+1 Київ
Ситуація на фронті важка. Але вона ніколи не була легкою під час цієї війни – із першого дня повномасштабної агресії вона важка
– Миколо, привіт. Із нами сьогодні Микола Волохов (позивний Абдулла), командир аеророзвідки підрозділу Terra 3-ї окремої штурмової бригади. Миколо, чому Абдулла?
– Почну з того, із чого вже два роки починаю будь-які інтерв'ю. Слава Україні!
– Героям слава!
– Коли я 2014 року, під час, як зараз модно називати, першої кампанії, вступив до лав тоді ще батальйону "Азов", треба було обрати собі позивний. Я не був мілітаристом, ніколи не стикався з таким поняттям, як позивний. Умова стояла так: "Якщо ви хочете отримати зброю, вам потрібно обрати позивний, щоб вас записали в журнал". І ми почали думати з друзями, який же позивний обрати. Я займався середньовічною реконструкцією, і в мене на одному з фестивалів треба було обрати лицарське ім'я, і мені також друзі допомогли. Кажуть: "Будеш Ніколя Ван дер Фра". Я думаю: "Із таким позивним, мабуть, воювати буде не дуже комфортно: довгий, незрозумілий". І хлопець, який записував у журнал, каже: "Хлопці, та розслабтеся. У нас тут супербезпека. Цей позивний буде змінюватися раз на два тижні. Тому не заморочуйтеся, обирайте будь-який – потім поміняєте". І ми один одному повигадували позивні. Я вже не пам'ятаю, із чим були пов'язані ці асоціативні ряди, чому так. "Будеш Абдулла – потім поміняєш..." І ось минуло вже з того чудового дня 10 років. Буквально нещодавно зі своїм другом, з яким я воював тоді в "Азові", у 2014–2015 роках, а зараз ми з ним разом у штурмовій, воюємо, із заступником командира бригади Родіоном Кудряшовим, позивний Радік, згадували ці події. Ось так вийшов позивний. А змінити вже не можна.
– 10 років на війні, третина вашого життя. Думали, що третину життя ви будете проводити в активних бойових діях?
– Не думав і не хотів ніколи. До початку повномасштабного вторгнення я не вірив, що це буде. Активно з друзями говорив: "Та не буде нічого, хлопці. Не сійте паніку, все буде нормально". Не думав, ніяк не планував. І цей факт мене радше засмучує. Війна – це дуже погано. Я вірю, що якщо ми будемо старанними на фронті й у тилу, то зможемо її якнайшвидше закінчити. Це мета: закінчити війну перемогою.
– Вам 34 роки, 10 років з яких ви провели на війні, борючись за незалежність та існування України... Ви сім'ю встигли завести?
– У планах після перемоги заводити дітей. Дітей у мене зараз немає. Розумію, яка це велика цінність, на прикладі своїх друзів. У мене двоє друзів, з якими ми воюємо зараз пліч-о-пліч, перед війною завели дітей. Я коли дивлюся на це, наскільки важливо і наскільки для них це цінно… Сумно, коли люди не можуть бачитися із сім'єю, не можуть бачити, як ростуть їхні діти.
– Я збиралася побудувати розмову інакше й одразу говорити про війну, про фронт, про мобілізацію, але пішло в нас якось усе по людських історіях. Хочу продовжити цю лінію. Почали з гумору. Ви стали розповідати, як обирали цей позивний, як прийшли взагалі в "Азов" із самого початку, 2014 року, коли війна й почалася. А скажіть: місце гумору на фронті є? Чи багато було і є ситуацій?.. Ви ж зараз теж на передовій, у складі 3-ї штурмової. Чи багато ситуацій, коли б не сміявся, то довелося б плакати? Гумор рятує?
– Гумор рятує. Він і в житті – неважливо, це військове життя чи цивільне – дуже допомагає. Війна – це штука серйозна. І якщо дуже серйозно до цього ставитися, то можна скотитися в депресію, у неефективність. Гумор допомагає, безперечно. На запитання, а що такого смішного... Та багато моментів. Думав, що влучать у тебе, а не влучили – ти усміхаєшся, радієш. Це навіть кумедно. 3-тя окрема штурмова бригада заходила в Бахмут на самому початку, і нам було поставлено завдання як підрозділу, котрий уже мав досвід проведення тактичних та оперативних дій, який ми здобули під Херсоном, провести розвідку. Щоб бригаді було комфортніше заходити, було більше інформації, було безпечніше.
