0 Київ
28-річний старший сержант Олександр Морозов із міста Ромни Сумської області пішов у зону АТО влітку 2014 року, у розпал Іловайського котла. Він потрапив до 57-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ, воював у Донецькій області, здійснював підтримку українських бійців, які обороняли аеропорт. 21 січня Морозов разом з іншими бійцями проривався до донецького аеропорту забрати поранених і загиблих. Його колону розгромили бойовики, а сам Морозов за два тижні потрапив у полон, де провів 1058 днів – майже три роки.
Спеціально для видання "ГОРДОН" Олександр Морозов розповів, як два тижні переховувався в околицях донецького аеропорту і проривався до своїх, про тортури і побиття, про те, як схуд на 25 кг і як бойовики погрожували українським заручникам, якщо ті не погоджувалися озвучити російським журналістам те, чого вимагала кремлівська пропаганда.
Коли зрозумів, що на реальній війні? Коли в донецький аеропорт заїхали. Усе, що було до цього, – це взагалі ні про що
ПРО ТЕ, ЯК ПОТРАПИВ В АТО
– До війни закінчив училище, потім – педагогічний технікум у Конотопі, працював зварювальником. 27 серпня 2014 року надійшла повістка. У двері засунули, нікого вдома не було. Тато мені зателефонував: "Що робити будеш?". Я сказав: "Зараз приїду і заберу". Ані страху, ані сумнівів не було: треба – значить треба. Батько нормально відреагував, навіть зрадів, що син вирішив іти в АТО, а не переховуватися від мобілізації. Мама? Не плакала. Наречена теж.
30 серпня мене вже зарахували до лав Збройних сил України, до 57-ї окремої мотопіхотної бригади. Два місяці проходив підготовку та бойове злагодження у Кіровограді (у 2016-му перейменовано на Кропивницький. – "ГОРДОН"). 6 листопада 2014 року ми в'їхали в зону АТО, потрапили в Костянтинівку Донецької області. Це за 20–30 км від лінії розмежування. Там наша бригада базувалася.
Так зване перемир'я в лютому 2015 року після "Мінська-2" було. А восени 2014-го йшли бої, бої, бої... Щодня. Затихало тільки вранці або в обід, решта часу – стрілянина.
27 грудня 2017-го, військовий аеродром Борисполя під Києвом. Родичі, друзі та земляки зустрічають Олександра Морозова після 1058 днів полону. Фото: Александр Морозов / Facebook
ПРО ПЕРШИЙ БІЙ І СТРАХ НА ВІЙНІ
Коли зрозумів, що це реальна війна? Коли в донецький аеропорт заїхали. Усе, що було до цього, – це взагалі ні про що порівняно з аеропортом. До того на блокпости заїжджали і на передок – дещо зробити і повернутися. Про конкретні завдання, які нам ставили, розповідати не можу, не маю права.
Страху не було, адреналін був. Страх пізніше з'явився, коли дуже конкретні кулі над головою літали. Але найстрашніше – коли лежиш на відкритій місцевості, тебе мінометами криють, а ти нічого зробити не можеш. Вставати і втікати небезпечно, може осколками посікти. Лежиш і чекаєш, де вона впаде.
Уночі виїхали в донецький аеропорт поранених і загиблих забрати. У сепарів усе пристріляно. Шансів проскочити 90 на 10
ПРО ДОНЕЦЬКИЙ АЕРОПОРТ
20 січня 2015 року ми виїхали в одне із сіл, де базувалися наші хлопці і звідки йшла підтримка на ДАП (донецький аеропорт. – "ГОРДОН"). Це вже останні дні оборони аеропорту були. Сепари самі прозвали наших пацанів кіборгами, бо 242 дні не могли їх звідти вибити. Не могли нічого зробити, доки повністю аеропорт не підірвали.
Навіщо стільки днів ДАП утримували? Тактичний тиск, стратегічна точка й особистий подвиг хлопців. Ми захищали, бо так було заведено. Я військова людина, звик виконувати накази. Є команда – я виконую. Це армія.
А ще ДАП утримували, щоб сепари відчули: ми поруч, просто під Донецьком, а ви нічого зробити не можете. Спочатку весь аеропорт – і старий, і новий – нашим був. Потім хлопців витісняли і витісняли. Коли ми заїжджали, пацани сиділи в кімнаті 5 на 12 плюс прилегла територія.
