ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Дружина композитора Поклада: Наш будинок у Ворзелі росіяни замінували. Чого вони хотіли? Щоби 80-річний композитор підірвався, відкриваючи кришку піаніно?

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Ігор та Світлана Поклади провели під обстрілами у Ворзелі понад два тижні
Ігор та Світлана Поклади провели під обстрілами у Ворзелі понад два тижні
Фото із сімейного архіву
Олена ПОСКАННА
журналістка, редакторка

Торік знаменитому українському композитору Ігореві Покладу виповнилося 80 років. Із нагоди ювілею президент Володимир Зеленський надав йому звання Героя України. Разом зі своєю дружиною Світланою Поклад живе на дачі у Ворзелі, розташованій усього за кілька кілометрів від Бучі та Гостомеля Київської області. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну сім'я не встигла виїхати до Києва і провела під обстрілами два тижні. Як виживали під час бойових дій та рятувалися від російських військових, в інтерв'ю виданню "ГОРДОН" розповіла дружина композитора Світлана Поклад.

Те, що ви бачили у Бучі, відбувалося й у Ворзелі. Наша вулиця Тюльпанова була майже вся засипана тілами. Росіяни абсолютно не дивилися, хто йде

Світлано, у вас великий будинок у Ворзелі, де ви практично весь час живете із чоловіком, мамою і двома собаками. Але у вас є квартира в Києві. Сталося так, що ви залишилися під Києвом під час вторгнення росіян. Яким був ваш перший день війни?

– Коли запитують, що за весь цей час було найстрашнішим, то скажу, що це найперші вибухи. На мою думку, вся Україна зустріла день 24 лютого однаково. Ніхто не вірив, що таке може статися у принципі. Були думки, що, можливо, росіяни захоплять військові об'єкти. Але коли ми зрозуміли, що коїться в Гостомелі (ми по прямій всього за 5–7 км від аеродрому), було вже пізно щось робити. Годині о 8.00 над нашим будинком полетіли гелікоптери-винищувачі, і ми зрозуміли: усе, це кінець світу. Летіла армада. Так багато їх було!

Того дня ми взагалі нічого не розуміли. Це вже потім навчилися відрізняти, де працює наша артилерія, а де – ті мерзотники. Ми подумали, що нас почали бомбити. Перша емоція – абсолютна паніка, що перекрила все. І страх. Ви знаєте, кажуть, що від страху стукають зуби. Я ніколи не знала, як це. Уперше в житті я почула стукіт власних зубів. І абсолютне заціпеніння. Але у мене вистачило сил визирнути у вікно, і я побачила, як вони летять. Буквально за добу почалося непроглядне пекло – точився бій за Гостомель. Коли почала працювати важка артилерія, ми вже нічого не розуміли, було просто страшно.

Як ви пережили все це жахіття?

– У перші дні ми не ховалися до підвалу, оскільки не розуміли, що відбувається і як із цим жити. Але коли поряд почали рватися снаряди, ми зібралися із сусідами, кумами і залізли до нас у підвал. Спочатку просто сиділи на стільчиках, вважаючи: переживемо це бомбардування і розійдемося по хатах. Але приблизно 27 лютого ми зрозуміли, що пекло не на один день, і почали облаштовувати собі бомбосховище. У нас великий підвал, поставили там ліжка, стіл. У перші дні у нас були вода та газ. Якщо умови можна назвати комфортними з урахуванням того, що відбувалося, ми почувалися цілком комфортно. Рівно до того моменту, коли зникли світло, вода, газ та зв'язок. Це сталося миттєво.


Фото із сімейного архіву

Сім'я Поклада облаштувала бомбосховище у підвалі власного будинку. Фото із сімейного архіву


Ми практично жили у підвалі. Дуже пощастило, що це дача у Ворзелі, – у нас у льоху були їжа та консервація. Ми не голодували. У всіх були генератори, ми заряджали телефони, хоча сенсу практичного в цьому жодного не було – зв'язку не було. Але сам факт – треба було тримати телефони напоготові – раптом зателефонують. Я знайшла крихітний приймач Sony 1975 випуску, поставила батарейку, ми почали слухати радіо – "Єдині новини". І почали одержувати хоч якусь інформацію, дізналися, що відбувається у Харкові та Київській області.

