+10 Київ
За словами мами Дениса, його стан покращився. Він починає говорити, ходить із підтримкою, повертає зір і набирає вагу. Кілька років тому цей прогрес здавався недосяжним, але завдяки підтримці небайдужих і Фонду Денис поступово одужує, сказала мати.
"Три роки тому нас, прямо скажімо, відправили додому помирати. Ми не опустили руки й поїхали в Модричі на реабілітацію. Більше трьох років ми боремося за життя Дениса. Для мене це перемога. Він потроху повертається до того життя, яке було до поранення: перші кроки, перші рухи. У мене виросли теж крила. Тому я дуже вдячна Фонду за те, що відгукнулися й допомагають моєму сину в реабілітації", – розповіла Світлана.
За її словами, у Дениса спочатку опускалися руки. Він не міг говорити, але постійно писав: "Залиште мене, я не хочу жити". Та батьки, попри все, вірили в диво.
Світлана шукала способи надати найкраще лікування для сина. Батько Олександр змушений був піти з роботи, щоб опікуватися Денисом. Завжди поруч була й кохана дівчина Дениса, Юлія, ідеться в розповіді.
"Вона від нього просто не відходила. Як мама, я повинна була з нею поговорити: що результат може бути різним. А вона молода дівчина, їй треба своє життя облаштовувати. "Чи воно тобі потрібно?" Вона почала плакати, я ніколи цього не забуду. Встала на коліна, плакала й говорила: "Не відганяйте мене від нього". Якби не вона, я 100% даю, такого результату не було б", – каже Світлана.
Вона розповіла, що син завжди хотів допомагати людям, обирав професію рятувальника або пожежника. З початком повномасштабного вторгнення він пішов захищати країну й пожертвував за неї здоров'ям. Батьки докладають максимум зусиль, щоб допомогти сину, наголосила Світлана.
"Для родин, у яких рідні отримали поранення, головне – не опускати руки. Вірити й боротися. Стукати в будь-які двері – десь відчинять. Я на своєму досвіді це все пройшла і проходжу далі. Вихід завжди є", – упевнена Світлана.
Подивитися розповідь Світлани Гончаренко можна на сайті музею.
