-1 Київ
Було страшно, коли літали літаки... Граюся з братиком, потім я відходжу – і щось бахнуло. Думаю: "Братик щось упустив". Питаю у мами, а мама сказала: "Біжимо в коридор"
– Добрий вечір, дорогі друзі. У мене сьогодні незвичайний гість. Це, можливо, наймолодший волонтер України. У твої дев’ять років, упевнена, ти наймасштабніший волонтер, який, на хвилиночку, вже встиг зібрати для української армії 1,2 млн грн.
– Так.
– Це фантастично. Я тобі дякую. Ти – суперприклад. Ми вирішили, що обов’язково з тобою поговоримо, щоб якнайбільше людей дізналося про тебе, твою діяльність і, можливо, твої однолітки, які подивляться це відео, отримають мотивацію… Я про тебе дізналася від Колі Сєрги. Ти його знаєш?
– Так. Він мене запросив у військову частину – і я заспівав для військових. І так ми познайомилися.
– Розкажи, будь ласка, трошки про себе. Де ти живеш, навчаєшся?
– Навчаюсь у 29-й школі, живу в Чернігові. Переходжу в четвертий клас.
– Хто твої мама, тато... Чи є в тебе братики, сестрички?
– Є братик.
– Скільки рочків?
– Два.
– Супер! Хотіла запитати, чим він займається, але приблизно розумію, чим він займається у свої два. Ти граєшся з ним?
– Так. Він ходить у дитячий садок. Дуже люблю гратися з ним.
– У тебе суперова шапка...
– Так.
– І мені дуже подобається твоя футболка.
– Я в ній співаю ще з першого дня.
– Тобто це щаслива футболка?
– Так.
– І скільки в перший день тобі вдалося зібрати коштів?
– 7,3 тис. грн.
– Клас. Давай усе по порядку. Як ти прийшов до того, що вирішив співом збирати на вулицях Чернігова гроші для ЗСУ… 24 лютого 2022 року – як ти зустрів велику війну? І що ти тоді подумав?
– Я проснувся і почув вибухи. Потім загуділа тривога. Ми почали збиратися. І поїхали за 40 кілометрів від Чернігова в село.
– Тобі було страшно?
– Було.
– А коли було особливо страшно?
– Було страшно, коли літали літаки. Удень літали, а потім ще ввечері. Я, коротше, граюся з братиком, потім я відходжу – і щось бахнуло. Думаю: "Братик щось упустив". І потім питаю у мами, а мама сказала: "Біжимо в коридор". Ми прибігли, лягли на підлогу, вимкнули світло. І воно бахало... Літак скинув бомбу.
– Поруч із вами?
– За шість кілометрів від нас це було. Будинок аж захитався.
– А ви ходили до підвалу чи бомбосховища? Чернігів же дуже бомбили.
– Да. Останній раз у драмтеатр попало. Добре, що я не співав, бо я б дуже злякався. Як перший раз на валу, коли була виставка… Ми там співали. І коли два рази ударило, дуже було голосно. І я дуже злякався.
– Ти зазвичай стоїш біля драмтеатру?
– Я стою на валу біля другої гармати або на площі біля драмтеатру.
– Як твої друзі, однокласники переживають війну?
– Деякі поїхали навіть з України, кажуть, що вже не приїдуть. А деякі в Україні були. Вони теж казали, що дуже боялися, щоб у них не попала ракета.
– А що ти відчуваєш, коли вмикається тривога, про що ти думаєш?
– Дуже боюся. Ми йдемо в укриття. І після тривоги виходимо.
– А нема такого, що ти вже навіть звикаєш до цього?
– Є.
– Ви зі своїми друзями обговорюєте війну, росіян, окупантів... Чи ні?
– Обговорюємо.
– Що ви кажете?
– Те, що, наприклад, коли тривога гуде, ми зговорюємося, хто йде додому, хто – ні. Але ми всі йдемо додому, тому що боїмося... Коли ми чуємо якийсь ракетний удар, ми біжимо в укриття.
– А про Путіна ви знаєте?
– Так.
– А що ви про нього кажете між собою?
– Щоб швидше він здох.
– Моя середня донька, якій зараз сім років, коли ми сидимо за столом, піднімає свій стакан із Coca-Cola і каже: "За те, щоб Путін здох". Це вже традиційний тост. А ще вона каже: "Ти знаєш, як звуть президента Росії?" – "Ну, в принципі, так". – "Нє, ти не знаєш. Його звуть Володимир Гівно".
– (Сміється).
– Що б ти сказав Путіну, якби опинився з ним поруч?
– "Путин, чтоб ты сдох быстрее!"
– Скажи, будь ласка, хто тебе вчив співати?
– Я з дитинства почав співати. Перший раз я заспівав пісню "Там, де ми є" Тараса Тополі, а потім почав вчити другу його пісню "Лови момент". І так я почав співати.
