-1 Київ
"...коли почалася масова операція, я весь час працював на виконанні вироків. Я не можу називати цифри, але я сам перестріляв тисячі людей. Це стало позначатися на здоров'ї. Дійшло до того, що двічі я намагався стріляти в себе. Ідеш вулицею та раптом починаєш бігти – здається, за тобою женуться розстріляні. Приходиш на роботу та працювати не можеш, підеш вб'єш пташку або кішку – і потім працюєш... Під час масових операцій я приблизно півтора року спав тут, не роздягаючись. Проспиш кілька годин і знову відразу берешся за роботу..."
З протоколу допиту начальника внутрішньої тюрми УНКВС Житомирської області Ф. Г. Ігнатенка
Почав отримувати різний одяг розстріляних в'язнів, який продавав у магазині випадкових речей
Коли в 1945 році звільнили перші нацистські концентраційні табори, людство побачило жахи антисемітської та расистської ідеології Німеччини – Голокосту. Фотографії з музею табору смерті Майданек зі взуттям знищених в'язнів просто вражають. Взуття – це єдине, що залишилося від тисяч безневинних жертв. Після війни світове співтовариство проводило розслідування та суди над нацистами, обійшовши своєю увагою злочини проти людства та людяності, які здійснював СРСР у період Великого терору 1937–1938 років. Але ж це сотні тисяч розстріляних і репресованих осіб. Національні операції "польська", "німецька", "чеська" та інші були злочинами з ознаками геноциду.
Особливим цинізмом й антигуманністю вирізнялися співробітники спецслужби – НКВС. У відкритих архівах СБУ можна знайти інформацію про безпрецедентні зловживання чекістів: мародерство та торгівлю особистими речами розстріляних у Києві.
Відомості про зловживання своїм службовим становищем співробітників внутрішньої тюрми НКВС УРСР, зокрема про крадіжки та торгівлю речами розстріляних, почали надходити до керівництва НКВС 1938 року. Цим питанням займався апарат особливо вповноваженого НКВС УРСР, до чиїх обов'язків належало ведення розслідувань у справах співробітників.
"Тюремка" НКВС. Фото з фондів Галузевого державного архіву СБУ
Одним із перших, кого заарештували у цій справі, був Павло Григорович Старжинський – водій "тюремки", спецмашини для транспортування ув'язнених.
На запитання слідчого про крадіжки одягу на одному з допитів він розповів таке: "Восени 1937 року мене перевели працювати на "тюремку". Я перевозив ув'язнених зі спецкорпусу Лук'янівської тюрми до внутрішньої в'язниці НКВС (Київ, вул. Інститутська, "Жовтневий палац". – "ГОРДОН"). Досить скоро я здружився з черговими і наглядачами в'язниці. А також із водіями "тюремок", зокрема Бабичевим".
"Через деякий час завдяки начальнику внутрішньої тюрми Нагорному, наглядачам Шалайкіну, Бендерському та Перегону, а також водіям Зайцеву і Бабичеву я почав отримувати різний одяг розстріляних в'язнів, який продавав у магазині випадкових речей", – зазначив Старжинський.
Магазин випадкових речей, про який іде мова, – це комісійний магазин, який був розташований у Києві на вулиці Прорізній, з лівого боку від Хрещатика, не доходячи до вулиці Пушкінської. У документах трапляється адреса: Прорізна, 7.
Є й інші відомості про торгівлю цим одягом: "Продавав у магазин різні речі: пальто, шинелі, костюми, чоботи, годинники, білизну та інше. Зараз я не пам'ятаю, на яку конкретну суму та скільки разів я продавав ці речі, але пам'ятаю, що більш ніж на 5000 рублів".
Варто зазначити, що на той час зарплата начальника внутрішньої тюрми становила орієнтовно 450 рублів, у водія, відповідно, менше. Тобто Старжинський досить непогано заробляв, приторговуючи одягом розстріляних.
Це тобі премія за хорошу роботу
Такими зловживаннями займалися й інші його "колеги по цеху". Нерідко й саме керівництво внутрішньої тюрми заохочувало працівників преміями у вигляді одягу ув'язнених. "Нагорний передав мені доху, годинник, військовий костюм і вузлик білизни зі словами: "Це тобі премія за хорошу роботу".
