ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Влад Троїцький: У культурі, медицині, освіті одне і те саме кладовище, де всі звикли сидіти під своїми камінчиками і пожирати трупи

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Троїцький: Навіть людям, які як би не "ватники", властива тією чи іншою мірою імперська свідомість, і ти весь час це відчуваєш
Троїцький: Навіть людям, які як би не "ватники", властива тією чи іншою мірою імперська свідомість, і ти весь час це відчуваєш
Фото: artmisto.net
Юлія П'ЯТЕЦЬКА
Журналіст

В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" український режисер Владислав Троїцький розповів про свій конфлікт у Київському театрі опери і балету для дітей та юнацтва, чому йому складно знаходити спільну мову з державою, через що неможливо реформувати наявну в українській культурі систему, з якої причини відмовився від постановок у Росії і як вийшло, що сучасна Україна практично відсутня на культурній карті світу.

Відрекомендовуючи Троїцького, боїшся щось забути або пропустити. Плюс хочеться стислості, тому що славослів'я в цьому випадку знижує градус і розріджує сенс. Якщо коротко, Влад єдина театральна людина в Україні, яка протягом багатьох років існує незалежно від державної культури з усіма її інститутами. Виявляється, у нас і таке можливо.

23 роки тому він заснував свій Центр сучасного мистецтва "ДАХ", 13 років тому  етногрупу "ДахаБраха", п'ять років тому фрік-кабаре Dakh Daughters, цього року, я сподіваюся, знову відбудеться міжнародний фестиваль сучасного мистецтва "ГогольFest", ініційований Троїцьким у 2007-му.

"ДахаБраха" і Dakh Daughters сьогодні – міжнародні бренди і значну частину часу проводять за межами України, на гастролях. "ГогольFest", незважаючи на різні перепони і проблеми то з фінансуванням, то з локацією, проходить щорічно. На тлі нашої перманентної культурної убогості це, звичайно, вікно у світ. Побачити виставу Оскара Коршуноваса чи проект "Нової опери" можна переважно там.

"Нова опера" захоплення Троїцького останніх років. Прем'єр було три: "Коріолан", "Йов" і "Вавилон". В Україні їх показали всього кілька разів, оскільки своєї великої сцени для таких проектів у Влада немає. Недавня спроба знайти велику сцену закінчилася доносом трупи Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва, куди у 2013-му Троїцький був призначений художнім керівником і де планував зробити Центр Сковороди.

Трупа визнала мрії, амбіції і плани, про які Троїцький всього лиш заїкнувся, недоречними і неприйнятними. З одного боку, дивовижна річ. З іншого цілком очікувана. Сам Влад дивиться на це і багато чого іншого, що відбувається в нашій культурі, по-філософськи, активно ставить у Європі, зайнятий проектом "Ковчег", готує черговий "ГогольFest", "Даху" кипить робота, гастрольний графік розписано на рік уперед. Як зауважив одного разу давній соратник Троїцького, драматург і режисер KLIM: "Потрібно служити в тому храмі, де тебе люблять боги".

Щоб мати контакт із державою, треба навчитися говорити їхньою мовою, а я не вмію

– Щоразу, подивившись твій черговий проект, я думаю про те, скільки глядачів його побачать. Ось "Вавилон" поки один раз показали. А, наприклад, "Коріолан" – скільки по всій Україні?

– Не пам'ятаю точно, рази три...

– Немає в тебе відчуття, що ти робиш щось грандіозне – і за задумом, і за здійсненням, але багато хто просто про це не знає? Адже для того, щоб знали, необхідна регулярність?

