+8 Київ
Розплющила очі й бачу, що немає квартири, ні стін, нічого… Усе зруйновано, висять дроти, вогонь, пил
– Христино, де ви були і з ким, коли було зруйновано вашу квартиру?
– Зі мною була моя подруга Христина. Вона все втратила у Маріуполі й переїхала у Черкаси. Вона виїжджала у березні 2022 року, коли там уже не було ні зв'язку, ні води, нічого. Тому, коли відкрився коридор, вона змогла прорватися до Запоріжжя. Саме напередодні вона приїхала в Київ. Спочатку не збиралася зупинятися в мене, але я її вмовила разом провести вечір.
Ми спали, не чули сирени, не чули прильоту… Прокинулися в той момент, коли нас завалило. Я пам'ятаю, розплющила очі й бачу, що немає квартири, ні стін, нічого… Усе зруйновано, висять дроти, вогонь, пил. Подруга була завалена, намагалася вибратися з ліжка. Я почала щось важке рухати, вона змогла вибратися, а потім і я за нею слідом. Коли ми пробиралися завалами, я застрягла ногою… Я вже задихалася від диму. Але моя подруга кричала, кликала і так допомогла мені не здаватися. У той момент ти ж не розумієш, куди йдеш, не орієнтуєшся. Уже потім, коли пожежу загасили і я зайшла до квартири, я усвідомила, що вибиралася через сусідню квартиру. Якби не Христина, я не змогла б вибратися. У мене була паніка, її голос допоміг мені впоратися. Я, по суті, виповзла на голос Христини.
Квартира Камбурової після влучання уламків ракети. Фото з особистого архіву Камбурової
Дивлюся, залишився маленький шмат парапету спільного балкона, де пожежні сходи. Вона стоїть там, тримається за дроти і тягне мені руку, я абияк вибралася на цей парапет, ми сіли і змогли трохи віддихатися. Коли вже почали спускатися сходами, ми теж туди повзком вибралися. Було страшно – пожежні сходи було зруйновано частково.
Ми спустилися вниз. Ми були в самих трусах – літо, спека. Почало щось падати зверху... Шматки, уламки, почалася паніка, люди почали кричати щосили. Ми забігли до третього парадного (це поруч, ми жили у п'ятому), і там консьєржка нам дала води попити. Люди метушаться, усі кудись біжать... Дві дівчини принесли нам взуття і чимось прикритися, бо ми були роздягнені.
– Вам надали медичну допомогу?
– Ми були всі у крові і не розуміли, є поранення чи ні. Тому пішли у "швидку". Слава богу, відбулися опіками та синцями, вивихи були, але руки-ноги цілі. Я тоді була у стані шоку і відмовилася їхати до лікарні.
Я була всередині двору. Звідти не видно, що моя квартира згоріла. У такі моменти ти ж до кінця не розумієш, що відбувається. Я думала... Я була впевнена, що всіх урятують і я зможу потрапити до квартири й узяти якісь свої речі, заберу документи. Коли пожежу загасили, я піднялася у квартиру і тільки тоді зрозуміла, що там нічого немає, від поверху нічого не залишилося, крім тієї частини, де було моє ліжко. Тільки ця частина й уціліла, усе інше було зруйноване і повністю вигоріло.
Я коли піднялася у квартиру, там іще були рятувальники. Я кажу: "Пошукаємо хоч щось". А мені кажуть: "Дитинко, нічого не залишилося". І в діалозі вони дізналися, що я тут була разом із подругою і що ми обидві вибралися. Вони дуже здивувалися й кажуть: "Тут навряд чи хтось міг вибратися й вижити. Це диво! Ми за вас щиро раді".
Квартиру Камбурової на 18 поверсі повністю зруйновано. Фото з особистого архіву Камбурової
– Скільки квартир було на поверсі?
– Приліт був на 18-й поверх. У новинах пишуть, що 16-й, це не так. На поверсі п'ять квартир і всі їх зруйновано. І всі мої сусіди на поверсі, які тоді були вдома, загинули. Прилетіли уламки саме туди, де мешкав мій сусід Павло. Він загинув. Дівчинка сусідка також загинула. І поряд зі мною у квартирі жила дівчина. Її взагалі викинуло за територію комплексу… Тільки в одній квартирі сусіди давно виїхали, вони вціліли. І ми... Тож це диво, що ми із Христиною звідти живими вибралися. Не хотілося б таке знову пережити.