До початку березня ми почули бій зовсім поряд – це бомбили колону у Бучі. Я добре запам'ятала один вечір. На той час ми настільки звикли до вибухів, що вже почали розуміти, де б'є "Град", де "Смерч", де летить крилата ракета, стріляє танк або гаубиця. Окупанти перли, як таргани. Одного разу вночі ми вийшли надвір й похололи: небо було абсолютно червоне – потім ми дізналися, що це в Микуличі зайшли кадирівці. Знаючи, що наші вміють користуватися "коктейлями Молотова", і боячись, що їхню колону підірвуть, вони палили все, що траплялося дорогою. Так розповідали потім очевидці.

У цей час у Ворзелі ще не було росіян – вони проривалися "варшавкою" і йшли на Бучу. Перший бій ми почули, як на Вокзальній розбили колону. Це було дуже страшно – ми все чули на власні вуха. За день чи кілька днів – складно зрозуміти, оскільки ми втратили рахунок часу, не розуміли, яке число, який день тижня, – ми почули гуркіт уже на своїй вулиці.

Знаєте, людська натура дивна: замість того, щоб глибше закопатися у підвал, ми побігли нагору подивитися, що відбувається. І побачили колону, яка перла повз наш будинок. Було 60–70 машин – танки, БТР, БМП і на броні – десятки людей з автоматами, націленими на наші будинки. Серед нас був відставний поліцейський, він крикнув: "Негайно від вікон, і не торкатися фіранок!", тому що будь-яке ворушіння фіранки – це постріл. Ці тварюки дуже боялися українських снайперів. Ми буквально попадали на підлогу і виповзли з другого поверху.

Того дня до будинку наших кумів, пробивши огорожу, в'їхав танк. Вони перевіряли будинок, награбували все, що бачили, аж до вологих серветок. Ось виродки такі. До нас у двір не заїхали, тільки моталися туди-сюди повз наш будинок.


Фото із сімейного архіву

Світлана Поклад: З урахуванням всього, що відбувалося, ми почувалися цілком комфортно, поки не зникли світло, вода, газ і зв'язок. Фото із сімейного архіву


Ось тут почалося пекло – вже у нас, у Ворзелі. Це третя серія після Гостомеля та Бучі. Росіян почали накривати артилерією просто в нашому селищі. Це жах – вибухи за кілька метрів від будинку. Жах! Ми не виходили із підвалу взагалі. Я благала Бога лише про одне: щоб ракета не влучила в нашу оселю. Тому що це пожежа, і ми б усі живцем згоріли.

Колони розбивали одну за одною. Одну розбили, їх нема. А наступного ранку знову колона. Цих розбили – ще колона. Вони повзли, як таргани, – через Немішаївське поле, через цвинтар, повзли, повзли і повзли нескінченним потоком. Це було щось невимовне.

Одного дня все затихло. Періодично точилися бої. Бомбити Ворзель було неможливо, бо багато мирних жителів залишилося, не всі жителі селища встигли поїхати 24-го і 25 лютого. Тому нас накривати артилерією було б убивством – нас берегли. А чисельність російських виродків зростала. Вони спершу їздили, а потім почали ходити.

Я вже говорила, наскільки страшними були вибухи, але в ті дні ми зрозуміли, що найстрашніше – автоматні черги. Вони почали розстрілювати людей. Усі, хто потрапляв у поле зору, ставали потенційними жертвами.

Те, що ви бачили у Бучі, відбувалося й у Ворзелі. Наша вулиця Тюльпанова була майже вся засипана тілами. Росіяни абсолютно не дивилися, хто йде: дитина, люди похилого віку, жінка – просто розстрілювали всіх. Коли ми періодично намагалися вискочити з підвалу, знайти якусь точку, щоб упіймати зв'язок і розповісти, що з нами, тільки почувши шум техніки, розбігалися із шаленою швидкістю, бо розуміли: когось щойно вбили, наступні – ми. Ці автоматні черги до заціпеніння доводили. Було дуже страшно.

Коли відкрилися перші гуманітарні коридори, вам не вдалося виїхати?

