+9 Київ
У серпні минулого року Україна помпезно відсвяткувала річницю своєї незалежності: 27 років тому на картах світу з'явилася нова держава, що має свою тисячолітню історію, здорові слов'янські корені, оригінальну виразну мову, самобутню національну культуру. Держава мала економіку, що успішно розвивалася, багатогалузевий агропромисловий комплекс, соціально-економічні стандарти, які поступово зростали. Усе це давало змогу в осяжному майбутньому посісти гідне місце у спільноті європейських народів.
Україна була самодостатньою, вільною від будь-яких боргових зобов'язань і, що особливо важливо, – незалежною у виборі шляхів, які ведуть до могутності, багатства та процвітання. Нічия воля не тяготіла над суб'єктами державної влади, нас було 52 мільйони, ми були амбітні, близькі до реалізації одвічної національної ідеї – бути господарем на своїй землі. На своїй. Українців, хоч як би їх називали: малороси, хохли, схизмати, гречкосії, – ніколи не спокушала чужа земля, тому, напевно, що кращої за свою й на світі немає.
За всю історію Україна ніколи не була агресором, загарбником, колонізатором. Її народ віками прагнув до миру, до своєї державності, знаходив її і знову втрачав із чужої волі або через свою незбагненну ментальність. Але час настав, Україна стала суверенною, незалежною, демократичною, правовою державою. Принаймні саме так записано в її Конституції. Факт цей визнали і привітали практично всі країни світу, суміжні держави висловили готовність співпрацювати і дружити з нами.
Українців усюди зустрічали привітними усмішками, високим був авторитет наших дипломатичних місій. Усе складалося вдало, народ був згуртований ідеєю державного будування, окремі вияви ностальгії й нігілізму були випадковими й "обідні не псували". Обличчя людей світилися радістю та надією, у складі України був розкішний, субтропічний Крим, сяяв вогнями великий індустріальний трудівник Донбас, у Донецьку, на вулиці Артема, до пізньої осені цвіли троянди, і ніхто не знав, що таке "Новоросія" і "русский мир".
МВФ не монстр, але й не благодійна організація, він – лихвар, позбавлений усяких сантиментів, який дає гроші "в ріст", у цьому його природа і суть
Позбувшись дріб'язкової опіки й ідеологічного патерналізму, Україна дістала реальні можливості довести всім, що може жити своїм розумом і покровителів не потребує. Наразі цей шанс безповоротно загублено. Чому? Причин багато, але відповідь, на мою думку, одна: не знайшлося національного героя, лідера, здатного згуртувати навколо себе патріотів-однодумців, компетентних, освічених, морально чистих сподвижників, для яких інтереси Вітчизни були б вищими від особистих і кланових, а той, хто за такого себе видавав, на перевірку виявлявся Лжедмитрієм, здатним захопити людей принадними обіцянками, зіштовхнути їх лобами, дістати доступ до державної скарбниці і, пишно відсвяткувавши свій перший неправедний мільярд, прилаштувати його в офшорній зоні.
Не знайшлося й організованої політичної сили, яка без вагань прагнула б до одвічної національної мрії – зробити Україну реально незалежною державою, а її народ – єдиним суб'єктом влади.
Час був складним: надто багато з'явилося спокус, які позбавляють необхідності напружено працювати, реформувати та розвивати економіку відповідно до об'єктивних законів вільного ринку. З усіх боків надходили привабливі пропозиції щодо надання фінансової допомоги на дуже вигідних пільгових умовах, аж до безпроцентних кредитів. Але ж недарма кажуть в Одесі: "Береш у борг чужі гроші на певний час, а віддаєш свої й назавжди". Уряд 1991–1992 років встояв, був упевнений у власних силах і не взяв у борг ані цента.
Ті, хто прийшов до влади наприкінці 1992-го року, не роздумуючи довго, "клюнули" на пропозиції світових банкірів, забувши, що "безкоштовний сир тільки в мишоловці", яка, як і годиться, одразу ж зачинилися, на Україну повіяло "дефолтом". І нічого в цьому несподіваного або підступного немає, усе нормально.
МВФ не монстр, але й не благодійна організація, про нього не скажеш – гарний чи поганий, друг чи ворог, він – лихвар, позбавлений усяких сантиментів, який дає гроші "в ріст", у цьому його природа й суть. Адже не дивує нас, що собака гавкає, а корова мукає?
Безглуздо і непристойно налаштовувати громадську думку проти МВФ, називаючи його рабовласником. Не Мішель Камдесю, не Крістін Лагард винні в підвищенні тарифів на газ. Відповідати за це, коли настане час, будуть ті, хто бездумно й небезкорисливо підписували боргові зобов'язання, хто отримані гроші нестримно розтринькував, хто розікрав і проїв їх, не створивши жодного робочого місця у виробничій сфері.
Згадайте заяву Яценюка: скарбниця порожня, залишилося лише 108 тис. грн, валютного резерву немає, боргових зобов'язань режиму Януковича не визнаємо. Звісно, він безсоромно брехав. Від загальної суми траншів, одержаних Україною протягом 25 років, 48,6% одержано впродовж останніх чотирьох років (за 25 років співпраці з МВФ Україна отримала $31,3 млрд. Зокрема з 2015-го до 2017 року – $13 млрд. У грудні 2018 році МВФ виділив $1,4 млрд за новою програмою співпраці у форматі stand-by. – "ГОРДОН"). І де вони? Тільки восени 2018 року випущено єврооблігацій на $2 млрд під майже 10% річних! У 2028 році віддавати доведеться $4 млрд. Водночас ані цента не передбачено на створення робочих місць.
Чому згубна кадрова політика уряду не привертає уваги громадськості? Де ж ваша національна гордість, панове патріоти, активісти, волонтери?
27 років тому понад 90% населення проголосувало за незалежність України, обрало президента, було сформовано перший уряд. Ті, хто закладав підвалини української державності, уже старі, а багатьох і немає... Наше покоління йде, такі закони природи, і не в тім печаль. Боляче усвідомлювати, що, ідучи, ми не залишаємо після себе гідних спадкоємців, здатних довести розпочату нами справу до успішного завершення. Людина, чиє ім'я в незнайомій компанії вимовляти небезпечно, ще в 1935 році сказала: "Кадри вирішують усе, а не кобили і машини!" Із цим важко не погодитися. Питання добору, підготовки і розстановки кадрів завжди були предметом особливої уваги органів влади. У людині понад усе цінували професіоналізм, діловитість, громадянську позицію, духовні та моральні якості. Рішуче припиняли кумівство та сімейщину, протекціонізм і лобізм, побутову розбещеність, посягання на державну власність.
Сьогодні ці антигромадські явища стали нормою повсякденного життя. Що відбувається з країною? У моїх словах не шукайте навіть тіні ностальгії, хоча в цьому немає нічого поганого, усім старим людям минуле видається кращим, ніж це було в реальному житті. Я не схильний лакувати дійсність, суспільство й тоді було далеко не ідеальним: були негідники і шахраї, дурні й розкрадачі, кар'єристи і пристосуванці: просто їх було менше, незрівнянно менше, а все пізнається в порівнянні. Коли дізнаєшся про чергові кадрові призначення у владних структурах, починаєш розуміти причину деградації суспільства і глибокої кризи в економіці.
Фокін: Покінчити з війною може тільки нова влада, яка не заплямувала себе і має довіру народу. Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Хто тільки нами не керував: сільська вчителька з Грузії, медсестра, що не довчилася, і скромний бухгалтер з Америки, музикант із Польщі, спритна компанія вигнаного зі своєї країни президента, баскетболіст із Литви, чиновник із НАТО з приставкою "екс", навіть відставний сенатор США. І всі вони обіймали головні посади. Що вже казати про поширені призначення на другі (а зараз уже й на перші) ролі гарненьких, не обтяжених спеціальною освітою дівчат і недоростків із сімейного клану.
Чому з такою образливою неповагою ставиться влада до вітчизняних фахівців? Звідки така палка любов до прибульців? Думаєте, ті, хто "заброшен к нам по воле рока на ловлю счастья и чинов", перестануть нас зневажати і полюблять Україну? Будуть вірою і правдою служити їй? Чому згубна кадрова політика уряду не привертає уваги громадськості? Де ж ваша національна гордість, панове патріоти, активісти, волонтери? Чому змирилися з цим свободівці, галасливі радикали, правосеки, члени організації "Національний корпус"?
