0 Київ
2 серпня 2022 року, вівторок
Зранку запросили хірурга на консультацію. Оглянув і ошелешив – потрібна негайна операція, інакше розрив кишківника й перитоніт. Відмовляюся, пропонують написати відмову. І тут, на моє щастя, зустрічаю свою сусідку, вона лікар. Переконує мене не робити дурниць, я її послухав, дуже вдячний за пораду.
Переходжу в хірургічне відділення. Дзвоню додому, попереджаю близьких. Про всяк випадок прощаюся, даю останні настанови. Операція почнеться опівночі.
На операцію приїздить завідувач відділення, молода й високопрофесійна людина. Хірургів недостатньо, з анестезіологами проблема. Перед операцією мене розважає персонал, питають: "Якого року випуску ваша машина?" Відповідаю. "Ну, нічого, зараз поремонтуємо". Ввели наркоз – і я, вже засинаючи, відчуваю скальпель, який розтинає мій живіт. І останні слова, які я почув перед остаточним забуттям: "Ну що, колеги? Бачимо класичну онкологічну пухлину". Чорна прірва, прокидаюся й не розумію, де я, тільки яскраве світло і звуки автоматичного тонометра. Страшенно хочеться пити. Підходить сестричка, змочує губи вологою серветкою. Добу провів у реанімації.
Попередній запис у щоденнику – 1 серпня 2022 року.
Більше інформації про автора щоденника в інтерв'ю: Херсонець Клочко про життя в окупації: Передчуття, що росіяни покинуть місто й підуть, не було. Своїми каналами вони говорили, що боротимуться за кожен будинок