– Наші сусіди почали намагатися їхати. Не все було просто. Хтось потрапляв під обстріл, але люди не облишали спроб урятуватися. Мені кілька разів удавалося додзвонитися до Києва і мені казали, що нас намагаються врятувати, нас вивезуть. Якоїсь миті ми залишилися втрьох – я, мама та Ігор Дмитрович. Стало дуже страшно. У нас закінчувалася вода – залишився лише один бідон, з їжі щось було, але готувати в польових умовах – це неймовірно. Напруга величезна.


Фото із сімейного архіву

Ігор Поклад рятувався від обстрілів разом зі своїми вихованцями. Фото із сімейного архіву


У цей момент увімкнулася логіка. Не знаю, куди вона зникає у мирному житті, решту часу. Я раптом згадала, що в старому примусі є трохи бензину, залила його в генератор, до якого ніколи не підходила, примудрилася його завести і підзарядити наші телефони. Щойно увімкнула мені посипалися повідомлення: вас намагатимуться врятувати, по вас приїдуть. Тоді ми не знали, що Олеся Бацман та Дмитро Гордон кинули клич, щоб нас вивезти. Я швидко дістала маму та Ігоря Дмитровича з підвалу, ми одяглися і стали чекати. На вікнах було опущено ролети. Ми боялися носа висунути, але я відкрила ролети. Чекали години півтори.

І ось тут за вікном з'явився знаменитий Костя у червоній куртці. Я назвала його янголом. Я ні на секунду не злякалася, відчинила йому вікно, а він сказав: "Я від Діми Гордона, не бійтеся. Я Костя". Він тицяє мені документи, а я кажу: "Не треба, все гаразд". Я ретельно сховала документи про надання Ігореві Дмитровичу звання Героя України. Я розуміла: якщо ці тварюки стріляли в усіх підряд, то читати, що він композитор, ніхто не буде. Просто побачать слова "Герой України" – і одразу вб'ють. Це єдина із нагород, яку я забрала. Решта залишилася вдома, і це все розграбували.

Ми сіли в машину, перехрестили хату і поїхали. Їхали навмання, без коридорів, без супроводу. Залишатися було рівнозначно смерті, рано чи пізно закінчилися б і їжа, і вода. А окупанти звіріли з кожним днем.

Коли нас Костя віз, я йому сказала, що так просто не можу розстатися з ним і ми маємо обов'язково зустрітися. Обмінялися телефонами. Дорогою поговорила з Олесею, розповіла, що нас урятували.

Ми приїхали на евакуаційний пункт у Білогородку. У натовпі я почула голос: "Є тут хтось із Ворзеля?" Жінка запитала, як ми пробралися, у неї батьки там, на вулиці Декабристів. І я підвела її до Кості. Він не замислюючись сказав: "Я їх завтра вивезу". І тоді він зробив другий рейс та вивіз їх.

На третій день ми з ним зідзвонилися, поговорили, і він сказав: "Знаєте, Світлано, напевно, я вивозитиму людей із Ворзеля". І ось з 11 березня до сьогодні він щодня їздить до Ворзеля і вже вивіз понад 170 людей. Ми організували гуманітарний штаб: зібрали гроші, закупили багато продуктів, возили їх для ворзельців. Костя там головний. Він узяв місію з безпосереднього порятунку людей.


На знімку – команда волонтерів. У центрі Ігор Поклад. Зліва направо: Фото із сімейного архіву

На знімку команда волонтерів, яка займалася порятунком людей із Ворзеля. У центрі Ігор Поклад. Зліва направо: олімпійський чемпіон із баскетболу Євген Долгов, його дружина Софія, місцева депутатка Алевтина Ковальчук, Світлана Поклад та Костянтин Гудаускас. Фото із сімейного архіву


Це звучить нереально, враховуючи, що якийсь час селище контролювали росіяни і дорогами було небезпечно пересуватися.

– Спочатку ці й не дозволяли нічого возити, відбирали їжу, цигарки, речі – усе. Але Костя знайшов дохідливі слова, вони до нього звикли і вже пропускали, казали: "Та їдь уже, самогубця. Що з тобою вдієш?!" Було багато страшного. У нього кілька разів стріляли, він потрапляв під обстріли. Коли ракетами обстріляли автомобіль, його поранили. Коли дали другу машину, ми кинули клич, що потрібен ще один водій. Погодився допомагати хлопець, але йому не дозволили їхати – росіяни поклали за пазуху гранату і сказали: "Ще раз побачимо – уб'ємо". Тому ми знайшли йому напарницю Зоряну, яка дуже допомагала. Вона з Костею їздила, їй дозволили. Так ми спробували рятувати наших, ворзельських.

