0 Київ
Я не вірю, що хтось із війни повертається "легенько та підстрибуючи". Бачу, що дуже багато людей тілом повернулися, а душею, мізками не змогли
– Як для вас почалася війна та як вона змінила життя?
– Війна зробила моє життя більш прозорим і однозначним. Біле – чорне, свої – чужі. 2014 рік забрав у мене потуги на політкоректність і толерантність. Я вважаю, що це добре.
У 2014 році у мого чоловіка та сина Олекси було собі таке змагання: хто перший втече з хати на війну. Син утік першим. Як тільки він повернувся після поранення додому, тут же втік чоловік. Просто в них стояла умова, яку вони не мали право порушити: хтось один має залишатися вдома. Олекса був добровольцем в "Азові". А чоловік Володимир пішов за мобілізацією в 14-ту бригаду. Практично весь час вони провели у Красногорівці. У 2016-му Володимир повернувся додому.
– Яким був цей період для нього і для вас?
– Певно, це був дуже важкий період. Я вже на той момент дуже добре знала принципи спілкування з військовими – нікого не розпитую, не ставлю дурних запитань, не лізу зі своїми коментарями. Якщо людина хоче щось розказати, вона рано чи пізно сама розкаже.
Я не вірю, що хтось із війни повертається "легенько та підстрибуючи". Бачу, що дуже багато людей тілом повернулися, а душею, мізками не змогли, вони розірвані ходять. Мені здається, що чоловіку вдалося повернутися з війни досить швидко і не ушкодженим. Цілим і тілом, і мізками, і душею.
Упоратися із труднощами допомогла глина. Він просто гончарив, гончарив, гончарив і мало говорив. У принципі, можна називати це арттерапією або психологічною реабілітацією. І так він повернувся до власної справи життя. Та сама майстерня, те само коло, та сама глина, той самий Довган. Єдине, що змінилося, і це добре, – він змінив кольорову гаму. Після повернення остаточно переключився на кольорове. І знову ж таки це прекрасно, тому що колір теж лікує.
Із початком повномасштабного вторгнення, напевно, із пів року Володимир узагалі в майстерню не заходив. Немає що віддати, немає що запитати
– Що ви робили, чого очікували на порозі повномасштабного вторгнення? Чи готувалися самі, що робили з бізнесом?
– Велику війну всі очікували, просто ніхто не знав, коли та як це почнеться. Увесь час перебувати у стресі і на низькому старті – це теж нездорове. Ти просто знаєш, що це буде. Це як про смерть. Ти знаєш, що колись помреш, але це ж не значить, що треба постійно очікувати смерть. Ти просто знаєш, що це буде, але не знаєш, коли. Ну, і бажано, щоб не сьогодні.
На той момент ми взагалі проходили прекрасний курс для сімейного бізнесу – про роль другої людини у ветеранському бізнесі. Щоб не було так: один бізнесмен, а другий борщі варить. І саме 24 лютого у нас мав бути захист проєктів. Проте цього не сталося. Сталося інше, жахливе. Цей день почався ще вночі. Я б усе проспала, чесно кажучи, але Довган не проспав: "Вставай. Війна. Збирайся". "Може, тобі здалося?" – "Мені не здалося".
Дзвоню синові. Олексі теж не здалося. Мій чоловік вмовляв мене поїхати, мій син вмовляв свою дружину поїхати. І єдиний аргумент, який змусив мене погодитися на те, що жіноцтво таки вивезуть – це те, що я була тільки після операції. Мені потрібен був постійний доступ до хірурга. При всій творчості і романтичності я прекрасно розуміла, що в місті, яке бомблять, вільний доступ до хірурга навряд чи можливий. Тож чоловік нас вивіз до родичів у Львівську область. Вивіз і одразу рушив назад. Повертався поміж російських танкових колон. Володимир доїхав до Києва і був там постійно. Враховуючи вік, у військо вдруге він не пішов. Але, якщо треба, то піде. Ну, принаймні патрони подавати, але супервоїна з нього зараз, на жаль, уже не буде.
Володимир Довган за роботою. Фото із сімейного архіву
– Яким був цей рік для вас та вашої сім'ї, для вашого бізнесу?
– Сумбурний рік. Перші пів року ми взагалі не бачилися. Мене вигнали з хати, дбали про мою безпеку. Я дуже хотіла повернутися. Зрештою, допросилися, мене на секундочку в хату пустили – і більше мене вигнати з дому не змогли. Уже не було того аргументу про доступ до хірурга. А чоловік у цей час займався волонтеркою, власне, ми цим постійно займалися, допомагали війську. Навіть нагороду отримав за це.
Але майстерня відкрила свої двері не одразу. Коли він повернувся з війни у 2016 році, то майстерня почала працювати одразу. Як у книжці написано: коли гончар повертається додому, то він іде не до жінки, а до баби. А баба – це купа глини, яка вистоюється. Першою йде обійматися з бабою. А ось із початком повномасштабного вторгнення, напевно, із пів року Володимир узагалі в майстерню не заходив. Немає що віддати, немає що запитати. А потім потроху втягнувся.