– Щоб була регулярність, потрібен простір. Де його шукати? Влити вино в старі міхи неможливо. Ти входиш на ворожу територію, де тобі ніхто не радий. Тобі виставляють комерційні умови, і ти повинен абсолютно за все платити, водночас інфраструктура всіх наших приміщень несучасна – там немає ні нормального світла, ні звуку, нічого. Отже, потрібно входити повністю зі своїм орендованим обладнанням та орендувати приміщення на кілька днів, якщо хочеш усе це нормально адаптувати. У мене немає такого ресурсу. Тому я роблю в КПІ за один день. Я ж не проти показувати частіше. Я тільки за. І всі хочуть. Але це дорого коштує. Я повинен заплатити за приміщення, за техніку, артистам...

– А держава категорично в цьому не бере участі?

– У держави ж дуже специфічна сама структура фінансування. Є цей наш прекрасний бюджет Мінкульту, але, боюся збрехати, який відсоток іде за захищеними статтями на вже наявні інституції. Той самий Театр Франка, Вірський, Верьовка, опера, національні хори, оркестри, уся ця королівська кіннота, королівська рать. І, природно, в цю структуру мені хід заборонений, я в принципі там чужий. Для того щоб мати контакт із державою, треба навчитися говорити їхньою мовою, а я не вмію.

– З державою однією мовою не вмієш. Але і з окремо взятим колективом не вийшло. Це я плавно переходжу до Театру опери і балету для дітей та юнацтва, який тобі запропонували очолити і який ти планував модернізувати в Центр Сковороди. У підсумку вся трупа, майже 300 осіб, написала на тебе донос у найкращих традиціях сталінських передовиць. Це при тому, що ти лише озвучив свої плани.

– Мене посадили в машину, як дитину в супермаркеті. Кермо дали, можеш дудіти. Усе.

– Подудів?

– Я не міг призначити жодної репетиції.

– Чому?

– Тому що в театрі є худрада.

– Яка краса.

– І до цієї худради входять люди, яким нічого не треба міняти: начальник балетного цеху, головний диригент, головний художник, головний хормейстер.

– І навіщо їм щось міняти? У них усе чудово. Вони ставлять "Чиполіно".

– Вони практично нічого не ставлять. Їхня головна фішка в тому, що вони роблять ремейки на кшталт "Лебединого озера" та інших типу класики, але не для того, щоб тут це грати, а щоб чесати по Європі.

Труси із фойє я забрав. Щоб не заважати їм займатися духовністю

– Кому в Європі потрібні ремейки нашого подільського оперного театру?

– Усе дуже просто. Будь-який бюргер раз на рік повинен сходити на російський балет "Лускунчик", "Спляча красуня", "Лебедине озеро". З костюмами, декораціями. Вони це привозять і за добові там танцюють, причому на нормальних майданчиках, не десь у сараї. Імпресаріо балет коштує €2 тис., а квитки продають перед Різдвом по €50, по €100. Ось тобі і нормальний бізнес. Робити щось тут узагалі жодного інтересу.

– Ну а професійний інтерес? Там же трупа величезна, і що, ні в кого жодних амбіцій, крім елементарного прохарчування?

– Знаєш, завдяки цьому досвіду я остаточно зрозумів, як усе влаштовано не тільки в нашій державній культурі, але й у медицині, в освіті. Скрізь одне і те саме кладовище, де всі звикли сидіти під своїми камінчиками і пожирати давно зотлілі трупи.


Троицкий в роли отца Фанни Каплан в драме "Моя бабушка Фанни Каплан". Фото: zefir.ua
Троїцький у ролі батька Фанні Каплан у драмі "Моя бабуся Фанні Каплан". Фото: zefir.ua


– У доносі трупи не було слова "кладовище", зате слово "духовність" звучало неодноразово.

– Ну, вони ж носії духовних сил...

– Може, ти їх якось одразу сильно налякав? Збори колективу були?

– Так. І я їм сказав, що цього театру на культурній карті міста не існує.

– Це дуже прикра заява.

– Ну так його й не існує.

– А костюми? "Спляча красуня". Знову-таки ярмарки-продажі шуб і трусів у фойє...