Хіба вам не цікаво з'ясувати, чому пан Гройсман кидається грудьми на амбразуру, захищаючи Уляну Супрун, яка ненавидить людей і є абсолютно непридатною для виконання обов'язків міністра охорони здоров'я? Усе стає набагато зрозумілішим, якщо припустити, що не Гройсман Супрун, а навпаки – Супрун тримає Гройсмана на посаді, оскільки, із погляду американських друзів України, пані Уляна – набагато цінніший працівник, який старанно виконує особливо делікатні доручення, для чого її й було скеровано в нашу країну в найвідповідальніший період Майдану. Побічно це підтверджує й МЗС, яке вдає, що не знає про наявність у Супрун двох, а може й більше, паспортів, навіть після того, як вона сама зізналася.
А чим займаються члени Кабінету Міністрів сьогодні, з огляду на майже повну відсутність у країні державної власності? Адже від них нічого не залежить, вони ні на що не впливають, ні за що не відповідають
Сьогодні кадровий потенціал України асимптотично наближається до нуля, але ж не так уже давно Україну називали кузнею кадрів. Біля керма державної влади стояли наші земляки, індустріальними гігантами керували українські фахівці, геологи з Полтави та Харкова відкрили та облаштували унікальні родовища вуглеводнів у Західному Сибіру, видатні діячі науки та культури, прославлені полководці й конструктори, письменники, художники, музиканти, спортсмени й артисти були з України. У ті часи людина з незакінченою напівсередньою освітою й сумнівним дипломом розраховувати на успішну кар'єру не могла.
Мені, зрослому у злиднях безбатченку, долею було призначено стати останнім головою Ради міністрів УРСР і першим прем'єр-міністром України незалежної. Яким був склад Кабінету! Володимир Пєхота, Костянтин Масик, Анатолій Зленко, Анатолій Мінченко, Олександр Коваленко, Віктор Антонов, Лариса Хоролець, Олег Слєпічев, Юрій Спіженко, Володимир Борисов, Володимир Прядко, Андрій Василишин – назвати всіх не можу, але й ті, кого я не назвав, заслуговують глибокої поваги та вдячності.
У складі Кабінету не було жодної випадкової або призначеної за політичними мотивами людини, жодного іноземця. Усі без винятку були фахівцями вищого розряду, професіоналами до мозку кісток. Ніхто не знав так глибоко проблем відповідної галузі, як міністр та його інженерно-економічний штаб – колегія міністерства. Питання розвитку галузі, створення виробничої та матеріально-технічної бази, програма будівництва, модернізації основних і виробничих фондів, транспорт, зарплата, житлове будівництво, комунально-побутові умови... далеко не повний перелік функцій, покладених на плечі міністра та його заступників.
А чим займаються члени Кабінету Міністрів сьогодні, з огляду на майже повну відсутність у країні державної власності? Адже від них нічого не залежить, вони ні на що не впливають, ні за що не відповідають. Навіщо ж вам, панове, із дозволу сказати, міністри, стільки радників, експертів, референтів, помічників, прес-секретарів, консультантів тощо? Самі ви хоч щось умієте? Що ви любите, крім грошей? Що ви знаєте, крім англійської мови? Що можете, крім як плести інтриги одне проти одного? Утім, відповідь зрозуміла, якщо правда, що, в.о. міністра охорони здоров'я не відома різниця між сироваткою та вакциною. На нашу біду, інфантилізм і некомпетентність – основна ознака багатьох членів Кабінету Володимира Гройсмана.
Зі справжньою, ідейною, конструктивною опозицією я якраз ладнав. Ми були різними, але всі – державниками і прагнули до однієї мети
Перший уряд незалежної України ціною великих зусиль і напруженої праці впорався зі складним завданням, яке не мало аналогів у минулому, із розділу майна, нажитого спільно із союзними республіками СРСР. Менше ніж за два роки було радикально переорієнтовано основні фінансові, сировинні та матеріальні потоки; внесено зміни до Єдиної системи енергозабезпечення; оптимізовано експортно-імпортні операції; знайдено еквівалентні значення цін; переглянуто й переукладено торговельно-економічні угоди між суміжниками, розділеними тепер уже державними кордонами; на принципово новій основі перераховано сотні міжгалузевих балансів з урахуванням змін у ціновій політиці й у виборі партнерів.
На міністерства й відомства, насамперед на міністерство економіки, створене на основі колишнього Держплану, звалився непомірний тягар невідомих раніше завдань, і тільки висока кваліфікація, сумлінність і досвід фахівців дали змогу з ними впоратися. Адже разом із цим потрібно було розробити програму послідовного переходу від планово-директивної економіки до вільної, ринкової, розробити методологію роздержавлення та приватизації, встигнути провести переоцінку основних і виробничих фондів, установивши замість умовної балансової реальну їхню вартість. Кабінет Міністрів намагався не допустити стихійного привласнення народного надбання. На жаль, нам удалося тільки загальмувати повальну "прихватизацію", на більше часу не дали.
Чому і хто? Винятково для історії, для тих, хто прийде після нас, хто буде розумнішим і успішнішим, ніж ми, розповім, опускаючи подробиці, у яких умовах довелося працювати першому уряду незалежної України. Ще не притупилося почуття ейфорії від перемоги, а я з тривогою став помічати, що політика бере гору над економікою, що падає авторитет і починається цькування досвідчених, потрібних для справи кадрів, що їм на зміну приходять нові, безвідповідальні, які легко перетворюють на мітинг будь-яку ділову нараду, парламентські висуванці. Кожен, хто намагався їх заспокоїти або чогось навчити, діставав ярлик "комуняка", його рішення ігнорували, вдавалися до його обструкції, жертвою якої просто в залі під куполом став видатний учений-селекціонер Микола Артеменко, якого довели до інсульту й смерті.
Вітольд Фокін, прем'єр-міністр України Віталій Масол, президент Академії наук України академік Борис Патон та академік Віктор Трефілов, 1990-ті роки. Фото: bulvar.com.ua
Цей "люд" називав себе "опозицією", хоча реально такою не був. Зі справжньою, ідейною, конструктивною опозицією я якраз ладнав. Ми були різними, але всі – державниками і прагнули до однієї мети. Із вдячністю згадую імена справжніх патріотів, людей гідних, талановитих: Лариси Скорик, Миколи Байраки, Тетяни Ях′яєвої, Степана Давимуки, Ірини Колинець, Геннадія Удовенка та інших, які служили мені опорою в безплідних дискусіях із дилетантами, перезбудженими від надлишку влади.
Їхні імена, на жаль, я теж пам'ятаю, але називати не стану – може, швидше забудуться. У пам'яті збереглися оскаженілі очі, викривлений ненавистю тонкогубий рот нардепа Х.: "Наші діти ще не наїлися цукерок, а прем'єр ешелони з цукром жене на Москву! Ганьба! Заблокуємо, не дамо! Агентів Кремля – геть із трибуни!" Ну як такому пояснити закони ринку? На той час Україна виробляла, разом із переробленням тростинного кубинського, до 6 млн тонн цукру, і російський ринок був для нас найважливішим джерелом надходження валюти. Як такому розтлумачити, що в сучасному світі більшість війн є останнім аргументом у боротьбі за ринки збуту? Але ж Рада підтримала не мене, а депутата. Скільки цукру тепер виробляє Україна? Утричі менше. Більшість із 250 цукрових заводів порізано та здано на металобрухт. Хто у програші?
Прямі збитки від некомпетентності, помноженої на владу, підрахувати неможливо. Колосальні ресурси агропромислового комплексу, переробних галузей, харчової, м'ясо-молочної, плодоовочевої, продукцію яких раніше постачали в загальносоюзний фонд, мали стати невичерпним джерелом експорту і, відповідно, надходження валюти. Мали, але не стали. Чому? Через неуцтво поряд із великою владою і фобію до всього колишнього.
Мені дійсно не по дорозі з тими, хто прагнув до політичного реваншу не для соціальних перетворень в інтересах всього суспільства, а з метою створення сімейних кланів, які монопольно володіють основними бюджетоутворювальними галузями
Закону про "декомунізацію" ще не було, але плювати у своє минуле вже вважали ознакою гарного тону. Україна втрачала не тільки зовнішні ринки, але, соромно зізнатися, байдуже поступилася своїми внутрішніми ринками! Український борщ готують із турецько-польсько-угорських овочів! Стався той самий парадоксальний випадок, коли деструктивна меншість, що волає та тупає ногам, стала нав'язувати свою волю пасивній, боягузливій більшості, сталося те, що в народі називають "хвіст завиляв собакою".
