+4 Київ
Радянський і російський драматург Олександр Гельман в інтерв'ю засновнику інтернет-видання "ГОРДОН" Дмитрові Гордону розповів, що в 1940-х роках у єврейському гетто і дорогою до нього померла майже вся його сім'я.
Гельман народився 1933 року в бессарабському селі Дондюшани (тоді – Королівство Румунія, зараз – Молдова). Згідно з Угодою про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом (відомий як пакт Молотова – Ріббентропа) від 1939 року, Бессарабія потрапляла під радянську сферу впливу.
"Але це тривало недовго, менше ніж рік, по-моєму. І в одну ніч не стало нікого. Це вже був 41-й рік. І прийшли румуни назад. Але вже не самі, а разом із німцями... Німці з'явилися на мотоциклах. Вони давали цукерки дітям. І взагалі було трошки радісне враження, – згадав Гельман. – Але за деякий час усе стало похмуро. Зібрали всіх євреїв в один двір. Збирали румуни – румунські коменданти, румунська влада. Румунський солдат, який прийшов до нас, сказав мамі: "Про всякий випадок, якщо у вас є якісь коштовності, візьміть із собою". Мама взяла. Не бозна-що в неї було, але якісь були каблучки. Звісно, це був якийсь поганий сигнал, але ми поїхали. Переночували в цьому дворі просто на вулиці. І вранці вишикували всіх – і повели. Не сказали куди. Було виділено дві підводи. Тому що були старі люди, які не могли самі ходити. Зокрема моя бабуся Цюпа. Її теж посадили на підводу".
Колона вирушила в Бершадь Вінницької області. Там було створено гетто, куди звозили євреїв із Бессарабії і Буковини (відстань від Дондюшан до Бершаді – приблизно 200 км).
"Дорогою вже почалися смерті в моїй родині. Першим помер братик. Незадовго до війни мама народила хлопчика, але в неї молоко скінчилося... Загалом, він помер, коли ми перейшли Дністер. Цього самого вечора померла одна жінка похилого віку. Насилу знайшли якісь лопатки, я пам'ятаю, – викопали могилу. поклали жінку і їй на груди поклали мого братика – закопали", – розповів Гельман.
Потім у дорозі померла його бабуся Цюпа.
"Це вже на Україні. По-моєму, це був Ямпіль на Вінниччині. Ми там ночували в якомусь приміщенні – воно було таке велике, високе. Можливо, це була синагога. Я не можу точно сказати. Далі підвод уже не було. Бабуся була в дуже поганому стані. І офіцер румунський, який керував цим, сказав: "Ми можемо або пристрелити її, або нехай залишається". Ми води якоїсь дістали (але бабуся вже сама не могла навіть узяти щось – лежала абсолютно безпорадно) і пішли. Звісно, вона померла за якийсь час. Я сподіваюся, якісь люди її поховали", – сказав Гельман.
Він згадав, що українська частина шляху до Бершаді "була важкою з багатьох причин".
"Особливо була важкою абсолютна байдужість людей з оточення, коли ми проходили через села, через якісь населені пункти. Не було того, щоб нам виносили якусь їжу... Були тільки випадки, коли були готові поміняти, скажімо, золоту каблучку на пів хлібини. Це було пов'язано, можливо, з тим, що люди знали, що за допомогу карають. Але я маю сказати, що коли ми йшли Молдовою, нам виносили якусь їжу – молоко у пляшечці, ще щось. Без розмов, без якихось співчутливих промов. Просто віддавали й ішли. Офіцери особливо не забороняли. Ну, якось заплющували на це очі", – сказав драматург.
До Бершаді колона дісталася ближче до зими, поселили прибулих "у якомусь напівпідвалі".
"Там були нари. І в цьому напівпідвалі нас було кілька сімей. Наша сім'я складалася із 12 осіб. Ні, уже з 10, я перепрошую. Й інші сім'ї. До кінця зими, до березня [1942 року], нари були порожніми. Майже порожніми. Залишилися я і тато. Від однієї сім'ї – узагалі нікого", – згадав Гельман.
Його матір Мані Шаївна Гельман померла в гетто.
"У мами був якийсь нарив у вусі. Це жахливий біль. Вона померла ось так, лежачи на нарах. Тато чогось бігав кудись, шукав... Чоловіків на роботу возили в олійницю, і там давали із собою шматок макухи (залишки насіння олійних рослин після вичавлювання з них олії. – "ГОРДОН"). Він привозив її ще теплу. І ми її їли. Мама не могла це їсти. Узагалі не їла нічого. Вона померла. Але до цього й інші родичі померли. Вона померла десь... Ну, була не останньою з померлих, але ближче до останніх. І трупи прибирали раз на тиждень, раз на 10 днів. І мама мертва лежала поруч зі мною: з одного боку вона, з іншого – тато. Кілька днів. Був запах певний... Потім тато виніс її труп. Там був якийсь передпокій. Але там уже були інші трупи. Довелося покласти маму якось головою на іншу жінку. Загалом, це був жах", – сказав Гельман.
Загалом із приблизно 20 осіб, яких поселили в підвалі в Бершаді, вижило троє або четверо, зазначив він.
"Й умови були такі, що там не було туалетів – треба було виходити на вулицю. І щоб вийти попісяти, треба було переступити через трупи, які у прохідній лежали. Тобто, звісно, це було ненормально. Я навіть не можу сказати, як це на мене вплинуло... Але там було стільки... Не можна, щоб у цьому віці хлопчик бачив стільки трупів, стільки смертей, – сказав драматург. – Десь у середині мого перебування в гетто мені вже здавалося, що іншого життя немає, що є тільки це. І я його сприймав як нормальне. Я вже не ридав, не дивувався. Я грався за можливості, я хотів їсти завжди. Але в мене не було відчуття, що щось може змінитися".
Інтерв'ю з Гельманом вийде сьогодні на YouTube-каналі "В гостях у Гордона". Трансляцію розпочнуть о 18.00
Після війни Гельман із батьком повернувся в Дондюшани, де він довчився у школі, потім вступив у профтехшколу трикотажників у Чернівцях. 1954 року закінчив Львівське військове училище, після нього шість років служив на флоті. Наприкінці 1950-х років під час служби на Камчатці почав публікувати розповіді й нариси.
1960 року переїхав до Кишинева, працював фрезерувальником на заводі, паралельно навчався на заочному відділенні Кишинівського державного університету. Не закінчивши навчання, 1963 року переїхав до Ленінградської області. Спочатку працював там диспетчером на будівництві великого нафтопереробного заводу в місті Кіриші, за три роки перейшов у журналістику. Працював у місцевих газетах, у цей самий час займався драматургією. 1978 року переїхав до Москви, де тісно співпрацював зі МХАТом. У цьому театрі поставили спектаклі за сімома п'єсами драматурга.
1989 року його обрали народним депутатом Верховної Ради СРСР від Союзу кінематографістів.
Серед найвідоміших п'єс Гельмана – "Протокол одного засідання", "Зворотний зв'язок", "Наодинці з усіма", "Лавка". За сценаріями драматурга було поставлено кілька фільмів, зокрема картину "Премія" (1974). За цю роботу Гельману присудили Державну премію СРСР.