– Так, мені заявили, що вони – промінь театру в Європі. Але боюся, цей секрет знають тільки в їхньому театрі. А труси з фойє я забрав. Щоб не заважати їм займатися духовністю.

Насправді не важливо, цей театр чи інший. У будь-якому приміщенні, пов'язаному з державою, смердить кладовищем. У Кабмін зайди, Адміністрацію Президента, Верховну Раду, ЖЕК – скрізь однаково. Будь-які спроби реформ на кладовищі приречені. І всі ентузіасти-романтики, які після Майдану кинулися в культуру, дуже швидко зрозуміли, що не можна підняти непідйомне. І це зовсім не чийсь предметний злий умисел. А вся система так улаштована, і всі бійці цього старого світу працюють в інтересах системи – кожен учитель, кожна прибиральниця в театрі, директор школи...

– Ти сам пішов?

– Я зрозумів, що немає жодного сенсу залишатися. Не можна змусити літати тих, хто хоче не те що повзати, а під землею сидіти. Я був не в найкращій формі, коли вдавався до цієї авантюри – щойно після операції, але встиг зібрати пул людей, які були готові інвестувати в цей театр. Хотів зробити там капітальний ремонт, відкрити чотири майданчики, освоїти двір, запросив уже двох хореографів із Франції та Англії, запропонував поставити оперу – "Алісу", Луньов уже почав писати...

– І нікого не збирався звільняти.

– Нікого.

– І все одно злякалися. Надзвичайно.

– Нічого надзвичайного. Так улаштоване кладовище.

– Але ж два Майдани були у країні, після другого сталося начебто перезавантаження суспільства, чому це не зачіпає культури вза-га-лі?

– Наскільки ти усвідомлюєш, що другий Майдан – це 30–40 тисяч осіб? Активних. Зрозуміло, що на екскурсії ходило більше, але активних було от стільки.

– А скільки було тих, які не ходили, але підтримували по всій країні, ми ж не знаємо.

– Не так багато. Це інфантилізм – думати, ніби сталося перезавантаження. Поки не з'явиться фізичний простір, у який буде імплементовано нові смисли...

– А хто буде імплементувати?

– Зачекай. Хто потенційний замовник змін і реформ у культурі? Люди, що працюють у культурі, не замовники, а реакціонери. Можуть скільки завгодно говорити про реформи, але вони їм на хрін не потрібні. А суспільство, про яке ти говориш, ні вухом ні рилом, навіщо ця культура потрібна. Телевізор є? Є. Опера та балет є? Є. "Євробачення" провели? Провели. "Голос країни" є? Є. Верьовка і Вірський є. Із культурою все зашибісь!

Нещасна людина не може транслювати смислів. Вона може тільки пускати слину й говорити, як усе хріново

– Влад, пропозиція диктує попит. Ішов би "Коріолан" хоча б раз на місяць в оперному театрі, і був би повний зал, і уявлення суспільства про театр змінилися б. Але ж туго із пропонуванням.

– "Коріолан" не може йти в репертуарі такого оперного театру, як у нас. Поки при владі Солов'яненко (головний режисер Національної опери України Анатолій Солов'яненко. – "ГОРДОН") та Чуприна (генеральний директор Національного академічного театру опери та балету імені Тараса Шевченка Петро Чуприна. – "ГОРДОН"), нічого живого там не станеться. Там була одна жива людина – Денис Матвієнко (артист балету Денис Матвієнко. – "ГОРДОН")... Але виявився нікому не потрібним. Адже в нас, на жаль, і культурної журналістики немає. Щось видніється, але це нішеві явища. А самі культурні журналісти часто неосвічені, нещасні та убогі. А нещасна людина не може транслювати смислів. Вона може тільки пускати слину й говорити, як усе хріново.