Нехай Лукашенко каже щось, що Білорусь не вступала у війну, але це неправда. Вони тут стояли, у Ворзелі

Ви щось знаєте про людей, котрі захопили Ворзель? Хто це був?

– У Ворзелі було три ротації окупантів. Першими зайшли виродки, як кажуть, гарматне м'ясо. Їх послали на смерть, і вони довкола себе сіяли смерть.

Друга ротація – це білоруська бригада. Вони стояли із білоруськими прапорами. Нехай Лукашенко каже щось, що Білорусь не вступала у війну, але це неправда. Вони тут стояли, у Ворзелі. Про це, до речі, ніде не говорили. Але це є факт. Костя про це теж багато разів розповідав. Навіть якби не було прапорів, білорусів легко впізнати за говіркою, акцентом. Так ось із білорусами він зміг домовитися і почав возити гуманітарну допомогу. Вони не те щоб лояльно були налаштовані, але, у всякому разі, дозволили доправляти людям продукти.

А потім зайшла Псковська десантно-штурмова дивізія. Ось ці вже абсолютні виродки. Їх вважають елітою російської армії. Так ось ця "еліта" жила в нашому будинку – милися, в більярд грали, спали, розграбували будинок і наостанок ще замінували! І це при тому, що вони точно знали, у чиєму будинку живуть, – бачили у кабінеті афіші, фотографії з російськими зірками, нагороди. Я розумію, шукати логіку в голові потвор немає сенсу. Але чого вони хотіли? Щоб 80-річний композитор повернувся додому і підірвався, умовно кажучи, відкриваючи кришку піаніно? От тільки нещодавно мені зателефонував сусід і розповів, що в нього на шафі виявили гранату. Усі будинки на нашій вулиці заміновані. Реально страшно ділянкою ходити.


Фото із сімейного архіву

На вулицях Ворзеля після виходу російських окупантів. Фото із сімейного архіву


Як ви дізналися, що у вас у будинку були розтяжки? Вас попередили чи самі помітили?

– Я доросла людина і розуміла, що рватися у Ворзель, де стояли росіяни, де тільки закінчилися бойові дії, не можна. Щоб не заважати нашим хлопчикам виконувати свою роботу. До того ж лише днями завершилася зачистка в області. Росіяни ж своїх покидали. Їх там багато бігало округою. Знайшли диверсантів на пекарні у Ворзелі, у Гостомелі.

Кілька днів тому Костя сказав: "Вам не набридло в зимових чоботях ходити? Можемо з'їздити до вас додому". І ми організували колону, повезли гуманітарну допомогу і самі поїхали.

Багато доріг заміновано, багато під'їздів у бік Бучі, Ірпеня, Ворзеля. Навіть більше, підірвано мости. Коли я вперше побачила наслідок боїв – зруйновані будинки, обгорілий ліс, розчавлені танками машини... Видовище не для людей зі слабкими нервами. Хлопці, з якими я їхала, сказали, що багато техніки вже розчистили. Там були страшні бої. Росіяни відходили і чинили звірства, як могли.

У Ворзелі була мирна атмосфера, світило сонце, тепло. А потім я побачила на вулиці тіло вбитої людини, якої ніхто не забирає. І це повернуло у реальність – війна поряд, вона нікуди не пішла. І так буде, доки не оголосять офіційно: "Усе, ми перемогли фашизм і країну-вбивцю".

Було страшно заходити до хати. Замки зірвані, двері зламані, в будинку... Дивіться фото – самі все побачите. Звісно, свинарник. Скаржитися не стану. Будинок цілий. А багатьом узагалі немає куди повернутися. Одна ракета одного маніяка – і в мить усе перетворювалося на попіл. Загинули і люди, і собаки. З милого курортного містечка росіяни створили філію пекла.