Розвідка місцева нам сказала, що є позиція, безпечна дуже, друга лінія, узагалі нічого боятися, можна вільно розгортати засоби безпілотної розвідки. Ми поїхали, по нашому водію застосували керовану протитанкову ракету із системи "Фагот" або "Корнет", напевно. Застосували двічі, доки він шукав позицію, а потім, коли він нас вивозив, по нас застосували. Ракета пролетіла метрів за три від машини, чітко чули свист, – і не влучила. Ми сміємося: "Росіяни – турист косий, командир його насварить". А назустріч нам біжать прикордонники, теж веселі, сміються: "Ракета пролетіла метрів зо три, хлопці. Ще трохи – і ви б уже з нами не говорили". Такий гумор. Подія страшна, небезпечна. Ну, а що, плакати? Сміятися, звісно. Не влучив – косий. Такі жарти.
– Від кумедного до серйозного. Яка зараз ситуація на фронті? Що найскладніше?
– Важка ситуація на фронті. Я можу говорити лише за свою ділянку. Мої товариші й друзі, які стоять на інших ділянках, – усі кажуть, що важка. Але вона ніколи не була легкою під час цієї війни. Із першого дня повномасштабної агресії вона важка. Не забуваймо, що ми боремося з дуже складним ворогом, який перевершує нас за багатьма ресурсними показниками. Багато чого в них більше: грошей більше, території, людей більше, ракет більше, літаків більше... Тому це дуже й дуже непросто. Що на війні найскладніше? Перемогти й вижити. Напевно, на кожній війні так. І це є нашим головним завданням. Напевно, не так навіть. Вижити й перемогти.
– Ви – командир підрозділу аеророзвідки. Чи правда, що сьогоднішня війна – це війна технологій, війна дронів? Чи є у вас брак дронів? Яких саме? І скільки вам потрібно, щоб успішно вести бої?
– Безперечно, ця війна – війна технологій. Ми живемо фактично у світі майбутнього. Кілька днів тому я прочитав: Apple випустили окуляри додаткової реальності. Хіба це не майбутнє? Світ рухається в майбутнє, і війна теж рухається в майбутнє. Війна – це давно не змагання фізичної сили, а змагання розуму й наукових потенціалів, виробничого потенціалу.
Чого бракує? Усього бракує. Дрони потрібні, машини потрібні. Як визначити, вистачає чи бракує? Коли в нас буде досить ресурсів, ми обов'язково переможемо, і тоді я скажу: "Вистачило, більше не треба". Скористаюся нагодою: якщо хтось хоче допомогти підрозділу Terra, підтримати нас, то в нас є Telegram-канал "Terra Інфо", є YouTube-канал "Terra Опс". Заходьте: у нас там є активний збір. Ми зараз збираємо на дрони FPV, на автотранспорт, тому що ми розширилися. І в межах 3-ї окремої штурмової бригади зараз є цілий батальйон безпілотних систем і засобів радіоелектронної боротьби. Нещодавно зібрали на 10 штук, замовили, але я вже розумію, що частину хотів би розподілити між суміжниками. Думати треба не лише про себе, а й про тих, хто поруч із тобою воює... Я вже розумію, що для розгортання батальйону нам цього замало. Тому, якщо хтось хоче перемогти, вкластися копійкою в перемогу України, на прискорення цієї перемоги, така можливість є.
– Розкажіть на прикладах: є FPV-дрон, який коштує $300, $700.
– Візьмімо середняк: $500 – це добрий, заряджений, серйозний дрон.
– Яку ціль він може уразити?
