Біженка з Маріуполя Вдовиченко: Я залишила в кишені маленький сухий шматочок хліба і пронесла його аж до Запоріжжя. Я боялася його їсти, боялася, що він буде останнім 

"Щодо цього було дуже складно. Спочатку щодо їжі ми намагалися із сусідами якось ділитися. Була крупа. Щось варили на багаттях. Але ситуація з обстрілами погіршувалася, вони були дедалі сильнішими. І надворі довгий час перебувати було небезпечно. І вже в хід пішли консерви, у кого які залишалися. Але це вже у кого було в особистому користуванні. Ми намагалися заощаджуватити хліб, усе заощаджувати. А раз на день ми намагалися перекусити", – сказала вона.

Біженка з Маріуполя згадує, що "не можна назвати це повноцінною їжею".

"Одна глибока тарілочка, там розведена водою консерва, хліб намішаний – це на сім'ю. Більше ми дозволити собі не могли. І поступово ці порції ми зменшували, доки в нас не залишився сухарець хліба. Крайній. Я не можу назвати його останнім, бо зараз у мене є шматочок хліба. Мені страшно назвати хліб останнім. Але в той момент я була впевнена, що він справді останній. Це був маленький сухий шматочок, який я залишила у своїй кишені і пронесла його аж до Запоріжжя. Я боялася його їсти, бо боялася, що він буде останнім", – пояснила Вдовиченко.

За її словами, голодним ходив і кіт.

"Ну не поясниш тварині, що зараз таке. Навіть кіт у нас їв хлібні крихти. Боляче дивитися, як мучиться твоя рідна людина, і ти не можеш нічим їй допомогти", – описала Вдовиченко.

Вона розповідала, що їжу намагалися готувати у дворі, але "було таке, що прилетіло просто в каструлю", і більше ніхто не наважувався довго біля багаття проводити час.

Біженка з Маріуполя Вдовиченко: Перебуваючи в підвалі, усвідомлюючи, що за кілька метрів уже лежать трупи, розуміла, що я такий самий труп. Я хотіла близьким швидкої смерті в молитвах – на той момент зникла вся надія вижити. Читайте повну версію інтерв'ю