Клуб читачів
ГОРДОН
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Музикант Jah Khalib: У Москві я побачив щось фальшиве. Плюс там неймовірно хитрі дівчата. Я переїхав у Київ

Чим сучасний реп відрізняється від репу 90-х – 2000-х, чи можливий союз усіх тюркських народів, у чому плюси та мінуси багатоженства. Про це, а також про найбільший гонорар у своєму житті розповів в авторській програмі Дмитра Гордона музикант Jah Khalib. Видання "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Jah Khalib: Виходить пісня типу "Ты пчела, я пчеловод, и мы любим мед, та-та-та". Зроблена на коліні за п'ять хвилин. І я стаю Рахманіновим, який хотів довести народові, що треба слухати нормальну музику
Jah Khalib: Виходить пісня типу "Ты пчела, я пчеловод, и мы любим мед, та-та-та". Зроблена на коліні за п'ять хвилин. І я стаю Рахманіновим, який хотів довести народові, що треба слухати нормальну музику
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
Дмитро ГОРДОН
засновник проєкту
Алмати – найкраще місто. Але жити там я не можу, бо там неможливо працювати!

– Бахо, добрий вечір!

– Добрий!

– Дуже радий, що ми зустрічаємося в Києві. У мене дебют, можете привітати: я ще ніколи не брав інтерв'ю в таких яскравих представників молодіжної музики.

– Добре, що ви мене називаєте молодим поколінням. Тому що ми вже старенькі. Але класно. Я бачив ваш нещодавній випуск із Кошовим, це класно. Ви давно нічого не випускали.

– Ви – Бахтіяр Гусейнович Мамедов. Чому Jah Khalib?

(Замислився). Якось багато чого в житті в мене відбувається несвідомо. Наче хтось крізь мене це все робить. Якоїсь миті я себе "на шару", так би мовити, назвав. Чому, припустімо, мені подобається частка Jah? У багатьох це асоціюється з курінням трави, растаманами, растафаріанцями. Але мало хто знає історію, що це був великий африканський правитель, Джа Растафарі, якого надалі люди возвеличили до образу божого. Це частка чогось божественного, сильного, що несвідомо засіло в моєму нікнеймі. Я тільки зараз почав розуміти, що воно допомагає мені в роботі. Як корабель називаєш, так він і пливе. А Khalib... Мені здається, це просто "шух-х-х", щось із нізвідки.

– Тобто ці два слова прийшли раптово, спонтанно?

– Абсолютно. Мені було років 12 чи 13. Згодом я почав вивчати особистість Джа Растафарі. Він був правителем, який не використовував агресії у своїх стратегіях. Він розв'язував усі питання мирно, хитро, ніколи не вдавався до інструментів hard power.

– Ви такий самий – мирний, але хитрий?

– Хитрий, згоден (усміхається), але мирний. Для мене люди поділяються на дві категорії: пронирливі й хитрі. Хитрий тебе обдурить, але так, що ти ще й радітимеш після цього.

– А пронирливий – це той, у кого є вуха?

(Усміхаються).

– Це той, хто зробить підлість, і ти його усе життя проклинатимеш.


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– Ви народилися в Алмати. Я був там кілька разів. Чудове, тепле місто для життя.

– Для життя, але не для роботи.

– Ви любите Алмати?

– Шалено. Я часто порівнюю Алмати з Пітером. Багато хто говорить, що це культурна столиця. Ні!

– "В Питере – пить!"

– І це теж. По-друге, там люди по-особливому люблять своє місто. І в нас люди можуть жити де завгодно, але однаково повертаються в Алмати, кажуть, що Алмати – найкраще місто. Для мене – аналогічно. Але жити там я не можу наразі, тому що там немає режиму роботи. Там неможливо працювати!

– Тільки відпочивати, еге ж?

– Нещодавно в нас був тур у Казахстані, і я привіз друзів із Києва до Алмати, вони вперше там побували. Запитують: "Чому скрізь одні ресторани?" Ви ж пам'ятаєте, там ресторан на ресторані.

(Хитає головою). І що вище, то ресторани кращі.

– Так. Усі відпочивають, ніхто нікуди не поспішає. Після життя в Москві, побувавши в Європі, я приїжджаю в Алмати і думаю: "Чому все так повільно?" У мене там батьківський будинок у горах. Приїжджаю туди, відчиняю вікно і просто дихаю гірським повітрям. Щоб неквапливо відпочивати, це ідеальне місто.

Мій старший брат застав найжорстокіші моменти. І ножові були, і постріли. Бійки майже щодня. Коли приходив додому, його постійно доводилося латати

– У кожного будь-яке місто пов'язане з певними асоціаціями. Мій тато в дитинстві був в евакуації в Алма-Аті. Казав: "Алма-Ата – це яблука". А у вас яка перша асоціація виникає?

– Друзі, сквери, парки. Я нібито між поколінням 90-х і новим, яке називають "Пепсі". Ми застали і старшаків у дворах, були поняття.

– Правильні?

– Гадаю, правильні, справедливі. Не ті неадекватні, бандитські, які пропагують зараз, а нормальні поняття. Не ображай слабких, відповідай за слова. Ми застали момент, коли комп'ютери почали з'являтися, ігри, зародження технічного прогресу зачепили. Ми були сучасним поколінням, але водночас постійно проводили час на вулиці, скільки себе пам'ятаю. У нас поруч із будинком був сквер і спортінтернат. Ми постійно там із пацанвою... В Алмати всі двори поділяють за назвами, за районами. Ертек, Ямайка... Були двори, куди не можна було заходити. Якщо зайдеш – там тебе "хитнуть", потрібно акуратніше. Були двори, які товаришують із твоїм двором, туди можна заходити.

– Ви заходили у двори, де можна було наразитися на легке "хитання"?

– Подумаю... Ні!

– Авжеж, чи я дурний?

– Ні, просто наш двір, Вторма... Я жив у дворі, який називали Шагай, але тусувався у дворі Вторма. У нас старшаки були заряджені, вони всіх в околиці поставили нормально, можна було рухатися. Але якщо щось траплялося... Були бійки. Не такі, звісно, страшні, як у 90-ті. Мій старший брат застав найжорстокіші моменти. І ножові були, і постріли. Бійки майже щодня. Але бійки на кулаках, натовп на натовп – у нас було. Усе вже вщухало, але ще трішечки залишалося. І добре, що такою мірою, що ми не виросли відморозками. Я дивлюся на свого старшого брата... Він не розуміє, де він є. Для мене діти й підлітки 90-х – реально втрачене покоління. Ті, кому тоді було років 25–30, трохи вже сформувалися, у той час нарубали лавандосика – і в них усе добре.

– Легкого?

– Хто легкого, а хто й доброго.

(Усміхаються).

Хтось у владі вже. А ось підлітки... Мій брат ще й боксом займався, щоб за себе постояти. Вони застали дуже складний період. В Алмати східні люди. Казахстан – східна частина світу. Хлопці гарячі. Пам'ятаю, мені було шість років, брат приходив додому, його постійно доводилося латати, бинти зав'язувати.

– Яка у вас різниця у віці із братом?

– 12 років.

– Де він зараз мешкає?

– В Алмати, у своїй квартирі.

– Влаштований?

– Живе сам собою, працює. Як мені описати брата? Він дуже розумний хлопець. Його звуть Санжаром. Закінчив школу із золотою медаллю, закінчив університет із червоним дипломом. Неймовірно розумний, він знає все, може книгу за ніч прочитати. Є категорія людей – генії, для яких життя нецікаве.

– Тому що він усе про нього знає?

– Так. І йому настільки однаково... Усі моменти, кар'єрне зростання... Він працює, читає книги – ось і все, усе його життя.

– Ви йому фінансово допомагаєте?

– Я допомагаю всій родині.

– Брат один, так?

– Це зведений брат, від маминого першого шлюбу. Є ще зведені брат і сестра із татового першого шлюбу.

– Їм теж допомагаєте?

– Ні, там не допомагаю, у них усе добре. Батько іноді возить мене до своєї рідні. Ось у дядька з того боку минулого року зі здоров'ям сталося... В екстреній ситуації, коли потрібні великі гроші, я завжди поруч.


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– У казахів взагалі заведено допомагати родичам.

– Так. Мій батько азербайджанець. Але в казахів і азербайджанців це одна тема. Це все тюрки. Татари, казахи, узбеки, турки, кримські татари, башкири – один менталітет. Поділені через те, що десь тюрки жили в горах, як азербайджанці. Це тюрки з кавказьким менталітетом. Хто жив у степу, наприклад казахи, вони кочовими стали. Але, по суті, погляди на життя однакові. Родичі, родина – понад усе. Десь це занадто, я вважаю. Але водночас це правильно. Я жив в іншій частині світу, в Англії. Там, коли дитині виповнюється 16 років, батьки просто позбуваються її.

– "Ти брат мій, а хліб їж свій".

–  Саме так. Коли я вперше це побачив, то подумав: "Це неадекватно". Зараз я думаю, що і там є якийсь плюс. Я однієї миті наполіг, що хочу жити самостійно. І мені батько з мамою дозволили. Але якби я не був готовим до цього, так не було б. Сім'я – це святе, завжди треба хвилюватися за сім'ю. Але треба й давати дорогу, щоб розвиватися.

– Батько ваш азербайджанець...

– ...дуже строгий!..

– ...мама казашка. Вибухова суміш!

– Цікава! Незвична, рідкісна.

– Ви кажете "тюркські народи", але азербайджанці й казахи однаково різні. Я служив в армії і з тими, і з іншими – вони різні люди.

– Так.

У мого батька забрали бізнес у рейдерський спосіб. Рекетири. Звісно, батьки сварилися. Мені важко було на це дивитися. Я думав: прийде момент – побудую будинок для батьків

– Де і як тато з мамою познайомилися?

– О, це цікава історія! За радянських часів мама була відповідальним працівником, батько був комуністом. Він завжди мені показує відрахування на партію, які робив. Познайомилися вони в санаторії "Нафталан" в Азербайджані, де нафтові ванни приймають. Свого часу це був один із найкрутіших санаторіїв. Щоб туди дістати путівку... З якоїсь випадковості мамі дали путівку. І там вона познайомилася батьком. Що було далі – це довга історія, цілковита "Санта-Барбара". Але ось так одне одного знайшли. Здавалося б, двоє абсолютно несумісних людей.

– Тільки за радянських часів таке було можливим.

– До речі, так (сміється), тому що зараз усі підбирають під себе пару. Зате за радянських часів була справжня, безмежна любов. Познайомилися в санаторії – і бац!

– Зараз у Казахстані батьки підбирають пару молодим людям?

– О-о-о... Так. І в Азербайджані. Ну, не підбирають так жорстко, як раніше, років 200 тому. Ось, ти з нею одружишся, а ти з ним, і все, коротше, немає вибору. Зараз технічно роблять. Пам'ятаю, сиділи з батьком, він каже: "Поїхали, потрібно до нотаріуса заїхати, дещо оформити щодо будинку". Там на мене все записано. Їдемо. Мій батько, як справжній азербайджанець, ходить у Казахстані тільки до азербайджанців у ресторани, магазини, тільки до азербайджанців-нотаріусів. Свої в нього приколи. Підтримка діаспори – дуже сильна річ. Сидимо в нотаріуса, і там само донька цього нотаріуса з дитиною, грається з нею. В азербайджанців стосунки батька й сина дружні, дуже близькі. Немає сильної ієрархії "батько – син". Ти маєш шанувати батька, слухатися, але іноді підколоти один одного можна. І я кажу батькові: "Ти навіщо "рибалиш"?" Я зрозумів, що ця дівчина не просто так сидить у нотаріуса. Технічно так. Або мама: "Ходімо, – каже, – до театру". Ідемо, вона з подружкою, яка бере свою доньку, випадково вони саджають нас поруч. Я розумію, що дівчинка дуже молода, у неї ідеологія ще не моя. Вони так намагаються, що, ось, треба... Але і тато, і мама в мене дуже сучасні. Я їх привчив, ми постійно спілкуємося про новий час, нову ментальність.

– Скільки батькам років?

– Мама 1960 року, батько – 1956-го. Вони дуже дорослі. Але я завжди дивуюся їхній життєвій енергії, якої так багато досі. У них стільки запалу. Я маму називаю "Вибух". Батько – дуже статний чоловік. Ми побудували будинок у горах, він займався будівництвом, сидить постійно в будинку. Я на трудовому фронті заробляв гроші, він будував. Він шалено крутий будівельник. Він із рідкісного зараз типу людей, справжніх чоловіків.

– Він нафтовик, правильно?

– Був нафтовиком і будівельником. Будував заводи. Починав із свердління свердловин, із нуля, як у Радянському Союзі було заведено. Якщо хочеш стати директором заводу, маєш пройти шлях...

– ...йди свердли!

– Так. Він мені показував фотки, де тримає в руках свердлильний апарат. Утримати його складно. Зараз батько сидить у своєму будинку, кайфує, п'є чай. Для азербайджанців чай...

– ...культура...

– ...навіть не культура, це наркоманія. І кожен ранок у батьків починається з якогось вибуху. Вони кепкують одне з одного.

– Але по-доброму ж?

– Це класно! Вони не дають одне одному почуватися сірими.

– Кохають одне одного досі?

– Гадаю, так. Але що таке кохання?

– Так, до речі, що це?

– Зараз у багатьох неправильне розуміння. Усі думають, що кохання – це щось казкове. Я називаю це "хворий на кохання", емоцію. Але кохання – це не емоція. Це коли ти через щось проходиш. У моєї мами був перший шлюб, у батька був перший шлюб. І вони знайшли одне одного у другому шлюбі, хоча вони абсолютно несумісні. Це комедія, коли на них дивишся з боку. Звісно, вони кохають одне одного. У нас були складні моменти в сім'ї. Сучасна дівчина, потрапивши у злидні, пішла б відразу від чоловіка. А моя мама ніколи не йшла від батька, а той ніколи не розслаблявся.