Я провів нещодавно цікавий моніторинг серед дітей, запитував: "Що для вас Україна?" Світлі дітки, освічені, патріотично налаштовані. "Майдан і війна", – відповідають. "А що в нас є творчого, – запитую, – такого, чим можна пишатися? Імена, вчинки?..". І з'ясовується, що ніхто нічого не зміг знайти творчого. Запитуєш дорослих, та ж історія. От для тебе що є символом України нинішньої?


"ДахаБраха" с Джамалой и музыкантом Юрием Хусточкой. Фото: cultprostir.ua
"ДахаБраха" із Джамалою і музикантом Юрієм Хусточкою. Фото: cultprostir.ua


– Для мене Україна не символ, а місце, де я народилася, живу і яке люблю.

– Ну так. Народився – живи. Люблю – і люблю. Але повинні ж бути сформовані якісь образи і сенси. От коли ти за кордоном кажеш: "Україна – це...". Так от що це?

– А ти коли у своїх поїздках світом спілкуєшся з людьми, вони розуміють, що таке Україна?

– Ні.

– А про існування української культури здогадуються?

– Ні.

– Про письменника й поета Жадана не знають у Європі?

– У тебе ілюзія, що його там знають. Знають Куркова більш-менш. А Жадан теж нішеве явище.

– А кого знають? Шевченка?

– Нікого.

– Ну драстуйте. А Кличка? Гаразд, про культуру. Дивись, тебе постійно запрошують на постановки до Європи. Dakh Daughters і "ДахаБраха" – весь час на гастролях. Якщо про українську культуру ніхто нічого не знає, хто вас туди запрошує?

– "ДахаБраха" і Dakh Daughters – конвертований продукт.

– Тобто щось, окрім Куркова і нішевих явищ, усе-таки представлене? Й оперу нашу слухають.

– У нас хєрова опера.

– А мені розповідали фахівці, що велика. Показували грамоти від королеви Нідерландів.

– Немає нічого. Є співаки. А опери немає. Наші постановки просто жахливі. Балет – цілковите лайно.

– Вакарчука теж не знають?

– Переважно діаспора.

– Художники? У нас же дуже цікаві художники.

– Крихітна нішка. Зовсім трохи. І що значить цікаві, у контексті чого? Для України – так.

– Коротше, на культурній карті світу України поки що не існує?

– Не існує.

– Україна у світі – це Чорнобиль, Майдани, війна і Голодомор.

– Голодомору теж немає. Майдани – так, корупція і Росія напала на Україну. Усе.

Можна будувати патріотизм на війні, а можна – на любові

– Духопідйомна в нас розмова виходить. А як у світі сприймають російську агресію?

– Усі побоюються Росії, звісно. Усі притомні люди побоюються.

– Тобі ж у Росії пропонували ставити?

– Пропонували, у ВДТ (Великий драматичний театр у Санкт-Петербурзі. – "ГОРДОН"), але я не став. Був там востаннє влітку 2014-го, коли йшли підготовчі репетиції, і зрозумів, що не зможу. Шкірою відчував агресивність середовища.

– От прямо настільки?

– Навіть людям, які наче не "ватники", властива тою чи іншою мірою імперська свідомість, і ти весь час це відчуваєш. Особливо коли починаєш говорити про Україну. Вони тут же: "І за що ви боролися? Якщо у вас іще більш трешова корупція, ніж у нас, низький рівень життя... Що, краще, чесніше стало?". І я розумію, що нічим крити. Для мене, звичайно, відчуття свободи тут набагато більше, ніж у Росії, але ж у свободи багато аспектів – рівень діалогу, культурний контекст, середовище, бекграунд...


Троицкий: В обществе нет запроса на культуру. Фото: platfor.ma
Троїцький: У суспільстві немає запиту на культуру. Фото: platfor.ma


– У нас зараз основний рівень діалогу: якою мовою розмовляти і що б іще заборонити.