Жовтень 2014-го, українські військові в донецькому аеропорту. "Сепари самі прозвали наших пацанів кіборгами, бо 242 дні не могли їх звідти вибити. Не могли нічого зробити, доки повністю аеропорт не підірвали". Фото: Григорий Мустанг / Facebook
ПРО ПРОРИВ ДО АЕРОПОРТУ
Уночі 21 січня виїхали на завдання в ДАП – поранених і загиблих забрати. У сепарів усе пристріляно, особливо під'їзд до аеропорту. Через це кілька наших відмовилося туди їхати. Дорога довга: спочатку вздовж паркану, потім у дірку вскочити, швиденько проїхати через злітну смугу і до "рукава" (телескопічний трап. – "ГОРДОН"). Шансів проскочити – 90 на 10. Коли командир запитав: "Поїдеш чи ні?", я відповів: "Наказів не обговорюють".
Заїжджали на тягачі легкої броні – це така бляшанка, алюмінієва, товщиною 10 мм, із кулеметом. Не доїхали до будівлі 200–250 метрів. Нашу колону розбили: одна машина залишилася на злітній смузі, її підбили. Ще одна впала на автостоянку аеропорту, сепари по ній із РПГ додали. Загалом, попереду машина впала, ззаду – горить, боєкомплекти вибухають, пацанів відкинуло, обпекло, двоє врятувалися, потім у полон потрапили. Наша машина посередині, стали виходити з-під обстрілу. З'їхали, вивантажилися, просто в лісосмугу.
Ніч. Старший мені наказав піднятися на височину. Я прикривав, поки група ухвалювала рішення щодо подальших дій. Тільки виліз і зайняв позицію – накрило мінометним вогнем. Скільки тривало – не знаю, мені здавалося, що довго. Дістав легку контузію від розриву міни, у якийсь момент відключився. Потім затихло, тільки машина продовжувала горіти і боєкомплект вибухати. Під ранок спустився вниз, але нікого вже не було.
На знімках ліворуч – донецький аеропорт до приходу "русского мира", на знімках праворуч – після цього. Оборона аеропорту тривала 242 дні – із вересня 2014 року до січня 2015-го. Фото і скріншот: airport.dn.ua, Armia SOS / YouTube
Били так, що я просив себе пристрелити, непритомнів. Обличчя опухло і запливло, нічого не бачив
ПРО ТЕ, ЯК ДВА ТИЖНІ ПЕРЕХОВУВАВСЯ В ТИЛУ ВОРОГА
Добу провів у лісосмузі. Щойно зателефонував із мобільного – сепари почали прицільно бити. Одна міна впала декілька метрів попереду, інша – ззаду, а я лежав за якимись бетонними шматками. Вижив. Пощастило. Почав виходити, але куди – незрозуміло. Ні курити, ні спати не хотілося, думав, що далі робити. Добре, що на мені куртка цивільна була і штани, схожі на російський піксель. У 2014-му однакової форми не було, ми самі собі шили.
Два тижні переховувався в розбитих будинках у приватному секторі біля аеропорту. Що їв? У покинутих будинках якісь запаси знаходив. Потім місцевий допоміг. Пожалів, напевно: переодягнув у цивільне, підгодовував. Обстріли постійно йшли, місцеві ховалися по підвалах. Майже всі будинки побиті осколками, частина зруйнована, частина – згоріла. Із паралельної вулиці сепари "фігачили", у підсумку туди ж прилітало від наших. І так із дня у день.
Більше залишатися в околицях аеропорту не можна було, хтось із місцевих дізнався про мене, хотів здати сепарам. Я реально боявся повертатися через передок, не був упевнений, що свої ж випадково не підстрелять. Дізнався, що є можливість виїхати на підконтрольну Україні територію. Як? Вийти в місто, сісти в маршрутку, а на блокпості сепарів сказати: так і так, мовляв, живу там-то, але документи згоріли.
Жовтень 2017-го, околиці в районі донецького аеропорту. Фото: ДОНЕЦК - Online / "ВКонтакте"
Дістався Донецька, збирався сісти в маршрутку, але... Мене зупинили біля залізничного вокзалу з перевіркою документів. Двоє сепарів зі зброєю і в повному екіпіруванні. Обшукали, а в мені воєнник був (військовий квиток. – "ГОРДОН"). Глупство, звісно. Вони тут же мене на коліна поставили, викликали машину. Коли під'їхала, вони відволіклися, а я дав драла. Вони стріляти щосили. Не поцілили. Бог відвів. Навіть не уявляв, що можу так швидко бігати на адреналіні.