– Були складні моменти, так?

– Дуже жорсткі. У мого батька забрали бізнес в рейдерський спосіб. Рекетири.

– У 90-ті?

– Ні, ця історія не пов'язана з 90-ми.

– Який бізнес був?

– Гарний бізнес, з виробництва трансформаторного мастила. Він був монопольним у Казахстані. Адже батько хімік, у нього була запатентована технологія, якої не було ні в кого в Казахстані.

– Прийшли і забрали?

– Забрали.

– Після цього почалася злидні?

– У заставі ще лежала наша квартира, машини. Ми не жили на супершироку ногу. Батько був комуністом. У нього стояв завод, який він сам побудував, мав велику частку. Були, звісно, кредити в банку. В іншої людини був би вже цілий пагорб усього. Але батько завжди казав: "Чужого ніколи не бери, те, що тобі належить, забирай". У батька на той час зарплата була $2000. Гарна зарплата, тоді долар ще був вагомим. У нас була трикімнатна квартира. Точніше, дві квартири з'єднані, п'ять кімнат загалом. Була машина. Не був я мажором, але водночас був забезпеченим. Батько мене привчив, що ті $2000 – його, решта – не його. Хоча його працівники вже понакрадали звідусіль, і квартир накупували собі, і машин.


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


І ось так трапляється, що забирають завод. У нас у родині почався період, який реально об'єднав нас. І мене це сформувало як чоловіка, так би мовити. Якби я жив далі у цій квартирі, комфорт, затишок, машина, нічого не робив, – я б, мені здається, і досі не знайшов би собі роботу, професію. Кидався б із офісу в офіс. А так – був стимул рухатися самостійно.

– Після рейдерського захоплення заводу не стало ні квартири, ні машини?

– Не стало.

– А де жили?

– На знімних квартирах. Мама в мене – чіткий тиловий фронт. Тиловиця. Вона відкладала гроші, зберегла якусь суму, $100 тис., по-моєму. Мама теж працювала. На перший час вистачило. Мені тоді здавалося: $100 тис. – це так багато!

– Миттєво розійшлося?

– Потім я зрозумів, що гроші просто вивітрюються. Будь-яка сума! Мільйон, два мільйони, три. Гроші – взагалі настільки нестабільна штука. Здається, що все добре. Сьогодні візьму 500 на оренду квартири, те, се... і все розлетілося, просто зникло. Якоїсь миті мама сказала, що все, уже негоже ось так сидіти наймитувати, працювати на оренду. Був будиночок діда мого старшого брата Санжара, про який ми говорили. Ми переїхали в цю хатинку. Батько там поставив батареї, провів тепло. Ми відновили грубку, яка була зламаною. Це був, напевно, найцікавіший момент мого життя, я його завжди пам'ятатиму. Для багатьох це нормально, хто жив із дитинства в такій хатинці. Вони думають: "А що тут такого типу?" А для мене це було – ба-ам, ні фіга собі! Щоночі ми з батьком позмінно вставали розпалити вугілля. Щоб заощадити, ламаєш вугілля на дві частини, кладеш. Колоди десь знаходили. Мама метушилася там і тут, раз – КамАЗ колод десь віднайде, безкоштовно знайде.

– Життя побило трохи?

– Батьків, напевно, так. Мене, взагалі, не сильно, мене – навпаки...

– ...загартувало?

– Так. Пам'ятаю, дав собі обіцянку, побачивши всю цю бідність. Звісно, батьки сварилися. У будь-якому будинку, коли в сім'ї нестабільні моменти, навіть матеріальні, – це автоматом сварки. Мені важко було на це дивитися. Я думав: прийде момент – побудую будинок для батьків. І це нещодавно сталося, завдяки музиці. Богу дякувати, звісно. Не тільки музиці, а й іншим моментам... Ми жили за містом, виходить, десь дві години до центру міста, куди мені потрібно було щоранку.

– Дві години?!

– Це не так довго, припустімо, для Москви або Києва. Але для нашого міста, де все за 10–15 хвилин... Спершу їздили на автобусі. Прикольний такий автобус, приїздив о 6.15 ранку рівно. Потрібно було о 6.10 бути на зупинці обов'язково. У цьому автобусі всі з Алматинської області їдуть у місто. Довгий шлях був, дві пересадки. Я потім їхав в універ, а мама – в мерію, вона там працювала начальницею відділу культури. Це була чесна держслужба. Якби вона була нечесною, ми б, звісно, не жили погано. Мама моя теж комуністка насправді. У родині всі справедливі... І так ми жили. А якоїсь миті я переїхав від батьків, сам почав жити. Із друзями.

– Ви більше азербайджанець чи казах?

– Правду сказати... Ось навіть як виконавець я зараз як певна одиниця популярна. Боюся цього слова, але вимовлю. Приїжджаю в Азербайджан, всі кажуть: "Ти наш!" Приїжджаю в Казахстан, кажуть: "Ти наш!" І я не розумію, чий я все-таки. Та мама з батьком усе життя: "Він мій!" – "Ні, він мій!" (Усміхається). Ви знаєте, це все ситуативно. Мені здається, у метисів це все ось так працює. Десь я казах, десь азербайджанець. У творчості в мене поєднання степової тюркської та кавказької музики, якийсь мікс.

– Добре, коли змішування національностей, чи не так?

– Так, ти мислиш інакше. Але зрозуміти, чий я, ніколи не можу. Приїжджаю до друзів у Баку – а ви знаєте, в Азербайджані дуже патріотичні хлопці – вони мені кажуть: "Це твоя батьківщина". Безперечно, це моя батьківщина, мій батько теж так каже. Але водночас Казахстан – теж моя батьківщина. Казахстан мене виростив, дав мені друзів, я пішов там у музичну школу, зустрів там першу дівчину.

– Казашку?

– Дайте згадаю... Ні, перша у мене була татарка чи щось таке.

– Алмати – багатонаціональне місто.

– 123 нації.

– І нормально живуть, правда?

– І це дуже розвинуте місто, нічим не гірше від Києва чи Москви. Єдине питання – забруднення. Потрібно боротися.

У пивниці я працював. На кладовищі – людей закопував

– Унизу, так? Нагорі ж непогано.

– Так, у казані. У горах, де ми живемо, добре, там дихати можна. Усередині міста неможливо дихати. Я в Київ переїхав почасти тому, що тут дуже гарне повітря. Тут настільки чисто! Порівняно з Москвою, Пітером, і де я тільки не був...

– Ви з дитинства перепробували багато професій.

– Можливо.

– Давайте перерахуємо яких? Ким були?

– У пивниці я працював, наливав пиво. Не знаю, як це можна назвати? Кегменом, барменом?

– Пивоналиваєм.

– Так. Працював на кладовищі. Ми з друзями ховали людей.

– Невже?

– У вихідні, коли грошей не було.

– Копали могили?

– Копали могили. Коли я переїхав від батьків, сказавши, що хочу жити самостійно, мені було чи то 16 років, чи то 17, я щойно почав навчатися в універі. Ми з пацанами жили у квартирі втрьох. Я їм кажу: "Ну що, нам потрібно якось заробляти гроші". Я працював на студії вдень, після універу. А у вихідні в нас додатковий заробіток був – ми їздили на кладовище, працювали могильниками на похоронах. Закопували людей.

– Небіжчиків не боялися?

– Небіжчиків? Ви знаєте, ні. У мене з дитинства духовна освіта гарна. А що покійники?

– Живих треба боятися, так.

– От, людина померла. Небіжчик, померлий. Усі називають смерть якимись страшними словами. Хоча насправді смерть – це ж нове переродження.

– Ви вірите в це?

– Обов'язково. Це повернення душі. Я це відчуваю навіть іноді. Звісно, на кладовищі складна атмосфера. Люди плачуть, жінки біля паркану. У мусульманських народів, зокрема в казахів, жінок особливо до могили не підпускають на похоронах. Щоб не було сильного плачу. Вважають, коли ти плачеш, ти чиниш опір волі Бога. Типу, Бог забрав людину – усе. У нас чоловіки ховають. Читає священник, так званий імам, молитву. Ось так усе відбувається. А за парканом жінки плачуть. Якщо жінка не плакатиме, вона може спокійно стояти біля могили.

– Були розпачливі сцени під час похорону, які ви пацаном запам'ятали?

– Ні. Мені було 16–17 років. Плюс у мене батьки... Я дитина від другого шлюбу. Таку дитину виховують на досвіді. Ризик комплексів [відсутній]. Батько з мамою – реалістичні, жорсткі люди. Єдине, що мене завжди бере за душу, коли щось у моїх близьких не так. У рідних, друзів, у моєї команди. Це реально мене одразу пробиває.

– Окрім того, що людей закопували, де ще працювали?

– На автомийці. Теж такий додатковий заробіток був. На багатьох студіях я працював. Різні теми є у звукоінженерії. На одній студії я був людиною, яка підправляє вокал. Є програми, які тюнять вокал, і я брав ці криві вокали...

– ...вирівнювали?

– Так, малював мелодію. На іншій студії я писав музику хлопцям, на третій – записував. Постійно був у пошуках грошей, потрібно було заробляти. І це класно! Настільки круто! Бачу зараз хлопців, їм 24 роки, 30 років – вони досі не думають про те, як заробляти. Я думаю: "Ти що, братане?"

– "Як ви живете?"

– Для мене, якщо ти не почав після 30 заробляти, – усе. Ти все життя будеш за межею забезпеченого чоловіка. Я про це думав із дитинства. Мама мені завжди казала: "Ти маєш заробляти, думай про роботу, про гроші, ти маєш бути забезпеченим".

Ми розлучилися з дівчиною. І в пісні я зі злості напророкував їй не дуже гарне майбутнє старої діви, самотність. І саме так і відбувається. Її чоловік покинув

– Стиль музики, якою ви займаєтеся, яка принесла вам славу, як називається?

– Теж – от як його назвеш?!

– Реп?

– Зараз називають репом усе, що є популярним. Раніше називали поп-музикою. Пісня моєї молодості, перший мій невеликий постріл, який приніс мені популярність у СНД, – "Все, что мы любим".

– Нагадайте її.

– Вона про секс і наркотики. Мені було 17 чи 18 років, той самий період незалежного життя, по-моєму, другий курс університету. Я почав зустрічатися з дівчиною, у нас із нею завирувало. Перші мої дорослі стосунки. Вона була старшою за мене на 10 років.

– Уже й дівчиною не назвеш.

– Вона була вовчарою! Вона з'їла мене. Закохала бідного хлопця – і все понеслося.

– Навчалися з нею разом?

– Вона була на кілька курсів старшою. Але я завжди на вигляд був старшим за свої роки, тому вигляд ми з нею мали нормальний. (Усміхається). Вона була темпераментною дівчиною. Я кавказець, людина східної крові, теж темпераментний.

– А хто вона за національністю?

– По-моєму, болгарка. Гаряча болгарка! Перша закоханість у чоловіків, мені здається, завжди така. І добре, що вона сталася в мене рано. Я знаю хлопців, у яких ще не сталося закоханості в житті, і вони такі діти. Мужику обов'язково потрібно закохатися.

– Ви від неї божеволіли?

– Страшно! Я поплив максимально, узагалі.

– Були безтямні вчинки?

– Не сказав би, що безтямні... Хоча ні. Викинули мене з універу.

– Ох! Який факультет?

– Музикознавства та менеджменту. Я навчався на арт-менеджера.

– Коли ви стали відомим, вона з'явилася у вашому житті? Хоч на мить?

– Нещодавно ми спілкувалися з нею, років два чи три тому.

– І?..

– Доволі цікава історія. У мене є пісня зі старих, не дуже відома, написана, коли ми розлучилися. Зараз я розумію, чому ми розлучилися. Розумію, що ні до чого б не дійшло. І в тій пісні я зі злості напророкував їй якесь майбутнє. Не дуже гарне майбутнє старої діви, самотність. І саме так і відбувається. Її чоловік покинув, у неї дитина. Веселий такий пацанюга, прикольний.

– У вас у душі нічого не тьохнуло, коли ви її знову зустріли через роки?

– Ні. Я вже дорослий, не хлопчик 16-річний.

– Продовжити стосунки не виникло бажання?

(Хитає головою). Я пройшов це вже. Але завдяки цим стосункам, завдяки їй я став мужиком.

– Але зв'язок залишився?

– Ми спілкуємося, періодично телефонуємо одне одному, можемо запитати "що, як справи?".

– Нескромне запитання. Ви допомагаєте їй фінансово?

– Ні, у жодному разі. Я не її чоловік, чому я маю допомагати фінансово?


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– Повертаючись до стилю музики. Не реп, не поп, а що? Як назвати?

– Знаєте, як це зараз називають?

– Jah Khalib style?

– Кальян-реп. І це дуже смішно. (Сміється, потім стає серйозним). Мені здається, це соул зі східними мотивами. В основі гармонія доволі стандартна, щось у стилі Стінга з музики. Ударні щодо ритму свінговані, як хіп-хоп і джаз. А зверху йде абсолютно східна мелодія, проста, лірична.

– У дитинстві ви реп любили?

– Я люблю реп і досі. Але я не називаю свою музику репом. Мене на музику з дитинства брат підсадив.

– Чия творчість на вас вплинула?