– ВВС, реактивні вогнеметні системи, які коштують шалених грошей. Напам'ять вам не назву суми, але це, напевно, не сотні тисяч, а до мільйонів доходить. Нехай навіть сотні тисяч умовних одиниць. Але не так важливо, скільки він коштує, а важливо, скільки їх є і скільки можуть виробити. На війні не все рахують, як у цивільному житті, грошима. Є таке чудове прислів'я: пів царства за коня. Тому що за певних обставин кінь справді може коштувати пів царства: якщо треба врятувати життя чи досягти якихось результатів. Танки і броньована техніка ворога. Можна знищити танк. Це потребує майстерності. Якщо просто лупнути FPV-дроном у танк, то його не буде знищено, але його може бути підбито, і так може статися, що екіпаж його кине, його буде комфортно або взяти як трофей, якщо є можливість, або знищити до кінця. Тобто можна вивести його з бою. Не треба забувати про ефекти: якщо ворог атакує, і ми зупиняємо їхню бронетехніку, знищуємо; не тільки рахуємо, що ми знищили, а ще й рятуємо життя своїх бійців, які перебувають на позиціях, які штурмують. Цьому теж можна надати фінансовий еквівалент. Якщо говорити винятково економічною мовою, ми не втрачаємо, а забираємо у ворога ресурс і зберігаємо свій ресурс. Звісно, FPV-дрони – це надефективно. Я не люблю спрощувати, мовляв, FPV-дрон знищує танк. Але я за 20–40 тис. грн знищую бойову одиницю, яка коштує мільйони. Це все не так просто, не так лінійно. Для того щоб FPV-дрон міг уразити ціль, потрібно розгорнути цілу інфраструктуру для розвідки, пошуку цілі.
– Mavic, так...
– Mavic, так точно. Mavic, "крила", розгорнути зв'язок. Тобто все не так просто. Не можна 20 тис. грн узяти і знищити. Але це надефективний засіб, це найефективніший із того, що є.
– Миколо, але це коштує копійки...
– Звісно.
Пам'ятаєте відео, де росіяни показували величезний завод "Ланцетів", який виготовляє їх тисячами на день? Вони намагаються мати страшний вигляд, щоб ми боялися. Я особисто на таке не ведуся, бо на полі бою я "Ланцетів" у такому обсязі не бачу
– Порівняно з тими втратами, яких ця інфраструктура завдає ворогу.
– Звісно. Якщо пропорційно, це надефективно. Це як бізнес, який дає 2000% прибутку.
– А хто ви за освітою?
– Перша – вища економічна освіта, друга – юридична вища. Я тому люблю такі приклади. Вони автоматично генеруються в мене в голові. Я взагалі людина не військова. Коли я навчався в університеті, навіть військової кафедри не закінчував. Вважав, що це мені не потрібно, і зараз, коли я керую людьми, дуже часто використовую прийоми цивільного менеджменту. Принаймні в підрозділах, які займаються безпілотниками, – у нас тут люди розумненькі, освічені, з гарним IQ. Такі методи свідчать про високу ефективність.
– Яка ситуація з безпілотниками в росіян? Наскільки я розумію, із самого початку в них усе було погано в цьому напрямі, але за два роки вони сильно зросли.
– Росіяни не прийшли сюди без компонента безпілотної авіарозвідки. Вони були готові. Вони з нами асиметричні. Ми сильні в тому, у чому слабкі вони, а вони сильні в тому, у чому ми слабкі. Якби одна зі сторін домінувала... За їхнього більшого ресурсу – ми б програли. Якби ми домінували за всіма напрямами, то, напевно, виграли б уже. Росіяни прийшли сюди з трохи іншим рівнем безпілотників. Вони ставили на "крила" – це такі безпілотні літаки не з електродвигунами, а з двигунами внутрішнього згоряння. Вони прийшли сюди з "Орланами", Zala, "Ланцетами" і вони їх цілком ефективно застосовували. Наприклад, у Києві, коли було завдано ракетного удару по "Гуліверу". Звідки це відео? Із безпілотника. Із потужним, якісним тепловізором... Ні, не по "Гуліверу". Яку цей торговельний центр мав назву?
– "Ретровіль" ви маєте на увазі?