ПРО ВЗЯТТЯ У ПОЛОН І ТОРТУРИ
У полоні провів 1058 днів, майже три роки. Узяли мене 4 лютого 2015 року просто в Донецьку. Як? Опинився у спорткомплексі "Олімпійський", навпроти "Донбас Арени". Скло розбив, хотів залізти переночувати, тому що вже вирубувало від втоми. Виявляється, поруч сепарський наряд був: почули звук розбитого скла, прийшли. У них же комендантська година діє. Думали, мародер.
Витягли мене, почали бити. Осіб вісім було. Нормально так били. На якомусь етапі я вже сказав, що із ЗСУ. Почали бити ще сильніше. Тупо ногами, прикладами – усім підряд. Били так, що я просив себе пристрелити, непритомнів. Дві тріщини в ребрах, одна – у кисті. Обличчя опухло і запливло, нічого не бачив. За добу одне око відкрилося.
Машина під'їхала, вони туди мене завантажили. Куди відвезли – не знаю, камера якась, мені шапку на очі насунули. Допитали і залишили в цій камері. На ранок знову витягли, допитали, вибили щелепу. Потім передали, як вони сказали, "серйознішим людям". Мені здається, це МДБшники були. Вони вже не били, просто погрожували, пістолет Макарова приставляли до голови. Запитували, як я опинився посеред Донецька. Думали, що я ДРГшник, якого закинули в місто, або коригувальник. За вимовою – місцеві, до того ж працювали в "безпеці" ще за колишньої української влади.
Російське ТБ постійно приїжджало. Перед зйомкою сепари нас попереджали: "Відповідайте так, щоб не перезнімати. Якщо доведеться відмотувати, можемо заодно і здоров'я у вас відмотати"
ПРО УМОВИ ТРИМАННЯ
На два тижні кинули в гараж. Звичайний гараж для авто. Холод собачий. Мінус 15 тільки вдень, уночі ще холодніше. Спав на шматку дошки, спочатку вкривався руберойдом, потім вони мені трохи ганчірок накидали. Ноги спеціально в мішки замотував, щоб хоч якось зігрітися. Приносили раз на день тарілку супу.
Протягом цього часу жодного разу не возили на допит. Думаю, спеціально там залишили, щоб відчув, до кого потрапив і що чекає. А за два тижні приїхали і знову забрали на допит. Але мої свідчення не відрізнялися від початкових, тож перевели з гаража в підвал. Там приблизно місяць тримали, а потім до наших полонених перевели в "хатинку" (будівля СБУ в Донецьку. – "ГОРДОН").
У "хатинці" рік і три місяці провів. Ми там тупо як раби були, на роботи постійно вивозили, але хоч годували двічі на день більш-менш. А влітку 2016-го нас уже в макіївську колонію перевели. Там робіт не було, тримали як військовополонених. Тричі на день приносили їжу, але таку... Звичайна тюремна баланда, несмачна одноманітна жижа.
У полоні на 25 кілограмів схуд: важив 97, а тепер – 72 кг. Один раз наші пацани голодування оголосили, вимагали дзвінка рідним. Їх витягли в коридор і побили. Усіх. Ще наприкінці літа 2017-го до мене їхній "прокурор" приїхав, висунув обвинувачення в "пособництві тероризму", строк – від 15-ти до 20 років.
Ліворуч – Олександр Морозов у зоні АТО, праворуч – у полоні бойовиків "ДНР". За три роки полону він втратив 25 кілограмів. Фото і скріншот: Александр Морозов / Facebook, TV Center / YouTube
ПРО РОСІЙСЬКИХ "ЖУРНАЛІСТІВ"
Російські телеканали постійно приїжджали. Різні: ТВЦ, НТВ, "Россия 1", ще хтось – не запам'ятав. Безпосередньо перед зйомкою сепари нас попереджали: "Відповідайте так, щоб не перезнімати. Якщо доведеться відмотувати, можемо заодно відмотати у вас і здоров'я".
Начальник колонії приходив: "Зараз зайдуть журналісти, будуть спілкуватися". Наші хлопці запитали: "А якщо ми не хочемо?". Він із посмішкою відповів: "Тоді будете спілкуватися зі мною". Як – уже самі здогадайтеся.
Чого хотіли російські ЗМІ? Щоб ми на відеокамеру паплюжили Україну. Усе до цього зводилося. А нам важливо було на будь-яку камеру засвітитися, щоб рідні знали, що ми живі. Російські телевізійники приїжджали, відпрацьовували, їхали. Ми для них робочим матеріалом були. Хлопці розповідали, що одного разу, за день до обміну, якийсь журналіст із російського телеканала дав їм аж півпачки сигарет.