Скільки років ми не можемо повернутися в Донецьк. Ми вже втратили один будинок і не хотіли втрачати ще раз
– Вам надали якусь допомогу?
– Тільки друзі та знайомі нам допомагали, батьки однокласників сина дуже підтримали. Ніхто нас нікуди не відселяв. Я сама себе розмістила у знайомих, друзів, родичів. Поки кочуємо. Ми втратили все, а житло знімати потрібні гроші, ковдри, подушки, ложки-вилки, щоб кудись із дитиною переїхати й жити далі. Ніхто нічим не допоміг. Усе самі.
Я залишилася без зв'язку, без документів, без грошей. Насамперед відновила номер телефону, зайшла в "Дію", намагалася залишити заявку, але нічого не вийшло. Мене вразило, що держава нам не може навіть безплатно відновити документи – за все треба платити, а як бути людині, у якої нічого не залишилося? У мене все згоріло. Щоб відновити сім-картку, банківські картки, потрібні документи, щоб їх отримати, треба взяти десь гроші… Це дуже зачепило. Нам передбачена допомога у розмірі 6 тис. грн, але щоб її отримати, має минути якийсь час і треба відновити документи. Я вже відновила паспорт і закордонний паспорт, свідоцтво про народження, водійські права, документи на машину й усе інше. Але все сама, власним коштом.
– У вас уже є якась інформація, що буде з вашим будинком?
– Немає поки. З'явилися чутки, що відновлюватимуть, але це не точно. Ми не бачили результатів роботи комісії і жодних рішень від влади.
– Як ваші близькі, чоловік та син, пережили цю подію?
– Слава богу, син із татом були у від'їзді. Їх не було вдома, коли нашу квартиру зруйнували уламки ракети. Я шалено цьому рада. Краще не знати весь цей жах. Звісно, дитина була налякана, переживала дуже сильно. Йому 10 років. Ми зустрілися ввечері, і він побачив мене побиту осколками та обпалену. Я все пояснила. Він розумний хлопчик, розуміє, що його речі теж згоріли. Він був радий, коли йому дали футболки та шорти якісь. Намагаюся, щоб він не зациклювався, прийняв ситуацію, що як раніше уже не буде, а буде якось по-іншому. Папірці та речі відновлять, головне – дати собі лад.
– Ви з Донецька. У вас там в окупації лишився хтось?
– Із чоловіком та сином ми переїхали до Києва буквально за кілька місяців до початку війни. Потім уже й усі інші родичі поїхали – хтось оселився на заході України, хтось зовсім за кордон вирушив. У мене лише хрещена залишилася у Донецьку, але ми не підтримуємо стосунків. Там залишився наш будинок, але через російську окупацію ми не можемо туди поїхати.
– Як ваше життя змінилося після початку повномасштабного вторгнення росіян?
– Робота і бізнес – усе завмерло. Після 24 лютого 2022 року ми вже думали, як виживати, гарантувати свою безпеку. Багато людей із нашого комплексу виїхали. Ті, хто залишилися, об'єдналися. Ми самі патрулювали комплекс, купували воду, медикаменти, засоби захисту. Коли відбувалися бої за Київ, ми спускалися в підземний паркінг, закривали все і там перебували. Потім уже, коли Київську область звільнили, стало спокійніше, люди почали повертатися потихеньку.
– Ви думали про те, щоб виїхати з Києва?
– Ми навіть не розглядали такого варіанта – їхати з Києва. Скільки років ми не можемо повернутися в Донецьк. Ми вже втратили один будинок і не хотіли втрачати ще раз. На самому початку ще ми вірили, що не просунуться росіяни далі, не зможуть узяти Київ і все буде гаразд. Ми із чоловіком і сином залишаємося тут і сподіваємося, що війна закінчиться.
Моя країна – мій дім. Я не можу покинути дім. Не можу, навіть попри те, що ми втратили свою квартиру і повертатися особливо нікуди. Ось це усвідомлення, що можна поїхати і не повернутися, – найстрашніше для мене. Тут – дім, свої люди, оточення, школи, магазини, парк, куди я ходжу на пробіжку, і все решта. Це надає підтримку, щоб пережити все.
