+5 Київ
"У мене – тепер уже доводиться вимовляти слово "була" – була приголомшлива сім'я. Ми були дуже близькими з батьками: моя дочка – з бабусею і дідусем, я – з батьками. Ми раніше жили разом, і нещодавно переїхали до новобудови. Вона ще у кредиті", – розповіла Гін.
За словами журналістки, вона жила зі своєю донькою, а поряд, буквально у сусідньому будинку – батьки.
"І перший дзвінок, який у мене був о п'ятій ранку, – мама: "Анюто, тікайте куди завгодно, будь ласка. Тільки подалі вивозь дитину, вивозь усіх. У нас тут буде добре". Я їй кричу: "Ні, мамо! Ми нікуди не поїдемо". Мамі – 80, татові – 80. Водночас тато у мене без ноги, на інвалідному візку. Це було, звісно, дуже важко”, – згадує Гін.
Вона уточнила, що залишалася в Харкові до 9 березня – "поки не полетіли винищувачі".
"До 9 березня тут гриміло страшно. Географічно Харків великий. І є райони, де було порівняно спокійно. Я живу на тій самій Салтівці, яку вже весь світ бачив. Я живу високо, до мене не долетіло, а до батьків залетіло у вікно в перші дні. У мене просто під під'їздом хвости ракет стирчали: 28 лютого прилетіло шість штук. Не розірвалися. Були сапери", – каже Гін.
Аналізуючи свій стан, вона вважає, що на той момент, імовірно, була ще у стані заперечення, небажання вірити і розуміти, що "це все по-справжньому".
"Тому що 28 лютого, коли під під'їзд прилетіло ці шість ракет, люди вийшли з ними фотографуватися. Мені телефонують колеги київські: "Скинь відео". Я вийшла навмисне знімати. А підлітки роблять селфі поруч із цими ракетами", – додала журналістка.
За її відчуттями, першого тижня після початку обстрілів Харкова було "тривожно дико", але страху не було. Страх і жах настали пізніше.
"Коли настав страх? Коли тривожність змінилася жахом. Почуття страху таке, коли постійно нудить. Такого страху, якого раніше я, наприклад, ніколи не відчувала. Коли полетіли винищувачі вночі, цей звук ні з чим не порівняти. І вони рандомно кидали ракети. Ось він летить – ми його бачимо... І він жбурляє ракету. Куди вона влучить, невідомо. Цей, як кажуть, липкий страх... Я тепер розумію, чому це має таку назву: ти від страху пітнієш і стаєш липким у буквальному сенсі слова", – поділилася Гін.
За спогадами журналістки, після цього вона вирішила, що евакуація потрібна.
"Це було найважче рішення в моєму житті: вибір між вивозити дитину чи залишатися з батьками. Цього вибору я нікому не побажаю зробити ніколи. Нічого, напевно, страшнішого за цей момент у моєму житті не було. Крім смерті батьків. І я повезла [доньку в евакуацію]. Ми прощалися дуже тяжко з батьками. Ми дуже тяжко виїжджали… Усе летіло і вибухало на Салтівці, просто на очах", – розповіла вона.
Гін: Із підвалу виходить моя дитина, яка за п'ять днів схудла на 10 кг, – у цей момент я розумію: "Я її вивозитиму". Читайте повну версію інтерв'ю
