+6 Київ
Важко уявити, скільки в нас буде труднощів у майбутньому через війну, скільки буде самогубств, стрілянини та інших проблем
– Ще якийсь час Україна воюватиме за свою свободу, у нас будуть поранені з вогнепальними й вибуховими пораненнями, люди з інвалідністю, чи є вже якесь уявлення про те, якими будуть потреби, що потрібно робити в охороні здоров'я в найближчій перспективі?
– Реабілітація, психологія, психіатрія. Найбільша проблема – відновлення морального стану людей. Тобто будуть затребуваними психологи.
Друга проблема – профілактична медицина, щеплення, захворюваність дітей і дорослих. Багато людей жодного разу торік не проходили обстеження. Ми забули про себе і профілактику хвороб.
Дуже важливо, що ми всі єдині й допомагаємо одне одному, але про себе забувати не треба. Коли кожен почне думати і піклуватися про себе, країні буде легше. Нелікований високий тиск – це інсульти, смерті та інвалідність, складна дорога реабілітація. У нас після епідемії коронавірусу побільшало онкології, бо люди не ходили обстежуватися. І стадії виявляють уже занедбані, що набагато складніше й дорожче лікувати.
Через війну люди забули про профілактику, це призведе до того, що тяжких занедбаних хвороб стане більше.
– Ще треба переконати людину звернутися, скажімо, по психологічну допомогу, бо українці традиційно мало уваги приділяють ментальному здоров'ю і скрізь транслюють, що треба бути сильним, соромно нити.
– Справді, усе не так просто. За програмою навчання в Україну приїхала американська психологиня і звернула увагу, що у нас усі кажуть: "Ні, у мене все гаразд, мені психолог не потрібен".
Треба донести, що психологічна допомога – це важливо для всіх. Кожному потрібна людина, з якою можна поговорити, яка подивиться збоку. Наприклад, я теж думала, що сильна, і навіть не помітила, як вигоріла. Вдячна, що був фахівець, який допоміг мені побачити це і впоратися.
Важко уявити, скільки у нас буде труднощів надалі через війну, скільки буде самогубств, стрілянини та інших проблем. Американський досвід засвідчує, що багато. Нещодавно під час поїздки до Вашингтона я вивчала питання психіатричної допомоги військовим, відвідала шпиталь. Насамперед запитала, як вони вирішують питання відновлення психічного здоров'я. Виявляється, перш ніж повернутися в сім'ю, кожному військовому необхідно відвідати психолога, особливо коли є діти.
У США до військових допускають лише лікарів зі спеціальною підготовкою, консультування і групи підтримки працюють у ветеранських центрах. Це момент безпеки зокрема. Міністерство у справах ветеранів США суворо стежить за дотриманням стандартів надання психологічної допомоги, вони навіть розробляють програми для моніторингу. Скажімо, є застосунок для відстеження якості сну у ветеранів. Якщо починаються відхилення, людині надають рекомендації щодо покращення сну.
Психолог має працювати з військовим і до того, як відправляти його на бойове завдання, і після того, як він повернеться додому. Це обов'язково, цього не обговорюють. Військові мають бути під постійним наглядом. У нас цим поки ніхто не займався. До того ж у нас просто немає такої кількості лікарів-психіатрів, немає якісно підготовлених лікарів, хоч війна триває майже дев'ять років.
Коли ми писали закон про реабілітацію, ми розділили фізичну реабілітацію і психологічну допомогу. Щодо фізичної реабілітації закон уже ухвалили, він добре працює, а от із психіатричною і психологічною допомогою – ще ні, він на стадії розроблення. Щоб підготувати наших психіатрів і психологів, спільно із фондом "Сумка самаритянина" плануємо запустити проєкт навчання сучасних підходів надання психологічної допомоги як військовим, так і людям, які постраждали від воєнних дій.
Дмитрієва: Поїздка до Харкова, Ізюма і Бахмута дуже важко далася. Я намагалася не дивитися у вікно взагалі – усе зметено, розбито, зруйновано, людей нема і мертва тиша. Фото з особистого архіву Дмитрієвої
До речі, у США і Великобританії для всіх військових є обов'язковою процедура здавання репродуктивного матеріалу. Воювати ж ідуть молоді хлопці й дівчата, вони можуть дістати поранення, які порушать їхні репродуктивні здатності. Невідомо, як психологічний стан після такого життєвого досвіду вплине на здатність зачати дитину. Отже, має бути підстрахування на такий випадок. І ми ще влітку почали готувати законопроєкт про те, щоб українські військові, у яких є бажання, мали таку можливість – здати біоматеріал і заморозити його. Цей закон не одразу знайшов розуміння, звучали навіть такі слова: нехай дітей із дитбудинку беруть... Але це не конструктивно. Такий підхід порушує права людини. Ми запитали наших військових – вони не проти і вважають це нормальним. Отже, треба дати людям таку можливість.