– А як узагалі в тебе виникла ідея збирати гроші для ЗСУ, співаючи? Це ти вигадав чи хтось тобі підказав?
– Дівчинка, яка грає у шашки, передала 20 тис. Притулі. Я побачив це і підійшов до батьків: "Я ж умію співати. Можна попробувати співати і збирати кошти для ЗСУ". Ми попробували – і мені сподобалося.
– Супер. Тобто це твоя ідея була?
– Так.
– А не страшно було перший раз виходити? Я бачила твої виступи: ти з мікрофоном, колонка стоїть... У принципі, професійна підготовка. Це тато Юра все робить чи мама Катя?
– Спочатку ходили з мамою, а тато – з братиком. Зараз ми ходимо з татом на "Голлівуд", на вал і на площу, а мама з братиком удома.
– Вони тобі допомагали? Мікрофон, колонку купували...
– Так. Мені подарували колонку на восьмий день народження.
– Ти кожного дня співаєш?
– Улітку кожного дня, а під час навчання – у вихідні.
Моя найбільша мрія – щоб закінчилася війна і потонула Росія. І коли Росія потоне, построїли замість Росії дуже багато городів, які будуть мирними та красивими
– Як люди реагують? І скільки зазвичай кидають?
– Буває, що плачуть. Буває, радіють. Військові підходять, обіймають. Бувало, що кидали тисячну купюру. У перший день мені кинули найбільше однією купюрою – це 500 грн. Кидають по 200 грн, по 100 грн. Найчастіше – по 20 грн.
– Ти сказав, що в перший день заробив для ЗСУ 7,2 тис. грн. У середньому скільки за день заробляєш для армії?
– Десь так і є – 7 тис. Найбільше було – 19,5 тис. грн.
– А що ж це за день такий був?
– Це я співав на валу, на "Голлівуді" й на площі. На валу трошечки, десь на площі годину і на "Голлівуді" довго.
– Супер, супер. Скажи, ти любиш Чернігів?
– Так.
– А що тобі найбільше у твоєму місті подобається?
– Центр. Тому що там пушки стародавні.
– Так, там у вас красиво. Я бувала часто в Чернігові… А які твої улюблені місця в Чернігові, крім центру?
– Горсад, "Золотий пляж". Ще перед війною ми їздили на річку Снов.
– Скільки у тебе до великої війни було у класі дітей?
– 30. У другому класі було 31.
– А зараз?
– А зараз десь 27 чи 26. Бо поїхало дуже багато.
– Якщо було 30, а зараз 26, то більшість залишилася.
– Ще нові прийшли. От у першому класі нікого не було, хто прийшов. Потім у другому класі прийшла одна дівчинка. У третьому – нова. А ще наша школа постраждала – ракета влетіла.
– У вашу школу влучила ракета?
– Добре, що не зірвалася. Той рік я займався онлайн, тому що школу ремонтували.
– Школу зруйнувала російська ракета, але зараз поремонтували?
– Так. І ще біля нашого дому влучила ракета. Але добре, що не зірвалася теж.
– І ви бігали на неї дивитися?
– Ні, ми тоді ще не повернулися в Чернігів.
– З твоїх друзів чи однокласників хтось втратив рідних чи близьких на цій війні?
– Так.
– Хто і кого?
– У хлопчика тато воював – і він загинув.
– Ви підтримуєте цього хлопчика? Ви розумієте, що тато в цього хлопчика герой?
– Так.
– А які слова підтримки ви йому кажете?
– Слава Україні.
– Сергійку, ти вже розповідав, що товаришуєш із Колею Сєргою. А з ким із зірок українських, а може, світових, ти б мріяв заспівати?
– З Ярмаком. Але я бачив дуже багато зірок. І мені ще Вадим Вадимович Лисиця подарував пісню і кліп. Скоро вже вийде.
– Супер. А хто тобі подобається зі співаків чи співачок? Ким ти захоплюєшся?
– Тарасом Тополею, Артемом Пивоваровим, Ярмаком. Ще Скрябіним, але жаль, що він загинув у автокатастрофі.
– Як ти пісні добираєш і коли їх вчиш?
– Я вчу, коли не співаю. А підбираю, наприклад, коли гортаю YouTube. Там багато пісень українських і патріотичних.
– Що б ти сказав дітям тих росіян, які прийшли на нашу землю, які бомблять нас, убивають українців, знищують наші міста і села?
– "Ви не розумієте, що ваш тато зробив в Україні, що вони в нас зруйнували, залишили дітей без батьків і без домівок, наробили багато горя".
– Ким ти мрієш стати, коли виростеш?
– Співаком.
– Ти вже знаєш, куди навчатися хочеш піти?
– Мене мама ще в шість років відвела на вокал. І я так почав співати краще.
– Мрія у тебе є якась найнайзаповітніша?