– Це все – прояви дикого провінціалізму. Такі дзвінкі патріоти – найбільші вороги країни. Вони руйнують усе, здіймають піну псевдосенсів, плюс образливість, ущербність... Справжній патріот відкритий світу. Можна будувати патріотизм на війні, а можна – на любові. Можна, звичайно, заборонити все. І мову. Але від цього люди не перестануть говорити російською. Я зокрема. Я себе вважаю дуже-дуже-дуже патріотом і віддаю перевагу будувати свій патріотизм на любові й повазі до іншого.

А нещасні люди намагаються перетворити світ на замкнутий, капсульований простір, і коли ти цих патріотів запитуєш, що ж такого чарівного є в Україні, вони не можуть відповісти. Вони до ладу навіть Шевченка не знають. Говорять про нього, але не знають.

– У Росії, до речі, незважаючи на Путіна і здичавіння суспільства, театр дуже цікаво розвивається.

– Тому що в соціумі є запит на якісь нові сенси – художні, етичні, естетичні.

– І театр, що важливо, підтримується державою.

– Питання навіть не в цьому. У нас теж багато чого підтримується. Але в нас немає дегустатора на рівні, що саме фінансується, які моделі. Що в нас із резонансних проектів пов'язане з державою? Можеш назвати хоч один? Усе, що становить інтерес, – приватні ініціативи. Одеський кінофестиваль, Docudays, Alfa Jazz Fest...

– "ГогольFest", "Книжковий арсенал". Але фестиваль "Молодість" усе-таки поки ще державний проект.

– Ну, поговори з Халпахчі (гендиректор фестивалю "Молодість" Андрій Халпахчі. – "ГОРДОН"), і він тобі розкаже, як це все нещасно. А всі круті проекти, не нещасні – це приватні ініціативи. Тому виникає запитання, наскільки ефективно використовується державний ресурс, який включає не тільки гроші. Це ж величезна галузь із бюджетом у розмірі 4–5 мільярдів.

З одного боку, невеликі гроші для країни, з іншого – величезні. І якби хоча б 10% цих грошей було виділено на інновацію, то можна було б сказати – окей, нехай усе інше перебуває у всій своїй красі вчорашнього дня. Але виділімо новий простір і спробуймо існувати в ньому за новою конституцією, новими правилами, будемо робити колабораційні проекти, нову систему освіти, менеджменту, піару, маркетингу, продюсування, все по-новому.

За півторадва роки на цьому місці відбудеться фантастичний вибух. За контентом, за сенсами, а далі вже  система конкурсів. І начебто закон про конкурс ухвалено, але незрозуміло, звідки візьмуться люди якоїсь іншої крові і які в них повноваження. Та система конкурсів, яка зараз вибудувана, – це міжсобойчик. Усе одно там буде той чи інший ступінь кумівства.

На моє глибоке переконання, половина експертної ради повинна складатися з представників Гете-інституту, Брітіш-інституту, французького інституту, чеського інституту, американського. Вони затверджують ту чи іншу програму, причому вона повинна бути комплексною, а людина, що її запропонувала, приходить на п'ять років, вимагає для себе певних повноважень, такого-то бюджету, і за п'ять років рада дивиться: відбулося те, що планували, чи не відбулося. Таку систему я розумію, але для того, щоб з'явилися нові люди зі своїми програмами, потрібна базова майданчик, де відпрацьовуються технології.

– Чому в нас, на твій погляд, така проблема з меценатами, хоча людей із грошима у країні вистачає? Не прижилася в нас чомусь культура меценатства.

– Іще раз. У суспільстві немає запиту на культуру. Немає трансляторів – журналістів. Немає брендів. Був момент, коли брендом був Пінчук (український бізнесмен Віктор Пінчук. – "ГОРДОН"), потім йому набридло цим займатися. З іншого боку, нормальні бізнесмени, розуміючи, що собою являє українська культура, думають: "Ну що я, божевільний, інвестувати в лайно?" У свідомості нормальної людини українська культура – це просто викинуті на смітник гроші. Краще вже інвестувати в поп-співаків, там хоч зрозуміло...

