеро двоюрідних братів були в УПА, загинули. Я теж брала участь у боротьбі за незалежність України, була в підпіллі, спочатку – за часів німців, потім – за часів більшовиків.
Після війни Даруся була зв'язковою Романа Шухевича, глави Української повстанської армії. НКВС вийшов на Дарусю за доносом 1950 року, її заарештували серед білого дня просто на львівській вулиці. Чекісти кралися за нею у шкарпетках, щоб вона не почула й не встигла чинити опору.
– У вас була зброя під час арешту?
– Пістолет ДДТ, дев'ятка.
– Ви вміли стріляти?
– Уміла. Ми тримали зброю, щоб накласти на себе руки, раптом що. І отрута. Якби я могла відстрілятися й утекти, то зрозуміло, що я стріляла б. Але мені одразу руки скрутили.
– А ви така відчайдушна були?
– Ні. Я була за характером спокійна й сором'язлива і з будь-якого приводу червоніла.
Дарусю саджають у сумнозвісну в'язницю на Лонцького у Львові (зараз там музей репресій), і до неї підсаджують досвідчену стукачку. Цікавого в цій стукачці було лише те, що до НКВС вона служила в гестапо. Стукачка вмовляє Дарусю передати на волю записку, за запискою й вирахували будинок, у якому переховувався Роман Шухевич, туди стягнули війська НКВС, зав'язався бій, під час якого поранений Шухевич наклав на себе руки.
Слідство у справі Дарусі тривало два роки. І дістала вона 25 років ув'язнення за зраду своєї нової батьківщини.
– 1960 року змінили Кримінальний кодекс, найбільший строк став 15 років, але на нас, українок, це не поширилося. Випускали поліцаїв, убивць – ми й далі сиділи. 1970 року по всьому світу прокотилася хвиля на захист Анджели Девіс, хтось згадав і про нас, французькі комуністи почали ставити радянському уряду запитання – а ми й далі сиділи, просто перевели із Владимирської в'язниці, де я провела 20 років, у табір у Мордовію. Там переобладнали карцери на житлове приміщення, зробили секцію, де ми спали, їдальню й майстерню, де шили рукавиці.
– А потім ви повернулися до Львова?
– Ні, ну що ви. У Галичині нам було жити не можна, моя сестра хотіла купити тут будиночок для нас усіх, але до продавців прийшов дехто в цивільному, сказав, щоб продавали будь-кому, тільки не нам. Я жила у Хмельницькій області, до Львова змогла приїхати тільки вже за незалежної України.
– Чи можна подивитися вашу довідку про звільнення?
– Можна.
Вона підводиться з дивана, бере з полички папку з документами, один простягає мені. Там написано: "Довідку #067056 видано Дар'ї Юріївні Гусяк у тому, що вона відбувала покарання в місцях позбавлення волі із 3 березня 1950 року до 3 березня 1975-го".
Четвертак. Невилазно. День у день.
Вона живе сама на околиці Львова в невеликій квартирі.
Я запитала її:
– А у вас був коханий?
Вона відповіла:
– Був. Його звали Юліан. Він теж був в УПА, і його вбили в 1946-му. Ми були знайомі три місяці. Могили його немає – вони всіх закопували в якихось лісах, ярах, у недоступних місцях…
Я запитала її:
– У вас є злість на Росію й росіян?
Вона відповіла:
– На владу – є. На Росію як таку немає. Я співчуваю росіянам. На них чекає сумна доля. За все доводиться розплачуватися.
Це був уривок із моєї книжки 2014 року "Мандрівка, або Подорож фейсбучного хробака Україною".
Дар'я Юріївна Гусяк. 1924 року народження. Почесна громадянка Львова. В ув'язненні – із 26 років до 51 року. Найголовніший жіночий вік... Даруся померла 14 серпня 2022 року, за пів року після початку широкомасштабної війни Росії проти України.
Їй було 98 років...
Джерело: Victoria Ivleva / Facebook
