+13 Київ
Я змушений постійно створювати інформаційні приводи, висловлювати незадоволення щодо позиції ізраїльського уряду по відношенню до співпраці з Російською Федерацією, недотримання режиму санкцій та інших проблем
– Пане Євгене, добрий вечір.
– Вітаю вас.
– Із нами сьогодні посол України в Ізраїлі. Учора увечері відбулася перша зустріч президента України Володимира Зеленського і прем’єра Ізраілю Біньяміна Нетаньяху. Це перша зустріч двох лідерів із початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Правильно?
– Так. Вони добре знайомі, зустрічалися декілька разів під час президентства пана Зеленського. Я нагадую, що було два візити президента Зеленського до Ізраїлю у 2019 році і, здається, один візит Біньяміна Нетаньяху в якості прем’єра попереднього уряду до України разом із дружиною Сарою. Пам’ятаєте прикрий випадок із зустріччю хлібом-сіллю? Це усе запам’яталося добре… У них було декілька телефонних розмов. І, на жаль, мені прикро як послу в цій державі, що пан Нетаньяху – єдиний лідер демократичного світу, який не відвідав України під час повномасштабної війни. Президент Зеленський запрошував і його попередників Бенета і Лапіда, продовжував надсилати запрошення Нетаньяху з початку його вступу на посаду. Перша телефонна розмова у них відбулася до Нового року, коли уряд тільки присягнув. І тоді була ініціатива прем’єра Нетаньяху, оскільки їм було важливе наше голосування в ООН по одній із резолюцій відносно [Міжнародного] кримінального суду, яка дуже дошкуляла Ізраїлю. Насправді Ізраїль не є країною, яка прийняла Римський статут, тобто не є країною, яка визнала повноваження Кримінального суду. Тому зрозуміло, що ця резолюція не могла його торкатися. Тоді Україна не голосувала. Остання телефонна розмова відбулася минулого тижня напередодні єврейського Нового року Рош га-Шана. Вона була пов’язана з побоюваннями щодо візиту паломників до Умані. Прем’єр-міністр Нетаньяху ініціативно дзвонив президенту Зеленському. Вони всі питання, які могли вирішити по телефону, вирішили. Ну, а вчора відбулася нарешті зустріч. І думаю, скоріше за все, ми побачимо результати цієї зустрічі у якомусь віддаленому майбутньому, тому що не варто обговорювати питання військово-технічного співробітництва. Я сподіваюся, що саме про це й ішла мова у тому числі. Питання захисту цивільного населення, питання гуманітарного розмінування точно ставилися. І українською, й ізраїльською стороною було схвалено.
Власне кажучи, коли мене місцеві журналісти питають, що нам відомо з точки зору співпраці у військово-технічній сфері, я, як правило, пояснюю, що Ізраїль не та країна, яка відкрито готова про це говорити. З іншого боку, у нас невеликий вибір. Тому що ППО, яка нас цікавить, тобто ті засоби, які дозволяють збивати балістику, виробляє всього декілька країн світу. І одна з них – Ізраїль. Тому ринок вузький, і говорити нам про це варто. Я нагадаю, що напередодні паломництва до Умані я закликав ізраїльський уряд: якщо вони не хочуть захищати українських цивільних і надавати, продавати нам засоби ПВО, можливо, вони захочуть захистити своїх. І навіть якби вони закрили Умань і Черкаську область – це для нас також було б дуже добре. Власне кажучи, тому різні інсинуації із цього приводу можна чути, але те, що ми знаємо і можемо говорити чітко, – в Ізраїлі зараз перебувають українські фахівці, які разом з ізраїльською службою тилу так званою (це частина міністерства оборони, яка займається захистом цивільного населення) закінчують опрацювання системи розумного оповіщення. На жаль, цей процес іще не закінчився, але тестування має відбутися в кінці вересня уже в Києві. Тобто за 10 днів фактично.
– Посол Ізраїлю в Україні Михайло Бродський мені розповідав дуже докладно про цю систему і казав, що ось-ось вона з’явиться. Як ми маємо це відчути? Коли злітають літаки і запускаються ракети, то не вся Україна у червоній зоні, і всім треба в укриття іти, а тільки той район, куди вона летить. Чи це дійсно так має працювати?