– Мій старший брат Санжар був дуже крутим чуваком у школі. Він навчився грати на гітарі за радянським самовчителем. У мене досі вдома лежить ця книга. Я завжди думав: "Ні фіга собі, він за книгою сам навчився на гітарі грати!" У нього був магнітофон, на який він записував свої треки. Просто далі в нього це не пішло. Він мені ставив усякі записи, потім я диски купував. Збирав гроші, які мені батько у школу давав, на накопичені гроші купував собі CD-шки круті. Коли я купив собі плеєр, це взагалі був розрив. Я з дитинства любив музику, це все моє.

– Кілька прізвищ назвете?

– Альбом крутий DMX був у мене в CD-варіанті. It's Dark and Hell Is Hot. Нещодавно ми його переслуховували, блін, це круто досі. Мені було 10 років, брат, який уже працював, мені подарував на мій перший ювілей музичний центр і альбом гурту "Каста" "Что нам делать в Греции?" Це був сольний альбом Владі 2002 року випуску. Узагалі божевілля, тоді я познайомився з репом російською. Потім IAM, був такий гурт французький. Французький реп теж добре йшов. Тупака в мене було дві касети, The Notorious B.I.G. дві касети, брат любив слухати Onyx.

– Хто в Росії й в Україні сьогодні крутий у цьому напрямі?

– У реп-напрямі?

– Так.

– Зараз усе змінюється. Якщо раніше я б назвав певний топ-три, то зараз... І реп сам собою змінився у світі, став дещо інакшим.

– Мелодійнішим?

– Так, мелодійнішим, комерційнішим. Зробили таку форму комерційного звучання.

– Monatik крутий?

– Monatik – це не реп. Для мене це більше фанк, поп, соул. Він для мене Джастін Тімберлейк чи Фаррелл, і я думаю, він це чудово знає. А новий реп зараз – це молоді хлопці, просто безшабашні, божевільні.

– Безжурні.

(Посміхаються).

– Є Моргенштерн, такий чувак, найкрутіший. Причому для мене, з огляду на мої моральні принципи, він узагалі недозволена людина. Як людину я його десь не розумію. Він відморожений, якийсь рокер. Але я розумію, що він крутий.

Зараз репери поєднали в собі принципи поведінки і музики рокзірок. Реп зараз переважно про одне: про дівчат, тачки, бабки. Якщо раніше у того самого Dr. Dre реп був про те, як складно бути чорним, як складно бути гангстером, про тягар, який звалився на наші плечі, то зараз читають: як круто, що я гангстер і в мене є ствол. Дещо змінилася ідеологія. Що таке реп, як і що таке кохання, незрозуміло. Для мене реп – це музика протесту. Eminem, який читав пісню про те, які в нього складні стосунки з мамою, – це протест юнака, це пісня про його комплекси. Або пісні гурту N.W.A – проти уряду, який пригнічує чорних. Тупак, який був на боці "Чорних пантер", був революціонером у цьому плані. The Notorious B.I.G., який писав у своїх піснях про те, що коли я помру, то потраплю в пекло, тому що моя мати смоктала чиїсь геніталії, щоб я міг поїсти. Ось це реп!

– Реп, коли біда в людини?

– Ну, реально! З іншого боку, трохи консервативно, по-старечому говорити: "А, це нове, це не реп". Це реп, просто в новій формі, нова ментальність.

Для Батира Шукенова не мали значення гроші, стопудово. Кажуть, він був такою людиною, що навіть перед перукарнею молився. Настільки побожним. Він був людиною чистої душі

– Казахстанську консерваторію ви закінчили?

– Не закінчив. Мав закінчити.

– Скільки курсів провчилися там?

– О, продовжимо історію. Я на другому курсі вилітаю з консерваторії. А я навчався безкоштовно. Протягом року я від батька приховую, що мене викинули. Якби батько дізнався, була б паніка. Я й так не хотів його дратувати у складний час, щоб я ще був тягарем. Для нього було великим плюсом, що я вступив до універу на безкоштовне. Ось що я можу сказати про свою сім'ю: ми одне одного розуміємо. Можемо висловлюватися жорсткою мовою, дошкульно одне для одного, але ми завжди тримаємося одне за одного. Ось це круто. Я від нього приховував, а мама підтримувала мене, казала батькові, що ось він навчається, усе добре. Я протягом року заробляв гроші на студіях. Почав працювати ще більше, щоб за рік поновитися на платному. Навчання в консерваторії було дуже дорогим для мене, $3000 на рік. Або мільйон тенге. Дуже багато! Я працював як проклятий. Мені друзі пропонували вийти, когось шокером [ударити], але я завжди розумів, що не можна таких речей робити. Навіщо це потрібно, однаково повернеться ж? Я чесно завжди працював, спав на роботі, у студіях. Брав такі великі обсяги роботи. У підсумку заробив. Десь мені родичі допомогли, 200 тис. тенге.

Приходжу в консерваторію, мені кажуть: "Мамедов, на хрін ти прийшов?" "Прийшов, – кажу, – навчатися на платному". Вони дивляться на мене такими очима. У консерваторії мало хто навчається на платному. Вони такі: "Ну, Мамедов, ти, звісно, стрілок". Я вступаю, починаю навчатися. Настає момент, коли творчість пре, іде великий творчий потік. Треба встигнути там попрацювати, там у вихідні поїхати на роботу і ще встигати вчитися. Я ні хріна не встигав вчитися. Ще й довелося другий курс наново проходити, 10 нових предметів, які з'явилися за методикою міністерства освіти. Але я знову закрив другий курс. Я курси закривав на "літниках". У мене завжди було чотири-п'ять "літників", і всі виладачі мене ненавиділи: "Мамедов затримує всіх". Уявіть: у вчителів закінчилася сесія, і вони мають залишитися через одного Мамедова, тому що в нього п'ять "літників". У мене були індивідуальні заняття. Я завжди жартував. Це моя нетактовна тема: люблю підколювати тоді, коли не треба. Називав це "мої особисті курси". Викладачі такі: "Та він узагалі охрінів! Ми через нього тут просиджуємо!" Але їм за це платили додатково.

– Так усе ж закінчили чи ні?

– Розповідаю. Другий курс із п'ятьма "літниками", третій курс. Коли я закінчував третій курс, це був четвертий рік мого навчання. І – кар'єра пішла в мене. Вистрелила пісня.

– Яка вже тоді консерваторія!

(Посміхаються).

– У мене почалися концерти по Казахстану. Перший концерт – $500. Я думаю: "Вау!"

– Гонорар!

– Для мене це були неймовірні гроші! Дев'ять років до цього я займався цією музикою, зі школи. Писав ці пісні з надією на те, що буду артистом. І це стріляє! Приїжджаю до міст і бачу, що люди співають мої пісні. Це круто!

– Перший концерт в Алмати був?

– До "Все, что мы любим"?

– Перший платний?

– А, саме з гонораром... Ні. Перший платний був у мене... Уф, а я й не згадаю. (Замислився). В Астані! Перший в Астані, а потім пішов тур по Казахстану, по заходу.

– Загалом понеслося, і консерваторію не закінчено, правильно?

– Ні, я навчався далі. Закривав "літники".

– Ну ви наполегливий!

– Я хотів закінчити універ заради батьків, якщо чесно.

– Закінчили?

– Ні. Не закінчив.

(Сміються).

Четвертий курс, останній. Загалом виходить шостий рік мого навчання.

– Ішов шостий рік...

– Шостий чи п'ятий, коротше, дуже багато часу. У мене концерти вже за кордоном починаються. Було кілька привезень у Москву. Я вже заробляю, зняв гарну квартиру в місті, перевіз туди маму з батьком. Трикімнатна квартира, але гарна.

– А гонорар уже $1000?

(Посміхаючись). Навіть десь трохи більше. Уже непогано було. Ми буквально за рік наростили гонорар у три-чотири рази. $2000–3000 я заробляв за концерт. Моя готова дипломна робота досі лежить удома. "Модель продюсування артистів". Це дієва методика, у принципі, та сама методика, за якою я сам працюю зараз. Особисто написав дипломку. Я домовився з усіма викладачами на четвертому курсі, мені всі поставили гарні оцінки. Окрім одного. Того, хто був моїм науковим керівником дипломної роботи. Мама казала: "Ну, давай закінчуй уже цю консерваторію". Її вважають престижною в Алмати. Статус консерваторії не кожному навчальному закладу дають. Один предмет у мене залишається, його веде мій науковий керівник. Господи, я здаю з тобою дипломну, я твоя людина. Я думав, вона мене врятує. А вона мені каже: "Я тобі поставила двійку, незадовільно. Але ти можеш перескласти "літник". А система така, що на четвертому курсі останній семестр, і немає поняття перескладання. Далі тільки складання диплома. Тобто якщо в тебе двійка в останньому семестрі, тебе виключають.

– І треба все знову?

– Я кажу: "Яка двійка?! Немає перескладання на цьому курсі!" Не знаю, спеціально вона чи не спеціально. Але я відчув, що спеціально мене зливають. Уявіть: я йду весь цей довгий шлях, що я пережив, аби дійти до четвертого курсу. Розумом не осягнути, реально. Це дуже багато грошей. Абсолютно даремна, безглузда ідея, у яку я вірив і топив заради своїх батьків. Для них диплом важливий. Для мене це не так важливо. Телефоную мамі. А мама в мене завжди була на боці викладачів, звісно, і до цього я був винуватим. Але зараз вона вже почала розуміти, що я доросла людина, яка потихеньку почала реалізовувати себе у своїй кар'єрі. Я забезпечую своїх батьків. Вона розуміє, що я заробляю, що я не якийсь утрачений випадок блудного сина. Я нормальний син. І вона вже на моєму боці. Тоді я телефоную їй: "Мене виключили". Вона каже: "Як?!" Усе це правда. У мене досі лежить залікова книжка, усі оцінки проставлено, а на одному предметі – двійка. Не уявляю, що було з моєю матір'ю. У мене був шок. Не такий, як від підірваної гранати, але такий стан – "що відбувається?!"

– Чим усе скінчилося?

– Нічим не скінчилося. Мені вони ще гроші винні, я їх не забрав ще. Напевно, не віддадуть. Знаєте, що було насправді? Мене дуже не любили в консерваторії, тому що я серед студентів зводив революційні моменти. Я знав, що в консерваторії дуже багато грошей відмиває адміністрація, проректори. Це було настільки нахабно. Ми були арт-менеджерами, тими, хто робить івенти. І ми забезпечували студентське життя як практику. Робили "Міс консерваторія", такого ніколи не було. На день посвяти у студенти ми робили попсовий концерт. І класичні номери були, і попсові. Просто щоб студентам розвантажитися. І мене викликала ректорка, яка ненавидить усю музику, окрім класики. Знову ж таки – консервативні старперські погляди. Я теж можу сказати, що новий реп – це лайно. Але я так не скажу. Тому що це еволюція. Нове покоління, усе завжди змінюється. Я їй пояснював: "Ну не хочуть вони слухати класику на свій День студента. Класика для них навчання, вони щодня відпрацьовують, грають ці твори. Їм хочеться прийти на цей довбаний День студента і послухати Леді Гагу, яка для вас кінчена". Не було в консерваторії студентського життя. Тільки заняття, заняття, заняття із самого ранку. Ще й гуртожиток такий, що після 12.00 не вийдеш. Більшість студентів консерваторії в гуртожитку живе. Я не уявляю, як можна так жити. Я хоча б алматинець, можу після універу з друзями загуляти, є що згадати.

– Коли-небудь ви закінчите цю консерваторію?

– Напевно, я закінчу Бакинську консерваторію. Переведуся туди. Вона престижніша. Я місяць тому пообіцяв батькові. Він мене просив: "Сину, привези диплом додому". Я сказав: "Наступного року я тобі покладу диплом на стіл. Навіть не обговорюється".

– Казахстанський музичний ринок – він серйозний?

– Дивлячись який. У нас на пострадянському просторі ринок поділяють на два. Зараз потихеньку поняття стираються. Є так званий ринок естради, традиційний шоу-бізнес, а є якийсь андеграунд. Це ми, сучасні.

– Роза Римбаєва працює ще?

– Роза Римбаєва на весіллях завжди працювала, працює і працюватиме.

– Тобто все нормально?

– Та в них узагалі все круто. Вони приходять на весілля, співають три пісні під фонограму, отримують за це п'ять-шість тисяч "зелені". (Саркастично). Та я б із задоволенням на таку роботу.

– А весіль багато в Казахстані?

– Весіль до хріна. Ось така робота, дійсно.

– Але й молодіжний ринок є якийсь?

– Крутий. Мені здається, наступний рік узагалі за нашими молодими хлопцями. Вони неймовірно талановиті. І в кліпах, і в режисурі, і в кінематографі. Майбутнє творчості – за Казахстаном. Якщо раніше Україна була взірцем, то зараз, за законом іня і яня, в Україні триває спадання. А в нас підйом.

– Усе переходить у Казахстан?

(Посміхаючись). А Казахстан переходить сюди. У моїй особі. Частина наших хлопців у Москві.

– Для мене дуже класним був Батирхан Шукенов. Ви з ним зустрічалися?

– Заочно, як його слухач і як його великий... Не хочу говорити слова "фанат", воно злегка безбожне.

– Крутий музикант, так?

– Він неймовірний. Я був у четвертому класі, а моя мама, як начальниця з культури за посадою, водила мене постійно на концерти. Баскова, пам'ятаю, Кіркорова. Я дивився на них і завжди говорив: "Ма, куди ти мене привела? Що це таке?" І от вона мене привела на концерт Батира в Алмати.


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– "А'Студіо"?

– Ні, тоді він уже був незалежною одиницею.

– Сольник?

