+1 Київ
"У підвалі нас було приблизно 25 людей. Були малі діти. Ми коли забігали в підвал, за нами забігла сім'я з маленькою дитиною, немовлям зовсім. [...] І також були люди більш старшого віку. Була вже жінка похилого віку, яку мучив діабет, вона не ходила. І теж були трохи молодші за мене дівчата. Звичайні сім'ї, які намагалися ховатися. І побут у нас був дуже скромний. Тому що підвал не був ніяк облаштований, підлога гола, були вікна, які закладали мішками. Це не повноцінне сховище", – зазначила Вдовиченко.
Вона розповіла, що відбувалося під час обстрілів.
"Ми з татом лише один раз піднімалися у квартиру. Це сталося під час обстрілу. У той момент нам знову треба було виходити й обходити. Ми чекали, щоб усе затихло, щоб узяти хоча б теплий одяг, їжу, залишки запасів. І знову почався обстріл, і летіли уламки. Батько швидко, різко падає на землю – і мене із собою долонькою ось так. Я, зрозуміло, ударилася. Він мені нічого не пояснив. У мене паніка, я намагаюся підніматися, не можу зрозуміти, що діється, що він робить тощо. І підводячись, я бачу, як біжить жінка, яку я знала, із якою ми спілкувалися, і в неї влітає шмат гарячого металу... Було дуже страшно усвідомлювати те, що ми, тобто наші сім'ї, рідні, близькі... І від неї залишилося тіло – і все", – описала біженка.
За її словами, із квартири встигли взяти небагато, після чого спустилися в підвал.
"Потім ми залишилися без квартири, як і наші сусіди. Тому що був другий приліт у будинок – і нічого не залишилося. Навколо нашого будинку були такі ями... Величезного діаметра – два метри вниз. Перед входом у цей підвал. Було незрозуміло, як витримали металеві двері цей удар. Коли ти в підвалі і поряд б'є – усе, що в підвалі, відкидається з боку на бік. І там сидиш, як у коробочці, не знаючи, чого чекати", – пояснила Вдовиченко.
Вона зазначила, що "вже в ті дні були перші поховання" в їхньому дворі, загиблі залишалися й у квартирах.
"Було дуже страшно усвідомлювати, що ми вмираємо помалу й місто гине. Хоча в перші дні ми намагалися... Між іншими підвалами люди якось намагалися спілкуватися. А в той період Маріуполю дали звання "місто-герой", і була радість, що буде деокупація, зараз усе відійде, усе буде добре. Навіть у той момент хотілося в це вірити. Дуже сильно хотілося вірити. Ми із сусідами намагалися знаходити контакти, готувати разом. Але коли посилювалися обстріли, вийти у двір було складно. І було таке, що нам прилетіло просто в каструлю. І більше ніхто не наважувався довго біля багаття проводити час", – сказала Вдовиченко.
Біженка з Маріуполя Вдовиченко: Перебуваючи в підвалі, усвідомлюючи, що за кілька метрів уже лежать трупи, розуміла, що я такий самий труп. Я хотіла близьким швидкої смерті в молитвах – на той момент зникла вся надія вижити. Читайте повну версію інтерв'ю