– Так це працює в Ізраїлі. Більше того, це ще й указує цивільному населенню, скільки секунд чи хвилин у них є, щоб заховатися в укриття. Цей процес, на жаль, триває досить довго, система складна. І наші фахівці з ізраїльськими зіштовхнулися з тим, що вони вперше мають поєднати дві системи, які раніше ніколи не поєднувалися, – систему радарів аналогових і електронних – в одну. У нас застосовуються й одні, і другі. Як правило, західні країни не використовують уже аналогові давно. Тобто на це знадобилося більше часу. Нагадаю, що ми про цю систему просили ще до війни. Заступник міністра оборони Ганна Маляр була напередодні війни, у січні минулого року, і ми, власне, говорили про цю систему. Ізраїльтяни тоді насправді до цього питання не дуже схвально поставилися, але з початком війни вони розпочали процес. І він, на жаль, затримався, закінчилися кошти. Нам прийшлося шукати ще й додаткові кошти у партнерів, щоб цю програму запустити. Але це софт, який представники КМДА, я думаю, разом із військовими і ДСНС зможуть в останній тиждень вересня у Києві вже почати випробовувати. У подальшому, я думаю, усі великі міста і містечка зможуть користуватися цією системою. Вона може бути повністю імплікована на території України і бути дуже корисною. Це те, про що ми можемо говорити у відкритому режимі. І ще у відкритому режимі ми можемо говорити про те, що ізраїльська сторона надала усі необхідні ліцензії. І я думаю, що ми також знайдемо можливість, щоб отримати ізраїльські засоби розмінування. Це те, про що ми говорили ще під час візиту міністра закордонних справ Елі Коена до Києва. І нарешті цього тижня я отримав підтвердження, що все готово, і залишаються технічні деталі, щоб найближчим часом отримати ізраїльські засоби розмінування. Це роботи, які нам полегшать життя. Ви знаєте, що фахівців у нас достатньо. У нас проблема в тому, що, на жаль, величезні території заміновані, і їх прийдеться розміновувати досить довго.
– Я хочу ще повернутися до зустрічі президента і прем’єр-міністра. Скільки тривала зустріч?
– Приблизно 40 хвилин. Вона тривала у режимі спочатку двох делегацій. Ізраїльська делегація була вдвічі більша від української. Пожартували, що в України немає на сьогоднішній день фінансових можливостей везти до Нью-Йорка таку велику делегацію. На що ізраїльська сторона сказала: "У нас було величезне бажання вас побачити". У подальшому була ще зустріч тет-а-тет між президентом і прем'єр-міністром. І в цей час глава Офісу Андрій Єрмак спілкувався з головою ізраїльського Радбезу. Міністр закордонних справ Кулеба Дмитро спілкувався, відповідно, із Роном Дермером, міністром стратегічного розвитку Ізраїлю. Я отримав фідбек уже глибокої ночі, що зустріч закінчилася, усі задоволені. Я думаю, що змогли обговорити ті питання, які не вдавалося обговорити у телефонному режимі.
– Із приводу "задоволені". Скажіть, будь ласка, що має після цієї зустрічі відбуватися у наших двосторонніх відносинах, щоб ви сказали, що ця зустріч була успішною і важливою?
– Я змушений працювати досить активно і з медіа, і створювати інформаційні приводи постійно, висловлювати незадоволення щодо позиції ізраїльського уряду по відношенню до співпраці з Російською Федерацією, недотримання режиму санкцій та інших проблем, які існують у наших відносинах. Мені часто кажуть: "Можливо, ти всього не знаєш. Ти лише посол. Можливо, там, на землі, усе відбувається набагато краще". Минулого року мені розповідали: "Ти просто не знав, а до Умані привозили два "Залізні куполи" під час святкування Рош га-Шана". Я кажу: "Я дійсно лише посол, я не хочу навіть усього знати. Але я хочу, щоб і міністр оборони, і президент були задоволені нашою співпрацею". І коли я зустрічаюся з міністром оборони і він мені розповідає зі здивуванням, що хотілося б мати більш проактивну позицію ізраїльської сторони, чи президент, який висловлює здивування тим, що наш рівень військово-технічної співпраці на дуже низькому, неприйнятному рівні, – мені достатньо цих індикаторів. Ми маємо почути від військових, що "ми задоволені". Крапка. Це, у принципі, стандартна позиція кожного українського посла у ситуації широкомасштабного вторгнення Росії в Україну. І, безумовно, ми сьогодні будемо висловлювати своє занепокоєння і протест відносно подальших кроків гуманітарної співпраці Ізраїлю з Російською Федерацією…
Інформація про можливе припинення безвізу між Україною та Ізраїлем уже неактуальна
– Можна зараз сказати, що саме ми хотіли б отримувати від Ізраїлю?