– Так. У нього, до речі, дуже круті казахські пісні. Якщо матимете час, послухайте. Навіть Алла Борисівна казала, що любить саме його казахські сольні пісні.

– Вона його любила, так.

– І пісні групи "А'Студіо", які він співав... Ні Поліна, ні Кеті Топурія ніколи не заспівають ці пісні так, як співав їх він. Я досі пам'ятаю той концерт. Батир роздавав енергію. Таке є в одиниць з артистів.

– Гарно сказано!

– Більшість просто крутить очком, вибачте за вираз, під фонограму популярних пісень. А він усе робив, щоб дарувати, давати людям. Це була його мета. Якщо він бачив, що людина в залі кайфує, то розумів, що зробив концерт недаремно. Для нього не мають значення гроші, стопудово. Кажуть, він був такою людиною, що навіть перед перукарнею молився. Настільки побожний. Є такі люди – чисті. Він був людиною чистої душі. Тоді я почув, як він грає на саксофоні. Думав: блін, який крутий чувак, і співає круто, ще й грає. Мені сподобалося, як він зі своїми музикантами... Я мамі сказав тоді, що хочу займатися саксофоном. Мама, працівниця культури, думає: о-па, сам підписався. У п'ятому класі я складаю вступні іспити у спеціалізовану музичну школу №5 імені Тулебаєва, яка була поруч із моєю гімназією. І навчаюся протягом п'яти років на саксофоні.

У Москві я побачив щось фальшиве. Як будівлі Moscow City. Вони високі, але все зі скла. Дуже мало сонця, вітаміну D, гормону радості. Ти сидиш і депреснякуєш постійно в цій Москві

– За що ви любите Казахстан?

(Замислився). Блін, це складно пояснити. У казахстанців була протягом усієї історії існування Казахського ханства така штука: усередині Казахстану всі завжди одне одного не любили.

– Невже?

– Є таке поняття – жузи. Молодший, середній і старший жуз. Це якісь клани, вони завжди були розрізненими. Але коли з'являлася небезпека ззовні, то всі об'єднувалися. Припустімо, я жив у Москві, приїздили пацани. "Звідки?" – питаю. "Із Казахстану, щойно приїхали, ніде жити". Я завжди: "Хлопці, візьміть у мене вдома продукти, ось вам гроші – зніміть квартиру". Є таке в нас, підтримка одне одного поза Казахстаном.

– Чудово.

– Я за це люблю Казахстан. Є неймовірна згуртованість усередині нас. Я люблю казахстанців, люблю народ. У нас кілька проблем, які треба розв'язувати. (Загинає пальці). Проблема з освітою. Як і скрізь на пострадянському просторі. Ніхто, на хрін, не хоче вчитися, ніхто не розуміє, що треба знати. Зараз не той час, зараз не Радянський Союз, де ти можеш бути трохи підприємливим та шустрим і отримувати лавандос. Ні. Зараз час капіталізму. Щоб набити свій шлунок, ти маєш дещо знати, хоча б трішки. (Стукає пальцем по голові). Що більше, то краще, тому що конкуренція зростає щороку. Люди не розуміють, що треба вчитися, щоб заробляти. Усі думають: "Стану блогером, це легка тема". Ні-і-і! Це статистика, аналітика, SMM, маркетинг, менеджмент.

– Звісно.

– Це креатив, творчість, акторська гра. Це настільки важко, там зібрано стільки знань. Не так просто, як здається. А всі думають: та це легко. Із боку дивляться і думають, що це легко. А потім починають самі знімати. (Робить великі очі). "А що таке ISO? Як встановити розподільну здатність на камері?" Навіть цього не розуміють.

Перша проблема – освіта. Друга – надія на державу. Теж проблема всіх пострадянських країн. Радянський Союз залишився досі. Ми з батьком часто дискутуємо на цю тему. Узагалі страшно з батьком зачіпати тему Радянського Союзу. "Ну немає цього часу, тату, – кажу. – Зараз час капіталізму, кожен сам за себе. Вибач мене, але і я сам за себе, і ти сам за себе". Такий час, від цього не втечеш. Я й на концертах ці дві проблеми порушував. Я люблю народ, і це не награно. Я просто переймаюся за народ, за нашу країну. Я не якийсь неадекватний патріот, я у принципі не патріот Казахстану як країни, я переймаюся саме за народ. У нас настільки круті кадри в юридичній сфері, у кінематографі... Але в усіх є проблема: вони думають, що держава їм щось винна. Нікому в цьому світі ніхто, на хрін, нічого не винен. Держава тобі нічого не винна. Якщо ти нічого не знаєш, що ти можеш від когось вимагати? Це шлях лузера, невдахи. Я говорив на концертах: "Давайте, хлопці, учіться стріляти. Ви можете. Якщо в нас вийшло, то й у вас вийде".

– Чому з Алмати, де вам було добре, ви поїхали в Москву?

– Мені стало тісно. Я перестав розвиватися. Сидіти, "та все добре"? Я не можу так.

– У Москві інший рівень?

– Так, там відкрито.

– Як вам жилося в Москві? Як вона вас зустріла?

– Мені здається, спочатку Москва завжди зустрічає будь-яку людину класно. Ти думаєш: "Вау, оце місто!" А потім непомітно, ти навіть не розумієш як, вона з тебе забирає сили.


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– Чому?

– Ось незрозуміло. Там є якась енергетика. У мене і мати, і батько побожні. Не скажу, що дуже релігійні, але вони справжні віряни. І ці риси справедливості вони прищеплювали через свої духовні засади. І я, східний хлопчик, із духовністю, приїхав у місто із країни, де все класно, по-братськи, де є дружба, де є любов мами, дівчат. У тому місті я особисто побачив щось фальшиве. У Москві більше награного. Як будівлі Moscow City. Вони високі, але все зі скла.

– Холодні?

– Так.

– Величезний мегаполіс, із нелюдськими заторами і фальшивими стосунками.

– Затори ж людські, але вони вбивають у тобі і здоров'я, і все абсолютно. Я відчував там якусь неприємну для себе згубну енергетику. Може, почасти, через те, що немає сонця. Дуже мало сонця, вітаміну D, гормону радості. Ти сидиш депреснякуєш постійно в цій Москві. Далі – дівчата. Неймовірно хитрі дівчата в Москві.

(Посміхаються).

Але це суперкрутий урок. У цьому плані життя постійно мене вчило, і зараз, у принципі, я вже більш-менш розумію тему жінок.

– Вони бачили у вас гроші передусім?

– Багато хто – так, гроші. Хтось дійсно хотів чогось серйозного, але там би не вийшло. Але сутність навіть не в цьому. Сутність у тому, наскільки там хитрі всі.

– У чому хитрість московських дівчат?

– У різних виставах, які вони ліпили. Одна разом із мамою робила таку аферу. У мене була в Москві дівчина, із якою я зустрічався ще до переїзду. Вона каже: "У мене є мама, яка хворіє на рак". Думаю, перевірю. Я завжди перевіряю. Прийшов у лікарню. Дійсно: лиса жінка, лежить в онкологічному відділенні. А в мене завжди детективи були в Москві, на всі випадки життя. Когось пробити, щось дослідити. Наймаю. Потім виявляється, що там головлікар, мама і донька – вони всі в темі. Я це рано зрозумів, але один грошовий транш пішов. От для мене як це? Я бачу дорослу жінку, і в мене не вкладається в голові, як вона може, по-перше, на себе намовити рак, а по-друге, заради грошей так нахабно обманювати. У мені ця татова-мамина комуністична радянська справедлива жилка є.

– І великий транш пішов?

– Невеликий. Чотири чи п'ять тисяч доларів. Але будь-які гроші – це гроші. Але, за законами Тори, що більше віддаєш, то більше отримаєш.

– Сто відсотків!

– Це завжди працювало.

– Прийшло десять?

– Навіть більше, можливо.

(Сміються).

Найголовніше, що прийшло. Я аплодував насправді. Коли хтось зі мною робить круту виставу, я ніколи не серджуся, не кажу: "От ви!.." Я сердитимуся на людину, яка робитиме нецікаву виставу.

– Тішить, так?

– Пам'ятаю, я з пацанами сидів удома і просто сміявся, коли ми обговорювали. Один наш товариш питає: "А чого ви смієтеся? Пішли бабки!" Я кажу: "Ти уяви, як вони пішли! Уяви, що вони зробили. Її мати поголила голову!"

– А скільки просила дівчина взагалі на матір?

– Почала, типу, на першу хіміотерапію потрібно стільки-то. Я зустрівся з головним лікарем, який був теж у темі.

– І в долі.

– Звісно.

– Але ви з цією дівчиною серйозно зустрічалися?

– Ганяли, так. У нас були стосунки. Немає поняття "серйозні – несерйозні". Або зустрічаєшся, або не зустрічаєшся.

– Що вам дала Москва?

– Ми тільки теми дівчат торкнулися...

– А, ми ще не все розповіли, що вона забрала?

(Сміються).

– Забрала не так багато. Більше забрала здоров'я, нервів. Коли живеш у Москві, є такий чинник іще – ти не встигаєш постійно. Це плюс. Я став пунктуальнішим. У Казахстані немає жодної пунктуальності. Якщо починається весілля о п'ятій, усі приходять о сьомій. У Москві я навчився завжди приходити вчасно. Зараз, якщо я спізнююся кудись на 15 хвилин, я заздалегідь телефоную і перепрошую. А в нас у Казахстані це за норму. "О п'ятій зустрінемося?" – "Так". Зустрічаємося о шостій. Класно в Москві те, що ти постійно в режимі. You're holding the coin between the buttons. Ти тримаєш монетку між своїх булок. Ти завжди заряджений, щоб її не впустити.

– Булки пружні?

– Це вже питання до інших мешканців Москви. Не до мене точно. Така фраза в американців є прикольна. Так про Урганта можна сказати і про багатьох, хто в Москві успішний. Москва, як я помітив, суто капіталістичне місто. Воно пасує під капіталізм. Кожен сам за себе. А коли ти сам за себе, у тебе росте его. Що для мене в Москві було жорстким і про що я шкодую: я з батьками часто сварився. Батьки ж однаково не розуміють нас, дітей. Це нормально. До цього я міг упоратися, просто вислуховував батьків. У мене так, і я зроблю все по-своєму, але зараз просто потрібно промовчати. Десь до них дослухатися, зробити висновки і вжити заходів якихось. А після Москви я постійно сварився. Почав вважати себе якимось крутим, важливим персонажем. Хоча насправді досі розумію, що на фіг ми нікому не потрібні. Усім одне на одного однаково, це факт.

– У Москві є очевидний плюс, я вважаю, що по-справжньому талановита людина, потрапивши до Москви, завжди пробивається.

– Ні, думаю, це не так. Зараз цього немає. Раніше це було, коли не було інтернету, коли більше працював телевізор і радіостанції.

– Розумію.

– Я переїхав тоді, коли все це стало вже непотрібним.

– Тобто не такою важливою вже є Москва в цьому плані, так?

– Зараз неважливе твоє місцеперебування. Важливо, щоб був Wi-Fi, щоб ти міг під'єднатися, викинути свій матеріал і показати всім. І воно працює.

Я завжди намагаюся бути собою. Мені кажуть: "Ти там наговорив дурниць..." Це, можливо, мінус, що я щирий, занадто відкритий

– Чому з Москви ви приїхали в Київ?

– Я розумів, що назад в Алмати я не повернуся. Це шлях лузера – повернутися назад, до того, із чого починав. Я думав, куди б переїхати. Я давно друзям із Києва говорив, що хочу в Києві жити, протягом шести-семи років. Узагалі я часто сюди приїздив на студіях працювати, просто відпочивати. Багато в мене було пов'язано з Києвом. Не скажу, що місто обирає людину. Людина обирає місто, це факт. Просто ти обираєш місто, у якому тобі легше дихати. І тут у мене творчість просувається. Багато хто не вірить, що є творчі канали. І взагалі не вірять у канали у Всесвіті. Але Київ – це місце сили, якщо хто не знає.

– Звісно.

– Приїжджаючи сюди, я і фізично краще почуваюся. І повітря тут чистіше. І канал творчості у мене тут нескінченний.

– Улюблені місця у Києві?

– Лазенка є одна в лісах. Як вона називається? Просто на Дніпрі, на острівці. Заїжджаєш у ліс, там три будиночки. Господар-лазняр, який ці будиночки побудував, сам тебе і парить. А як він випаровує! Просто неймовірне місце. На соломі паришся, у холодне Дніпро відразу стрибаєш... У Межигір'я я більше воджу гостей. До мене сюди хлопці вже почали приїздити. Кажуть: покажи нам місто. І я як іноземний гід, коротше. Які ще улюблені місця? Хрещатик. Частково попсово, але дуже класне місце. У вихідні на Хрещатику круто. Нещодавно ходили, де цей міст побудували. Неподалік від Fairmont, де дві гори з'єднуються. Скляний.

– Це "міст Кличка".

– Назва не дуже, але міст гарний. (Посміхається). Жартую. А далі спуск іде, Андріївський, по-моєму.

– Є такий.

– І там музиканти класні.

– То ви киянин уже!

– Знаю певні місця.

– У вас квартира тут?

– Не своя. Поки що знімаю. Боюся купувати щось постійне. У цьому плані я казах, кочівник.

(Сміються).


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


А у плані бізнесу – я більше азербайджанець.

– На ринках вас приймають за свого?

– Ну так є і кілька ринків, які піді мною. Гаразд-гаразд, жартую.

(Посміхаються).

– Що, тільки один?

– Овочевим бізнесом я б із задоволенням займався. Дуже прибутковий бізнес.

– Ви називаєте себе музикантом, а не артистом. Чому?