Приблизно 20 чеченців сиділо з нами в сусідній камері. Коли росіяни типу почали наводити лад у "ДНР", роззброїли козачків і кадировців. Одних вислали, інших ізолювали
ПРО РОСІЯН І ЧЕЧЕНЦІВ У "ДНР"
Ще до полону, коли в Костянтинівку приїхали, почалася невелика депресія. Там багато жителів до нас ставилося не дуже нормально. Узагалі не дуже. Місцеві могли й у спину плюнути або зловити військового й побити. А ті, хто підтримував Україну, боялися відкрито заявити про свою позицію.
Дуже дратує, коли на українському телебаченні хтось каже: "Російських військ там немає". Як немає?! Росіяни там усім рулять, командири РФ на чолі всіх підрозділів "ДНР". Не вірите? Ну то поїдьте в Донецьк!
Знаю, що був окремий підрозділ кадировців, але особисто не стикався. Зате приблизно 20 чеченців сиділо з нами в сусідній камері на "хатинці". Коли росіяни типу почали наводити лад у "ДНР", роззброїли козачків і кадировців. Одних вислали, інших ізолювали.
У полоні найважче навіть не тортури чи побиття. Найважче – чекати і не розуміти, чому обмін затягнувся на три роки
ПРО НАЙВАЖЧЕ В ПОЛОНІ
У полоні найважче навіть не тортури чи побиття. Найважче – чекати і не розуміти, чому обмін затягнувся на три роки. Знаю, що волонтери, які допомагали батькам, готові були зібрати $50 тис. і викупити мене з полону. У "ДНР" і за менші гроші людей продавали, думаю, і $10 тис. було досить. Були ті, хто домовлявся і викуповував. Їм узагалі байдуже: ЗСУ чи ні, за гроші зроблять усе. Немає там ідей. Усе гроші вирішують.
Я в колонії з Іваном Лясою й Олександром Коріньковим сидів. Нас з Іваном обміняли, а Сашу ні. Ще там залишилися Серьога Глондар, Богдан Пантюшенко, Рома Савков. Наостанок обнялися, звичайно, як брати, які провели три роки в одній, блін, дупі.
Важко було: я їхав, а частина мене з пацанами, яких не обміняли, залишилася. Вони дуже засмутилися. Ви не уявляєте, що таке навіть добу там провести. Ми і так були накрученими через те, що обміни постійно зривали, а тут... Думаю, сепари спеціально залишили у себе найкращих із нас, щоб обміняти їх уже на росіян, а не просто ватників.
Кіровоградські спецпризначенці Сергій Глондар і Олександр Коріньков потрапили в полон 16 лютого 2015-го біля Дебальцевого. Танкіста Богдана Пантюшенка взяли в полон 18 січня 2015 року під час бою в селищі Спартак, неподалік від донецького аеропорту. Усі троє досі перебувають у полоні "ДНР". Фото: Катя Глондар, Юлія Корінькова, Повернись живим / Facebook
Не хочу більше згадувати. Я ж не на екскурсію туди їздив. Мені 28 років, три роки мого життя там залишилися. Навіщо вивалювати спогади на когось, якщо сам забути хочу? Я задавив у собі цей гнів і лють. Хочу про все забути.
ПРО МИРНИЙ КИЇВ ТА ПЛАНИ НА МАЙБУТНЄ
Києвом уже погуляв. Ні, чоловіки, які сидять у кафе і живуть так, ніби немає війни, не дратують. Це люди, це звичайне життя. Кожен сам робить свій вибір. Я теж не особливо у щось вдавався, поки особисто мене не зачепило. Поки, не дай боже, війна в Київ не прийде, ніхто у столиці до кінця не відчує, що таке постійні вибухи над головою.
Зараз лікування та реабілітацію у військовому госпіталі проходжу. Потім у частину поїду, можливо, продовжу службу. Реабілітація і моїй мамі потрібна, їй дуже важко було останні три роки: сльози, нерви... У планах у мене весілля, сім'я, діти. Раніше багато про що навіть не замислювався, а зараз хочу жити повним життям.
Чим війна закінчиться? Думаю, заморозять конфлікт на роки. Буде, як у Придністров'ї чи Північній Абхазії: бруд і гроші, гроші і бруд. А я вважаю, що треба відвойовувати свою землю. Я хочу єдиної неподільної суверенної України.
Олександр Морозов зі своєю нареченою Наталією та батьками Ольгою Миколаївною та Олександром Олександровичем у рідних Ромнах (Сумська область), куди його на різдвяні свята відпустили з київського військового госпіталю Міноборони, де частина звільнених полонених проходить лікування та реабілітацію. Фото: Ірина Головач / Facebook