Фото із сімейного архіву

Сліди "русского мира" у будинку відомого композитора Ігоря Поклада. Фото із сімейного архіву


Увечері я побачила по телевізору репортаж, який вигляд мають розтяжки. Жахливішого знаряддя злочину немає – тонка волосінь, і на її кінці – міна. Якщо людина не помітить, торкнеться – вибух. Це підло. Після цього Костя сказав: "Слава богу, ваш будинок очистили". Отак я дізналася, що в нас теж були розтяжки. Вони у кабінеті поставили розтяжку! Друга була у вітальні і третя – у підвалі. Ось одна з причин, чому повертатися додому не можна доти, доки сапери не попрацюють.

Я домом ходила не боячись, мені сказали, що будинок перевірили. Але коли дізналася, що будинок мінували, мене трясло, як, мабуть, лише перші дні війни. Я розуміла, що Ігор Дмитрович міг зайти до кабінету або відкрити кришку піаніно і загинути. Розумієте, у кабінеті композитора була розтяжка! Не можу уявити, якби у мене на очах підірвався мій чоловік або я у нього на очах... Або моя мама... Я не можу усвідомити. В нас сад, 56 соток. Хіба я візьму лопату чи граблі? Я боятимуся. Хтозна, чи ці тварюки не закопали чогось. Як щось можна побачити в саду? Це підлі вбивці!

Переконана: пекло – не те місце, куди росіяни можуть спуститися. Для них треба створити страшніше місце. Навіть чорти, які варять смолу, не приймуть їх. Для цих тварин навіть у пеклі місця немає. Росія – країна вбивць, яка виховала вбивць, яка вважає, що у всьому має рацію. А я вважаю, що ця країна не має права на існування. Вона має померти разом з усіма, хто там живе.


Фото із сімейного архіву

Будинок Поклада після відвідин російських окупантів. Фото із сімейного архіву


Я, буває, дивлюся відео, що росіяни про війну в Україні думають. І розумію: зараз до нас приїхали їхні малолітні виродки воювати. Але послухайте, що кажуть люди мого покоління. Це жах! Люди, чиї батьки пройшли Другу світову війну, виправдовують кожен крок свого маніяка Путіна. Там немає такого, що одне покоління, яке знало про війну те, що ми знаємо, думає одне, а інше покоління, яке не знало війни, думає інакше. Нічого такого. Вони всі однакові. Зі 140 млн якщо і пролунає тисяча голосів – це нічого не означає. Ці голоси потонуть у сотнях мільйонів інших голосів. Росія сама собою, в принципі, – мертва. Можливо, на її теренах колись і з'явиться адекватний народ. А зараз це 140 млн неадекватних людей, яких боятиметься весь світ.

Зараз усе, що відбувається, гостро сприймають. Але багато хто за поребриком вважає, що скоро все забудеться і буде, як раніше...

– Нічого не буде пробачено! Я особисто їм нічого не пробачу. Не пробачу, що Ігор Дмитрович лежав у підвалі і стогнав, а в мене закінчувалися ліки. Не пробачу, що моя 83-річна мама на кілька днів просто розум утратила від горя і жаху. Хіба таке можна пробачити?! Не розумію, чому Путін хотів убити конкретно композитора Ігоря Поклада? Питань мільйони. Відповідей на них немає. Виросла країна вбивць, от і все.

У вас у домі висить багато фотографій Ігоря Дмитровича із російськими знаменитостями. Вони приїжджали до вас у гості. Скажіть, хтось із них намагався з вами зв'язатися? Якщо не підтримати, то хоч дізнатися, чи ви живі?

– Ні. Жоден. Більше скажу, я навіть із закликом зверталася до друзів-росіян. Усі промовчали, поховалися по норах. Ні ті, хто сидів у нас удома, ні ті, хто виступав на сцені, – жодна людина... Ось розумієте, якщо ми, українці, всі різні, то росіяни однакові. Жодного слова підтримки. Нічого!

Я знаю, багато українців намагалися нас урятувати. Участь сотень людей і безпосередньо Олесі та Дмитра Ілліча відіграла головну роль. Я все життя молитимуся за всіх, хто намагався нас урятувати, – і за наших хлопчиків із ЗСУ, і за всіх, кого вже з нами немає. Те, що ми переможемо, не сумніваюся. Зло буде покарано обов'язково.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 
 

 
 
Більше матеріалів
 

Публікації

 
усі публікації