– Тому що я не артист, не артистична одиниця. Я музикант із категорії Батирхана, про якого ми говорили. Для мене кайф – роздавати свій талант. Мені подобається роздавати людям музику, емоції. Артист – це той, хто грає не самого себе на сцені. Так я собі це уявляю. А я у принципі завжди за самого себе на сцені. Зараз перед інтерв'ю мене хлопці просили: "Це не говори, те не говори..."

– Говоріть усе!

– А я відповідаю: "Слухайте, як воно зсередини мене піде, так і піде".

– Канал відкриється – і піде.

– Я завжди намагаюся бути собою. Мені кажуть: "Ти там наговорив дурниць...".

– "Це мої дурниці!"

– Так! Це, можливо, мінус, що я щирий, занадто відкритий. Але це і плюс. У наш час капіталізм убив у людях щирість, своє "я", усе справжнє. Усім соромно одягнутися у "спортивку" і вийти кудись. Кажуть: "Я в Instagram бачив, усі одягають Gucci, круті спортивні костюми...". Людині подобається Reebok, але вона вдягає костюм Dolce, витрачає на це багато грошей і водночас має не те, чого прагне, тому що навколо це нав'язують. Блін, що відбувається? Ти відмовляєшся від себе! Напевно, тому я й не артист. Я від себе не відмовляюся. Я граю себе, у мене немає жодної ролі, тільки моє "я", яке я показую людям.

– Поправте мене, якщо я помилюся: ви випустили вже п'ять альбомів. І вже шостий виходить у світ?

– Була просто збірка треків. Офіційних альбомів три насправді. "Если че, я Баха", "E.G.O." і третій, який зараз вийшов, – "Выход в свет", яким я пишаюся по-справжньому.

– Зараз поговоримо про це. У вас шість кліпів знято?

– Можливо, до речі. Тих кліпів, за які мені не соромно, – чотири. "Созвездие ангела", "Лейла", "Медина" і "Джадуа".

– Один із них, якщо не помиляюся, найдорожчий в історії казахстанського шоу-бізнесу?

– Я б сказав, наймасштабніший музичний кліп.

– "Выход в свет" – ваш крайній альбом. (Щоб не казати останній).

– Так можна казати й "останній", я не забобонний.

– Він найкращий, на вашу думку?

– Це моє зростання, новий щабель. "Если че, я Баха" і "E.G.O." я б зарахував до одного рівня музичного розвитку. А "Выход в свет" був для мене новим левелом. Я відчув, що далі зростаю, що я не зупинився на одному моменті.

– Швидко його випустили? Довго писали пісні?

– Я пишу кожен альбом приблизно протягом року. Цей альбом я почав у Москві писати. І майже всі пісні, які розпочато в Москві, не ввійшли до альбому. Не перло. Мені звідусіль телефонували: "Бахо, потрібно випускати треки, ми зараз утратимо популярність, усе піде на дно". Усі мені погрожують, що щось піде не так. І життя в Москві, де мені важко, я живу сам, далеко від своїх близьких людей.

– І дівчата хитрі.

– Дівчата – нехай, це нічого страшного. Із дівчатами все життя могли впоратися і впораємося й надалі. Просто питання самотності. Сиджу й думаю: "Як я писатиму альбом? Про що? Про самотність, про смуток?" Але стається переламний момент, починають до мене приїздити друзі в Москву, причому випадково, і починають мене духовно підліковувати. Я морально знову міцнішаю. Їду в Київ, тут мене взагалі відпускає, дуже багато моментів нормалізується. І от із серпня до жовтня ми просто безвилазно сиділи на студії. У мене був певний матеріал, музичні нариси, але не було ідеї для пісні, тому що я не пережив чогось. Минулого року мене одна дівчина приворожила, була історія. Ми про це теж написали пісню, і вона дуже крута.

– Який приворот, така й пісня!

– Не дуже довго пишеш альбом. Але потрібно пожити і щось пережити для того, щоб щось написати.

– Розумію.

– Якщо з тобою щось трапиться, ти можеш за три-чотири дні це реалізувати. Головне – надихнутися.

– Були пісні, які ви писали миттєво? От сіли й написали?

– Багато пісень таких було. У цьому альбомі – пісня "Поколение". Я повторив пісню Mr. Credo "Медляк". Хтось підкинув ідею, просто почав наспівувати цю пісню. Я подумав: блін, її можна переробити на сучасний лад.

– Нові пісні ніколи не сняться?

– Щось сниться. У мене у двох піснях є моменти про сни, які я бачив. До мене часто приходять пророчі або вказівні сни, знову ж якимось каналом. Зараз багато людей подумає, що я шизофренік (посміхається), а що поробиш?

– Це їхні проблеми!

– Шизофренія – це не так погано, як усім здається.

– Який найулюбленіший ваш твір?

– Із нового альбому?

– Ні, узагалі?

– Якщо говорити про мої пісні, я не можу оцінювати себе. Назвати найулюбленішу – для мене це якось...

– Отже, ви ще й скромний?

– Не те щоб я кокетую... Мені здається, пісні, написані музикантом, для нього як діти. Їх плекаєш до якогось моменту. І ось настає час, коли йому вже 28 років, він дорослий телепень, який ніяк не може відчепитися від маминої циці. Ти натякаєш: "Валеро, давай уже, іди! Працюй, знайди дружину, живи сам!"

(Сміються).

Із піснями – так само. Я плекаю пісню, максимально грамотно дбаю про неї. Намагаюся кожну пісню зробити добре в аспекті запису, музичного наповнення, мастерингу, на всіх етапах. Коли вона готова, я пускаю її у вільне плавання, щоб вона працювала на людей, давала людям щось.

Лобода могла б "застелити", тому що може імітувати будь-яку інтонацію. Але їй не сподобалися наші "демки". Потім вона скидала свої "демки", які для мене були дуже "традиційно-естрадними". Я сказав: "Свєто, блін, я не робитиму цього"

– Як ви ставитеся до попси?

– Питання, що таке попса?

– Традиційна естрада.

– Ага.

– Що таке "традиційна естрада"?

– Ось це ми знаємо. Я в альбомі одну пісню зробив саме в такому стилі, вона називається "Одинокая влюбленная". Такі пісні я називаю "плескати у чверть". Коли на концерті бабусі плескають ось так (демонструє хлопки) під приспів. І в нас у Казахстані, і в Росії, і в Україні є люди, які люблять традиційну естраду.

– Їх багато.

– Дуже багато. У мене в дитинстві, дякувати богу, "МузТВ" не особливо був підключеним у телевізорі. У нас був Channel V, по-моєму, сінгапурський канал. На ньому завжди крутили Бейонсе, круту r'n'b-музику, репмузику. Нам пощастило. До мене хлопці приходили додому, у кого не було кабельного, і ми дивилися Channel V, Захід, у моїй домашній студії. Я думав: "Оце мутять!" У Казахстані людей дуже привчили до західної музики, з дитинства її слухають. У мене запитують: "Ось у Казахстані грамотно мутять і реп, і хіп-хоп, і кліпи ви круто робите". Я кажу: "Ми завжди рівнялися на вищий рівень". То ось, як я ставлюся до традиційної естради...

– Ніяк?

– Не те щоб "ніяк"... Я був у цій темі. Для приколу. Сказав хлопцям: "Закладаємося, ми візьмемо всі премії в сегменті російського музичного ринку. "МузТВ" тощо. Візьмемо, це так легко". І ми взяли всі премії, починаючи із "Грамофона". Просто прикол, зате я побачив ізсередини цю традиційну естраду. Якщо чесно, вона мені не сподобалася. Там є музика, є круті музиканти, але вони стають більше артистами. У традиційній естраді ти маєш бути артистом, а не музикантом. І вони називають одне одного артистами. На західному ринку, в Європі, музикантів називають talent. Тобто там людину обирають за талант, а не за артистизм. Талант – це вже ближче до музики.


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– Там чесніший ринок?

– Чесніший. Десь такий самий. Але це вже медіамаркетинг, бізнес-частина.

– Чому у вас не склалося співробітництва зі Світланою Лободою?

(Здивовано). О, а звідки ви знаєте це? Просто не пішло.

– А хотілося?

– Я хотів зробити.

– Вам подобається Лобода?

– Мені подобається її образ і голос, тембр. А її доньці подобалася моя музика. Через доньку вона сама запропонувала: "Зробімо". Я подумав: "Блін, круто!" Мене завжди цікавив експеримент. Я дивлюся на це як композитор. Узяти тембр і зробити з нього щось. Мені іноді пишуть хлопці з Казахстану: "Зробімо спільне". Я відповідаю: "Зробімо те, чого ні я не робив, ні ти. Щось нове". Ще до виходу її "Суперзвезды" я Лободі написав... У неї був бридж, передприспів такий латинський, із крутим дропом. У мене був перший куплет, а в неї другий. Ми їй написали дуже крутий ритмічний малюнок із речитативу. За інтонацією ми все розподілили. І я сказав їй, що хочу, щоб вона зачитала. Це було б класно, цікаво.

– Це було б нове.

– І Лобода могла б "застелити", тому що в неї голос адаптаційний, може зімітувати будь-яку інтонацію. У цьому, до речі, плюс традиційної естради, вони артисти, можуть підлаштуватися під будь-яку роль у музиці. Не видати себе, зсередини, а саме підлаштуватися. Але їй не сподобалися наші "демки". Може, я занадто сирий матеріал скинув. Я і себе звинувачую в цьому, тут немає когось одного винуватого. Потім вона скидала свої "демки", які для мене були дуже "традиційно-естрадними". Я сказав: "Свєто, блін, я не робитиму цього". Я хотів, щоб Світлана вийшла за межі свого проєкту.

– І розійшлися, як у морі кораблі?

– Розійшлися взагалі безконфліктно. Ні? Ну нехай. Так, як у морі кораблі, гарне порівняння.

– Ви стали відомим завдяки соцмережам, чи не так?

– Так.

– У YouTube ваші кліпи дивляться десятки мільйонів людей. Ви стежите за кількістю переглядів?

– До цього стежив. Мені команда постійно публікувала: ось стільки-то переглядів, стільки-то.

– Найбільша кількість переглядів – це скільки?

– На "Лейла" зараз понад 120 млн, приблизно 124 млн.

ВІДЕО
Відео: Jah Khalib / YouTube

(Здивовано). Понад 120 млн?!

– І на "Медине" десь 104 млн.

– Фантастика!

– Це взагалі неймовірно! Раніше, пам'ятаю, дивився кліпи на YouTube наших пострадянських артистів, там було 40 млн. Я думав: "Блін, це ж так багато!" А коли ти долаєш – шух-х-х! (Усміхається). Ми всі такі. Коли в нас немає грошей, думаємо: "Як хочеться бути багатим". А коли стаєш багатим, ти такий: "Та ці гроші, це ніщо!" Людина взагалі абсолютно недосконала.

– Настав такий чесний час, коли не завдяки зв'язкам, ліжку, продюсерам, а завдяки своєму таланту й соцмережам людина може пробитися?

– Давно він триває, цей час.

– Протягом останніх років п'яти?

– Навіть, я думаю, семи-восьми років. Ці продюсери, вони на хрін нікому не потрібні. Я взагалі не розумію їх. Це система, яку придумали на пострадянському просторі. В Америці немає такої системи. Там приходить артист, у нього є свій матеріал, творчість. А творчість в Америці тільки "трушна". Ти зламав лампу? Співаєш пісні про те, що ти зламав лампу. Ти не можеш написати пісню, де ти вигадав те, що ти зламав лампу. Приносиш пісню продюсеру, він, припустімо, каже: "Мені подобається, я можу це продати".

– Він вкладає гроші?

– Так. "Вкладу, розрекламую, продам". Там продюсери – це продавці продукту.

– А в нас прилипала преважно.

– У нас продюсер – це чувак, який бачить артиста й каже: "Ти будеш страусом, який буде співати про люстри. Це буде твій стиль. Я придумав крутий концепт".

– Щоб страус ніс йому золоті яйця.

– Потім усі слухають і дивляться цю виставу. Раніше люди не розуміли, що правда, що неправда. У них було тільки те, що їм давав телевізор. А зараз завдяки YouTube вони бачать, де справжнє. А страус? Це ж просто клоунада, цирк. Тому для мене традиційна естрада зараз не працює. Вона якоюсь комедійною стала.

– Пародійною, так.

– Хто зараз у традиційній естраді? Артур Пирожков. Він комік, співає краще, ніж половина всієї цієї традиційної естради. І він це подає гумористично.

– З іронією, звісно.

– Традиційній естраді це пасує, ось така іронія і комедія.

– Ви збираєте сьогодні палаци спорту, стадіони. Найбільша аудиторія, яку ви збирали, якою була?

– На одному майданчику – це була Москва, "Мегаспорт". Минулого року. Мені хлопці сказали, що 13 тис. було за повного забиву. Чи 13 із чимось.

– І ці люди прийшли на вас?

– Гадаю, так. Або на Тіматі, який погладшав (усміхається). Але, найімовірніше, на мене.

– Про вас казали, цитую: "Його популярність зростає швидше, ніж курс долара".

– Ні фіга собі!

– Ви відчували таке потужне, швидке зростання популярності?

– У мене була така хвиля, що зносило всіх. Я взагалі нікого не чухав поруч. Ми одні з перших, хто без продюсерського центру, без лейбла змогли самі зробити, своєю командою.

– У тому-то й річ.