У ХVII столітті велика смута на Русі починалася із "семибоярщини", коли за відсутності царської волі владу захопили найродовитіші бояри. Так само за ініціативою впливових депутатів О. Ємельянова і В. Гетьмана, при президентові було створено Державну думу як п'яте колесо до воза: у кого була влада, кожен командував, писав директиви... і жодної відповідальності не відчував, ні за що не відповідав. Працювати ставало дедалі складніше, велику частину робочого часу витрачали на безплідні дискусії, прийом депутатів, участь у різноманітних комісіях, звітах тощо. Перестали зважати на міністрів, із заступниками й розмовляти не хотіли, смикали їх на безглузді засідання, вимагали звітів – закону про Кабмін тоді ще теж не було.
Таку махновщину витримували не всі. Першим зламався мій друг і вірний сподвижник, міністр фінансів О. Коваленко. Військовий льотчик у минулому, він пройшов усі сходинки фінансової служби від району, міста, області до міністерства. Знав фінанси, як мало хто в Україні. Одного разу, побувавши на засіданні бюджетного комітету ВР, прийшов до мене в такому вигляді, наче його "порвали собаки": "Усе, більше не можу вислуховувати образи від дурнів і брати до виконання безглузді розпорядження, це вище за мої сили! Відпустіть мене, готовий на будь-яку роботу!" Довелося прийняти відставку.
Із тієї самої причини відмовилися працювати в уряді такі суперпрофі, як Кирпа, Масельський. Багато хто почав раніше від визначеного терміну йти на пенсію. Міністром фінансів став досвідчений і мудрий Григорій П'ятаченко. Із ним, незважаючи на всебічний пресинг, удалося в березні 92-го року провести першу і, на жаль, останню переоцінку основних та основних виробничих фондів, збільшивши їхню балансову вартість у середньому втричі! Цей успіх викликав крайнє роздратування тих, хто вже сторгувався, скупив за безцінь ваучери і готувався стати господарем найприбутковіших підприємств України.
Фокін: Мені не соромно згадувати минуле, я досі дивуюся: як ми змогли впоратися з величезним вантажем проблем, уникнувши водночас грубих помилок. Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Чергову, радикальнішу переоцінку (у сім разів) ми мали намір провести в жовтні. На мене налетів шквал критики: мовляв, я зриваю програму приватизації, виступаю проти ринкових перетворень, що обрана мною тактика "не нашкодити" гальмує проведення реформ. Президенту в обидва вуха вдували: "Фокіна треба міняти, він не наш!" У цьому вони не помилялися, мені дійсно не по дорозі з тими, хто прагнув до політичного реваншу не для соціальних перетворень в інтересах усього суспільства, а з метою створення сімейних кланів, які монопольно володіють основними бюджетоутворювальними галузями, із тими, хто марксовський алгоритм "товар-гроші-товар" розумів як "влада-гроші-влада".
Леонід Кравчук довго не піддавався на вмовляння. Усупереч усталеній думці, працювати з ним було легко, він рідко оскаржував ухвалені Кабміном рішення, йому можна було довести, він міг визнати свою помилку (що іншим президентам не властиво). Особливої дружби ми не водили, але стосунки були завжди рівними, як і годиться. Виникали між нами і протиріччя, як без цього: сперечалися, сварилися іноді, але хто про це знав?
Думаю, моя відставка не збігалася з його бажанням, ініціатива йшла не від нього, і я самостійно ухвалив рішення піти на пенсію. Переконаний, що саме від цього дня експонента розвитку України як незалежної держави переходить в область негативних значень, у чому легко переконатися, використовуючи статистичну, на жаль, усе більше тенденційну звітність. Діяльність першого уряду незалежної України не дістала і, впевнений, не скоро дістане об'єктивну оцінку політизованих історіографів: такий український менталітет – приписувати собі чужі успіхи і валити на попередника наслідки власних помилок. Але, думаю, ніхто не буде сперечатися, що першим завжди важко, перша лижня завжди найбільш трудомістка.
Управління агропромисловим комплексом часто набуває потворних форм, деколи створюється враження, що роблять це свідомо, з метою підготовки плацдарму для наступу на останній оплот національної власності – землю
Щоправда, найважче було звикнути до... самостійності. Як дитина, що ледь навчилася стояти, із завмиранням серця пробігає перші метри до простягнутих материнських долонь, керівники України й інших колишніх радянських республік довго ще тяглися до Москви по пораду, по роз'яснення, рекомендації. Звільнитися від недоречного вже піклування, навчитися ухвалювати самостійні рішення мені допомагали встановлені дружні відносини з президентами Н. Назарбаєвим та І. Карімовим: ми часто досягали успіху, виступаючи солідарно.
Рішуче відмовившись іти фарватером гайдарівської політики жорстких реформ, Кабінет Міністрів України обрав і обґрунтував інший курс, який міг забезпечити природне входження у вільний ринок, не вдаючись до шокової терапії.
Реформувати галузі агропромислового комплексу виявилося найскладніше. Із різних причин великі фахівці-аграрники – Масельський, Коломієць, Попов – не змогли очолити цю роботу, а інші не відповідали морально-етичним чеснотам.
Особливо складною виявилася стратегія і тактика переходу від колгоспно-радгоспної власності до зовсім незнайомої для нас форми сільськогосподарського виробництва. Потрібно було провести справедливе розпаювання землі, стимулювати фермерські господарства з урахуванням необхідної спеціалізації. На мою думку, цього завдання не розв′язано й досі. Управління агропромисловим комплексом часто набуває потворних форм, деколи виникає враження, що роблять це свідомо, із метою підготовки плацдарму для наступу на останній оплот національної власності – землю.
Настає момент істини. У щорічному посланні президента України Верховній Раді міститься тонкий натяк на необхідність створення "цивілізованого ринку землі", мовляв, Європейський суд із прав людини стурбований обмеженням прав українських власників землі, оскільки досі є чинним мораторій на вільний ринковий обіг землі сільськогосподарського призначення. За такою "турботою" легко помітити вуха проплачених агентів, лобістів, що втратили совість, серед яких багато народних депутатів, відставний губернатор і навіть президент України із префіксом "екс". Один із них рве на грудях вишиванку і запитує: "...що то за хазяїн, який не має права продати власну землю кому схоче?" Другий глибокодумно міркує: "Поки ми не скасували мораторій на створення вільного ринку землі сільськогосподарського призначення, відродження економіки України не настане".
Думаю, такі "захисники" українських хліборобів цілком заслуговують на підозру в державній зраді, у зраді національних інтересів. Очевидно, "непосильною працею" вони накопичили стільки грошей, що хочуть скупити хоч сьогодні пів-України і стати латифундистами. На щастя, є люди, які думають інакше.
У 1993 році на прохання Леоніда Кравчука я зустрівся з Генрі Кіссінджером і мав із ним тривалу розмову віч-на-віч. Теми порушували різні, переважно в контексті майбутнього України. Кіссінджер не приховував своєї нелюбові до радянської влади, говорив про священне право приватної власності, але про колгоспно-радгоспну систему землеробства несподівано висловився приблизно так: "Комуністи із селянами не церемонилися, індустріальний потенціал СРСР створено на селянських кістках, але сама ідея переведення агропромислового сектору економіки на індустріальну основу – правильна, вона відчиняє двері для ефективного, крупно-товарного виробництва сільгосппродукції. Буде великою помилкою не скористатися цією перевагою. Продаж розпайованої землі щонайменше небажаний, землю не можна виводити з-під державного контролю. На жаль, у США такої можливості немає. За 30–40 років у світі не буде гострішої проблеми, ніж продовольча. У виграші буде той, хто зуміє перевести сільське господарство на індустріальну основу і навчиться одержувати запрограмовані врожаї".
Яке ж майбутнє чекає на Україну після того, як скасують мораторій на продаж землі сільськогосподарського призначення? Нинішній власник отримає гроші, які "проїсть"
Управлінню агропромисловим комплексом я навчався в досвідченого професіонала, талановитого й гідного О. В. Товстановського. Він був переконаним прихильником індустріалізації сільського господарства, за нагоди говорив: "Розумне землекористування, зрошення, збалансовані мінеральні добрива, необхідна обробка, правильне зберігання посівного матеріалу, а також техніка, не гірша від найкращих світових зразків – і Україна здатна пів-Європи нагодувати хлібом".