– Щоб закінчилася війна і потонула Росія. І коли Росія потоне, построїли замість Росії дуже багато городів, які будуть мирними та красивими.
– Гарна мрія... Як ти думаєш, коли ми переможемо?
– Хочу, щоб ми перемогли завтра.
– (Сміється). Як я хочу, щоб твої слова справдилися... Сергійку, я чую, що поруч із тобою тато й мама.
– Так.
– А ми можемо їх покликати? Я хочу в них запитати дещо.
Катерина Мороз: Добрий вечір.
– Добрий вечір, пані Катерино. І пан Юрій теж...
Юрій Мороз: Добрий вечір.
– Пане Юрію, добрий вечір. Шановні батьки, вітаю вас із таким талановитим патріотичним сином. Ви пишаєтеся дитиною?
Катерина Мороз: Звичайно пишаємося. Він у нас великий молодець. І не всі такого віку діти зможуть ходити співати, мати таку витримку. І кожен раз хоче, кожен раз тягне. У тому році ми співали лише на валу, і залежало все від погодних умов – коли починалися дощі, ми не могли співати. І людей там узагалі не було. То все одно казав: "Ну коли вже погода налаштується?" Потім: "Поки погода є, треба йти співати". Потім уже школа почалася. А взагалі переживали, тому що там жодної людини, ніхто не задонатить, тому що ніхто взимку там не гуляє. Підбирали місце, де краще співати. Біля торгового центру дозволили співати. У принципі, уже на постійній основі ходили у вихідні. Там від погоди не залежить, тому що під дахом.
– Фантастична сума: ви зібрали 1,2 млн грн. І військові вам дуже вдячні. Я це знаю точно. Є ціль якась, мрія, скільки хочете зібрати для ЗСУ?
Катерина Мороз: Передаємо вже в основному те, що купуємо ми. З останнього – три автівки передали. Скільки ти Сергію Притулі донатив?
– 64 тис. грн.
Катерина Мороз: Тоді донатилося коштами. А так – безпосередньо купуються речі, які потрібні нашим військовим. Першочергово ставилася ціль 50 тис. грн. Думали, це просто нереально. І, чесно кажучи, не знали, що вистачить витримки і на 50 тис. Але потім пішло, пішло. І все-таки реально зібрати мільйон і більше. Кожен може зробити свій внесок і наблизити нашу перемогу.
Юрій Мороз: Так. Я думаю, якщо хтось не у Збройних силах, то повинен робити все для Збройних сил, щоб якнайшвидше ми перемогли.
Краще, щоб узагалі кацапія розпалася і там були окремі держави, щоб у них не було імперіалізму
– Я запитувала Сергія і хочу ще у вас запитати: які найнебезпечніші моменти були? У вас двоє дітей: Сергій, якому дев’ять років, і братик, якому два рочки. Що ви переживали, коли були перші дні, місяці широкомасштабного вторгнення? Бо Чернігів був під масовими обстрілами росіян. І як зараз життя налаштоване?
Юрій Мороз: Найперші дні були найтяжчі. Було дуже багато прильотів... Мабуть, найстрашніше – це були кацапські літаки. У перші дні війни було дуже складно, бо вся Чернігівська область опинилася в оточенні. І навіть не було куди виїхати. Було страшно за дітей.
Катерина Мороз: Я дуже переживала, що закінчаться кашки в нашого маленького. Ну чим годувати?! Так само переживали всі матусі: чим вони будуть годувати дітей. Також я переймалася через те, що була холодна пора тоді, щоб не повимерзати… Я переживала за своїх дітей у першу чергу. І так само, думаю, усі чернігівці й українці переживали.. Ну а ракети, літаки... Страшно, дуже страшно. Інколи хотілося просто закрити вуха, не чути і жити далі.
– Пане Юрію, я хочу у вас запитати як у вчителя історії, психології: що ви своїм дітям розказуєте про нашу історію і про історію Росії, про роль росіян у цій війні?
Юрій Мороз: Протягом усієї історії існування і Київської Русі, і України росіяни не були нам ніякими ні товаришами, ні друзями, ні, тим паче, братами. Завжди були війни. І зараз треба навчати дітей патріотизму... Є поганий сусід, із яким усе одно нам доведеться існувати. Але ніяких добрих відносин із ним не вийде. Краще, щоб узагалі кацапія розпалася і там були окремі держави, щоб у них не було імперіалізму.
– Щоб імперіалізм уже в одному місці перестав їм свербіти.
Юрій Мороз: Так.
– Сергійку, я тебе також вітаю із такими батьками. Справжня українська родина. Я хочу наостанок попросити тебе, щоб ти нам заспівав.
– Можу заспівати "Ой, у лузі".
– Давай "Ой, у лузі".
– (Співає).
– Супер. Слава Україні.
– Героям слава!