– "Ретровіль". Куди вони "Кинджалами" вдарили. Усе було дуже якісно знято й підтверджено. І до цього там було проведено розвідку, вони мали такий засіб, і вони зараз ними володіють. "Орлан" є мультиплатформою, тобто це "крило", на яке можна будь-що причепити. Хочеш – камеру, хочеш – тепловізор дорогий, хочеш – ретранслятор для посилення радіозв'язку. Вони прийшли сюди зарядженими в цьому плані. І в першій фазі ми фактично майже за всіма напрямами були слабшими в безпілотній тематиці, але завдяки нашій дуже великій ініціативі й дуже великому бажанню зберегти нашу країну, напевно, змогли все-таки стримати натиск, а потім і досягти успіху в якихось напрямах. На рівні Mavic, на рівні Matrix, на оперативно-тактичному ми почали їх досить швидко перевершувати. Коли закінчилася київська кампанія, підрозділ Terra поїхав до Херсона, там ми вже їх перевершували, і завдяки цьому, воюючи разом із 28-ю бригадою, зі 131-м окремим розвідбатом, ми змогли меншою кількістю артилерії знищити більше. До того ж знищити їхні гармати, артилерію та їхню логістику. Згодом вони були змушені зробити "жест доброї волі" й переміститися на інший бік Дніпра. У цьому ми їх перевершуємо. У чомусь вони сильніші, у чомусь – ми. Зрозуміло, що ми прагнемо не втрачати розриву.
– Наскільки вони сильні в РЕБ?
– РЕБ – це майже магія, хто в цьому розуміє. Іноді все має працювати, а воно не працює. Запитуєш у зв'язківця: "Чому?" А він каже: "Я не знаю. Може, якісь ефірні нитки порушилися в повітрі чи що". Або навпаки: не має працювати, а працює. Він: "Це суперечить законам фізики, принаймні тим, що я вивчав". Так буває. Важко все розуміти, усе врахувати. Тому важко сказати. Як, зокрема, і складно сказати, коли обговорюють: Росія нас перевершує в кількості дронів, Росія нас перевершує у виробництві, у них там все потужніше... Можна сказати, що, оскільки в них більше грошей, більше людей, більша армія – у них усього більше. Але я б так на цю інформацію не реагував, як на 100-відсотково підтверджену, бо ми воюємо і в інформаційному полі, і дуже вигідно здаватися страшним. Пам'ятаєте відео? Там, де вони показували величезний завод "Ланцетів", який виготовляє їх тисячами на день. Вони намагаються мати страшний вигляд, щоб ми боялися. Я особисто на таке не ведуся, бо на полі бою я їх у такому обсязі не бачу. Так, цей засіб дуже небезпечний.
Відповім на наступну частину вашого запитання: що мені не подобається, чого я боюся? "Ланцетів". "Ланцети" мене дуже сильно дратують. Мало того, що вони заважають ефективно працювати нашій артилерії… Якщо оператор і командир розрахунку вирішить, що ти – гідна ціль, то вони можуть дістати тебе на таких позиціях, де ти почуваєшся в безпеці, на великих дистанціях. І боротися з ними набагато складніше, і реагувати на них набагато складніше, ніж на ті самі FPV-дрони. Але це вже тактичний рівень. Так, на оперативному рівні в них є все, що й у нас, але гірше, як на мене.
– А що ми можемо протиставити їхнім "Ланцетам"?
– Я знаю, що є багато проєктів. У мене є друзі у львівському "Правому секторі". Вони виробляють засоби радіоелектронної боротьби, я нещодавно замовив 10 комплексів. Ярослав Кучеренко – мій друг, з яким ми разом боролися, коли займалися середньовічною реконструкцією. Вони працюють у цьому напрямі. Я не буду нічого більше уточнювати, бо тема дуже чутлива. Але вони працюють у цьому напрямі, я знаю, що в них є суттєві успіхи.
– Хочу поговорити трошки про вашого командира бригади Андрія Білецького. Як би ви його схарактеризували?
