+4 Київ
"Звичайно, боляче. Моє село рідне в окупації. Я знаю, які там трагічні події сталися... [Мені розповідав] мій друг Іван – мій близький товариш, земляк, він на три роки молодший за мене, я йому щиглів у школі давав, а потім він став потужним фермером. Сам себе створив. З нічого! Трудівник колосальний! Роботу давав людям, село підтримував як міг", – розповів Макаренко.
За словами його товариша, у Тарасівці було багато чеченських та бурятських солдатів.
"Це взагалі унікальна історія... Як він мені розповів, у нього стояли в будинку чеченці та буряти. І буряти чеченцям ноги мили. Він це бачив! І він був шокований, – розповів Макаренко. – Якось він телефонує мені – зв'язок, слава богу, був – і каже (я переходжу на українську, на наш суржик, яким говорять у Запоріжжі): "Толю, ти чуєш?" – "А що там таке случілось у вас?" – "Там стоять чечени і буряти. Оце приїхали й сказали, що завтра треба вийти в поле. Бо приїде російське тєлєвідєніє і буде знімать, як я благодарно буду сіять для них пшеницю". – "І що ти рішив, Ванєчка?" – "Я або сам застрелюся, або когось із них застрелю, але в поле не вийду".
Макаренко порадив другові разом із сім'єю терміново евакуюватися.
"У нього вийшло, він виїхав. А кілька наших спільних знайомих – фермерів, наголошую – лишилися там. Минув час, Ваня набирає мене і каже: "Знаєш, що із цими хлопцями? Горбочки". – "Які горбочки?" – "У степу". Їх убили. Що можна сказати? Яке виправдання можна знайти? Вони виросли на цій землі, піднімали цю землю, а прийшла якась погань... Я не хочу їх навіть називати людьми, солдатами. І неважливо, якої вони національності – буряти, тунгуси, чеченці, росіяни... Нечисть! Ти прийшов на чужу землю, її забираєш і вбиваєш", – сказав колишній очільник митниці.
Макаренко назвав російську армію "мерзенною, зухвалою ордою", яка знищує все, що зустрічається на її шляху, зокрема школи. Він розповів, що у рідному селі допоміг обладнати школу, в якій навчався, але окупанти дісталися й туди.
"Я дуже любив свою школу і люблю. І коли мені вислали фотографії розбитого комп'ютерного класу, який ми створили, знищених інтерактивних дощок, просто розстріляних, розбитих, загиджених кабінетів, де дітлахи мого села навчалися, росли, – це був перший раз під час війни, коли в мене пробило сльозу, – сказав Макаренко. – І потім мене вразила одна з фотографій, де на дошці написано: "Вибачте, ми не хотіли". Ось спочатку все обгидити, знищити, а потім щось сказати... Яке "вибачте"? Хотіли ви, все свідомо робили".
