Киянка Хорошунова у щоденнику 1943 року: До першої перемоги ми вже дожили, тільки не можемо радіти вголос G

3 лютого 1943 р., середа

Спочатку німці сказали, що, "випустивши останній патрон, південна група захисників Сталінграда здалася". А потім, хоча і говорять вони про Сталінград цілими днями, але вже не згадують про здачу, а кажуть: "Захисники Сталінграда після наполегливих боїв проти переважаючих сил противника переможені". Здалися? Перебиті? Але факт залишається фактом, і надія в нас зростає. Сталінградська епопея закінчилася нашою перемогою. Сьогодні принесли звістку, іще не підтверджену, про здачу німцями Сталіно-Юзівки. Бої зараз точаться за Краснодар. І щось у німецьких повідомленнях говорили про Новоросійськ.

Сьогодні, проти звичаю, замість усяких "розважальних музик" цілий день – справжня музика. Із другої години грали Бетховена і, здається, Брукнера. А потім без чверті чотири з "Головної квартири фюрера" передали наступне спеціальне повідомлення: "Бої оточених залишків шостої армії, двох румунських і однієї хорватської дивізії закінчені. Борючись пліч-о-пліч, генерали, офіцери і солдати билися до останнього патрона і вкрили славою німецькі прапори. Бої за Сталінград увійдуть в історію".

Так ми дізналися про дійсно історичну перемогу наших і поразку німців. Так, дійсно. Сталінградські події повинні увійти в історію, але тільки слави нашого народу, а не німецького. До першої перемоги ми вже дожили, тільки не можемо радіти вголос. У вечірніх вістях – бої поблизу Новоросійська і більше нічого. І те, що німці скорочують фронт.

За своїми загиблими німці влаштували урочисті поминки. Обставили вони це досить переконливо, і, треба сказати, викликали в нас дуже двоїсте почуття. З одного боку, це у нас перша велика радість за весь час війни. З іншого боку – загибель сотень тисяч людей, наших і німецьких, не може не вражати, тому що нічого безглуздішого не може бути за цю жахливу бійню. Навіщо прийшли німці на нашу землю?

Нам не доводиться їх жаліти. Але, з іншого боку, більша частина цих людей зовсім не хоче воювати, а йде на смерть тільки тому, що їх переконали, що їхня війна хороша і необхідна. Яка безглуздість! Озброєні мільйони людей вільно могли б звільнитися від жмені божевільних, які штовхають їх на злочини. А замість цього вони йдуть на мирні народи, йдуть, перетворюючись на звірів, убиваючи дітей, старих... Не варто їх жаліти!

Але такі віхи піднімають із новою силою все наболіле. Знову і знову постає трагедія, яку ми пережили під час оточення наших під Києвом. А Бабин Яр? Це не переболіло, воно не може переболіти. І тим відчутніша перша наша велика перемога. Німці не кажуть, що Сталінград здали, "скорочуючи фронт". Їм там добре, мабуть, дісталося. І, може бути, саме тепер є той момент, коли німців повернуть назад, повернуть назавжди і безповоротно, так, щоб вони вже не зупинилися. Господи! Скоріше б, а то не доживемо!

Паніка в місті стихла. Тому що приїхали люди з Харкова, він поки без змін.

На фронт тепер ідуть італійці. Минулої ночі вони стукали в двері квартир на вулицях біля Єврейського базару і просили пустити їх переночувати. Паніка вщухла серед народу, але не на базарах. Спекулянти накрутили ціни і не спускають їх.

До наших постійних "задоволень" – мого лежання, недоїдання, хвилювань, кіптяви і бруду, до відсутності сил додалася ще хвороба Лоьлі. Вона дуже сильно застудилася в наших неопалюваних коридорах і на кухні.

Попередній запис у щоденнику від 1 лютого.

Про особистість автора мемуарів про окупацію Києва – Ірину Хорошунову – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікується у спецпроекті "Щоденник киянки".

Редакція висловлює вдячність Інституту юдаїки за надані матеріали.

За ідею редакція дякує історику і журналісту, співробітнику Українського інституту національної пам'яті Олександру Зінченку.