– Потім пішли "Miyagi & Эндшпиль", потім ця схема, методика почала працювати. Нещодавно ми обговорювали тему Скриптоніта й нашого проєкту. Але Скрип працював із лейблом. Був готовий букінг, готовий менеджмент. А ми як усе збирали? Я змінив купу людей у команді, сам був у ролі начальника. Безпонтова тема. Але ми це пробили, і це працює. Так, не так швидко просувається, як у всіх, зараз. У всіх хвиля швидше минає. Те, що зараз хлопці роблять за два роки, ми робили за чотири, тому що тоді було складніше. Ніша тільки починалася. Але зараз усі йдуть за цією тематикою.

У мене є колеги-музиканти певного типу. Сьогодні він прогуляє половину своїх грошей на кайфи, піде у стрип-клуб абощо. У мене запитують, на що я збираю. Я відповідаю: "Я завжди знаю, що настане той день, коли нічого не буде"

– Коли пішла ця потужна хвиля, ви на зіркову хворобу перехворіли? Чи спокійно все було?

– На зіркову хворобу я перехворів двічі. І більше, думаю, хворіти не буду.

– Які прояви?

– Різні. Трапляється, має вияв у лицемірстві, якого ти не усвідомлюєш. Умовно кажучи, на фан-зустрічах. Цікава, до слова, річ. Пам'ятаю, приходив на ці фан-зустрічі втомлений, із літака. Я не хотів сидіти на цій фан-зустрічі. Я взагалі ненавиджу слово "фанати". Я всіх називаю слухачами. Більшості від мене потрібні просто пісні. Їм пофіг, хто я, що я, мій життєвий шлях. Багато артистів і музикантів зараз вигадують: "Ось я розповім свій життєвий шлях, який надихне всіх". Так, когось надихне, але насправді більшості однаково. І це частина зіркової хвороби, я присягаюся. Ти сидиш на фан-зустрічі і вдаєш, що любиш усіх своїх фанатів. Але ти їх любиш тільки тому, що вони зараз дають тобі гроші. Зараз я це розумію і думаю, що це лицемірство. Для мене це неприйнятно. Були такі моменти, я думав: "Блін, що я роблю, чому я тут?" У мене ще зіркова хвороба такий перебіг мала, що я починав із батьками трішки понтуватися. І батько мені міг сказати: "Ти що там, полетів кудись?"

– Повернися, так?

– Так. Зараз, наприклад, якщо до мене підійде хтось сфотографуватися на вулиці і зробить це неадекватно, то це буде смішно, і я його можу підколоти як друга. Якщо я буду втомленим, я скажу: "Браток, слухай, давай швидше, у мене мало часу". Але я скажу чесно. "Мало часу, я хочу піти. Я тобі не відмовляю сфотографуватися, але просто, по-людськи, давай швидше". Чи хтось намагається потоваришувати, я можу сказати: "Мені твоя дружба не потрібна. Але якщо тобі потрібна фотографія або автограф передати, то без проблем. Я намагаюся бути людяним, але водночас не бути тим, ким я не є всередині.

– Не бути артистом?

– Так, дякувати богу.

– Правда, що вас запросив виступити Рамзан Кадиров? І ви були в нього у президентському палаці у Грозному?

– У палаці в нього я не був. Узагалі цю тему порушувати я не хочу. Виступав. Дуже весела історія, у гарному сенсі. Але я дуже боюся пов'язувати своє життя з політичною владою.

– Цікава він людина, скажіть?

– Не коментуватиму нічого щодо цього.

– Грозний вас вразив? Там дійсно гарно?

– Там класно.

– Мої друзі були у Грозному, кажуть, це щось неймовірне.

– Що мені сподобалося у Грозному? Я люблю історію народів, і давню історію, і сучасну. Дуже багато вивчав чеченсько-російську війну, бачив кадри, що було у Грозному після війни. І що там зараз. Неймовірно. Він дуже чистий. Там немає криміналу. Люди спокійно гуляють вулицями. Не продають алкоголю. У кількох готелях тільки для туристів. Насправді є порядок. З одного боку, такий порядок корисний для такого народу, як чеченці. Ми об'їздили всю Чечню, дійсно, там класно. Природа. Мені сподобалося. Я був здивований, стільки компліментів залишив хлопцям, які нас зустрічали. Я завжди дивлюся на чистоту. Якщо людина в себе на батьківщині не паскудить, сміття не кидає на підлогу, це означає, що в народу все добре, отже, народ не сердиться на свою землю. Це ж підсвідомо: якщо ми кидаємо сміття або плюємо, ми трішки сердимося на свою країну. Я, коли приїхав у Казахстан, побачив, як хлопець плюється на вулиці. Молодий пацан. Підійшов до нього, кажу: "Не плюйся! Навіщо ти плюєш на свою землю? Не можна". У Грозному мене вразило, що в цьому все так ідеально. Спокійно можеш уночі гуляти. Усі кажуть: "Чеченці – небезпечні люди, тебе зловлять, щось із тобою зроблять". Ніхто там із тобою нічого не зробить.

– Настраждався народ, чи не так?

– Звісно. Зараз у них усе добре, усе чудово. І нехай буде все добре в усіх країн.

– Скільки коштує ваш концерт сьогодні?

– По-різному.

– Але найбільш таке, що – "ах!"?

– Є ще корпоративи, дні народження.

– Найбільший гонорар який був? Я так запитаю.

– Ну, "стошку" я отримував.

– $100 тис. за виступ?

– Так.

– Приголомшливо!

– Це чудово. Уявляєте, за день отримати $100 тис.?

– Для людини, яка була рада $500!

– І коли ти за 45 хвилин робиш $100 тис., то думаєш: "Щось неймовірне!"

– Ви себе поважаєте після цього?

– Після чого саме?

– Після того, як заробляєте гроші чесною працею?

– Я себе взагалі не оцінюю. Але дякую Богові за те, що можу заробляти чесною працею, можу не працювати, а займатися своїм покликанням. Робота, яку ти любиш, – це покликання. А якої не любиш, – це не робота.

– Ви протягом кількох років були в казахстанському списку Forbes.

– Та невже?! (Усміхається). Ну, напевно.

– Ви почуваєтеся багатою людиною? Ви багатий чи дуже багатий?

– Для мене багатство не вимірюється грошима. Я з тих людей, хто знає, що таке заможність.

– І знає, що таке відсутність заможності?

– До речі, через те, що я знаю, що таке відсутність заможності, я знаю, що таке заможність. У мене є будинок. Так, я чесно плачу податки скрізь. Намагаюся рухатися законно. У мене свого часу було стільки грошей...

– А що, вони кудись поділися?

– Тобто був момент, коли мені здавалося, що в мене та-а-ак багато грошей. Напевно, неправильно формулюю. І ось я ходив у ресторани круті. Коли в тебе з'являються гроші, ти в ресторанах їси, гуляєш там і тут. Інші витрачають на машини, на різну фігню. Цієї манії в мене, дякувати Богу, немає. Я витрачаю на апаратуру студійну. Це мій грішок реальний. Побачу якусь залізяку круту – все! У мене зриває дах, я відразу купую. Але в мене минула ось ця перша зіркова хвороба в багатстві. Зараз у мене є гроші, все добре, все чудово. Я не намагаюся сильно витрачатися. Так, орендую гарну квартиру. Я маю жити в гарних умовах. Витрачаю гроші на гарну студію. Можу поїсти в гарному ресторані, але не зловживаю цим. У мене є комп'ютер, на якому я граю в ігри періодично. Ходжу з товаришем у більярд. Але немає такої теми, що треба збирати-збирати-збирати, купити круту тачку, крутий будинок...

– Але ви вкладаєте у щось?

– Вкладаю. Збираю, щоб вкладати. Але, як кочівник, я не знаю ще, у що вкладати (усміхається). Я не з тих персонажів, які заробили й усе просадили на різну херню. Я збираю. У мене є колеги-музиканти певного типу. Сьогодні він спустить прогуляє своїх грошей на кайфи, піде у стрип-клуб абощо. І товариш запитує: "Бахо, на що ти збираєш?" Я відповідаю: "Я завжди знаю, що настане той день, коли нічого не буде. Не буде популярності, концертів. Щонайменше не буде здоров'я, щоб гастролювати більше. І коли чорний день настане, подумай, що ти залишив на нього".

– Добре бути розумним, правда?

– Мені здається, добре бути мудрим. Розумним бути сумно. Розум для мене поділяється на дві теми. Бувають люди з категорії "горе з розуму". Припустімо, мій старший брат – дуже розумна людина. Але через неймовірний розум йому нудно жити. Він усе про життя знає. А я ніколи не думаю, я не розумний. Я мудрий. У мене є канал, через який внутрішній голос підказує мені, як бути. І я спираюся на цю мудрість. У Торі сказано, що розум від людини, а мудрість – від Бога. Я взагалі ніколи не думаю. Прокидаюся, мені телефонують: "Що робитимемо?" Я кажу: "Імпровізуймо". Єдине, за день до концерту можуть мені сказати: "Бахо, завтра в нас концерт там-то і там-то, май на увазі. По тебе заїдемо о такій-то". Усе. А так – у мене життя зараз іде на такому потоці, все відкрито й вільно.

– Які машини вам подобаються?

– Ніякі. Я не їжджу машиною. Не вмію кермувати.

– Зовсім не захоплювалися машинами?

– Ні, трохи мене брат учив кермувати. Але в мене немає потягу до цього. Є хлопці, які витрачають купу грошей на Ferrari. І жінки є, які вмирають за цими машинами. "Ну і що, – кажу, – ось ти витратиш $300 тис. на крутий спорткар, а далі що? Покатаєшся в ньому протягом якогось часу, а потім?" Абсолютно марне вкладення. Краще купити будинок. Чи квартиру. Те, що тобі знадобиться.

– Знаю, що ви збираєте гроші на будівництво шкіл у селах Казахстану.

– Так. На освіту в Казахстані, скажімо так.

– Навіщо?

– Я досі збираю ці гроші. Знайшов уже двох людей, бізнесменів із Казахстану, які теж долучаться до цього проєкту. Раніше хотів вкладати у школи в селах, але потім мені надіслали статистику з усіх мерій країни. Виявилося, що в усіх селах, навіть найвідбитіших, є школи. І в мене з'явилася інша ідея. Я завжди люблю втілювати те, що здається неймовірним. Так само, як здавалося неймовірним, що я, син працівниці культури та нафтовика, можу стати композитором. Дещо сміливий крок. Так ось, є фільм X-Men. Там є гарна школа, в яку відбирають людей із певними талантами, мутантів. Якщо зробити в Казахстані за цим зразком школу, гарну, велику, людей на 500? І відбирати по всій країні геніїв, щоб вони в цій школі жили. Маленьких геніїв із сіл, міст, із різними здібностями. Більшість геніїв живе в поганих умовах.

– І ви хочете зробити таку школу?

– Так. Мені подобалося в X-Men, що вся школа із чорного дерева. Вона дорога, і це екологічно добре. І діти живуть у гарному приміщенні, у гарному оточенні. Якщо ви не дивилися цього фільму, подивіться обов'язково.

– Не дивився.

– Усередині цієї школи самі студенти потім починають учити молоде покоління. Навчають і уроків, і поведінки. Типу хтось побився – підходять старшокласники й кажуть, що так не можна робити. Ми маємо одне одного підтримувати, а не бити одне одного. Тобто зробити школу нестандартного підходу, у якій навчатимуть сильні кадри. Вони в майбутньому представлятимуть країну.

– Класна ідея насправді.

– Плюс – зробити предмети класні. Припустімо, у мене у школі був предмет "риторика". Я у третьому класі вчив риторику. Тільки зараз я розумію крутість цього. Розповідаю це, мені чувак каже: "У вас у школі була риторика?! Я зараз хочу записатися на курси риторики, а у вас у третьому класі вона була?"

– Ось що таке казахстанська школа!

– Мене в гарну школу мама влаштувала. Риторика у третьому класі, я думаю, це відклалося. Я можу хоча б з'єднувати слова у речення, розмовляти. Зараз багато хто не вміє розмовляти, вони не можуть скласти думку, сформулювати її.

Нещодавно був саміт, де запропонували зробити союз тюркських країн – Тюркський каганат, який свого часу керував половиною світу. Зараз це питання зрушило з місця, можливо, його реалізують в осяжному майбутньому

– Як вам здається, в Америці ваше мистецтво оцінять?

– Не знаю. Там ринок влаштований за іншим принципом. Мейджори всім заправляють. Там більше питання діаспори завжди стоїть.

– Тобто "Греммі" ви не здобудете?

– Це питання політики й діаспори. В Америці музика й політика такі близькі. Умовно, Леді Гага колись давно стала зіркою. Вона італійка, її підтримує італійська діаспора, яка вклала в її успіх. Італійська діаспора сидить у сенатах, у government. Мером Нью-Йорка був італієць. І вони підтримали її. Зараз Леді Гага здулася і знову звернулася до своєї діаспори, яка дала гроші на зйомки фільму "Народження зірки". Він її реабілітував. В Америці, якщо твоя діаспора є крутою, ти станеш зіркою. Зараз, припустімо, Андерсон Пак з'явився, новий артист. Він наполовину афроамериканець, наполовину кореєць. Південнокорейська діаспора в Америці дуже сильно зростає. Банки, медицина. І південнокорейці зараз висувають артистів, у балеті, у музиці, у кінематографі. Це непростий момент, він політично прив'язаний.


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– А якщо об'єднати казахстанську та азербайджанську діаспори? Що буде?

– Мені здається, і та, й інша діаспори всередині себе не можуть об'єднатися. У цьому проблема. А одне з одним? Нещодавно був саміт, зібрання країн СНД, і запропонували зробити союз тюркських країн – Тюркський каганат, який свого часу керував половиною світу. Зараз це питання зрушило з місця, можливо, його реалізують в осяжному майбутньому, і всі тюрки об'єднаються. По суті, тюрки – це потужна діаспора.