Можна скільки завгодно говорити про те, що у всьому винна влада, але винні ми. І наша рабська свідомість

– "ДАХу" вже 23 роки, у театр ти прийшов із бізнесу і всі свої приватні ініціативи здійснював власним коштом.

– Коли я створював "ДАХ", у мене були тільки борги, я був ученим, займався бізнесом, але до моменту створення "ДАХу" був у великій дупі.

– Я просто весь час думаю про те, що людині, в якої є творчі ініціативи й амбіції, але немає коштів, робити в Україні нічого. Або пристосовуватися до цього болота, або тікати. Або організувати свій бізнес і на свої кровні займатися творчістю. Але це дуже складний шлях...

– Тікати – не вихід. Це дуже велика ілюзія, що десь краще.

– Ну, Жолдак (український театральний режисер Андрій Жолдак. – "ГОРДОН") утік. Тому що його амбіції та ініціативи не пішли тут. І тепер активно ставить по всьому світу, у тій же Росії, працює в найкращих театрах, із найкращими артистами...

– Ти не уявляєш, що таке працювати не у штаті, залежати від пропозицій і жити коштом гонорарів. Це означає, що ти повинен як мінімум ставити чотирип'ять вистав на рік.

– Він так і ставить.

– Ти не розумієш, наскільки це стрьомна історія. Мінімум чотирип'ять вистав, і кожна в новому театрі, із новою трупою. Потрібно укласти контракти цього року і весь час думати про наступний, бо якщо однієї або двох постановок не буде, у тебе дірка в бюджеті.

– Але за фактом він із цим справляється. А тут як би він зараз справлявся? Хто б йому дав театр? Із ким би він укладав контракти? Де б шукав сцени і команди однодумців?

– Жолдак – так, справляється, але я просто знаю, наскільки це важка історія – жити на контрактах. А робити йому тут нічого. Як і тому ж Аттілі Віднянському (режисер Аттіла Віднянський. – "ГОРДОН"), якого вже майже ніхто не пам'ятає.


Троицкий: Мы недавно с "Дах Дотерс" отыграли 20 представлений в Авиньоне. Французские продюсеры инвестировали в наш проект 60 тысяч евро, все нам арендовали, нас привезли, мы имели большой успех, но продюсеры, безусловно, с нами рискнули. Фото: kudago.com
Троїцький: Ми нещодавно з Dakh Daughters відіграли 20 вистав в Авіньйоні. Французькі продюсери інвестували в наш проект 60 тисяч євро, усе нам орендували, нас привезли, ми мали великий успіх, але продюсери, безумовно, із нами ризикнули. Фото: kudago.com


– Та багато кого можна згадати з тих, кого вже не пам'ятають...

– І можна скільки завгодно говорити про те, що у всьому винна влада, але винні ми. І наша рабська свідомість. Кожного. І тебе зокрема.

– Нарешті знайдено корінь зла. Наша з тобою рабська свідомість.

– От із ким не розмовляєш, виходить, що в усьому винні якісь абстрактні вони. А хто вони? Раб сидить у кожному з нас. У мені, у тобі. Плюс тотальна недовіра одне до одного, це взагалі така суто українська риса. Легко домовитися проти, складно – за. Практично неможливо.

– Що в "ДАХу" зараз відбувається і чим ти займаєшся?

– У "ДАХу" зараз чотири театри і репетиції з дев'ятої ранку до 11 вечора безперервно, вистави, по тричотири команди на 240 метрів. А я займаюся проектом "Ковчег". Роблю його зі швейцарцями, це буде ще один новий бренд поряд із "ДахоюБрахою" і Dakh Daughters.

