+2 Київ
"Для нашої сім'ї сильним ударом стала смерть батька. Для мене це дуже болюча тема. Тому що він казав, що йому добре. Він обіцяв, що він завжди поруч. Він просто запевняв: "Я завжди поряд, я завжди підтримаю". Я його просила не покидати мене. Мені було важко йому, можливо, сказати, що я його люблю... Колись у Маріуполі мені було незручно взяти його за руку: ніби мені 17 років, а я з татом ходжу дорогою за ручку... А зараз я про це шкодую. Дуже сильно шкодую", – пояснила Вдовиченко.
Вона зазначила, що в батька не витримало серце.
"Для мене це було сильним ударом. Просто ніби порвало на шматки зсередини. Того дня мені здалося, що все... Мені це важко описувати. Для моєї сім'ї це великий біль – і я не можу це прийняти. Тиждень тому був момент, коли мені було складно, були різні запитання. І я подумала: "Зателефоную я тату". І я зателефонувала, а телефон дзвонить у мене в тумбочці. Телефонувати немає кому… Усвідомлення всього цього – наче мене облили окропом. І хочеться волати, а волати вже нічим. І кричати вже немає куди. І за все це я ненавиджу пів того світу, який убив мій світ. Важко описувати", – сказала Вдовиченко.
Біженка з Маріуполя Вдовиченко: Перебуваючи в підвалі, усвідомлюючи, що за кілька метрів уже лежать трупи, розуміла, що я такий самий труп. Я хотіла близьким швидкої смерті в молитвах – на той момент зникла вся надія вижити. Читайте повну версію інтерв'ю