У середині 90-х розпочався перехід від колективної форми власності до фермерської. Курс було обрано правильний, розрахований на підвищення зацікавленості фермерів у зростанні обсягів виробництва сільгосппродукції. Але цього не сталося. Чому? Відповідь та сама – кадри. Таких як Товстановський, Коломієць, Масельський, Іваніщенко, Яструб в Україні не знайшлося, і найважливішу галузь економіки по черзі очолювали політики, люди некомпетентні, стурбовані особистими інтересами. Їм ми маємо бути "вдячними" за те, що ріпак, який робить землю безплідною, сильно потіснив пшеницю, що помітно було збільшено площі під соняшником, перероблення якого ведуть на закордонних підприємствах і прибуток отдержують вони, а не Україна; утратив свій престиж цукровий буряк: цукрові заводи як потенційних конкурентів – знищено, утрачено ринки збуту цукру.
Фокін: Кадри – золотий фонд будь-якої влади, їх треба знаходити, вивчати, довіряти, берегти і любити. Так, саме любити – тоді їм буде до снаги будь-яка справа. Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Крім землі, фермери не отримали нічого: ні фінансової підтримки, ні техніки, ні мінеральних добрив, ні матеріальних ресурсів. А з нічого – нічого й не вийде. Загалом 42 тис. фермерських господарств обробляє приблизно 10% від усієї орної землі, тоді як у Європі їх сотні тисяч, а у США – понад три млн. Яке ж майбутнє чекає на Україну після лтого, як скасують мораторій на продаж землі сільськогосподарського призначення? Нинішній власник отримає гроші, які "проїсть" за два-три роки, оскільки вкласти їх у прибуткову справу зможе не кожен і, прив'язаний до рідної хати, піде в наймити до новоявленого латифундиста. Не найкраще становище у тваринництві. За роки незалежності некомпетентність влади призвела до зниження поголів'я великої рогатої худоби у шість разів, а корів – майже в чотири рази. Що ми п'ємо під виглядом молока? Із чого роблять ковбасу? Хто відповідає за здоров'я нації?
Кадри вирішують усе. Мені не соромно згадувати минуле, я досі дивуюся: як ми змогли впоратися з величезним вантажем проблем, уникнувши водночас грубих помилок. Пам'ятаю, як, їдучи з роботи приблизно опівночі, милувався освітленими вікнами похмуро-сірого будинку – люди працювали, працювали не за страх, не за гроші (якою тоді була зарплата фахівців міністерства економіки – за теперішніх часів копійчана), працювали на совість. Ніхто їм сьогодні не каже "дякую", оскільки вони цього й не потребують, вони виконували свій обов'язок.
Кадри – золотий фонд будь-якої влади, їх треба виявляти, вивчати, довіряти, берегти й любити. Так, саме любити – тоді їм буде до снаги будь-яка справа і тільки тоді можна розраховувати на взаємність. Нинішній уряд не любить українців, не виконує жодної з цих умов, в очі впадають тільки непомірно висока самооцінка і нескромність. Із життя йдуть останні державники, закінчив свій земний шлях і Віталій Масол. Пішов скромно, як і жив, без подяки, без заслужених почестей. Скільки років він усі свої сили, досвід і знання віддавав розвитку економічного базису Української держави, але цього ніхто не оцінив. Я багато років працював із Віталієм Андрійовичем в одній упряжці і заявляю: не з нашої провини Україна не скористалася гарними стартовими умовами і за чверть століття може "похвалитися" тільки багатомільярдними боргами, утратою Криму і війною на Донбасі. Невеликі досягнення.
Трагедія нашого суспільства в тому, що Україна давно вже перестала бути республікою, де єдиним джерелом влади є народ, а перетворилася на країну квітучого олігархічного капіталізму, який остаточно переміг
Що відбувається з Україною, чому за такого потенціалу, за такої переваги над іншими країнами світу вона перетворюється на обридлу утриманку, яка не має навіть надії вийти заміж і зажити нормальним забезпеченим життям? Чому мільйони молодих українців, які здобули ще гарну освіту, покидають батьківщину і їдуть до Європи виносити горщики за старими? Чому зарплата найнижча в Європі, а ліки найдорожчі? Чому в нас на 56 народжених 100 осіб, які вмирають? Чому українці вимирають як вид, а держава перетворюється на сировинний придаток Європи з поліцейським ухилом? Чому гуляють, не обробляються мільйони гектарів орних земель? Чому ціну на природний газ нам, незалежним, установлює МВФ, а кандидатів на посаду президента країни погоджують із ЄС і США? Це що, плата за незалежність? Чому, нарешті, протягом чотирьох років українці вбивають одне одного, руйнують свої міста й села?
Напевно, на всі "чому" більшість відповість однозначно: "Злодійство!" І не матиме, на мою думку, рації. Так, Україна опустилася на самісіньке дно соціального неблагополуччя через безсоромне, тотальне великомасштабне злодійство. На жагу наживи хворіють усі, від водія маршрутки до самісінької вершини політичної влади, і поки є неправедні, продажні суди і залишається мораторій на найвищий ступінь соціального захисту, жодні антикорупційні структури не допоможуть подолати злодійство. Чому? Тому що на Русі крали завжди і крали всі. Нічого нового.
Фокін: На території незалежної України за чверть століття було кілька держав: Україна Кравчука, Кучми, Ющенка, Януковича і наразі Україна Порошенка. Фото: president.gov.ua
Трагедія нашого суспільства в тому, що Україна давно вже перестала бути республікою, де єдиним джерелом влади є народ, а перетворилася на країну квітучого олігархічного капіталізму, який остаточно переміг, і в такій державі інакше бути не може. Більшість сучасних словників між поняттями "держава" і "країна" ставить знак рівності, ніби це синоніми. Я так не вважаю.
Україна як політико-географічне поняття за своєю територією, чисельністю населення, за запасами корисних копалин і промисловим потенціалом досі посідає високе місце в рейтинговій таблиці країн Європи та світу. Українців як етнос досі вирізняють працьовитість, щедрість, лагідність і мужність. Кожна п'ядь української землі просякнута потом і кров'ю наших предків, і тільки знедолений вигнанець може зазіхати на віру предків, не любити її мови, звичаїв та культури.
Україна як країна з тисячолітньою історією залишалася Україною, хай які б державні утворення окуповували її території – норвезьке королівство чи татаро-монгольський Улус, Велике князівство Литовське чи Річ Посполита. А держава – лише тимчасова політична система, орієнтована на самозбереження та обслуговування осіб, які перебувають у владі, та урядових структур. Заради цього у більш-менш жорсткій формі придушують особисту та суспільну свободу громадян, переслідують інакомислення, обмежують права людини. Тільки в тих, на жаль, рідкісних випадках, коли між державою і країною немає гострих протиріч, коли народ, номінальний суб'єкт влади, бере участь у виборі зовнішньополітичного та соціально-економічного курсу держави, настає період порозуміння, взаємоповаги, згуртованості та добробуту.
Французький король Людовік ХІV, відомий своїм марнотратством, любов'ю до розкошів і непомірно високими податками, згідно з легендою, заявляв: "Держава – це я!" Якщо провести аналогію, то на території незалежної України за чверть століття було кілька держав: Україна Кравчука, Кучми, Ющенка, Януковича і наразі Україна Порошенка. Ніхто з них не був природним династичним царем, став обраним главою держави, і кожен складав присягу любити Україну, її народ, його віру і героїчне минуле, любити такою, якою вона йому дісталася, усіма силами примножувати її багатство, покращувати якість життя і добробут народу, забезпечити Україні гідне місце у світовій спільноті. Кожен обіцяв оберігати мир і безпеку своїх громадян, бути гарантом дотримання їхніх конституційних прав.
Головне – зрозуміти, що нове життя суспільства здатні забезпечити тільки нові лідери
Змінювалися президенти, уряди, змінювалося суспільство, поволі змінювалася й Конституція: із неї зникли або були переписані в новій редакції, статті, які обмежували владу або не відповідали обраному президентом новому політичному курсу. Утім, залишалася незмінною найголовніша – п'ята стаття: Україна (на папері) залишалася демократичною державою і єдиним джерелом влади було визнано її народ. Запис зберігали, а населення України як суб'єкт влади давно вже перетворився на безправний об'єкт, яким вільно маніпулюють спритні руки "владної верхівки".