– Почнімо зі спогадів про минуле, про 2014 рік. Андрій Білецький – це людина, завдяки якій я і дехто з моїх друзів, які нині перебувають у Terra, зараз живі. Згадати лише Іловайську операцію. Я не стверджуватиму, що він єдиний, але один із командирів, який зміг провести свій підрозділ через Іловайськ… Ми брали там безпосередньо участь у боях і водночас вийшли звідти живими. Це людина, у якої я багато чого в житті навчився, і це людина, яка вже рік як веде 3-тю окрему штурмову бригаду, провела її через Бахмут із мінімальними втратами, якщо порівнювати з іншими підрозділами. Не говоритиму якими. Він дбає про людей – і це причина, чому люди за ним ідуть, чому люди хочуть за ним іти, ось чому я тут. Це людина, до якої солдат може звернутися на "ти" і бути почутим. Загалом, це єдина причина, через яку, напевно, я перевівся... Ще тут є багато моїх друзів, з якими ми воювали разом із 2014-го. Одна з вагомих причин, через яку я перевівся у 3-тю окрему штурмову бригаду, бо тут командир – Андрій Білецький.
– Хочу поговорити про законопроєкт про мобілізацію. Як ви вважаєте, було б ефективно і правильно скоригувати мобілізаційні процеси?
– Так вийшло, що в Україні слово "мобілізація" набуло яскраво виражених негативних конотацій. Коли ми говоримо про мобілізацію, то люди переважно уявляють собі: когось десь ловлять, чоловіків, переодягнених у жінок, витягують із піддонів машин на кордоні, хтось збудував пліт і намагається переплисти на інший бік річки, намагаючись урятуватися від проклятої мобілізації. Усі її дуже бояться, усі сприймають її дуже негативно, бо бачать у цьому примус. Начебто людину хочуть упіймати й посадити у в'язницю. Мені більше подобається говорити про те, що я розумію, що відчуваю як правильно: про рекрутинг. Я щиро переконаний, що змусити людину воювати безпілотними засобами, освоїти їх і бути ефективною неможливо. Тут усе тримається на внутрішньому бажанні. Тут усе тримається на внутрішній мотивації. Якщо її немає, змусити неможливо. Це як змусити людину намалювати картину чи зробити скульптуру. Або написати складну програму. Створити щось складне. Фізичним примусом можна змусити людину лише до найпростішої праці. Хоча я про це вже не вперше говорю, мені в коментарях часто пишуть люди, які займаються менеджментом на виробництві: "Миколо, ви помиляєтеся. Навіть найпростішу працю не можна видобути через насильство і примус". Людина навіть підлогу добре прибирати не буде – що говорити про безпілотні системи? А рекрутинг – це саме про мотивацію. Якщо говорити про законопроєкт. На війні багато чого вирішується серцем – і дієш з огляду на свої переконання, так, трошки емоційно, але я за підхід інтелектуальний, за те, щоб ухвалювати рішення, ґрунтуючись на логіці, оцінці того, що відбувається. Людині, щоб піти в армію, треба зрозуміти: на скільки вона туди йде, які правила гри? Це як перед тим, як у бізнес заходиш, наприклад, в іншій країні: "Які тут податки? Що можна, чого не можна? Що вважають законним, що протизаконним?" Людям потрібні правила. І тим, які хочуть мобілізуватися, щоб прийти в армію, але мати здорову мотивацію, розуміти, на скільки сюди прийшов, навіщо, що робитиму і як до мене ставитимуться. Для таких людей, як я, як мої друзі, які поряд зі мною воюють із першого дня, – мати мотивацію і мати відповідь на дуже важливе питання: скільки служити в армії, скільки нам воювати. Не люблю слово "служба". Я особисто вважаю, що ми воюємо, війна закінчиться – перестанемо воювати. А служба – це все-таки професійніша...
– Можливість демобілізації.
– О, щойно мені підказав товариш, що в першому читанні прийняли законопроєкт?
– У першому прийняли, але є ще друге читання. Десь у квітні запрацює закон.
– За основу прийняли, потім або в цілому, або постатейно будуть розбирати. Сподіваюся, що постатейно будуть розбирати, тому що особисто я вважаю його недосконалим.
– Миколо, ви кажете, що головна для вас позиція – можливість демобілізації. Правильно?