– Уявляєте, що буде тоді?

– Насправді ми не розуміємо, наскільки ми сильна діаспора. Загалом проблема всіх тюрків завжди була в роз'єднаності, у поділі. Ти кипчак, ти огуз. Але ж ми всі тюрки. У нас у всіх однакова схема мови. Азербайджанська, турецька – усі мови схожі, усі одне одного можуть розуміти спокійно. Просто в усіх різна ментальність. Але якщо поєднати це, цю територію... Українці – це суміш слов'ян і тюрків. Усі мене запитують: "Чому українські дівчата такі гарні?"

– Тому що тут трішки були татари.

– А татари – це тюрки. Суміш слов'ян і татар, білого й чорного – це гарно. І якщо з'єднати всі ці землі, то це майже весь Радянський Союз.

– Ви про дівчат самі заговорили, тому я лише продовжу цю тему. Ви ніколи не рахували, скільки у вас було жінок?

(Розсміявся). Їх було багато.

– Не порахувати?

– Напевно, дві. Три.

(Сміються).

– Тепер моя черга посміятися... До повій ви коли-небудь зверталися?

– У дитинстві. У мене була смішна історія. У нас на районі була... (Сміється, не може говорити).

– ...своя районна повія?..

– ...яка позбавляла всіх пацанів цноти. Вона була така стара, неприємна. Ух! Це травма на все життя.

– І ви до неї прийшли?

– Мене туди послали. Сказали: "Ти мусиш піти".

– Пацани послали?

– Грубо кажучи, у мене засвербіло у штанях. Старшаки кажуть: "Ось тобі гроші, піди туди".

– Навіть грошей дали? А скільки їй було років?

– Під 35. Пробіг у неї був гарний. Ще в неї були золоті зуби. Фу-у!

– І це була ваша перша дівчина?

– Не хочу називати це дівчиною. Це був мій перший гіркий досвід. Перша моя нормальна тема була якраз в універі з дівчиною, про яку ми говорили.

– Із якою ви попливли за буйки?

– Поплив, так. Після того, як усе сталося із цією районною повією, я до універу особливо не думав про дівчат. У мене дещо інакше було дитинство. Із пацанами в баскет, прогулятися, насіння полускати у дворі. Це зараз молодь швидше розвивається, пацани років в 11–12 знають, як влаштована статева система.

– Інтернет.

– У нас тоді цього нічого не було. Було безголове вільне дитинство. А до районної повії я зайшов, тому що всі хлопці ходили, і я теж мав, будь що.

– Постійна дівчина є? Одна-єдина?

– Цього питання не хочу розкривати. Може, є, може, ні. Хтозна?

(Усміхаються).

– І заможні казахські чоловіки, і заможні азербайджанські чоловіки можуть сьогодні дозволити собі кілька дружин. У Казахстані, як ми знаємо, утримують гареми. Ти мріяв колись... Перейшов на "ти" чомусь...

– Можна на "ти".

– Переходимо?

– Так, спокійно.

– Ти мріяв коли-небудь про гарем?

– Ні. Гарем? Я людина більш класична. У мене сучасний підхід до сім'ї. Мені здається, дитина має рости у класичній сім'ї. Дві-три дружини в будинку – так, це підходить чоловічій природі, звісно.

– І це весело!

– Це розумно. Цей момент, багатоженство, якщо об'єктивно подивитися, він розумний. Чоловіча природа така, цього не уникнути. Мужик завжди був полігамним. Такі ми, що поробиш? Це розумний підхід, щоб мужик не ходив наліво, потай від дружини не упаковував коханку, а щоб ця коханка була молодшою дружиною. Гарна ієрархія. Але, мені здається, це так битиме по першій дружині, по старшій. Уяви в себе в будинку жіночу конкуренцію. У моєї мами є сестра. Ось сестри – це приголомшливий приклад жіночих стосунків. Вони одна одну люблять по-справжньому, але однаково конкурують. Завжди це було й буде. А уяви в тебе в домі гарем конкуренток.

– Незручність.

– Чотири дитини, припустімо, і чотири дружини. Багато хто робить так, що всі дружини живуть окремо.

– Ідеальний варіант?

– Ти бігаєш по хатах, ну що це таке? Сьогодні ти з однією дитиною, завтра з іншою. А потім потрібно чотирьом синам пояснити, що вони брати, просто в них різні мами.

Я в сім'ї передусім бачу дітей. Багато дівчат не розуміє цього зараз. Вони думають, що сім'я – це любов, квіточки-фіалки, походи в кіно. Ні-і-і. Це така складна тема. Виховувати дитину, навіть одну, так складно. Не спати ночами. Коли у брата народилася донька, ми ще жили всі разом. І я, зокрема, брав участь у її вихованні. Навіть щодня витримувати плач дитини, коли в неї зуби пробиваються. Дитина нестабільна спочатку, коли в цей світ приходить нова душа. І ти щоночі не можеш поспати. Це на картинках в Instagram діти милі, прекрасні. А насправді іноді ти сидиш із дитиною, четвертий день не виспавшись, усім жертвуєш заради неї, щоб у неї все було добре. І ти втомлюєшся. Це велика праця – будувати сім'ю. І, до речі, мої мама з татом мені це прищепили.

– Сім'я – це праця.

– Це не любов передусім. Це найскладніший бізнес, як каже мій рабин.

Деякі секс-сцени у своїх піснях я описую за фільмами, які бачив у вісім чи дев'ять років. Раніше секс знімали гарно у фільмах, під оркестрову музику. Я дивився і думав: "Ні хріна собі, секс – це так круто!" А зараз усі дивляться порнуху

– У тебе є рабин?

– Так. Я віднедавна вивчаю Тору. У дитинстві я вивчав із мамою Біблію. З учителем вивчав Коран. І досі вивчаю і Біблію, і Коран. Зараз – Тору. Релігія – це теж велике питання. Точніше, віра. Це знання. У Торі багато гарних знань. І ось рабин мені каже, що сім'я – такий складний бізнес. А у євреїв ще й великі сім'ї. Він молодий рабин, але дуже багато знає. У нього троє дітей. Він їм ніколи не ставить мультиків. Вони із дружиною постійно з дітьми. Коли жінка навчає в синагозі жінок Торі, він удома, приділяє увагу дітям. Коли він учить, вона вдома з дітьми. Він розповідає, що в дітей розвага – вони вранці дивляться, як сміттєвоз забирає сміття. Це класно, це справжнє дитинство. Правильний підхід – постійна увага дітям. Не поставив мультиків – ай, дивіться, я піду відпочину, поваляюся. У цьому плані мій друг-рабин – для мене великий приклад. Я хочу, щоб у мене так було в сім'ї.

– Ти уявляєш собі свою майбутню дружину?

– Звісно, я її уявляю (усміхається).


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– Давай опишемо її.

– По-перше, гадаю, що дружина має тебе розуміти цілковито. Я не вірю в теорію контрастів, у те, що плюс на мінус дає плюс. Це цілковита брехня. Плюс на мінус дасть вам просто швидкоплинний секс, крутий роман, але сім'ї ви так не побудуєте. Ви маєте бути абсолютно ідентичними в розуміннях, в ідеологіях, у гуморі, в ліжку. Усе має відповідати, усі ключики мають збігтися. Зовнішній чинник є неважливим, присягаюся. Я взагалі не візуал. Вважаю, що зовнішність людини – це просто її оболонка. Звісно, оболонку потрібно тримати у здоровому вигляді. Я наразі це занедбав (дивиться на живіт), але відновлюватиму. Але якщо стосовно дружини й сім'ї, то зовнішність неважлива. Мені здається, ми маємо розуміти одне одного на 100%. Маємо вміти подалі засовувати свою гордість. Багато пацанів намагаються знайти ідеальну. Якщо ти шукаєш ідеальну, отже, ти ще хлопчик.

– Ідеальних немає?

– Узагалі нікого ідеального немає в цьому світі. Узагалі нічого, окрім того, як улаштував нам Бог. Бог створив світ ідеальним, але нам посіяв у душах, що чогось бракує. І ми за цим постійно женемося. Ну, сутність не в цьому. Коли ти береш жінку, то береш відповідальність. Усе інакше. Не стоїть питання любові й емоцій. Питання відповідальності: ти під своє крило береш людину. Є тато й мама, за яких ти відповідаєш як дорослий мужик, а тобі потрібно ще ззовні взяти нерідну людину. Але вона тобі буде рідною за ідеологією, душею. І з часом ти розумієш, хто такі рідні люди. Вони багато в чому тебе не розуміють, а ти миришся із цим. У цьому і є сім'я. І коли ти постійно шукаєш цей консенсус, це й називається "будувати сім'ю". У цьому основна складність, мені здається. Потім – діти. Але діти – це благо в сім'ї, я вважаю. Чому ближче до старості всі люди хочуть онуків?

– Продовжити молодість.

– Я б не сказав. Душа розуміє, що скоро залишатиме це тіло, і їй потрібно набрати більше благих справ, більше плюсів перед поверненням туди, у той сектор. А що таке діти? Діти – це коли ти живеш заради когось. Мої друзі, у яких діти, взагалі про себе не думають. А коли ти не думаєш про себе, ти стаєш ближчим до світлого й духовного. А коли ти відгодовуєш своє его, стаєш ближчим до темного. Так написано в Торі. Коли діти, тобі начхати на себе абсолютно. Усе заради дитини роблю, працюю заради неї, заради її освіти. Потім ти стикаєшся з тим, що в неї характер. Тобі повертається все те, що ти своїм батькам зробив своїми примхами, коли був маленьким. Ти розумієш, як складно було батькам. Це все так складно. Молодики й дівчата... Як я кажу у 26 років, га? "Молодики"!

– Недостатньо розуміють це?

– Просто зрозумійте, що сім'я – це не щось казкове.

– Бахо, приголомшливо! Тобі 26 років. Ти розмірковуєш, як навчена досвідом людина, яка багато чого побачила й багато через що пройшла.

– Звідки це? Не знаю. Я припускаю, що від батьків. У них другий шлюб, був великий досвід у вихованні. Це одна з версій. Друга версія – із Тори. Там розглянуто питання реінкарнації. Душа проживає певну кількість життів. Можливо, стара душа. Хто його знає.

– Які книги ти читаєш? Яке кіно любиш дивитися?

– Останнім часом узагалі перестав читати книги. Дуже сильно себе за це картаю. Якось не йде. Зараз час такий настав візуальний. Instagram привчив нас до коротких постів. Відкривши книгу і прочитавши 50 сторінок, ти засинаєш. Раніше я за ніч міг прочитати книгу.

Кіно? Обожнюю! За книги, музику, кіно моєму братові Санжару дякую. Він мене з дитинства привчив до крутого кіно.

– Американського чи якого?

– Різне кіно.

– Індійське?

– Індійське – ні. Ми іноді любили подивитися його вдома, щоб суто пореготати. Ми з мамою вечорами любили подивитися кіно, у нас був відеопрогравач, касети. Була крута база, Санжар набирав класних фільмів додому. Був у нас розкладний столик. Ми з мамою ставили біле насіння, лимонад "Буратіно" й дивилися кіно. Була романтика, саме кайф. Навіть деякі секс-сцени у своїх піснях я описую за фільмами, які бачив, коли тільки почав дорослішати, у вісім чи дев'ять років. Раніше секс-сцени знімали гарно у фільмах.

– Розгорнуто.

– Їх так подавали, під оркестрову музику. Я дивився й думав: "Нічого собі, секс – це так круто!" А зараз усі дивляться порнуху, секс для них – якась дичина і бруд. А для мене – це ті фільми, з якими я асоціюю щось більш-менш нормальне. Брат мені радив дивитися складні фільми для розуміння. Деяких я не сприймав, "Матрицю", наприклад. Зараз розумію.

– А яку музику любиш послухати?

– Люблю слухати класику останнім часом. Люблю Джеймса Брауна, усе таке дуже старе.

– Класика – це хто?

– Мені подобається Шопен, за характером він близький мені. Такий романтичний, легкий, не напружує. Бах, може, близький. Він духовний. (Пчихає).

– Будь здоров! Правда!

– Дякую! Головне, щоб на мікрофон не потрапило... Бах же був працівником католицької церкви. Уся його музика пов'язана з духовними переживаннями. Чому він любив орган і написав більшість творів для органу?

– Божественний інструмент.

– Як на мене, це похоронний інструмент.

– Серйозно?

– Коли ми працювали в консерваторії, були концерти органної музики, студенти грають. Люди приходять в органний зал консерваторії. Ми там сиділи на касі, квитки продавали. І на органну музику завжди приходили старші люди. Й одного разу я так жахливо пожартував. У консерваторії були ті, хто закінчував музичні коледжі, ніхто там репу особливо не слухав, були люди іншої музики. І я такий вуличний, збаламучений, приплив. І я прикольнувся, кажу: "Що, вони всі готуються до відходу?" Концерт, орган грає великий. Наче ти в будинку графа Дракули й усі зараз помруть... Але Бах любив орган. В органі, вважаю, є нотка смерті. Роздуми про смерть завжди близькі до Бога. Ми завжди наближаємося до Бога через смерть. Тільки коли душа відходить, ти можеш зустрітися з Богом. Але в Баха важка музика, її довго слухати дуже складно. Ще є Ліст. Рахманінов, як його ім'я?

– Сергій. Він великий. Спробуй зіграй Рахманінова ще.