Щодо відновлення бізнесу. Ми не перший день цим займаємося. Володимир спробував кераміку в 1991 році і більше не зміг собі відмовити в задоволенні бути гончарем. У 2007 році ми переїхали на Київщину, у село Хотів, та зробили гончарну майстерню у власному дворі. Так усе й почалося. У нас є свій фанклуб і роботи не лежали довго на полиці. Тобто, грубо кажучи, на подарунки постійні клієнти щось купують. Тому були замовлення, кількість цих замовлень із часом збільшувалася. А згодом нам допоміг Український ветеранський фонд.
Ми дуже давно хочемо зробити простір для пропагування гончарної справи, щоб можна було людям показувати, розказувати, навчати і зустрічатися із професійними гончарями, проводити майстер-класи, навчати дітей. Таких артпросторів для гончарів нашій країні дійсно не вистачає. Ми ще у процесі написання проєкту. Самі собі відповіли чесно: ми не хочемо масштабуватися. Тому що масштабуватися – це змінювати принципи філософії цієї майстерні. Це перехід трошки на інші речі, трошки більше комерції і менше творчості. А нам цікава саме соціальна складова, яку ми дуже хочемо, але фінансово не могли собі дозволити. Тому що навіть закупівля додаткового обладнання – це дуже дорого. Розширення простору – це дуже дорого. Тож ми подали документи на конкурс проєктів "Варто 2.0" та перемогли. Тепер ми створюємо свій власний простір.
– На якому етапі реалізація проєкту зараз?
– Ми хочемо, щоб гончарку в цьому випадку розглядали не просто як творчість, а як можливість дати людям відчути своє коріння. Гончарне ремесло для України знакове. Це те ремесло, яке за нею йде, або попереду неї йде. Воно невід'ємне, воно просто є частиною України, частиною української самобутності. Це коріння, його треба знати і розуміти.
Тож сьогодні ми продовжуємо робити те, що і робили: гончарство, волонтерка та створення простору. Зараз усе у процесі будівництва. Наш простір буде на основі майстерні. Ми зробимо мансардний поверх.
На першому поверсі розміщується технічна частина – печі, наприклад. Не можна перебувати у приміщенні, де включені печі й іде випал. Там не можна бути в цей час. Та частина, яка зараз є майстернею, так і залишається майстернею для роботи одного гончаря. Одночасно більше чотирьох людей максимум поміститися не можуть у тому приміщенні.
Другий поверх – це горище з високим дахом. Там розміщуємо простір для того, щоб можна було вже працювати з більшою кількістю людей, щоб можна було навчатися там. Також там буде невеликий простір, щоб можна було приймати гостей, як артрезиденція гончарів. Артрезиденція вимагає постійного проживання на локації, десь місяць часу. Тобто невелика частина цього простору на другому поверсі дасть можливість приймати такого гончаря, який буде реалізувати якісь свої задуми в певний період часу. Тобто йому не треба буде знімати готель. Ось він тут живе, тут працює.
Як тільки простір буде готовий приймати туристів, наша локація буде внесена до туристичної мапи. Ми вже маємо певні домовленості з туристичною компанією. Також ми хочемо подбати про освітню складову нашого проєкту. Ми ведемо перемовини із закладами освіти, щоб діти змогли проходити уроки трудового навчання у нас у просторі.
Якщо все вийде, діти зможуть за бажанням спробувати бути гончарями, навчитися гончарки, перебуваючи просто у школі. Закінчуєте школу і, крім усього, ви маєте ремесло в руці, ви маєте можливість гончарити, ви вмієте це робити. Єдине що – як завжди, бюрократія, як завжди, багато перепон стосовно паперів і так далі. Але було б бажання – усе зможемо подолати і втілити в життя ідею. У нас є це бажання. Чи достатньо такого бажання буде в адміністрації школи? Подивимося.
Робота Володимира Довгана. Фото із сімейного архіву
– У вашій майстерні чоловік займається саме творчою частиною, а ви дотичні до творчого процесу?
– До творчого процесу, у прямому розумінні, не дотична. Але як можна бути не дотичною зовсім, якщо ти живеш в одній хаті з гончарем? Ні, це неможливо. У мене інші ролі. Я інколи виступаю в ролі критика, інколи я посередник між замовником і гончарем. Бо буває, що вони говорять на різних мовах. Часом я можу акцентувати увагу на чомусь цікавому. Можу сказати: "Дивися, яка цікава штука, ти такого ще не робив". Хоча рідко мені це вдається, Володимир сам швидше знаходить щось нове, чого він іще не робив. І, звичайно, усе, що стосується спілкування з державними органами, усе, що стосується документів, усе, що стосується банкінгу, усе, що не стосується закупівель, – це моя парафія.
У мене є хист до організації. У вільний від гончарної майстерні час я працюю в картинній галереї управляючою. А ще у вільний від галереї час я бавлюся вчителюванням біології у школі. Найважче, до речі, дається управляти Довганем-старшим. Це нереальне завдання практично. Це майже фантастика. Управляти творчою особистістю, із якою живеш в одній хаті, – неможливо. Можна тільки підлаштовуватися. Але це сімейний бізнес, ветеранський бізнес, де кожен бере на себе відповідальність, де кожен поважає одне одного та де кожен має спільну мету. Ми маємо мету і рухаємося в одному напрямі. Подивимося, куди він нас приведе.