– Ізраїльтяни не дуже люблять, коли ми ці питання виносимо у публічну площину. Насправді вони точно знають, що нам від них потрібно. І неодноразово це питання обговорювалося на рівні уряду. Я маю розділити дві речі чітко. Ізраїльська громадськість ставиться до нас чудово. Посольство робило свої екзитполи. У нас спонсори знайшлися, щоб просліджувати громадську думку. Більше ніж 85% ізраїльтян підтримують Україну в цій війні.
– Це важливо.
– І ми вдячні ізраїльським волонтерам, яких дуже багато, які з перших днів війни тягнуть усе, що завгодно, в Україну, щоб допомогти. Ми на прямому зв’язку з мерами великих і невеликих міст. Допомога надходить і від волонтерів, і від громадських організацій, від компаній. Я не задоволений діями ізраїльського уряду. І цього не приховую, і говорю про це відкрито. Оскільки є речі, у яких ізраїльський уряд, умовно, сидить на паркані і розповідає, як вони нас підтримують у війні, але фактичними діями доводять зворотне. Що не може не викликати нашого незадоволення. Безумовно, ми в цьому питанні чітко координуємося з посольством США і європейськими колегами. Але ми на Близькому Сході. Це не Європа. Це інший менталітет, і на це треба зважати. Просто закликати до гуманізму і солідарності не варто. Варто шукати спільні інтереси чи загрози. Оце скоріше приводить нас до тісної співпраці. Адже одне з питань, які вчора обговорювалися між президентом і прем’єр-міністром, – це питання співпраці проти загрози Ірану. Оскільки це наш спільний ворог, якого ми відчуваємо кожного дня прильотами Shahed... Я хотів вам показати: я привіз із Києва отакий гарний "шахідик", уламки. І такі самі уламки я передав прем’єр-міністру в якості подарунка. І сказав: якщо не будемо співпрацювати, то прилетить і до вас. Тому це є предметом наших спільних консультацій і те, що нас об’єднує. Варто говорити про ті речі, які нас об’єднують чи які дають можливість побачити інтерес у питаннях безпеки, оборони, чи у будь-яких галузях. Тому що заклики до солідарності погано працюють на Близькому Сході.
– Я так розумію, перед зустріччю президента і прем’єр-міністра стався конфуз з ізраїльського боку: вони на зустріч хотіли взяти карту світу, але виявилося, що та карта зроблена ще у 1960 роках і на тій карті України немає – є СРСР. Що ви про це знаєте?
– Я, на жаль, не знаю про це нічого. Але у креативності місцевому уряду відмовити не можна. Думаю, це був якийсь натяк чи жарт. Але ж нагадую, що величезна російськомовна громада з початку війни з "русской улицы" перетворилася на українську. І це стосується і вихідців з України, і вихідців з інших колишніх радянських республік. Але більшість із них виїжджали, із Росії у тому числі, шукаючи демократії і тікаючи від тоталітаризму. Тому, власне, і підтримка так званої російської вулиці досить відчутна. Ми будемо проводити захід із протидії російській пропаганді. Але, з іншого боку, посольство досить часто пікетують проросійськи налаштовані особи. І якщо це одиночні пікети, їм не треба отримувати дозвіл поліції. За часів широкомасштабної агресії три чи чотири великі відносно пікети було: до 30 осіб із російськими прапорами, із закликами "Українські фашисти, геть з Ізраїлю!" Щось подібне. Але на річницю великого вторгнення ми на одній із центральних площ біля мерії проводили зібрання без попереднього оголошення. Ми зібрали 8 тис. чоловік приблизно. У цей час росіяни отримали дозвіл на проведення альтернативного мітингу в Яфо. І там зібралося до 100 чоловік. Це приблизно відповідає підтримці, яку має Росія.
– Пане Євгене, я бачила ваше інтерв’ю декілька днів тому. Ви сказали, що Кабінет Міністрів України зараз розглядає питання про призупинення безвізу з Ізраїлем. Днями буде це вирішуватися. Скажіть, чи будемо ми призупиняти?