– Звісно, це дуже важливо. На скільки людина йде. У мене всі друзі, які хочуть піти, із цивільного життя, запитують: "А на скільки?" Щоб були якісь правила. Я говоритиму тільки про людей, які вмотивовані... Багато пунктів у законі, як якогось примусити, спіймати... Я це взагалі обговорювати не хочу, бо ми таких людей не беремо, я особисто до себе теж не беру.
У Росії був шанс на початку війни: приїхати колонами танків у Київ, усі злякалися, здалися, поміняти владу і сказати, що "жодної війни не було". У них не вийшло і вже не вийде. Якою буде наша перемога? Якщо хтось думає, що по Москві з прапором України – навряд чи
– У вашому підрозділі аеророзвідки воюють мобілізовані люди чи ті, хто добровольцями прийшли?
– Винятково добровольці. Не говоритиму, що всі прямо добровольці, що всі – як ми. Наприклад, я зі своїми друзями прийшов. Нас ніхто не кликав. Іноді навіть доводилося докласти зусиль, щоб стати ефективним. Піти трохи проти системи, щоб стати ефективним. Але ми дуже хотіли і ми свого домагалися. Я не запрошую до себе нікого, хто не хоче. Якщо ви не знаєте, навіщо вам сюди йти, то не треба йти, будь ласка. Навіть більше, ми вас не приймемо. На щастя, в нас зараз охочих більше, ніж місць.
– Серйозно?
– Ще, напевно, у батальйон безпілотних систем у 3-й окремій штурмовій бригаді – зараз у мене починаються проблеми із місцем. Ще буквально місяць тому я записував ролик – понад 400 людей треба було знайти. Я хвилювався, а що як не буде… А командир поставив завдання сформувати в найкоротший строк. І привести до стану виконання бойових завдань. Хвилювався. А зараз хвилююся за інше: як мені з людей, які прийшли й далі приходять, дібрати найкращих. Уже інша проблема виникла. І я знаю, що так не лише в мене. Не лише 3-й окремій штурмовій бригаді довірили будувати батальйон безпілотних авіаційних комплексів. І там також фіксують схожу ситуацію. Нікого не кличу, хто не хоче. Лише тих, хто хоче. А таких вистачає.
То ось, що потрібно враховувати в цьому найважливішому пункті закону, скільки із цього часу проведено де. Є різниця між тим, щоб перебувати на лінії бойового зіткнення безпосередньо. Є різниця, хто ти: кулеметник-піхотинець, який у бруді під обстрілом, ночуєш у дуже складних умовах без ротації, тому що логістику ускладнюють дії ворога, або ти оператор дронів, який теж перебуває у стані бойового зіткнення, але трошечки далі, і все-таки трошечки йому простіше й комфортніше... Або людині, яка служить у штабі в Києві. Важливій також. І еліта, ті, хто ризикує найбільше життям, штурмовики, і навіть кухар, логісти – усе важливо. Але має бути диференційована система. Не можна давати на складні запитання прості відповіді.
Друге. Я вважаю, що три роки, якщо людина із цих трьох років рік чи більше провела безпосередньо в боях, – це багато. Наводжу приклад своїх товаришів, які з 24 місяців у битвах провели по 19–20 місяців на фронті. Потрібне відновлення. Ми маємо берегти цей цінний ресурс, який зміг пройти через війну, набути позитивного досвіду, може потенційно продовжувати далі діяльність, передавати досвід… А для цього людям треба відновлюватися. І щоб добре воювати, мій друг-боєць, з яким я воюю пліч-о-пліч у підрозділі Terra, Жора сказав гарну фразу: "Щоб добре воювати, треба добре відпочивати". А він діло знає: він найрезультативніший за скиданням боєприпасів у нашій команді. Я вважаю, що тим людям, які набули досвіду, треба дати можливість відновитися. Треба виявити шану. Бо я прийшов добровільно. Якби мені сказали: "Ти можеш бути вільним..." – я б зараз не демобілізувався. Відчуваю, що необхідно передати досвід наступним командирам і пілотам. Відчуваю в цьому особисто потребу, і багато моїх друзів теж про це говорять: хтось хоче побачити дітей, які народилися на початку війни, хтось – здоров'я поправити... Операцію треба зробити, щоб відновитися. Хтось – трошечки психологічно відновитися. І, якщо буде така потреба, якщо ми будемо потрібні, як першого дня, – ми знову прийдемо. Як я прийшов із друзями 2014 року, потім прийшов під час повномасштабного вторгнення, так само прийдемо знову. Якщо людина відчує, що до неї ставляться якось погано, надто обмежують свободи, бо війна – за свободу. Ми продовжуємо давні українські традиції – воювати за свободу. Якщо коротко: вважаю оптимальним 24 місяці, з урахуванням того, що рік проведено безпосередньо в бойових зіткненнях. Десь так і виходить: людину береш із цивілки, пів року її навчають, рік вона воює, пів року відновлюється, готується. Вважаю, що це буде ефективним.