Ми закон прописали, він усі погодження пройшов, комітет пройшов і на початку лютого його мають подати на голосування в зал Верховної Ради. У нас зараз є можливість, а головне, препарати, щоб це зробити для наших захисників і захисниць, і вірю, що й будуть необхідні голоси.
Скільки було таких ситуацій, коли наш лікар надівав камеру на лоб і разом зі своїм колегою, який перебував за кордоном, проводили операцію
– У нас були прифронтові регіони, куди з 2014 року привозили поранених, але більшість лікарень в Україні, напевно, була не готова ні технічно, ні професійно до того, що до них піде така кількість людей із вогнепальними, осколковими пораненнями та іншими воєнними травмами. Як українські медики впоралися?
– Багато не знали і не вміли, але навчилися. Наші лікарі долучилися миттєво. Одразу почали телефонувати своїм колегам за кордон – США, ЄС, Ізраїль.
Є американські фахівці, які готові ділитися досвідом. Тому ми також зібрали потреби у знаннях, сюди приїхали лікарі, разом із нашими проводили операції, проводили семінари щодо найактуальніших тем і ще привезли медикаменти й обладнання.
Ми швидко ухвалили закон щодо телемедицини, щоб лікарі могли комунікувати і завдяки цьому, зокрема, медики впоралися. Скільки було таких ситуацій, коли наш лікар надівав камеру на лоб і разом зі своїм колегою, який перебував за кордоном, проводили операцію, – той підказував, як діяти.
Були дивовижні випадкові знайомства. У квітні ми зіткнулися з українським лікарем Сергієм Мельничуком, який живе і працює в Америці. Він приїхав навчати наших хірургів допомозі в разі політравми. Виявилося, що він займається трансплантацією. У підсумку ми домовилися і відрядили 13 своїх лікарів у Бостон, вони там проходили навчання з трансплантації й оперували. Тож під час війни наші лікарі діють: їдуть, навчаються.
– Ви свого часу ініціювали закон, завдяки якому в Україні почали проводити більше трансплантацій. Війна завадила розвитку цієї сфери?
– Трансплантологія в Україні не зупинилася, постійно проводять операції. І потреба меншою не стала. 2022 року зробили майже 400 трансплантацій, що набагато більше, ніж попереднього. А цього року наші лікарі самі провели трансплантацію легенів, другу в історії нашої країни.
– Як змінилося ставлення до донорства серед українців?
– Стало простіше діставати згоду рідних. Люди бачать, що система працює, що органи не йдуть комусь за гроші чи за блатом. Люди бачать реальних пацієнтів, котрим дали новий шанс на життя. Ця тема вже перестає бути якимось табу і чимось страшним. Навпаки, донорство – це найблагородніший вияв людяності.
Ми планували велику інформкампанію на цю тему, але ми не можемо зараз активізувати комунікацію через війну. Великий ризик. Уже були прецеденти, коли російська пропаганда намагалася нас дискредитувати, запускали вкидання, що з поля бою органи беруть. Тому популяризацією трансплантології ми поки не займаємося, але й без цього побільшало згод – люди все розуміють.
У Херсоні медики від російських окупантів ховали цінне обладнання, розбирали й виносили з лікарні частинами під одягом
– За останні місяці ви часто їздили у прифронтові райони. Що справило найбільше враження на вас?
– Остання моя поїздка у Бахмут у 20-х числах грудня. Відвезли гуманітарку, зустрічалися з військовими. Між Краматорськом і Бахмутом була заправка, де постійно всі зустрічалися, там було багато волонтерів, багато військових. У те місце стався приліт. Мені знадобилося багато часу, щоб емоційно впоратися із цим. Зрозуміло, хтось із місцевих здав росіянам, що там збираються військові...
Під Миколаєвом були восени. Це 20 км від лінії фронту, туди постійно прилітає. Ми вечеряли, прилетів снаряд у сусідній будинок. Там діти бігають вулицями, до того ж постійно стрілянина і прильоти. Це шокує: куди не приїжджаю – скрізь багато дітей на вулицях, грають у війну...
У Краматорську була, там теж життя вирує, хоча обстріли. У підвалі сиділи. Звісно, влітку ще не так погано – на вулиці кухня, хлопці на багатті готують, пташки співають... Але там, на жаль, залишилися й люди, які чекають, коли росіяни прийдуть. Військові розповідають: ідеш вулицею, а тобі у спину летять прокльони. І місцеві здавали точки, де збираються військові, позначки ставили, туди прилітало...