Система принципів, стиль і методи управління державою, щораз більші конфлікти між владними структурами, втрата довіри та підтримки народу, розчарування провідних країн світової спільноти роблять кризу влади неминучою. У країні, де переміг олігархічний капіталізм, якою стала Україна, панує розгубленість і страх, поволі наростає критична маса з цілком передбачуваним фіналом. Відкритим залишається лише запитання: "Коли?" Цього не помічають або вдають, що не помічають, політичні лідери країни.
У своєму щорічному посланні Верховній Раді, наголошуючи на стратегічних успіхах України, президент сам собі ставить запитання, як їх (успіхи) конвертувати в підвищення якості життя людей? Відповісти на це надзвичайно складне запитання дуже просто: використовуючи порівняльний аналіз, потрібно дати реальну оцінку тому, що зроблено за чотири минулі роки, жахнутися, відчути сором, покаятися й, усвідомивши, що так жити далі не можна, засукати рукави й почати працювати, відмовившись від безкоштовного сиру.
Собі в актив влада "п'ятої" держави ставить такі заслуги:
- ратифіковано Договір про асоціацію з Європейським союзом;
- розірвано Договір про дружбу з Росією;
- Нацрада з питань телебачення й радіомовлення підготувала, а Верховна Рада ухвалила закон про квоти на українську мову, яка успішно витісняє російську;
- Синод Вселенського патріархату ухвалив рішення про надання автокефалії українській помісній православній церкві;
- починаючи із 2014 року Україна твердо йде курсом до ЄС і НАТО;
- у Стокгольмському арбітражному суді виграно справу у Росії на $4,6 млрд;
- у другому кварталі поточного року статистикою зафіксовано зростання ВВП на 3,8%;
- внесено зміни до військового статуту, і тепер, замість "Бажаю здоров'я!", лунатиме "Слава Україні!" – "Героям слава!"
Яка з цих "заслуг" підвищує якість життя трудового народу?
До пасиву віднесено "дрібниці":
- не вдалося завершити війну і відновити територіальну цілісність України;
- успішно закрили російський ринок для українських товарів, але там, де зберігається інтерес лояльних до влади олігархів, торгівля процвітає і дає великий дохід;
- створено нову низку антикорупційних структур, ККД яких наближений до нуля;
- катастрофічних розмірів набуває еміграція з країни;
- великі прорахунки в кадровій політиці, недостатньо високий ефект проведених реформ та експериментів;
- зріє недовіра до державних інституцій, набуває чинності лівий опортунізм.
Такою є міра "самокритичності" влади. Тим, хто скептично оцінює ці успіхи, можу заперечити словами президента, сказаними на адресу так званих євроскептиків: "Нехай скептики повчаться у нас, як любити Європу, як захищати європейські принципи та цінності".
На мою думку, не найвдаліша для президента риторика: усі думають, що він любить Україну, а він, як сам зізнався, любить зарозумілу, недоступну Європу, яку до того ж стрясають масові народні хвилювання: люди, життєвий рівень яких є недосяжною мрією для більшості українців, утім, бунтують, незадоволені своїм становищем.
Французи, іспанці, німці, бельгійці, португальці рішуче відстоюють своє право на участь в управлінні державою, відмовляються визнавати владу, яка не виконує своїх обіцянок, не погоджуються із зовнішньополітичним курсом, який глава держави обирає одноосібно, без урахування думки свого народу, вимагають проведення референдуму. У нас, слава богу, мир та спокій: країна завмерла у тривожному очікуванні майбутніх виборів, але ця тиша оманлива: в автобусах і потягах, у магазинах і на ринках, особливо в сервісних центрах оплати за комунальні знущання, немов у насмішку названі "послугами", де на 100 осіб, що стоять у чергах із п′ятої години ранку, лише два-три табурети, де літні люди мліють від утоми стояння в чергах, щоб віддати свої вистраждані гривні збіднілим олігархам, – там на голову влади каменепадом сипляться прокльони і погрози: панам Гройсману і Кличку туди краще не потрапляти – небезпечно.
Адже ці люди потенційні виборці! Більшість із них ще не визначилася у своїх симпатіях, але твердо знає: голосувати тільки за нових, які не були у владі, не скомпрометували себе. Головне – зрозуміти, що нове життя суспільства здатні забезпечити тільки нові лідери; тотального оновлення потребують усі владні структури і, насамперед, законодавчий орган.
Кому відведено роль зовнішнього противника? Росії. Однак хоч якою агресивною є політика північного сусіда, набагато більшу небезпеку незалежності України становлять вороги внутрішні
Проїжджаючи вулицями Києва, ловиш себе на тому, що нікуди очі відвести: на кожному кроці добре відретушовані фотографії претендентів на булаву: самовпевнені, героїчні обличчя, чесні очі – "як у Сірка очі" – й обіцянки, обіцянки від нової народної конституції до присяги поважати кожного, від містечкового "потрібні наші" до незрозумілого "наступний" – чи то президент, чи то черговий в'язень до Лук'янівського СІЗО. Запам'ятайте ці обличчя, щоб не помилитися під час голосування.
Частіше від інших трапляються банери зі стрижневими програмними словами: "Армія. Мова. Віра", які трансформуються у свідомості як: "Війна. Примус. Розкол". Програма, у якій не йдеться про мир, працю, про хліб насущний, про людей, що прагнуть соціальної справедливості, навряд чи дістане широку підтримку виборців.
Армія завжди була і залишається улюбленим дітищем будь-якої держави, плоттю від плоті народу, предметом його гордості та слави. Збройні сили будь-якої країни покликані захищати надбання народу, його честь і гідність від посягань зовнішнього противника. А що повинні захищати ЗСУ, що зараз належить народу у країні, де переміг олігархічний капіталізм? Переважно нічого. Кому відведено роль зовнішнього противника? Росії. Однак хоч якою агресивною є політика північного сусіда, набагато більшу небезпеку незалежності України становлять вороги внутрішні, ті, хто, одержимий бажанням протриматися при владі, готовий на будь-які крайнощі, не замислюючись про наслідки.
У Європі заведено називати таких яструбами. Цим кровожерливим пташкам чотири роки тому вдалося спровокувати збройний опір спробам "провчити" п'ятимільйонний індустріальний Донбас тільки за бажання його жителів розмовляти рідною мовою. Не вдалося. Думаю, і фейкові ідеї з "русским миром" та "Новоросією" було задумано з провокаційною метою саме тоді. Я протягом 20 років жив і працював на шахтах Луганщини, щодня зустрічаючись із батьками й дідами тих, хто сьогодні, відповідно до ст. 27 Конституції України, захищає свій дім, свою сім′ю, їхнє здоров'я та життя від протиправних зазіхань, і я ніколи, жодного разу не стикався з виявами сепаратизму та українофобії.
Для чинного парламенту й уряду мир на сході – суворий вирок, вони в ситуації, яку шахісти називають "цугцванг"
Донбас завжди був і, впевнений, буде українським, а "неукраїнським" його робить чужа зла воля, злиденні духом клеврети яструбиної політики. А чи могло бути інакше після того, як із лиця землі стерто шахтарські міста й селища Золоте, Карбоніт, Гірське, Тошківку, мій рідний Первомайськ, почесним громадянином якого я є?
Якщо 80% промислових підприємств і 90% житлового фонду знищено, більшу частину шахт затоплено і відновленню вона не підлягає? Якщо через лічені місяці може вибухнути екологічна катастрофа, яка не визнає кордонів: шахтні агресивні води потраплять у Сіверський Донець, звідти в Дон та Азовське море. Особливим сюрпризом стане вода шахти "Юнком", де у 50-ті роки проводили дослідні ядерні вибухи, якщо радіоактивне забруднення вийде за територію Донбасу.
Якщо сотні тисяч мирних жителів, які втекли від війни під захист держави, зіткнулися з бездушшям і черствістю чиновників, із вороже налаштованими людьми, які навмисно не розуміють їхньої мови. Якщо з найвищої трибуни лунають заклики провести глибоке зачищення серед тих, хто залишився серед живих (після перемоги, зрозуміло). Якщо народний депутат, немов вихований у звіринці, не соромлячись, пропонує загнати мучеників у концентраційні табори для перевиховання. Не думаю, що армія підтримає таких підбурювачів, адже вони – воїни, а не карателі, народ і армія – єдині.