– Не три роки служби, а два ви б робили для можливості демобілізації?
– Звісно. Людина дивиться, скільки їй служити. І дивиться, як ставляться до тих, хто вже служив. Якщо буде ухвалено таке рішення, за якого він бачитиме шанобливе ставлення до людей, які воюють, він охочіше піде. Йому кажуть: "Хлопці пішли в перший день, борються, ми ставимося до них із повагою, отримують преференції"... Преференції в тому, що вони можуть зробити вибір. Воюємо за свободу, а свобода – це можливість робити вибір. І ти також їх отримаєш. Два роки. Мені здається, мотивації буде більше йти, ніж якщо буде створено протилежну картину. Подивимося, яким буде закон.
– Що потрібно зробити державі, щоб повертати військовослужбовців у цивільне життя… Що потрібно змінити у ставленні, у бюрократичних підходах? Які пільги, які можливості з подальшого працевлаштування, із психологічної реабілітації?
– Складне для мене запитання. Я б, напевно, багато вам сказав, якби ви мені його поставили 2014-го або 2015 року, особливо, під час перших ротацій. Тоді болісно все відчувалося: ми воюємо, хтось не воює... Було багато емоцій. А зараз, як уже людина з досвідом, скажу таке: я тут не для того, щоб мене хтось якось відзначав у цивільному житті. Війна – це погано, і я хотів би, щоб вона швидше закінчилася. Ми тільки те й робимо, що знищуємо техніку, піхоту, укріпрайони… Я прицільно дивлюся на те, щоб жити в Україні. Я вирішив залишатися. Коли ти можеш поїхати будь-коли й куди завгодно, ти навіть не запитуєш: "Я хочу тут бути чи ні?" Я вирішив залишатися. І цілюся в побудову успішної європейської країни – країни, у якій я захочу жити, до якої повернуться люди, котрі поїхали... Багато добрих людей поїхало. Багато добрих людей, які на той час були за кордоном, просто не повернулися. Таке рішення ухвалили. У країну, у яку зайдуть інвестиції, тут можна буде займатися бізнесом, розвитком тощо. А війна – це стіна, яка стоїть між тим, у що я цілюся, що я хочу. Я, щиро кажучи, мало думаю про пільги. Я думаю, не пільги потрібні, а сам принцип, що люди, які пішли, особливо добровільно, за країну ризикувати життям, проливати кров ворога, іноді свою, заслуговують, щоб у цій країні вони були не останніми, щоб їхній голос було почуто під час ухвалення рішень. Хтось каже соціалка, УБД... УБД – це безплатний проїзд у метро. У мене з 2014 року воно є. Нічого більше… Дати можливість нам, ветеранам, збудувати таку країну, де всім буде добре. За яку воюю насправді. Я воюю не за знищену, економічно залежну країну, а за самостійну країну, яку ми відбудуємо, яка буде незалежною не лише у плані територіальному, плані демократичному, а й у фінансово-економічному.
– Запитання, на яке не має відповіді, але яке не можу не поставити: коли закінчиться війна, коли ми переможемо?