Ми зараз живемо в очікуванні апокаліпсису. Через що виникає запитання: а де рятуватися? Що є порятунок? Які правила на території порятунку? Що взяти з собою на ковчег? Цьому буде присвячено й наступний "ГогольFest", і чергову оперу. Партію будемо створювати. Фейкова партія "Тлумачів Апокаліпсису". Усі його пророкують, а ми будемо тлумачити. Буде вірусна реклама, партійні осередки, з'їзд, текст є чудовий, багато ніштячків несподіваних, усяких театральних ідей. Наприклад, лялькове кабаре "ЦеШо". Іще я, звичайно, хочу показати всю трилогію – "Йов", "Вавилон" і "Ковчег".

– У тебе всі проекти останнього часу пов'язані з музикою, а з психологічним театром ти зав'язав?

– Ну чому, я щойно в Німеччині поставив "Село Степанчикове".

– Я рада за Німеччину. А тут?

– Для того, щоб мені тут поставити психологічну виставу, потрібно мати трупу, яку я повинен якось утримувати. Фідбек драматичного спектаклю повільніший, а з музикою простіше – прямий хід і вплив на аудиторію.

Я мало ходжу до театру – мені там буває нестерпно дивитися на принижених людей на сцені

– Свої ідеї для проектів ти звідки береш?

– Зі світу. Я мало ходжу до театру. Я взагалі не люблю театр, і це не кокетство. Мені там буває нестерпно...

– ...дивитися чуже...

– ...дивитися на принижених людей на сцені. У більшості театрів я бачу людей, які кривляються. У тому ж Авіньйоні 95% того, що показують, просто жахливо-жахливо. В основній програмі фестивалю відсотків 70 лайна. Про оф-програму я вже не кажу. Там тільки 1100 найменувань, і кожне найменування грають щонайменше 10 разів, тобто десятки тисяч вистав на місяць...

– Мені, яка живе в Києві, неможливо уявити цю інтенсивність.

– Авіньйон – це ярмарок. Безперебійні покази. У тебе перед виставою година, після вистави хвилин 40. Потім наступна. Ось така машина. Там театр – це бізнес.

– Розкажи, як улаштовані театри в Європі.

– У Франції практично немає репертуарних театрів і театрів із трупою, окрім найвідоміших – на кшталт "Комеді Франсез", яких до 10 на всю країну. Переважно французький театр – це будівля з командою адміністративною та технічною, директор повинен скласти репертуар на рік, і, власне, Авіньйон – це ярмарок, де директори театрів купують вистави. А виробники, тобто режисери, шукають гроші на те, щоб орендувати простір і техніку.

Ми нещодавно з Dakh Daughters відіграли 20 вистав в Авіньйоні. Французькі продюсери інвестували в наш проект €60 тис., усе нам орендували, нас привезли, ми мали великий успіх, але продюсери, безумовно, із нами ризикнули.

У Німеччині система ближча до нашої. Там є худруки, муніципальні та федеральні трупи, які дуже добре технічно упаковані. Але, наприклад, у Магдебурзі трупа з 20 осіб повинна за рік випустити вісім прем'єр. Тобто грають приблизно 300 вистав, водночас у чверті трупи до кінця року контракт закінчується – і до побачення. І ти повинен знову рисячити в пошуках нового місця.


Троицкий: Сейчас вообще в мире кризис и идей, и персон. Фото: buro247.ua
Троїцький: Зараз узагалі у світі криза і ідей, і персон. Фото: buro247.ua


– Безжалісний світ чистогану. Живо собі уявляю існування якогось нашого прославленого колективу в такій системі.

– Та вони просто здохнуть! Наші актори уявлення не мають, як люди гарують у Європі. Причому світового рівня зірки. У тій же Франції ти повинен узяти участь у проекті, потім його потрібно продати, і якщо ти не знайшов відповідної команди, ти в дупі. Якщо в Німеччині існують контракти, то у Франції взагалі ніякої прив'язки ні до трупи, ні до репертуару, ні до приміщення.

– В якому фізичному і психічному стані артисти за такої оранки?