Фокін: Пригадає солдат банер, що привернув увагу: "Буде мир – будуть робочі місця!" Плюне спересердя і зрозуміє, що політики, які у передвиборчих промовах обіцяли робочі місця, просто не знають, що кажуть, або свідомо брешуть. Фото: Ministry of Defense of Ukraine / Flickr
У наш час, коли освіта багатьох бійців та офіцерів, особливо контрактників, іноді вища, ніж у деяких членів Кабінету Міністрів, армія не стане воювати з літніми людьми та дітьми. У боротьбі за владу розраховувати на підтримку армії ризиковано. Прийти до влади на багнетах – можна, але утриматися на багнетах – навряд чи. Про це свідчить світовий досвід. Робесп'єра – організатора й натхненника масового терору під час Великої французької революції – під гільйотину підвели армія й поліція.
Вінценосного реформатора армії Павла I задушили армійські офіцери. Дуже любив армію й особливо флот останній російський самодержець Микола II: носив шинель рядового і солдатський "Георгій", дружив із генералами, виявляв особисту хоробрість, але коли Керенський і Ко висунули вимогу відмовитися від престолу і він, принижуючись, обдзвонив усіх командувачів фронтів – усі вони як один сказали: "Тільки відречення, ваша величносте, урятує Росію". Не врятувало.
Поширена думка, що Жовтневу революцію 1917 року здійснив пролетаріат – робітники та селяни – м'яко кажучи, вигадка ідеологів. Повалила самодержавство і вигнала міністрів-капіталістів розпропагандована більшовиками армія, що розклалася, "братчики" – моряки і дезертири – та сама "людина з рушницею", якій набридло мерзнути в окопах, годувати вошей і вмирати за чужі інтереси. Історія має властивість повторюватися. 100 років тому емісари Керенського, ризикуючи життям, роз'їжджали по фронтах, намагаючись загнати солдатів знову в окопи, дарма, надриваючи глотки, запалювали гаслами – "Війна до переможного кінця!"
Дуже схоже поводяться псевдопатріоти, виступаючи проти переговорів із владою самоназваних донбаських республік, називаючи їх "терористами" й обурюючись: "Який мир? Тільки перемога!" Немало таких крикунів солдатня у 17-му піднімала на багнети... адже, якщо розібратися, вони мали рацію: який мир? Після всього? А що потім? Придивіться до рекламних щитів із героїчними обличчями: немає жодної бодай трохи серйозної політичної сили або самовисуванця, які виступали б за продовження війни, навпаки, усі за негайний мир і обіцяють: "Як тільки – так одразу!"
Вони всі без винятку або не розуміють, що кажуть, або лукавлять. Миру нема і не може бути. Покінчити з війною може тільки нова влада, яка не заплямувала себе і має довіру народу. Для чинного парламенту й уряду мир на сході – суворий вирок, вони в ситуації, яку шахісти називають "цуґцванґ" – це становище, коли суперник змушений робити вкрай невигідний, який веде до поразки, хід. Уявіть собі, що завтра буде оголошено мир і дембель.
ЄС і США підтримують Україну, тільки поки вона воює з Російською Федерацією, – надають фінансову, матеріально-технічну допомогу, моральну підтримку. Щойно настане мир – інтерес до України зникне
Сотні тисяч озброєних чоловіків, що вміють стріляти, роз'їдуться по містах і селах і почнуть пристосовуватися до мирного життя. Перші дні – радості, зустрічі, застілля, гостинці, розповіді, демонстрація нагород. За два-три тижні сувора дійсність ставить запитання: що далі? Де працювати? Як годувати сім'ю, платити за комуналку, навчати дітей, допомагати батькам, звикати до позахмарних цін? На фронті вони були вільними від цих турбот, за них усе вирішували командири – від старшини до головкому, а тепер вони самі собі хазяї.
Ще вчора вони були героями, а сьогодні камуфляж відлякує. Де працювати? В охоронці? Консьєржем? Підсобником? Стати фермером? Ні досвіду, ні землі, ні техніки. Зайнятися бізнесом? Без стартового капіталу – нереально. Шахта, завод, фабрика? Де вони? Замість них – торгово-розважальні центри, розкішні ресторани з недоступними для більшості населення цінами. У цехах "Ленкузні" – пивний бар.
Пригадає солдат банер, що привернув увагу: "Буде мир – будуть робочі місця!" Плюне спересердя і зрозуміє, що політики, які в передвиборчих промовах обіцяли робочі місця, просто не знають, що кажуть, – або свідомо брешуть, навіть не уявляючи, що одне робоче місце в Україні в середньому коштує $50 тис. Отже, один із президентів, який обіцяв створювати щорічно 1 млн робочих місць, мусив мати $50 млрд. Це реально? Ні, звісно, – от і вся бухгалтерія.
На що сподіватися? На звичне: "Захід нам допоможе!"? Але не треба лукавити: країни ЄС і США підтримують Україну тільки поки вона воює з Російською Федерацією: надають фінансову, матеріально-технічну допомогу, моральну підтримку. Щойно настане мир – інтерес зникне. Можливо, суверенні Франція, Великобританія, Німеччина не такі вже суверенні, можливо, теж залежать від заокеанського гегемона, що вимагає послуху? Варто було Макрону висловитися за створення загальноєвропейської армії, як десятки тисяч жовтожилетників почали палити шини і громити центр Парижа. Виявила Меркель непоступливість у реалізації проекту "Північний потік – 2" – й одразу ж їй довелося покинути посаду лідера керівної партії. У немилість потрапила Угорщина, яка відмовилася висилати російських дипломатів через справу Скрипалів. Буквально на одному голосочку втрималася у прем'єрському кріслі Мей. Схоже, ляльковод у всіх один.
Згадав невинний анекдот. Учителька, розбираючи зошити з диктантом, запитує:
– Вовочко, ти підглядав у зошит Тані?
– Ні, Маріє Іванівно, що ви?
– А як ти поясниш, чому абсолютно всі помилки у вас із Танею однакові?
– Так у нас же один учитель, Маріє Іванівно.
Може, у країн Євросоюзу той самий синдром. Боюся, що Захід допомагатиме нашим воїнам, поки вони в окопах, у мирному житті на це сподіватися не доводиться. Отже, із миром доведеться почекати, оскільки наша держава не в змозі забезпечити воїнам умови життя в мирний час.
Рятувати мову потрібно від неосвічених ревнителів, які перетворюють українську мову на страхітливий жупел
На вже згадуваних банерах поруч зі словом "армія" стоїть слово "мова".
Євангеліє від Іоанна відкривається постулатом: "Спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог". Із дивовижною мудрістю не уточнено – яке Слово? Слово, яке дозріває у свідомості, вимовлене вголос чи Слово записане? Такий вислів найвищого ступеня не має.
Дійсно, мова – безцінний дарунок природи людині, такий самий, як вогонь і колесо. Мова – основна родова ознака нації, її генетичний код. Рідна мова – душа народу, без якої людина – просто холодна мертва плоть. Відчуваю радість, помічаючи, як українська мова відвойовує свої позиції, втрачені за роки переслідувань і заборон. Треба її захищати? Поза всяким сумнівом, скажу більше – її треба рятувати! Від кого? Від старого шахтаря, який, крім російської, знає тільки ненормативну лексику, що допомагає в його нелегкій праці? Від літньої єврейки, що викладає свої думки дивовижним одеським суржиком? Думаю, ні.
Рятувати мову потрібно від неосвічених ревнителів, які перетворюють українську мову на страхітливий жупел, використовуючи водночас ганебні методи царської держиморди Валуєва, який заявляв: "Української мови немає, не було і бути не може". Те саме говорить зараз урядовий чиновник високого рангу щодо російської мови. Слідом за ним містечкова клакерша, бажаючи привернути до своєї малопомітної особи увагу преси, кидає жменю монет в обличчя скромній касирці за те, що та не зуміла обслужити її державною мовою.
Щоб оволодіти мовою, її треба полюбити, любові з-під палиці не буває. Такі вчинки здатні лише відвернути людей від української мови. Мову треба рятувати і від тих, хто, висуваючи високі вимоги до людей, які погано розмовляють українською, самі її не знають, калічать, пристосовуючись, як вони думають, до народної мови. Особливу небезпеку становлять "мовознавці" з ученими ступенями докторів і кандидатів наук, які під виглядом боротьби за чистоту і вишуканість мови засмічують її чужими, іноді просто вигаданими словами, перетворюючи мову на подобу лондонського кокні. Ці філологи пропонують словник, багатий на такі перли:
авіація – літунство;
банальний – утертий;
вертикаль – прямовис;
елемент – первінь;
клімат – підсоння;
кабінет – робітня;
полюс – бігун;
сплав – стоп;
волейбол – відбиванка;
футбол – копаний м'яч;
хокей – гаківка;
чорнило – атрамент.