– Ця інформація дещо неактуальна. Оскільки після цього відбулися і двосторонні консультації по лінії міністерства внутрішніх справ, і телефонна розмова прем’єр-міністра Ізраїлю із президентом Зеленським. Завдяки цій інформаційній кампанії, завдяки певним загрозам, пов’язаним із недопуском релігійних до святкування в Умані, ізраїльська сторона суттєво полегшила прибуття українських громадян в Ізраїль. Якщо місяць тому в кожного громадянина, який приїжджав в Ізраїль, відбирали паспорт, і він чекав у черзі 5–10 годин, потім проходив співбесіду, і приблизно 10% громадян розвертали і депортували, то зараз ситуація змінилася. Зараз фактично кожна людина може в’їхати без проблем. І відсоток депортацій суттєво зменшився. Це стосується у першу чергу осіб, які, умовно, не доводять, що вони прибули як туристи, і тих, що раніше порушували міграційне законодавство. Власне кажучи, із цього приводу ми використали наближення паломництва і підняли це питання досить гостро. Але не виключено, що це питання знову буде піднято, оскільки нам відомо, що вони зараз полегшили процедуру, а через місяць-два знову можуть повернутися до більш жорсткої процедури. Тому ми ініціювали консультації на рівні МЗС, МВС і прикордонників. Наприкінці жовтня ми такі консультації, думаю, у Єрусалимі проведемо, щоб закріпити процедуру і щоб вона була надалі ліберальною.
– Тобто наразі питання про призупинення безвізу з Ізраїлем не стоїть?
– Не стоїть. Ми проведемо консультації і, сподіваюся, підпишемо якийсь протокол, який нам дозволить чітко регламентувати процедуру. На сьогоднішній день фактично кожна людина, яка з так званих країн ризику до Ізраїлю прибуває, зупиняється, із нею проводиться співбесіда і відповідні дії, на мій погляд, не зовсім законні. І коли мені розповідають, що це стосується не тільки громадян України, а й усіх колишніх радянських республік, я кажу: "Я ж посол України. Мене не цікавлять інші республіки. Нехай ними займаються інші посли. Мене цікавлять наші громадяни, які змушені спати на підлозі в аеропорту "Бен-Гуріон", і потім їх депортують як негідників, які порушили закон". Як правило, це жінки з дітьми чи літні люди. Хто ще їздить зараз? Тому я думаю, що нам удасться у цивілізований спосіб це питання вирішити і закріпити таким чином, щоб до нього не повертатися кожного Рош га-Шана чи на Пейсах, коли знову потягнуться хасиди до Умані, а зробити це на постійній основі.
– Як живеться українцям, які, рятуючись від війни, поїхали в Ізраїль? Чи допомагає держава Ізраїль українцям?
– Живеться непросто. Ми радимо усім громадянам, які збираються їхати до Ізраїлю, подивитися на сайт посольства, почитати частину, яка стосується консульських питань, порядку в’їзду, і потім приймати рішення, чи варто їхати. Тому що Ізраїль – одна з найдорожчих країн світу. Тель-Авів уже третій рік підряд визнаний найдорожчим містом світу. Він дорожчий від Нью-Йорка чи Токіо, умовно. По-друге, ніякого статусу сталого громадяни України, приїхавши сюди, не отримують. За місцевим законодавством, щоб отримати статус біженця, вони мають приїхати до Ізраїлю із країни, із якої вони шукають прихисток. А оскільки в нас авіаційних рейсів з Ізраїлем зараз немає, вони їдуть через треті країни. І, відповідно, закон таким чином громадян України не стосується. Але що нам удалося досягти, так це те, що наші громадяни через 90 днів отримують право на роботу, не в усіх галузях, а тільки у секторі сервісу. Це готельний бізнес, ресторанний, умовно, догляд за літніми людьми тощо. Це дає можливість людям утримувати себе самим. Є центри допомоги біженцям і урядові, і приватні, які ми підтримуємо за рахунок спонсорських засобів. Власне кажучи, це все. Життя непросте, дороге, клімат важкий, літо ще не закінчилося. І, на відміну від київської температури, тут удень +37 °C, а вночі також +30 °C чи +32 °C.