– Артисти, звичайно, дуже втомлені. Дуже. Часто хворіють. Але нічого не можна змінити. Особливо у провінційних театрах. Маленькі міста. Мало публіки. Вистава живе 10 показів. Усі, хто хотів подивитися, подивилися  і потрібно показувати новий продукт. Щоб ходили у твій театр, ти повинен весь час дивувати. А у тебе у штаті 20 осіб, надути більше ти не можеш, тому що це не стикується з бюджетом.

Там театр – не сентиментальна історія. Тебе викачують, і ти повинен бути у формі, тому що якщо будеш хворіти, з тобою попрощаються. Тому зараз провінційний театр – угорський, німецький, польський – капсулюється. Якщо говорити про світ, то сьогодні від Польщі відомо дватри імені, від Німеччини – дватри імені, і пробитися в перший ешелон дуже важко.

Тож романтики особливої немає. І моїм завданням було, коли я працював в Естонії, Польщі, Німеччині, Угорщині, щоб у цій безперебійній фабриці й абсолютній машинерії повернути людям любов до творчості. На щастя, мені це вдавалося. Артисти відчували себе не просто виконавцями, а кріейторами й були мені вдячні. Хоча спочатку виникав сильний опір, тому що бути співтворцем – це ж відповідальність. А вони відвикли. Вони звикли сумлінно виконувати те, що їм кажуть. Там, до речі, артисти дуже добре навчені, причому незалежно від віку – молоді, старі – всі гарні. У нас, боюся, навіть близько немає середнього акторської рівня, порівнянного з польським, угорським чи німецьким.

– Ти ж викладав якийсь час.

– Мене вигнали. Точніше, не уклали контракту. Річний закінчився, і далі вже вирішили не продовжувати, тому що я був некомільфо. Курс, якому я викладав, грав "Макбета" з циклу "Україна містична". Його запросили до Лондона тощо... Розумієш, як неприємно?

– Ще б пак. А тобі цікаво було з дітьми?

– Поки вони не знівечені п'ятирічним пресом, із ними можна спілкуватися, є ймовірність зробити щось чарівне. Особливо якщо не витрачати часу на всяку нісенітницю. Моїм зі мною одночасно пощастило й не пощастило. Може, їм було б краще, якби вони зі мною не зіткнулися й жили собі у своєму невіданні. У них не з'явилося б сумнівів.

– Як ти ставишся до того, що театральний молодняк зараз робить? Вони дуже амбітні, штовхаються ліктями...

– Я не бачив майже нічого, але штовхаються – і слава богу, з'явилося хоч якесь життя. Але річ у тому, що сам контекст нашої культури – не важливо, театр, музика – дуже провінцйний. Тому крикнути, що ти перший хлопець на селі, в наявній ситуації – простіше простого, але далі виникає питання про гамбурзький рахунок.

Зараз узагалі у світі криза і ідей, і персон, іде пошук нової мови і нових взаємин із глядачем... Публіка старіє. У звичайних європейських театрах молодняк дуже важко ходить до театрів, тому що там не розмовляють їхньою мовою. Іноді намагаються загравати – надіти модний одяг і міркувати ніби на злободенні теми, але сама комунікація сьогодні вже відбувається за іншими принципами. Плюс світ наразі в зоні турбулентності, передчуття апокаліпсису – екологічного, міграційного...

– Ти як творець поділяєш апокаліптичну тривогу?

– Як творець я хочу сказати, що ми повинні жити і цінувати кожну мить, даровану нам. Я не люблю нещасних людей і недооцінених геніїв. Спекуляції на своїй нещасливості жахливо задовбують. Для мене критерієм успіху є не те, скільки ти коштуєш, а скільки ти можеш подарувати. Правда, для цього необхідно дві умови. Мати що дарувати. І тих, кому це потрібно.

– У цьому сенсі ти людина щаслива?

– Я взагалі дуже щасливий.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 
 

 
 

Публікації

 
усі публікації