-4 Київ
Вдовиченко розповіла, що їхня сім’я хотіла зупинитися в Мангуші, але бойовики "ДНР" не пропустили їх туди, і вони поїхали спочатку до Нової Ялти. Там уже була окупаційна комендатура, росіяни проводили жорсткі перевірки, і єдиним виходом звідти був фільтраційний табір, інакше виїхати не можна було.
"Перевіряли всіх і кожного, вишукували певних людей. Були люди, які викликали підозру, – їх відводили незрозуміло куди... Люди боялися не те що сказати українське слово, показати знак, не дай боже, а дивитися на цих солдатів. Їх усі дуже боялися. Тому що вони могли не лише оглядати на вулицях просто так. Людей відводили незрозуміло куди і не пояснювали. Постійно було чутно звуки автомата, криків, і ніхто нікуди не втручався. Якщо щось у когось забирали, люди просто мовчки віддавали. Намагалися якнайменше на себе звертати увагу", – розповіла Вдовиченко.
За її словами, щоб пройти фільтраційний табір і виїхати звідти, їхня сім’я провела в черзі з машин два повні дні. Виходити з машин не можна було, росіяни вважали це провокацією. Водночас там ходили разом із військовими російські пропагандисти, знімали, деяких людей змушували говорити на камеру, зазначила Вдовиченко.
"А у фільтраційному таборі було повне їх [окупантів] самовладдя. Для них ми не були людьми – просто шматком живого м'яса, з яким ти можеш робити все, що завгодно. На допиті в самому фільтраційному таборі мого тата дуже сильно побили. Йому завдали серйозних ударів, унаслідок яких у нього потім почав пропадати зір і погіршуватися стан здоров'я. Його били через те, що в нього був порожній телефон... І йому почали вбивати те, у чому він має зізнатися: що він агент, щось намагається сховати, щось приховує. І щоразу його били сильніше і сильніше. Він падав. Людині коли боляче, вона може закричати. І за це його били ще дужче. Йому просто в кінцівці тицяли зброю, погрожуючи прострелити йому ногу. Йому хотіли відрізати вуха", – розповіла Вдовиченко.
Після одного з ударів по голові її батько знепритомнів, і його витягли надвір.
"І там уже було багато військових, які навколо нього ходили, штовхали його ногами і погрожували йому розправою над сім'єю, щоб вибити з нього. Але він не погоджувався. Він тримався, тому що чесно, йому не було чого приховувати, і він нічого не приховував... Він просто до цього жив нормальним життям, як і кожна людина, яка живе у своїй країні, має свою культуру, свята і свої погляди. Просто жив. А там це треба було приховувати й показати було не можна", – сказала дівчина.
Вона пояснила, що сама теж проходила фільтрацію, а її мати ні, бо зовсім погано почувалася і не могла рухатися. Окупанти відпустили її батька, і він повів машину, щоб вибратися на підконтрольну Україні територію, попри те, що йому було дуже зле: його нудило, ішла кров носом, сильно паморочилося в голові. У нього почав сильно падати зір.
Сім'ї вдалося дістатися до Запоріжжя, подолавши 27 російських блокпостів, на яких, зазначила біженка, "творилося повне свавілля". Батьки Вдовиченко проходили лікування в різних містах України, але в підсумку її батько помер – у нього не витримало серце.
Біженка з Маріуполя Вдовиченко: Перебуваючи в підвалі, усвідомлюючи, що за кілька метрів уже лежать трупи, розуміла, що я такий самий труп. Я хотіла близьким швидкої смерті в молитвах – на той момент зникла вся надія вижити. Читайте повну версію інтерв'ю
