Киянка Хорошунова в щоденнику 1943 року: Біженці — це найстрашніше. Їх женуть під конвоєм, через Київ, за перепустками тільки вночі G

18 вересня 1943 р., субота

Хвилювання все зростає. Немає людей, які були б спокійні. Багато хто віддав у розпорядження подій себе та свою долю. І навіть ті, хто чекає, хто нікуди не піде, і ті хвилюються, тому що всі чекають, що Київ підірвуть, спалять і всіх виженуть.

Поки ж ідемо сьогодні копати картоплю і хочемо зробити возик, усе на випадок відходу з міста. Треба шити, треба лагодити, треба бути готовими, і зробити це, поки сидимо ще у своїх квартирах і спимо у своїх ліжках.

Війна іде зовсім не так, як хто-небудь передбачає. Учора на німецькому радіо повідомили, що німці покинули Брянськ і Новоросійськ. А за радянськими даними — звільнено ще Лозову, Ромни, Ніжин і, очевидно, Лубни, тому що з Лубнами вже сполучення немає. Біженці — це найстрашніше, що може бути. Їх женуть під конвоєм, через Київ, за перепустками через місто тільки вночі. Їм не дозволяють звертати зі шляху. І ці люди йдуть обірвані, голодні, хто як може: хто з ліжками і гусьми, а хто з голодними дітьми, босоніж. Хто бачив цих біженців, які йдуть через місто, той зовсім утратив спокій.

У місті дуже великий рух. Багато нових військ. На вулицях знову кричить радіо. Увечері неприємно на вулицях. Темрява та тільки військові машини. Ідуть машини та знаряддя на всі боки. Таке відчуття, що допрацьовуємо останні окупаційні дні. Якщо адміністрація поїде, нас, безумовно, або скоротять, або візьмуть на окопи.

У деяких установах скорочення. Поки що все на місці та мене не чіпають, розбираю та розношу по книгосховищу бібліотеки, які прибули до нас з Кенігсберга. Для мене зрозуміло, що ці бібліотеки — найцінніший для нас надбання. Тому, намагаючись не думати про те, що відбувається, і менше хвилюватися щодо майбутніх подій, прагну сховати якомога більше з цих книг.

Тужливе почуття піднімається серед розритих і знищених чужих життів. Приватне листування, документи, фотографії, паки справ, замовлення, прейскуранти. Зовсім інше, нам не зрозуміле, життя. І розкішні книги! Які книги! Які видання рідкісних речей, ніколи раніше в нас небачених. Дуже багато, велика частина, невідомої нам літератури, тієї, яка не потрапляла до нас і в десятій частці. На неї потрібна була валюта. Особливо багато французької літератури. Усе нове та невідоме. Багато імен, про які ніколи не чули.

Це бібліотеки лікарів, офіцерів, композиторів, комерсантів, буржуа й інших. Мені годі визначити всіх лише за прізвищами. Але зрозуміло, що все це були багаті люди та євреї. Прізвища багатьох із них можна визначити, тільки я не займаюся спеціально цим. Мадам і месьє Дрейфус із Парижа, Castigloni з Відня, звідти ж Irene Balogt і Freulein Jenny Fisch, композитор Colbonna й інші, багато інших. От не знала, наприклад, що диригенти Клемпере й Унгер — євреї. Мені попалися ноти з їхніми факсиміле.

Гербарії невідомих квітів, каталоги й альбоми поштових марок, чекові книжки на банки. І розкішні книги всіма мовами. Спеціально представлена юдаїка. Від єврейських книг іде якийсь різкий і неприємний запах. Величезні нотні бібліотеки добре виданих клавірів, клавіраусцугів, голосів камерних і симфонічних речей. Дивно, що все це потрапило до нас. Якщо живі ще ці люди, годі здогадатися їм, де шукати свої бібліотеки. Хтось тягне в нас ці книги та ноти.

Попередній запис у щоденнику від 17 вересня. Наступний запис – 23 вересня.

Про особистість автора мемуарів про окупацію Києва – Ірини Хорошунової – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікується у спецпроекті "Щоденник киянки".

Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.

За ідею редакція дякує історикові та журналісту, співробітникові Українського інституту національної пам'яті Олександрові Зінченку.