Не можу зрозуміти – з якою метою це роблять? А як говорять "законотворці"-депутати, які одного разу зігнали з трибуни Королевську за спробу говорити російською. Особливо вони спотворюють наголоси: "випáдок", "бýло", "зрóблю", "листóпад" замість літературних "випадок", "булó", "зроблю", "листопáд". Ніхто їх не виправляє, хоча в залі є грамотні люди, які морщаться, коли з трибуни звучить:
бувший – замість "колишній";
в кінці кінців (врешті-решт);
міроприємство (захід);
з тих пір (відтепер);
провздовж (протягом);
на цей день (цього дня).
Зрозуміло, мова не може існувати і розвиватись у замкненому просторі, вона живе та вдосконалюється як високоорганізований, самобутній організм, який збагачується від спілкування з іншими мовами світу. Але не можна ж будь-яку тарабарщину видавати за живу мову. На одному зі щитів читаю: "Державна мова – запорука єдності". Вельми переконлива максима, тому що нашій владі вдається одержувати зворотний результат – грубе порушення ст. 10 Конституції України, яка гарантує вільний розвиток мов національних меншин. Перекручування рішень Венеціанської комісії зіпсувало відносини України із сусідніми державами: Угорщиною, Словаччиною, Румунією – які тут гарантії єдності? Можна говорити про виявлення великодержавного шовінізму, цього разу українського.
Мені доводилося бувати в районах Закарпатської області, де компактно проживають угорці, дружив із людиною дивовижного таланту організатора – Антоніном Біровим. Колективне господарство, де я побував, його інфраструктура і добробут жителів мали соціальні стандарти, не гірші за європейські.
Для угорців рідна мова така сама святиня, як для нас – українська і вони будуть відстоювати своє конституційне право до кінця. Яка ж тут гарантія єдності?
Коли німці окупували Ельзас – вони заборонили викладання французької мови у школах. Відомий письменник Альфонс Доде написав: "Поки народ, обернений у рабство, твердо володіє своєю мовою, він ніби володіє ключем від своєї темниці".
У правдивості цих слів я переконався, коли влітку 1991 року перебував з офіційним візитом у Бразилії – цікавився досвідом будівництва морських плавучих платформ для буріння на шельфах. Наша невеличка делегація несподівано отримала запрошення від Центру бразильського українства в місті Куритиба (штат Парана) відвідати їхню громаду. Відмовившись від кількох протокольних зустрічей, ми полетіли в Куритибу. Після зустрічі в місцевому аеропорту ми автобусом приїхали в досить велике, доглянуте, гарне українське село, точніше – селище міського типу, подібного до якого в Україні не знайти. Історія наших земляків-поселенців заслуговує, щоб про неї розповісти.
Наприкінці ХІХ століття 100 багатодітних українських сімей, які дісталися Бразилії, завезли у глухі непрохідні джунглі з болотистими землями, рептиліями, отруйними комахами і химерними орхідеями. Завезли й покинули. Почалася боротьба за виживання. Вистояли і пристосувалися до важких умов далеко не всі. Небачена в тих місцях працьовитість, мужність, спільні мова й віра дали змогу освоїти цю землю, сприяти родючості та створити умови для кращого життя. Отримуючи багаті врожаї, вони розбагатіли, зуміли побудувати добротні будинки, створити сучасну інфраструктуру, народити дітей, яким дали освіту у своїй школі.
Нас зустрічали з істинно українською гостинністю, водили з дому в дім, пригощали, дарували прості подарунки, розпитували про Україну. Але головний сюрприз нас чекав у місцевому клубі. Не можу без хвилювання згадувати той душевний, дитячий самодіяльний концерт: говорили всі українською, далекою від досконалості, але такою рідною мовою. Діти всі акуратно підстрижені, у національних українських костюмах, з ангельськими, як і належить, голосами. Усі – підкреслено ввічливі й розкуті. Минуло стільки років, а я бачу невисокого чорнявого хлопчика, який, піднявши підборіддя, впевнено читає:
Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос – більш нічого,
А серце б ' ється, ожива,
Як їх почуєш....
Згадуючи, розумію, чим вразили мене ці люди: вони зуміли зберегти і трепетно бережуть те, що ми бездумно втратили; вони не розміняли істинно український характер, зберегли чесність, доброту, любов і повагу одне до одного. Я згоден – мова справді об'єднує, якщо не втратила своїх родових національних ознак, виявляє терпимість і не стає жупелом для тих, хто не знає "державної мови".
Українська влада, втручаючись у справи церковні, втрачає не тільки соціальну опору громадянського суспільства, але й порушує непорушні канони віри
Третім на президентському банері стоїть слово "Віра".
Автори думають, що нехитрий слоган стане символом об'єднання православних християн, які до цього були розсіяні по трьох митрополіях. Не стане. Віра є засобом єднання тільки у випадку абсолютної довіри людей до канонів вищої церковної влади, а її немає. Навіть більше, після діянь у Софіївському соборі, за якими похмуро спостерігали звезені з усієї України статисти, навіть тверді у вірі християни засумнівалися в непогрішимості своїх пастирів.
У наш час людей, які не вірять, практично немає. Атеїзм як система поглядів і переконань давно став атавізмом радянської епохи, що зникає. Вірять усі, навіть ті, хто стверджує зворотне. Вірять по-своєму, але всі. Найвойовничіший атеїст ХХ століття академік Павлов незадовго до смерті попросив поховати його останки за християнським звичаєм. Помічено, що за роки незалежності відвідувачів богослужінь стало більше, а істинних вірян – менше, чому? Церква втрачає свій авторитет, серед священнослужителів дедалі частіше трапляються безбожники, які використовують релігію як прибутковий бізнес.
Екзархи церкви принижують гідність сану, беручи занадто активну і часто небезкорисливу участь у світському житті, лобіюють інтереси негідних політиків, вдаються до обжерливості та вживання алкоголю. А тут ще сумнівна законність томосу про надання українській церкві автокефалії. Парафіян Московського патріархату поки в рази більше, ніж парафіян української церкви. Спроба розділити або просто привласнити майно московської митрополії може викликати конфлікти із серйозними наслідками. І все це заради перемоги на виборах. Шкода, що уроки історії нічого не вчать.
Фокін: Українська влада, втручаючись у справи церковні, втрачає не тільки соціальну опору громадянського суспільства, але й порушує непорушні канони віри. Фото: EPA
Несвоєчасна боротьба за помісну церкву, на мою думку, є калькою подій другої половини ХVII століття, коли тривіальна битва двох, навіть трьох гетьманів за одну булаву надовго розділила Україну на дві ворожі частини: правобережну і лівобережну. Починалося все з внутрішньоцерковного конфлікту: Київський митрополит Діонісій віддавав перевагу польському королю, ревному католику, а вся лівобережна частина України тяглася до православного російського царя. Мегаломанія патріарха Никона, одержимого ідеєю перетворення Москви на "Третій Рим", викликала дуже глибокий, довгий час нездоланний конфлікт у православ'ї. Цією обставиною скористався гетьман війська Запорізького Петро Дорошенко, який мріяв об'єднати під своєю булавою всі етнічні українські землі. Для цього йому був потрібен сильний союзник – такою була Османська імперія, наймогутніша у Європі, а може, й у світі.
У 1669 році Рада, що складалася суто з козацької старшини, яка слухалася волі гетьмана, схвалила рішення Дорошенка погодитися на турецьке підданство, передавши Османській імперії всю територію України та її народ. Одразу ж після цього почалася кровопролитна громадянська війна, а Дорошенко дістав прізвисько бусурманського гетьмана. Ось що писав про це архієпископ Білоруський Георгій Кониський, цитуючи документи – оригінали: Дорошенко "... просив султана турецького прийняти його у свою протекцію і вічне підданство з усією Малоросією та її народом. Султан охоче погодився, надіслав Дорошенку свої клейноди, бунчук і прапор із півмісяцем, а вселенський патріарх дав відкриту грамоту, що відлучала від церкви... і накладала анафему на всіх неслухняних Дорошенку". В Україні почалися бунти, заворушення, і митрополит Київський Сильвестр "оповістив і пояснив народу, що грамоту цю... викрадено обманом, брехливими донесеннями і підступами Дорошенка, і тому вона зовсім для народу сього недійсна, і він її назавжди скасує і патріарху повертає".