– Почну з того, що переможемо. Я особисто в це вірю. Я б тут не був, якби не вірив. Зараз мої найкращі роки життя – навіщо інвестувати свої ресурси, фізичні й фінансові, у те, у що не віриш? Я вірю, що ми переможемо. Майбутнє – його ж не визначено. Воно залежить від сьогоднішніх рішень і дій. Я часто хлопцям і дівчатам кажу, хто пропонує якісь рішення: мовляв, нумо сьогодні повоюємо менше, а завтра повоюємо більше... Я говорю: "Друзі, наше завтра залежить від нашого сьогодні. Як ми сьогодні напружимося, як ми сьогодні себе покажемо, таким і буде наше завтра". Коли скінчиться? Залежить від того, як ми тягтимемо тут, на фронті, як люди, які в тилу, допомагатимуть фронту, наскільки ми матимемо добрі результати, щоб наші союзники й партнери хотіли нас підтримувати, вірили в нас… Усе залежить винятково від нас. Я не люблю робити прогнози. Навіть прогнозів погоди я не дуже люблю – часто обманюють, скажу вам як людина погодозалежна. Мої засоби в погану погоду не літають. Тому тут треба більше думати, що можна зробити, щоб це сталося швидше? Я впевнений, що ми переможемо. Уже в Росії не вийшло. У неї був шанс на початку: приїхати колонами танків у Київ, усі злякалися, здалися, поміняти владу і сказати, що "жодної війни не було". У них не вийшло, і вже не вийде. Запитань два: коли і якою буде ця перемога? Гібридна війна не дасть такої перемоги... Якщо хтось думає, що по Москві з прапором України – навряд чи. Коли і якою буде перемога, залежить винятково від наших дій сьогодні, завтра й післязавтра.
– Український прапор над Кремлем – це реальність?
– Я гадаю, ні. Там ядерна зброя. Зайдімо з іншого боку. Чому Росія постійно хоче кудись прийти? То в Грузію, тепер в Україну. Тому що вони імперія, і вони пропагують імперський тип мислення, базові засади якого побудовано на такому гіпертрофованому почутті власної важливості та пріоритетності. Вони старші брати, ми чомусь – молодші. У мене особисто імперських закидів абсолютно жодних немає. Мене "земля русская", її захоплення не цікавлять. І прапор наш я піднімати там також не хочу. Прапор – між іншим, це серйозна реліквія. У погані місця з поганою енергетикою його заносити я не хотів би. Не треба, борючись із монстром, ставати монстром. Треба вийти із цієї війни людиною і побудувати нормальну європейську країну. Не збудувати другої Росії, розігнати армію й намагатися завойовувати все навколо, а збудувати країну європейського типу. У нас є наша територія. У нас є величезна країна.
– Убити дракона, не ставши водночас самим драконом.
– Безперечно. Не треба це забувати. Я постійно собі нагадую, прокидаюся й кажу: "Я не військовий, я цивільний фахівець на війні".
– Коли ви дивитеся виступи чи відео з Путіним, які у вас думки виникають?
– Не дивлюся. Війна потребує величезної кількості ресурсів та уваги. І все сконцентровано на розв'язанні проблем, які в мене тут. У мене новини лінії фронту, новини підрозділу, новини бригади. Я навіть економічні й зовнішньополітичні українські новини дивлюся рідко. А щоб дивитися на Путіна – я просто не маю часу. Я давно його не бачив. Чув, що наче живий ще, але не шукав ні спростування, ні підтвердження.
Я вважаю, що в Росії живуть різні люди, як і в будь-якій іншій країні. Я, наприклад, знаю "хороших русских". У мене є друг Денис Вайтрекс. Він зараз командує "Російським демократичним корпусом", який бореться на нашому боці. І вважаю, що вони красені. Вони роблять неймовірні речі. Вони мають повне право там щось міняти…
– Легіон "Свобода Росії" тощо. Тобто ті, хто воює на нашому боці проти росіян.
– Так. Вони мають право щось змінювати. І, коли я з ним спілкувався, він казав, що їм не подобається стан справ у Росії. Напевно, вони мають свій прапор або прапор Росії, яку вони бачать, мають право піднімати. І для них це питання є тремтливим і болісним.
– Миколо, щиро вам дякую за цю бесіду. Дякую вам за те, що ви робите. Бережіть себе, бережіть Україну. І слава Україні!
– Героям слава!