Ми звикли, що до війни, коли кудись їдеш у відрядження, бачиш щось нове, дістаєш враження. А зараз усе інакше. Остання поїздка до Харкова, Ізюма й Бахмута дуже важко далася. Я намагалася не дивитися у вікно взагалі – усе зметено, розбито, покручено, людей немає й мертва тиша.
Дмитрієва: Після початку повномасштабного вторгнення в Україну дуже багато гуманітарної допомоги привезли. Фото з архіву Дмитрієвої
– У якому стані медицина у звільнених районах?
– Треба місцевим лікарям віддати належне, у яких умовах вони лікують, яку сміливість і кмітливість демонструють! Одразу після звільнення ми відвезли допомогу до Херсона. Там медики від російських окупантів ховали цінне обладнання, розбирали й виносили з лікарні частинами під одягом. Записували, хто і що виносив. Тепер, звісно, це треба збирати. Були комічні випадки. Апарати, які не встигли забрати, склали в коробку і написали: "Не працює". Коли прийшли орки – вони ж крали все – лікарі сказали: "Бачите, написано: "Не працює", стоїть тут як підставка". І так зберегли цінні апарати. Персонал увесь залишився, ніхто не перейшов на бік ворога.
І в інших регіонах лікарі й далі працюють, хоча умови жахливі. Наприклад, Харківський центр крові, по суті, живе у холодних сирих підвалах від першого дня вторгнення. У багатьох співробітників просто не залишилося свого житла, вони там живуть і працюють. І роботи чимало – харків'яни йдуть, здають кров.
У нас були й неприємні випадки. В одну лікарню доправили дев'ять палет ліків, але до відділення, якому ми розраховували допомогти, не потрапило жодної таблетки
– Як сталося так, що ви стали возити допомогу у прифронтові райони?
– Із самого початку вторгнення ми з колегами міжфракційного об'єднання "Розумна політика" займалися всім підряд – доправляли продукти, медикаменти в населені пункти, які постраждали від російської агресії. Потім до мене звернулися друзі. Вони представляють найбільший гуманітарний американський проєкт, який працює в усьому світі, – "Сумка самаритянина". Тоді вони теж займалися всім, зокрема допомагали й далі допомагають відновлювати пошкоджені будинки людям по всій Україні. Вони заходять на звільнені території, ремонтують покрівлі, вікна.
Ми почали спільно працювати у забезпеченні лікарень необхідними медикаментами. "Самаритяни" стали привозити медичні товари великими фурами, але не могли зрозуміти, куди і що доправляти. Тоді ми у МОЗ узяли списки потреб і, щоб не розпорошувати сили, вирішили працювати з конкретними лікарнями.
Міжнародні фонди безпосередньо до військових не допускають, тому ту допомогу, яку призначено для військових шпиталів, у прифронтові зони, стала розвозити я сама. І ось із 26 квітня я цим постійно займаюся. Особисто їздила у 18 прифронтових місць, ми були у Харкові й Ізюмі, були у Сумській області, Дніпрі, Миколаївській, Одеській, Харківській, Запорізькій, Донецькій та Кіровоградській областях.
У військові шпиталі ми передавали все, що необхідно в операційній: антибіотики, голки, шприци, шини, крапельниці, лангети. Потім донори почали завозити обладнання. П'ять портативних рентген-апаратів передали до лікарень у Запоріжжі, Миколаєві, Донецькій області. Для наших медиків це цінна апаратура: не треба бійця турбувати, до нього підвезли апарат і зробили знімки. Обсяг роботи із цими апаратами такий, що вже батарея розрядилася, ми замінили її нещодавно – тисяча поранених протягом пів року пройшла через один апарат. Медики щасливі, телефонували й дякували.
Крайня потреба – мільйон таблеток йодиду калію "Сумка самаритянина" нам зовсім нещодавно передала. Восени з ними про це поговорили, і ось у грудні вони привезли – дай боже, не знадобиться. МОЗ частину цього запасу передає військовим. Плюс ці ж донори передали й засоби, які рятують від дії хімічної зброї.
– Ви співпрацювали з конкретними лікарнями?
– Потрібно розуміти, що військових стабілізують у військовому шпиталі. Але оскільки йдеться про політравму, то далі їх переводять до спеціалізованих цивільних клінік. Ось у такі клініки переважно передаємо допомогу. Особисто також відвозила допомогу до військових шпиталів у прифронтовій зоні. Брали лише ті лікарні, де розуміли, що допомога не валятиметься невикористаною і не пропаде. Наприклад, до обласних лікарень Миколаєва, до Краматорська, тобто туди, де зовсім погано, а потреби великі.