Щось схоже відбувається і зараз. Українська влада, втручаючись у справи церковні, втрачає не тільки соціальну опору громадянського суспільства, але й порушує непорушні канони віри. Грубо тиснучи на свідомість вірян, змушуючи їх покинути звичну парафію і клір, влада втрачає не тільки голоси виборців, але і свій авторитет в очах світової громадськості.
Навесні 1991 року, перебуваючи з робочим візитом у Римі (вивчав організацію та досвід роботи монетного двору), я дістав несподіване запрошення відвідати Ватикан. Мені випала честь досить довго розмовляти і відповідати на запитання верховного глави католицької церкви папи Івана Павла ІІ, який вразив мене своєю обізнаністю, глибоким розумінням небезпеки глобалізму, мудрістю суджень. Звісно, більшу частину розмови було присвячено Україні та проблемам духовного виховання молоді.
Торкаючись причин великого розколу християнства, що розтягнувся на тисячоліття, пантифік висловив надію на примирення християнських церков у майбутньому і роль, яку може відіграти в цьому Україна. Прощаючись, він запропонував вважати нашу розмову конфіденційною, але, оскільки відтоді минуло понад чверть століття, я вирішив, що про нашу бесіду можна розповісти. Зустріч із видатною людиною, яку занесли нині до лику святих, на багато що мені відкрила очі. Я зрозумів, що метою приходу Христа було зібрати воєдино всіх людей, розділених через різні причини та ознаки. Цю саму ідею висловив апостол Павло: "Немає ні Іудеї, ні елліна, ні раба, ні вільного, ні чоловічої статі, ні жіночої, але все й у всьому Христос". Ділити його на патріархати і митрополії, єпархії і парафії в очах вірян – гріх, тим паче використовувати віру для досягнення певних політичних цілей.
Томос, підписаний вселенським патріархом Варфоломієм і членами Синоду Константинопольського патріархату, не підтримала жодна з помісних православних церков, вважаючи цей акт самоуправством (наразі відмовилися визнати Російська православна церква і пов'язані з нею церкви, – "ГОРДОН"). Знову звертаюся до історії: таке вже було. У 1686 році вселенський патріарх Діонісій IV став уп'яте місцеблюстителем за вказівкою турецького султана, який прагнув до примирення із царем, віддав Київську митрополію разом із Києвом Москві, усього, якщо вірити історії, за 200 золотих.
У наш час усе вирішують вожді. Рейдерськи захопивши владу, вони позбавили громадян України права керувати своєю власністю – країною, вибирати зовнішньополітичний курс і шляхи соціально-економічного розвитку держави
Новий, 2019-й, рік, ледь розпочавшись, покотився дедалі швидше: озирнутися не встигли – зима закінчується, а попереду березень. Не пригадаю, коли ще і з такою тривогою та надією стежили люди за плином часу. 31 березня – як стрімчастий берег: який вибір зробить Україна? П'ять років тому, працюючи над українською версією романтичної казки Пушкіна "Руслан і Людмила", у мареві творчих пошуків, іноді була мені Україна в образі молодої, сліпучо гарної жінки з вінком на голові. Вона йшла неквапливою, невпевненою ходою, озираючись і часто зупиняючись, як людина, що йде незнайомою дорогою. Придивившись, можна було помітити на її очах великі сльози. Думалося: така прекрасна і – нещаслива. Хотілося запитати: "Куди йдеш?"
Минулі після цього роки щасливими не назвеш: гіркі розчарування, непоправні втрати... Немає потреби запитувати Україну: "Куди йдеш, ненько?", відповідь зрозуміла.
Кадри вирішують усе? Запитання вже не риторичне, у наш час усе вирішують вожді. Рейдерськи захопивши владу, вони позбавили громадян України права керувати своєю власністю – країною, вибирати зовнішньополітичний курс і шляхи соціально-економічного розвитку держави, беручи тим самим всю повноту відповідальності за результати на себе. Вожді мають відповісти – куди ведуть Україну.
Фокін: У нас, як на замовлення, чисельність населення щорічно скорочується на 200–250 тис. осіб. Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Quo vadis, пане В'ятровичу, намагаючись до основи стерти історичну пам'ять великого народу, виношуючи ідею перетворити українців на манкуртів, людей без роду і племені, без минулого і майбутнього? (Quo vadis, Domine? – лат. "Куди йдеш, Господи?" – слова апостола Петра, звернені до Ісуса, коли, у розпал гонінь на християн за часів імператора Нерона він прямував у Рим.)
Quo vadis, пане Нищук, насаджуючи безкультур'я, гальмуючи розвиток національних талантів, проводячи політику примітивізму, відгороджуючись від світових культурних цінностей, пропагуючи ізоляціонізм. Ви називали жителів Донбасу "недолюдьми" (здається, так), напружтеся і, може, зрозумієте – вони не терористи, вони жертви терору.
Quo vadis, пані Супрун, із фанатичним завзяттям проводячи нелюдську медичну реформу? Чи знаєте ви, що в народі називають вас не інакше як "доктор Смерть"? І якщо знаєте, що ви водночас відчуваєте? У матеріалах Нюрнберзького процесу зберігають так званий генеральний план "Ост". Це програма масового винищення жителів "Інгерманландії" (так називали Україну й Білорусь) з метою звільнення життєвого простору для людей вищої раси. Уявіть собі, у цьому жахливому проекті багато спільного з деякими положеннями ваших реформ.
Міністр східних територій пропонував ліквідувати санітарно-епідеміологічні служби, закривати лікарні та поліклініки, вдаватися до витончених способів стерилізації, потрібно було відторгнути населення від медичних установ, закривати пологові відділення, категорично забороняли робити щеплення. "Навіть мови не може бути про вакцинацію", – писав Розенбергу партайгеноссе Борман. Водночас пропонували поширювати чутки про те, що це, мовляв, "смертельно небезпечно". Один з ініціаторів тотального винищення євреїв та циган Гіммлер говорив, що на території СРСР, куди належали насамперед Україна й Білорусь, живе 30 млн "непотрібних людей".
У нас як на замовлення чисельність населення щорічно скорочується на 200–250 тис. осіб. Смертність, особливо дитяча, найвища у Європі, ліки одні з найдорожчих. Не стверджую, що це прямий наслідок проведених вами реформ, але якийсь зв'язок, очевидно, є, якщо протягом більше ніж двох років вашого перебування на посаді головного захисника здоров'я українців нічого не змінилося на краще. Навпаки, сотнями вмирають від грипу і кору дорослі люди, чого вже давно не було.
Quo vadis, пані Гриневич, вдаючись до насильницьких методів вивчення української мови? Ви, можливо, великий фахівець у сфері національного виховання молоді, і це похвально, але дипломат із вас нікудишній. Посягнувши на конституційні права нацменшин у питаннях навчання рідною мовою, ви примудрилися зіпсувати відносини із сусідніми державами, підтримки яких конче потребує Україна.
Quo vadis, пане Рево, схвально промовчавши, коли мізантроп із депутатським значком запропонував позбавити державу від утримання пенсіонерів й ліквідувати Пенсійний фонд. Не потурайте дурням, "у житті, як на довгій ниві", ніхто не знає, що вас чекає в майбутньому, може, і вам знадобиться пенсія.
Quo vadis, пане прем'єр-міністр, із таким військом?
У дитинстві чув від батька таку притчу. Їде дорогою богатир, зупиняється на роздоріжжі. Дивиться – величезний камінь, і на ньому великими літерами написано: направо поїдеш – потрапиш у полон, наліво – коня втратиш, підеш прямо – голову покладеш. Думав, думав богатир та й поїхав прямо. І загинув. Читати ж він не вмів. Учіться читати, колего. Той, хто вибирає шлях для всієї Вітчизни і нехтує думку народу, бере на себе підвищену відповідальність. Щоб досягти мети, він має вміти стратегічно мислити, вміти реально оцінити наслідки й мати надійних, ділових і розумних сподвижників. Має таких глава уряду? Сподіваюся, хоч серед тих, кого я знаю, таких немає. І все-таки – кадри вирішують усе.