– Він панічний. У нього була істерика постійна в музиці. Таке відчуття, ніби він усе життя комусь щось доводив, що він великий геній. І в цьому плані він теж мені близький. Ось я роблю музику, намагаюся, приведу на студійний запис хор, запишу оркестр. Намагаюся зробити все круто, довести людям, що моя музика варта крутих оцінок. Будь-який майстер хоче, щоб його роботу оцінили. І тут же виходить якась пісня типу "Ти бджола, я бджоляр, і ми любимо мед, та-та-та". Зроблена на коліні за п'ять хвилин. І я в цій ситуації стаю Рахманіновим, який щоразу хотів довести народу, що ось, слухайте нормальну музику, яку я для вас роблю. Ціна однакова. І за те, і за те ви платите в iTunes 300 рублів. Просто подумайте, за що ви платите. За бджіл, бджолярів і мед, у якому лише цукор? Чи за натуральний гірський мед, спеціально для вас зроблений, у гарній упаковці?

Товариш розповідав: "Я не знав, із якої ноти, з якої клавіші, з якої октави почати". Це через те, що він звик курити траву перед виступом. Без трави він усе забув!

– Чому ти видалив усі свої фото з Instagram?

– Якоїсь миті традиційно-естрадна схема вийшла.

– Розлютився?

– Вважав це таким собі лицемірством. Мені це не близьке. Моїм Instagram почали займатися хлопці, вони постійно викладали пости.

– "Не я"?

– Так, це не я. Чому за мене хтось веде Instagram так, як я б його не вів? І я почав вести його інакше. Не люблю викладати щодня пости. Будь-який пост і будь-яка фотографія – це зафіксувати якийсь момент у житті. Коли мені було сім років, нам із мамою пощастило поїхати до Канади, у Торонто. У сім років опинитися в тому світі, такому розвинутому. Зараз він ще розвинутіший. Приїхати туди, побачити хмарочоси, побачити, як люди живуть. Ми тоді їздили на Ніагарський водоспад. Мама скрізь усе фотографувала, і ми потім в Алмати ходили проявляти ці фотографії та збирали альбоми. Хто зараз альбоми робить? Для мене це така романтика. Я зараз відкриваю ці альбоми – кожна фотографія в них така цінна. Так, може, вона негарна, простий фонтанчик на ній. Але чого вона варта? Якогось прекрасного моменту в житті. Тоді плівка цінною була, ти не міг фотографувати серіями, як зараз. Сьогодні дівчата цілий день свій знімають, просто від ранку. Як встала, почистила зуби, поснідала. Тоді ти заощаджував. І вирішував: ось зараз класний момент, я у прекрасному настрої, моя душа радіє. Ми у прекрасній країні погуляли. Потрібно запам'ятати. І сфотографувалися. У цій фотографії вже закладено неймовірний енергетичний потік. В Instagram зараз фотографії знецінили. І музику знецінили. Усе так легко стало. Не зробиш мені пісні? Знайду іншого, не страшно. А яку пісню, що в ній закладено – неважливо. Але, благо, залишилися люди, які ще оцінюють цю тему, шукають сенс у піснях тощо.

– В інтерв'ю Юрієві Дудю ти сказав, що раніше був "сильним нариком". Жартував?

– Я просто висловився грубо й жорстко. "Сильним нариком" не був. Для мене "нарик" – це героїнщик. Таким я не був. Покурював травичку, пив алкоголь.

– Тоді всі курили травку.

– У Казахстані – тим паче. Там же Чуйська долина, "чудная долина". Узбекистан поруч. На інтерв'ю Дудя я був збаламученим, після перельоту. Я взагалі забув про це інтерв'ю.

– Звідки летів?

– Я був у Таллінні 6 серпня. Увечері цього дня мені телефонує Юра: "Ти не забув? Завтра у нас інтерв'ю. Усе без змін?" Я згадую, що мені треба летіти в Алмати, у Баку вже взяв квиток. Після туру мав їхати до друга, кайфувати, відпочивати на морі. Усе було так чудово. І я міняю квиток, лечу в Москву дві години, звідти чотири години в Алмати, заходжу додому. Мама каже: "А чого ти прилетів? Ти ж у Баку маєш бути?" "Я на 40 хвилин", – кажу. Помився в душі, узяв свіжі речі, одягнувся у спортивку якусь, домашні тапочки. Приїхав на студію, там знімали. І що мені лізло в голову, я молов, десь навіть не обмірковував. Мені не сподобалося інтерв'ю Юрієві Дудю, але це був мій перший досвід. Я, напевно, з категорії людей, які на чужих помилках не вчаться. Сам помилюся, сам спіткнуся – ось так у мене все життя.

– Сьогодні наркотики є у твоєму житті музиканта?

– Ні. Але зважаючи на те, що таке наркотики?

– Покурити травичку можна?

– Покурити травичку я можу раз чи два рази на рік, приїхавши в Амстердам. Для мене це туристичний елемент.

– Потрібні наркотики для того, щоб написати що-небудь варте уваги?

– Музику я роблю абсолютно тверезим.

– І навіть без алкоголю?

– Без алкоголю.

– Це класно!

– У нас був чудовий випадок. Був товариш один... Є товариш. Щось постійно всіх ховаю. Мабуть, із юних років звичка залишилася (усміхається). Товариш – талановитий піаніст. Свого часу були міжнародні конкурси від консерваторії. Він постійно курив, коли грав концерти або їздив на конкурси. Ми одного разу поїхали в Німеччину, він на конкурсі представляв весь Казахстан. Зал гарний. Ви знаєте, які в Європі зали, як там до класики ставляться з повагою. І він каже: "Пробийте мені трави". "Братан, – кажу, – ми в Німеччині. Де ми, молоді п...здюки-студенти, знайдемо тобі косяк?" Гаразд, зараз я би міг щось нарулити через знайомих, уже як доросла людина. А тоді ми щигликами були, що можна зробити? Ми були як менеджери там. Сидить повний зал людей, комісія, журі. Конкурс був у концепті відкритого концерту. І він розповідав: "Я сів і не знав, із якої ноти, з якої клавіші, з якої октави почати". Це через те, що він звик курити перед виступом. Він усе забув!

І відтоді я для себе вирішив: музику треба робити тверезим. Якщо ти робиш її під наркотою, під якимось допінгом, то ти не майстер своєї справи. Заберуть у тебе все, нічого не буде. Ось тобі клавіші, ось якась свіжа програма, без усяких крутих плагінів. Мінімальні умови. Зроби нам щось. Якщо зробиш – базару немає, ти майстер! Ті, хто робить під наркотою, вони підсідають. У принципі життя під наркотою, а робота тим паче, – це на собі можна ставити хрест. Це яма. Якщо ми беремо важкі наркотики, вони викликають виплеск дофаміну, гормону пристрасті й оргазму. І в тебе такий стан напружений, ніби ти натхненний. Але це ілюзія. І ти під цим починаєш писати. У мене в Москві були хлопці, які пишуть під важкою наркотою музику, у такому стані. Їх – пух-х-х! – роздуває, вони починають писати й думають, що пишуть круту тему. Скидають мені. Я кажу: "Що ти за лайно мені надіслав?" Усі наркотики тільки викликають ілюзію. Це вже не ти пишеш. Творчість для мене – це канал.

– Він має бути чистим.

– Щонайменше його не має перебивати наркота. Вона закриває канал.

– Якій кухні ти віддаєш перевагу?

– О, поїсти я взагалі любитель!

– В Алмати взагалі шикарна кухня.

– Казахська кухня – так, люблю! Беш, сорпа, конина. Азербайджанська кухня – теж. Вона, звісно, насиченіша. Азербайджанці смачніше роблять. Але й казахська шалено смачна. Бачите, я завжди перебуваю між двох вогнів.

– Аж надихнувся!

– Чесно скажу, азербайджанська національна кухня продуманіша. Казахська кухня – кочова. Що під рукою було, те і приготували.

– Звідси конина.

– Кінь утомився? Усе. Коня рубанули. Зелень, картопля. Що росло на території, те і їли. Але це теж дуже смачно. І там, і там кухня домашня. Окрім того, вона халяльна, тобто кошерна. Випускають кров, випускають душу. Тобто тварина помирає як годиться. Її дух виходить із м'яса. А коли струмом забивають і вся кров застоюється, то все. Я, якщо тут м'ясо їм, то відразу відчуваю, якщо крові не випустили. Смердить воно, пахне гарячою кров'ю. А в нас, як і у євреїв, усе як треба: через шию випускають кров, очищують організм. У Торі написано: відходить дух тварини, яку ти ріжеш в ім'я Всевишнього. Розповім історію. Ми на Курбан-Айт забиваємо худобу. Я офігів, коли вперше побачив. Якщо баранчику на вухо прочитати суру, перед тим як заколоти, він сам лягає під ніж. Я це бачив, клянуся. Тварини максимально покірні Богу. Він розумів, що все. У них немає розуму і немає спротиву волі Божій. І як не вірити в Бога після цього? Мені здається, всі люди вірять у Бога, навіть атеїсти. Просто атеїсти вмикають свій мозок, який їх замордував. Вони всі вчені. У них сильний розум, який їх усе життя мучить. Більшість учених чому любить курнути косяк, вжити наркоту? Хоче вимкнути мозок. А мені пощастило. Я людина від Бога, вірянин. Живу не думаючи. Присягаюся. Мені ніхто не вірить, але це так.

Зараз я просто валяюся вдома, нічого не роблю. П'ю воду, граю у комп'ютерну гру. Ні з ким не хочу розмовляти, не піднімаю слухавки телефона. Мабуть, відкат енергії йде

– Тобі 26, усе життя попереду. На скільки років ти сам почуваєшся?

– Зараз я почуваюся дуже старим. Куди зникли мої сили, незрозуміло. Може, через те, що я перепрацював. Від мами, напевно, передалося відчуття: я боюся знову стати бідним. Комплекс із тих часів залишається. Мене іноді благають на роботі з'їздити на відпочинок. Протягом усіх останніх восьми років моя команда мені торочить: "Бахо, поїдь на море".

– А ти не їдеш?

– Ґрунтовно – не їжджу. Хіба що десь корпоратив. Востаннє на морі був минулого року, у серпні. Був у нас корпоратив у Барселоні. Менеджер вибив заздалегідь чотири дні, щоб ми побули на морі. Нещодавно їздили в Амстердам, два дні там були.

– Але там немає моря.

– Щоб так ґрунтовно відпочивати, я не відпочивав. Зараз я закінчив альбом, працював постійно. На нього пішло багато сил. Тур прокатав, за дев'ять днів сім міст. Я розумію, що це так важко уже. Зараз я просто валяюся вдома, нічого не роблю. П'ю воду, граю у комп'ютерну гру. Ні з ким не хочу розмовляти, не піднімаю слухавки телефона. Мабуть, відкат енергії йде. Натхнення, альбом – це ба-а-ах! Був виплеск енергії, а тепер вона відкочується. У цьому світі все збалансовано.


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– Бахо, хочу щиро подякувати за наше спілкування. Я зачарований. Не кривлячи душею. Чудова людина, мудра як на свої роки. Упевнений, що мільйони глядачів, які подивляться це інтерв'ю, для себе дуже багато візьмуть, як і я.

– Це добре.

– Наостанок усім своїм гостям, які чудово співають, я пропоную експромтом хоч що-небудь, хоч кілька рядків заспівати.

(Замислився). Як би згадати цю пісню... Там вірші якраз про той період. (Читає). "Я помню мамины глаза в слезах, когда мою семью лишили единственной хаты. Помню чемоданы, помню лицо отца, когда коллеги кинули его на бабки". Пораджу послухати цю пісню. Вона називається "Иди вслепую на свет". Співати не можу, бо хворію і такий спустошений. Слухачам я хочу побажати зрозуміти: усім до нас завжди байдуже. У цьому світі є тільки ти, здатний зробити краще для себе, своєї сім'ї. Велика проблема у людей: усі надають собі дуже багато значення. Через Instagram та інші соцмережі. А вам, Дмитре... Ой, ми вже перейшли на "ти".

– Так! Тобі!

– Східне виховання, бачиш, від нього ніяк не втечеш! У мене було інтерв'ю, у якому я хвалю тебе. Мій найкращий друг казав: "Треба, щоб ти з Гордоном зробив інтерв'ю, це буде великий респект". І я давно мріяв це зробити. І як усе збіглося! Я всім журналістам пораджу готуватися, ось як ця людина, правильно вести інтерв'ю. Усі вас називають компліментарним. Я із цим не погоджуся.

– Тебе!

– Так, точно. Ти незалежна одиниця, яка не приходить зі своєю думкою. Ти просто розкриваєш персонажа.

– (Усміхаючись). Хочу показати героя.

– І це класно, що в тебе герої. І ще важливо, що це все безкоштовно, не за гроші, не за комерцію. У твоїх інтерв'ю не побачиш реклами якого-небудь Hyundai.

– Хоча було б непогано, напевно.

(Сміються).

– Можливо. Але ти несеш святу мету. Я як людина, наближена до духовного, скажу: це теж світло. Про канал ти теж розумієш. Лисина, вона завжди показує, що канал дуже сильний і відкритий. Щиро дякую. Мені сьогодні велика галочка в моєму житті. Моя мама така: "Ох, нічого собі! Говори там правильно". Сподіваюся, я не підвів. Я намагався бути чесним.

– Мама буде задоволеною.

– Це найголовніше.

– Дякую!

ВІДЕО
Відео: У гостях у Гордона / YouTube

Записав Микола ПІДДУБНИЙ

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Шановні читачі! На нашому сайті заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства. Коментарі, що порушують ці правила, ми будемо видаляти, а їх авторам закривати доступ до обговорення. Редакція не вступає у листування з коментаторами щодо блокування, без серйозних причин доступ до коментування модератори не закривають.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook


 
 
Більше матеріалів
 

Публікації

 
усі публікації