Нагорний Іван Григорович (1902–1941 рр.) – старший лейтенант держбезпеки. Народився в селищі Дергачі Харківської губернії. Українець. У 1930-ті роки був начальником спецкорпусу ДПУ УРСР, заступником коменданта ДПУ/НКВС УРСР, у 1937–1941 роках – начальником внутрішньої в'язниці УДБ НКВС УРСР. Загинув під час оборони Києва. Фото з фондів Галузевого державного архіву СБУ
Окрім крадіжок, Старжинського звинувачували ще й у розголошенні державної таємниці. Річ у тому, що у травні 1938 року він здійснив невдалу спробу самогубства, після чого потрапив до лікарні, де розповідав про розстріли в'язнів у внутрішній в'язниці НКВС на Інститутській.
Водночас його свідчення послужили підставою для арешту іншого водія "тюремки" НКВС – Бабичева Петра Івановича, якого заарештували 29 жовтня 1938 року.
У 1932–1933 роках він працював шофером в управлінні воєнспецчастин тилового ополчення в Києві. Саме тоді він почав зловживати службовим становищем. Тоді в Україні від штучного голоду, створеного радянською владою, гинули мільйони людей, але це не було проблемою для начальства Бабичева, що навіть у такий час займалося власним збагаченням.
Отримуючи від начальства особисті речі розстріляних, ми вважали це цілком нормальним явищем
Його керівники Куценко Семен Товієвич (начальник постачання) та Александров (завскладом) займалися крадіжками продуктів харчування в особливо великих розмірах, за що були засуджені. Сам же Петро Іванович згодом буде категорично заперечувати свою причетність до "схем" керівництва, проте низка свідків доведе його дружні стосунки з Куценком і неодноразове одержання вигоди з цього.
Бабичев Петро Іванович, росіянин за національністю, народився в 1907 році в селищі Романівка Саратовської області. Здобув вищу освіту, член ВКП(б) з 1930 року, служив у Робітничо-селянській Червоній армії в 1929–1932 роках. Фото з фондів Галузевого державного архіву СБУ
Із 1934-го Бабичев почав працювати водієм на автобазі НКВС УРСР. Спочатку він працював на машині фельдзв'язку, а згодом його перевели на "тюремку". Мав дружину і двох дочок. Як на простого водія жив досить непогано. У Бабичева була квартира за адресою Рейтарська, 20. Неодноразово був відзначений грамотами та цінними подарунками від керівництва, а в 1937–1938 роках ці "подарунки" були у вигляді особистих речей розстріляних в'язнів.
Окрім торгівлі одягом ув'язнених, додатково Бабичева обвинувачували в незаконному зберіганні вогнепальної зброї. Коли йому висунули обвинувачення, він визнав свою провину лише в тому, що зберігав у себе пістолет "Наган" і "Коровіна" без дозволу. Решту категорично заперечував.
"Починаючи з осені 1937-го, комендант Куртц і начальник внутрішньої тюрми Нагорний роздавали особисті речі розстріляних працівникам внутрішньої тюрми НКВС. Як вони стверджують, це робилося з дозволу наркома Леплевського. Отримуючи від начальства особисті речі розстріляних: пальто, костюми, чоботи та інше – ми вважали це цілком нормальним явищем", – зазначив він.
Куртц Олександр Георгійович (09.1900–25.06.1942). Майор держбезпеки. Народився в селі Степове Матюніне Симбірської губернії. Росіянин. Із 06.1933 – комендант ДПУ УРСР. Із 10.07.1934 р. – комендант НКВС УРСР. До 25.06.1942 р. – начальник особливого відділу НКВС другої ударної армії. 25.06.1942 р. був поранений під час мінометного обстрілу в руку і ногу, застрелився. Фото: ronin-077.livejournal.com
Однак слідство не мало доказів, що Бабичев таки був причетний до крадіжок одягу ув'язнених та його продажу в комісійних магазинах. Окрім цього, він за вказівкою Нагорного кілька разів возив ці речі вантажівкою із внутрішньої тюрми на Інститутській у магазин випадкових речей на Прорізній. Він і решта водіїв знали, що це за речі. Сам Петро Іванович говорив: "Коли я возив валізи в магазин, то на кожній із них була приклеєна бирка із прізвищем та ініціалами власника".
Про те, наскільки добре була налагоджена торгівля, є відомості в іншому протоколі допиту. "Нагорний кілька разів замовляв перепустки для представників магазину випадкових речей, і вони приходили у складські приміщення в'язниці й обирали найкращі речі, які їм підходили для продажу. А потім я ці речі відвозив. Торгівлею безпосередньо займався Нагорний, завскладом внутрішньої тюрми Слуцький лише виконував його вказівки".