Але в нас були й неприємні випадки. В одну лікарню доправили дев'ять палет ліків, але до відділення, якому ми розраховували допомогти, не потрапило жодної таблетки. Нам пояснили, що ліки доправили на загальний склад. Я сказала, що туди більше нічого не доправлятиму. Такі випадки донори чудово бачать і прямо кажуть: "Не треба тримати нас за ідіотів". Вони одержують потреби лікарень – якщо допомога не дійшла, вони про це дізнаються. До того ж ідеться не про разову допомогу. Ці донори перебувають в Україні з першого дня вторгнення, нікуди не поїхали, вони готові допомагати постійно, тому не можна підривати їхню довіру.
– Коли почалося вторгнення, думали, що всі іноземці виїдуть з України. А виходить, що не тільки не поїхали, а ще й приїхали допомагати?
– Сайт, де приймали заявки від іноземних лікарів, був перевантажений. Так багато лікарів хотіли приїхати до України, щоб допомагати нашим медикам, що МОЗ навіть довелося відсіювати заявки. Ми тоді самі слабко розуміли, як це робити, адже треба цим лікарям гарантувати безпеку. Але ми дуже вдячні всім за таку неймовірну підтримку.
Наприклад, відразу після деокупації Ізюма фонд "Сумка самаритянина" розгорнув польовий госпіталь. Місцеву лікарню було повністю розгромлено. А в цьому шпиталі на колесах було все необхідне – проведено кисень, операційні, інфекційні бокси, "ковідне" відділення з усім обладнанням та медикаментами, пральні, столові, генератори.
Донори розгорнули проєкт на три місяці. Туди приїхали американські лікарі (від терапевтів до хірургів), приймали самі пацієнтів, усе налагодили, налаштували, навчили наш персонал, привезли необхідні ліки. А потім вони йдуть і передають госпіталь МОЗ. Довелося згорнути шпиталь трохи раніше. Військові сказали, що його можуть атакувати росіяни.
– Є інформація, що західні лікарі не лише цивільним в Україні допомагають, є волонтерські бригади, які рятують поранених бійців. Хто ці лікарі?
– Є така організація, яка активно працює в Україні, – "МОАС-Україна". Вона з перших днів займалася евакуацією поранених бійців. У них 27 реанімобілів. Одразу приїхали зі своїми лікарями й вивозили із сірої зони поранених, евакуювали до шпиталів. Їхні анестезіологи та хірурги – найвищого класу фахівці.
Лікарі-іноземці з організації "МОАС-Україна" з перших днів вторгнення евакуювали поранених бійців. Фото з архіву Дмитрієвої
Вони стільки життів урятували і працювали у складних умовах. Міст було підірвано, а людину треба переправити. Вони пакували пораненого у спеціальні ноші, натягували трос і через переправу перетягували. На тому боці друга бригада зустрічала пораненого і доправляла до лікарні. Це неймовірні спецоперації. Вони все робили на своїх машинах, ні в кого нічого не просили, мали своє обладнання й ліки… Від першого дня вони на роботі. Спочатку у бригадах були лише іноземні лікарі, але потім вони навчили українців.
Плюс вони привезли мобільну амбулаторію. У перші дні після звільнення Київської області вона працювала у Мощуні та Гостомелі. Три місяці приймали щодня приблизно 250 осіб. Потім машину доправили до Чернігова й області, адже там теж багато руйнувань було, зараз вона працює у Сумській області. Машина розкривається, як трансформер, і там проводять прийом, тиск міряють, ліки видають, зір перевіряють. У цій амбулаторії працюють наші українські лікарі.
– Уже майже рік минув із початку повномасштабного вторгнення РФ. Обсяги міжнародної допомоги зменшуються?
– Допомоги стає менше. Саме тому ми робимо її вузькоспеціалізованою, щоб не розпорошуватися на все. Пораненого стабілізували – і доправляють далі, і найбільші витрати – у профільних лікарнях, де люди лежать три-чотири місяці, їм роблять кілька операцій. Ось цим клінікам мало хто допомагає, бо вони в тилу. Ми вирішили взяти під опіку кілька спеціалізованих великих лікарень, куди поранених бійців привозять на складні операції, реабілітацію та відновлення.
Узагалі, від початку вторгнення в Україну дуже багато гуманітарної допомоги привезли. Її треба використовувати. Брати більше нераціонально. Згодом доведеться утилізувати, а це кепсько. Та й медики втомлюються розбирати те, що їм не дуже потрібно. Пам'ятаю, в одну лікарню ми привезли вантаж, кажу: "Ходімо дивитися". Лікарі з таким невдоволеним виглядом ішли, але коли відчинили машину і побачили, що їм привезли, так зраділи – це було те, що потрібно: монітори пацієнта, апарати для анестезії, ШВЛ, інше обладнання першої потреби.
У лікарні під Харковом нам лікар сказав, що якби не вторгнення, у нього в лікарні, мабуть, довго ще нічого б не було. А після звільнення вони отримали стільки допомоги й різне діагностичне обладнання, УЗД-апарати.
