ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Киянка Хорошунова в щоденнику 1943 року: Таню і Шурку вчора вивезли в Бабин Яр. Степан говорить, що вони розстріляні

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Хорошунова: І серце зводить судома. І ворушиться земля і пісок Бабиного Яру від напівживих, задихаються Тетяни, Шурки, Лелі. Та інших
Хорошунова: І серце зводить судома. І ворушиться земля і пісок Бабиного Яру від напівживих, задихаються Тетяни, Шурки, Лелі. Та інших
Фото: archives.gov.ua

"ГОРДОН" продовжує серію публікацій зі щоденника Ірини Хорошунової – художниці-оформлювачки, корінної киянки, яка пережила окупацію української столиці в роки Другої світової війни. Цей документ – унікальне історичне свідчення, не спогади, а опис подій у реальному часі. Редакція публікує щоденник у ті дати, коли його писала Хорошунова, якій на момент початку війни було 28 років. Сьогодні ми представляємо запис від 7 березня 1943 року.

7 березня 1943 р., неділя

Ми говорили про творчість, про музику. Елеонора Павлівна говорить про себе. Я вперше відчуваю, який великий музикант Елеонора Павлівна. І яке хороше життя! Життя і творчість! Намагаюся не думати про те, що для мене кінець і життя, і творчості. Але я змушую себе думати про інших, не думати про себе. І знаю, що все одно, загинемо ми чи ні, інші, багато хто ще буде жити і творити. Повернуться наші люди. І тоді не буде так страшно. Тільки би не вбили їх там у гестапо.

Степан сказав, що бачив, як Таню з Шуркою вели по сходах у гестапо. Про тітку нічого не знає

9 година ранку.

Нюсі немає. А вона вже давно повинна була бути. Нарешті вона приходить. У неї якийсь дивний, ніби розгублений вигляд.

– Степан утік із гестапо, – каже вона.

– Звідки ви знаєте?

– Він був у мене.

Тепер усе загинуло. Степан утік. Тетяну, Шурку і Лелю розстріляють. Я не раз чула, від того ж Степана, що якщо тікає винуватець, на погляд німців, його сім'ю розстрілюють без розмов. Тепер кінець.

Нюся розповідає, що о шостій годині ранку страшно хтось застукав у квартиру. Вийшов брат, повернувся і сказав: "Це Степан". Нюся вийшла до нього. Їх було двоє – Степан і ще хтось незнайомий. На Степанові пальто і чоботи. Другий у сорочці. Обидва із закривавленими спинами. Загнані, як звірі. Вони хочуть трохи відпочити. Але у квартирі Нюсі не можна залишатися. Вона нагодувала їх, одягла на другого пальто брата. Дала грошей, хліба та сала.

Степан сказав, що бачив, як Таню з Шуркою вели по сходах у гестапо. Про тітку нічого не знає. Питав, де я. Казав, що в їхній камері було дванадцятеро чоловіків. Десятьох вивезли вночі на розстріл, а їх двох били, по триста батогів отримали вони і повинні були сказати про підпільну організацію. Потім їх залишили в камері. А вони побачили, що ґрати на вікні надломлені й останнім зусиллям виламали їх, вилізли, спустилися по якійсь напівзруйнованій стіні з п'ятого поверху. І тепер повинні десь сховатися, тому що їх шукають.

Нюся говорить, а я не розумію. І знаю напевно, що жити більше не можна. Нюся каже, що домовилась о пів п'яту принести якісь документи Степанові у прохідний двір на Кузнечній. А я думаю, що він – негідник, бо він утік, щоб урятуватися. А Тетяну та Шурку вб'ють. І я нічого не розумію. Я навіть не розумію, що за ними можуть стежити, і що Нюсю теж можуть забрати. Не розумію, що Нюся хвилюється: вона загорнула хліб Степанові в газету, на якій великими літерами написане моє прізвище. Я її вчора принесла з бібліотеки.

Повне безсилля і безпорадність. Ні зброї, ні зв'язків. Нічого. А Елеонора Павлівна не знає, що робити зі мною

Нюся йде. Її мати в жахливому стані. Вона чекає, що їх усіх заберуть. Через півгодини після відходу Степана двірник приніс їм на підпис папір про те, що вони у себе нікого не приховують. Двірнику оголошено, що з гестапо цієї ночі втекли два слідчого і їх шукають.