Про це також свідчив і сам Слуцький Мойсей Миколайович, який проходив у справі як свідок. "Кілька разів я за усною вказівкою Нагорного видавав із складу речі розстріляних працівникам внутрішньої в'язниці. Брав я ці речі також і собі".
Коли Бабичев возив речі на Прорізну, він відбирав собі найкращі та забирав їх додому
Слідство добігало кінця. Бабичев і далі заперечував свою участь у крадіжках. Йому та Старжинському організували очну ставку. Останній заявив: "Водії Бабичев і Зайцев мали доступ до приміщень в'язниці, де виконувалися смертні вироки, брали собі речі розстріляних і відвозили їх додому. Також кілька разів, коли Бабичев возив ці речі на Прорізну, він відбирав собі ті, які були найкращі, і забирав їх додому".
Справу передали до суду. 15 березня 1939-го призначили засідання Військового трибуналу прикордонних і внутрішніх військ Київського округу Київської області. На суді Бабичев своєї провини не визнав. Водночас заперечували крадіжки одягу Нагорний, Кобенек Давид Дмитрович (помічник начальника в'язниці НКВС) і Слуцький.
Нагорний, зокрема, говорив: "Щодо речей було так. У 1937 році у нас були великі роботи (маються на увазі масові розстріли. – "ГОРДОН") і тоді комендантом НКВС УРСР був Давид, після цих робіт у нас багато залишилося речей, і здавати їх нікуди було, тоді я звернувся до Шашкова із запитанням, що робити з речима. Давид написав рапорт на ім'я колишнього наркома Леплевського, і в цьому рапорті просив дозволу на видавання частини речей працівникам комендатури. Леплевський на рапорті написав резолюцію "дозволяю".
Леплевський Ізраїль Мойсейович (1896–28.07.1938). Комісар державної безпеки другого рангу. Народився у місті Брест-Литовську. Єврей. Із червня 1937 року до січня 1938-го – нарком внутрішніх справ УРСР. 28.07.1938 розстріляний. Фото: data.cyclowiki.org
"...після чого Давид сам склав список, кому можна видати речі... Через деякий час після "трійки" у нас знову накопичилася велика кількість речей, і дівати їх нікуди було, тоді я особисто сам ходив до колишнього заступника наркома Степанова, і він дозволив мені видавати частину речей співробітникам, які займалися розстріляними, а також такі речі, як годинники та інші цінності. Їх здавали через фінвідділ НКВС УРСР у дохід держави...
Також були випадки, коли я особисто давав працівникам комендатури речі (гімнастерки, чоботи) на той час, коли вони займалися розстріляними, але після роботи вони їх знімали та віддавали назад у комору. Я дозволяв їм тимчасово надягати чужий одяг для того, щоб вони не бруднили свій одяг у кров. За колишнього наркома Успенського ми всі речі розстріляних знищили, а після Успенського почали здавати за квитанцією "Київпромторгу", який розташований на вулиці Прорізній".
Таким чином, ураховуючи невизнання провини самим Бабичевим, а також те, що в судовому засіданні не вдалося добути додаткових свідчень від свідків, вироком Військового трибуналу Бабичева Петра Івановича виправдали. Він був засуджений лише за незаконне зберігання вогнепальної зброї строком на один рік, однак після зарахування терміну, який він провів у в'язниці під час слідства, його звільнили з-під варти відразу ж у суді. Єдиною умовою стала підписка про невиїзд.
Чекісти періоду Великого терору видаються нічим не кращими за нацистів, які теж не гребували збагаченням завдяки особистим речам в'язнів концтаборів
Таким чином, спрацював принцип "рука руку миє". Адже очевидно, що "колеги по цеху" не могли свідчити проти Бабичева, бо тим самим підставили би себе. Сам Бабичев і решта це прекрасно розуміли. Також вони розуміли це, апелюючи до дозволу Леплевського, який до того часу вже був розстріляний.
Схожі зловживання своїм службовим становищем і збагачення з торгівлі одягом розстріляних траплялися також у Сумах, Харкові, Умані та Запоріжжі. У Києві за ці зловживання майже нікого, крім Старжинського, не покарали. У такому світлі чекісти періоду Великого терору видаються нічим не кращими за нацистів, які теж не гребували збагаченням завдяки особистим речам в'язнів концтаборів. І хто знає, можливо серед проданого одягу на Прорізній було пальто письменника Майка Йогансена чи піджак поета Михайля Семенка.
