$38.97 €42.44
menu closed
menu open
weather +2 Київ

Азовець Орест: До теракту в Оленівці було спокійніше, ти знав, що будеш живий, а після цього розумієш, що, мабуть, краще було на "Азовсталі"

Азовець Орест: До теракту в Оленівці було спокійніше, ти знав, що будеш живий, а після цього розумієш, що, мабуть, краще було на "Азовсталі" Козацький: Я хотів би, щоб звертали увагу на всіх військовослужбовців
Фото: kztsky / Instagram
Пресофіцер полку "Азов" Дмитро Козацький (Орест) став відомим завдяки своїм фотографіям українських військових із комбінату "Азовсталь" у Маріуполі, який оточили російські окупанти навесні цього року. Козацький провів чотири місяці в російському полоні, його було звільнено 21 вересня разом із 214 іншими захисниками України. В інтерв’ю "Голосу Америки" він розповів, як із побратимами опинився в укритті на металургійному комбінаті, що там відбувалося, як потрапив у полон і пережив це випробування. Видання "ГОРДОН" публікує головне.

Про свій позивний

Під час Майдану я читав блогера з таким ім'ям і думав: от яке чудове українське ім'я. Тоді був попит на все українське. Вирішив додати собі друге ім'я, щоб я був Орест Козацький. Зідзвонився з мамою, запитав: "Не проти?" Вона: "Ні, все окей". Так я став Орестом.

Як потрапив до полку "Азов"

Спочатку я був у Нацгвардії. Азовці насправді дуже круті і справляють враження. У 2017 році я вирішив перейти в "Азов". Хотів у пресслужбу, але оскільки там не було місця, а я був зв'язківцем, то перейшов до полку і довгий час був у зв'язку. А коли звільнилося місце, мені командир Редіс [Денис Прокопенко] запропонував цю посаду. Я погодився – це була робота моєї мрії. Мені завжди подобалося займатися фотографією. Але тільки 2019 року я замовив свою першу камеру і почав робити свої перші фотографії. Знімали фото, відео наші азовські. І так пішло.

Фото: kztsky / Instagram Козацький: "Азовсталь" – це була наша фортеця. Фото: kztsky / Instagram

Про початок вторгнення

Із 2015 року я жив у Маріуполі. Пам'ятаю, що за день до вторгнення у нашу сімейну групу записував відеоповідомлення: "Усе буде окей, не хвилюйтеся, добраніч". А потім наступне відеоповідомлення о 5.45 [24 лютого]: "Так, збираємо речі, беріть найголовніше, документи, шукайте сховище, і краще виїжджати". Я не знав, як буде. Дуже дивно було в першій день. Пам’ятаю, взагалі був розгублений.

Про "Азовсталь"

На "Азовсталі" були найкращі укріплення. Це стратегічне місце, яке визначило командування для оборони, і ми туди переїхали. Мені здається, я ще 1 березня приїхав на "Азовсталь", і туди поступово стягувалися інші підрозділи. Що сильніше нас оточували, то більше підрозділів стягували на "Азовсталь". Так ми всі там опинилися.

Там було багато цивільних. Маріупольська міська рада виклала на своєму сайті список укриттів, де можна сховатися. І до цього списку потрапив бункер "Азовсталі". Він добре був підготовлений. І багато працівників самого комбінату знали про це місце, знали, що там усе підготовлено – сухпаї, вода, і там багато хто залишився.

Хлопці охороняли завод. Це була наша фортеця, так би мовити. Я більше в медійному плані працював. Я дякую всім бійцям, завдяки їм стала можливою моя робота у пресслужбі, стали можливі фотографії, які я зробив.

Фото: kztsky / Instagram Козацький: Полон – це коли ти не вільний, коли у тебе немає свободи. Фото: kztsky / Instagram

Про побратимство

У нас не було іншого вибору. Ми не могли не триматися. Не могли просто скласти зброю. Це було питання нашого життя у першу чергу. Мені допомагали триматися побратими, які були поруч, із якими можна було пожартувати, посидіти покурити, коли таке було ще можливо.

Про полон

Нам про це повідомив командир. Ми розуміли, що у нас настільки сильний інститут побратимства. Ми не можемо один одного кинути. У нас було багато поранених. Ми не могли піти на прорив і залишити їх. І це був найоптимальніший варіант, щоб уберегти їхні життя.

По партіях почали виходити. І я виходив останнім, здається, 20 травня. У нас перевірили речі, посадили в автобус, повезли до Оленівки. І ми там дві доби, здається, сиділи і чекали, поки нас запустять у ту Оленівку.

Полон – це коли ти не вільний, коли у тебе немає свободи. Свободи вибору, свободи пересування. Для нас, українців, свобода надзвичайно важлива. І для мене особисто теж. Я провів у полоні чотири місяці.

Як виживав у полоні

Я людина соціальна і мені важлива можливість поспілкуватися. Я був щасливий – в Оленівці я був в одному бараці зі своїми друзями. Ми постійно розмовляли на різні теми. У мене є друг, ми постійно з ним ходили по дворику, планували майбутнє, що будемо готувати, різні рецепти вигадували. Ці думки про майбутнє мотивували триматися. Картинки в голові були круті і дуже хотілося їх матеріалізувати.

У полоні було спокійніше, ти знав, що ти будеш живий, головне триматися. Не ясно скільки – місяць, два, рік… Але ти вийдеш живим. Це було до моменту теракту в Оленівці. Після цього розумієш, що, мабуть, краще було на "Азовсталі". Але там ти міг кожен день просто померти і кожен день помирало багато побратимів. А в полоні була невідомість. Невідомість – дуже складна штука.

Треба вірити в нашу перемогу, що про полонених ніхто не забуває. Іноді були моменти зневіри, що про тебе ніхто не думає, але я вийшов і побачив кардинально протилежну ситуацію: про нас узагалі ніхто не забував, про нас говорить увесь світ. Так, це тяжкі часи, які потрібно пережити, не зважаючи на все, про тебе ніхто не забуває, постійно на тебе чекають удома.

Про важливість підтримки військових

Зараз більше говорять про військових і підбігають фотографуватися не до попзірок, а до військових. Це дуже важливо. Потрібно звертати увагу не тільки на якихось медійних військовослужбовців. Була ситуація, коли до мене підійшли фотографуватися, а поруч стояло двоє побратимів, які робили неймовірні речі на "Азовсталі" – на них не звертали уваги. Я хотів би, щоб звертали увагу на всіх військовослужбовців. Ні в якому разі не можна забувати про військових, які досі перебувають у полоні. Тому що досі дуже багато жінок, дітей, батьків чекають на своїх рідних із полону.