Нюся пішла. А я гасаю по кімнаті з однією думкою: "Їх уб'ють!" Що робити? Як врятувати їх? Може бути, піти благати Бенцинга допомогти? Я хочу йти в гестапо, в поліцію, до Бенцингу. Благати, стати перед ним на коліна, чи хочу вбити його, кожного з німців. Я не знаю, що я збираюся робити, але я повинна йти, а йти нікуди і не до кого.

Повне безсилля і безпорадність. Ні зброї, ні зв'язків. Нічого. А Елеонора Павлівна не знає, що робити зі мною. Вона просить і наказує, і від імені Нюсі просить почекати лише двадцять хвилин, поки вона піде до Нюсі. І Нюся скаже, що робити мені. А я не хочу чекати. Тоді Елеонора Павлівна просить іменем Тані і Шурки, і Нюсі. Просить почекати, не виходити. Потім бере з мене слово, що я дочекаюся її. Вона біжить за Нюсею.

А я чекати не можу, але що я збираюся робити – не знаю, зовсім не знаю.

Хвилини, як годинник, як вічність. Перед очима невідступно страшне видиво з трьох, що йдуть на розстріл. Страшний вираз їхніх облич, як у тих євреїв, що йшли в Бабин Яр.

І судома в серці абсолютно нестерпна.

Не двадцять хвилин пройшло, а двадцять розпечених годин, поки прибігли Нюся й Елеонора Павлівна.

Нюся каже:

– Що ви збираєтеся робити? Куди йти? Все одно пізно і Степан не винен. Таню і Шурку вчора вивезли в Бабин Яр. Степан говорить, що вони розстріляні. Тільки я не хотіла говорити.

Елеонора Павлівна йде на кладовище. Так я просила. Я теж з нею. Це, щоб минув час до о пів на п'яту. Тоді я понесу документи Степану. Нюся зібралася сама йти з ними, але не можу я допустити, щоб її забрали. А мені все одно вже більше не жити.

У своєму відчаї я в першу хвилину не подумала, що ж і їй загрожує смертельна небезпека через усіх нас. На кладовищі холодно і тихо. Тут мертві сплять давно і нічого не відчувають. А в Бабиному Яру земля ще не охолола. А, може бути, їх зарили напівживими? Адже на дітей вони не марнують куль! І мізки зводить судома. І серце зводить судома. І ворушиться земля і пісок Бабиного Яру від напівживих Тетяни, Шурки, Лелі, що задихаються. Та інших. Божевілля підбирається і тисне ззаду на мозок.

Минула година, друга. Зовсім темно. Ми чекаємо, що ходимо, стоїмо. Восьма година вечора. Степана немає. Він не прийшов

О пів на п'яту.

Я йду вниз Кузнечною, правим боком до 24-го номеру. Нюся й Елеонора Павлівна на другому боці. Вони стежать за мною, щоб знати, якщо мене заберуть. Під рукою у Нюсі пилка для різання дров. Це вона пішла з дому під приводом потреби віднести пилку. З матір'ю її погано. Вона чекає гестапо, боїться, що за Степаном стежили.

Входжу у двір будинку номер 24г. Перший двір, другий, третій. Степана немає. З усіх дверей ввижаються мені гестапівські очі. Пройшла раз – немає його. Вийшла. Нюся й Елеонора Павлівна ходять по другому боці вулиці. Ще раз проходжу три двори. Чекаю. Степана немає. Знову виходжу, знову входжу. Немає його. Йду за ріг. Немає. Уже Елеонора Павлівна та Нюся на цьому боці. Вже разом ми входимо у двір. Минула година, друга. Зовсім темно. Ми чекаємо, ходимо, стоїмо. Вісім годин вечора. Степана немає. Він не прийшов.

Він хотів йти на Бабин Яр. Навіщо? До Тані? До Шурки? Він сказав, що піде до вірних людей. Хто вони? Де? Що з того, що навколо життя йде своїм плином? Що ніч і Оріон? Ворушиться Бабин Яр закривавленим піском і обличчя їх трьох з очима померлих. Це безумство. Воно сильніше за мене. І чи потрібно з ним боротися?

Попередній запис у щоденнику від 6 березня.

Про особу авторки мемуарів про окупацію Києва – Ірини Хорошунової – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікується у спецпроекті "Щоденник киянки".

Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.

За ідею редакція дякує історикові й журналісту, співробітникові Українського інституту національної пам'яті Олександрові Зінченку.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 
 

 
 
Більше матеріалів
 

Публікації

 
усі публікації