+10 Київ
19 лютого 1943 р., п'ятниця
Учора німці повідомили, що здали Харків. І дивний настрій тепер у місті — що ніби близько наші, всі вже, не ховаючись, говорять про це. А вигляд у німців такий, що й ніяк цього не скажеш. Це витримка, чи вони ще на щось розраховують? У народі кажуть, що Крим захоплений англійцями, а в Італії революція.
Панічний жах починає огортати місто. Усі повідомляють одне одному, що нікуди не збираються йти. Німці, які прибули з Харкова, вражені. Вони запропонували охочим виїхати з ними, проте всі залишилися. Із 80 працівників однієї фірми виїхали чотири особи. Люди не почуваються винними перед радянською владою. Багато хто каже: "Що буде, те й буде!" У глибині душі не віриться, що нас уб'ють.
Так, настрій у нас хороший. Наша мрія про те, щоб побачити, як побіжать звідси блакитні мундири, ніби близька до здійснення. Поки що німці, очевидно, не хочуть дратувати населення й повісили оголошення, що видаватимуть сіль за хлібними картками. Хліб поки що є без перебоїв, почали навіть давати крупу за новими картками.
За чутками, опера починає грати й навіть для цивільного населення. Із Харкова повернулися бригади, а з ними і студенти консерваторії.
У бібліотеці й консерваторії тихо. Там Нюся поспішає завершити філімонівські справи. А взагалі, сидять собі по-сімейному всі в буфеті чи в другому класі, вдають заклопотаних. Грошей їм так і не платять. А ми зносимо знову, як бджоли, скарби колишніх Лаврських музеїв і продовжуємо виконувати роботу, яка стала тепер зовсім безглуздою: складаємо рекомендаційні списки радянської літератури.
Попередній запис у щоденнику від 17 лютого.
Про особистість автора мемуарів – Ірини Хорошунової – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікується у спецпроекті "Щоденник киянки".
Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.
За ідею редакція дякує історику й журналісту, співробітнику Українського інституту національної пам'яті Олександру Зінченку.