Міністр закордонних справ Ізраїлю Елі Коен приїжджає до Бучі, Бородянки і розповідає: "Ой, які жахи... Стихійне лихо". Він ні разу не згадав Російської Федерації під час пресконференції у Києві! Безумовно, такий підхід мене не влаштовує
– І також буває, що літає в небі щось…
– І також літає. Тому така собі історія. І мені достеменно відомо, що минулого року із 75 тис. громадян України, які заїхали до Ізраїлю, залишилося всього 14 тис. Люди приїхали, подивилися... Хтось до родичів, хтось до друзів, хтось, хто поїхав, отримавши право на отримання ізраїльського громадянства... Навіть цим громадянам допомога від уряду досить невелика. І вони, зіштовхнувшись із цією проблемою, отримавши ізраїльські паспорти, розвернулися і поїхали до Європи, де вони отримали прихисток постійний, де вони отримали житло від уряду, право на роботу без обмежень тощо. Є певні проблеми, але ці проблеми не пов’язані з дискримінацією України. Це проблеми місцевого законодавства й особливості, скажімо так, місцевих по відношенню до власних навіть громадян. Це не стосується громадян України. Мені відомі люди, які приїхали, отримали ізраїльські паспорти, побули три місяці – повернулися до Європи.
– Пане Євгене, на вашу думку, у чому головна проблема? Ізраїль боїться Росії?
– Якщо зовсім спростити, то так. Під час президентства Барака Обами росіян запустили до Сирії. І там знаходиться великий російський контингент. Він дещо зменшився після початку широкомасштабного вторгнення, тому що багато військ було передислоковано на українські кордони чи в Україну, але ж там залишаються й авіація, і ПВО, які дошкуляють Ізраїлю. Ізраїль мусить бомбити постійно іранські бази у Сирії і координувати свої зусилля з росіянами вони змушені. Решта аргументів, які ми чуємо, не витримують жодної критики. Тому що багато різних аргументів, інколи дивовижних… Прем’єр-міністр Нетаньяху заявив, що вони не можуть передати нам зброю, тому що вона може опинитися в іранських руках.
– Було таке.
– Це не витримує жодної критики. Якщо ми говоримо про засоби ППО, то ці засоби знаходяться глибоко в тилу, і вони ніяк не попадуть у руки росіян. Умовно, захистити Львів чи Чернівці, історично єврейське місто, чи ту саму Умань – насправді це те, що, ми сподівалися, можемо досягти. Ми, може, й досягнемо, і колись дізнаємося про це від наших військових.
– Ще один скандал: посольство Ізраїлю в Росії проводить у РФ дні кіно. Тобто веде активне культурне життя у державі-агресорі…
– На жаль, якщо говорити про співпрацю з Російською Федерацією, то рівень залишається досить високим. Я, здається, казав, що товарообіг із Російською Федерацією минулого року в Ізраїлю виріс, а не впав. Минулого тижня стало відомо про підписання угоди про співпрацю в галузі кіно. Нам пояснили це як прикру помилку, а вчора стало відомо, що почався кінофестиваль… Тобто зрозуміло, що це намірені кроки. Bussines as usual. На мій погляд, це глибока помилка ізраїльського уряду. Тому що, знову-таки, проти цього протестує ізраїльська громадськість. Усі бачать, що відбувається в Україні. Усі бачать жахи Бучі, Бородянки, зґвалтування, убивства й усе інше. Як зараз можна із країною-агресором, яка поводить себе фашистськими методами, співпрацювати у культурній галузі, я не знаю. Ми не сильно критикували ізраїльську сторону, наприклад, за те, що продовжуються прямі авіарейси до Москви. Вони пояснюють, що їм треба евакуйовувати у першу чергу ізраїльських громадян. Добре, будемо вважати, що це гуманітарне питання. Але питання культури, питання політичних консультацій, які проводилися цього року й у Єрусалимі, і в Москві, – це не витримує жодної критики. Серед іншого нам стало відомо, що підписана угода щодо передачі майна у позасудовому порядку, мирова угода, за якою Російська Федерація судилася багато років. Це стосується колишнього майна Радянського Союзу на території Єрусалима, на яке мала право у тому числі й Україна. Але теперішній ізраїльський уряд вирішив підписати мирову угоду за умови, що Російська Федерація на цій земельній ділянці побудує консульський заклад. Звичайно, ми виступили із протестом. Це абсолютно неприпустимий крок, на мій погляд. Вони, уряд Ізраїлю з одного боку розповідає, як вони нам співчувають, допомагають, а з іншого боку йде повноцінна співпраця з Російською Федерацією. Це не припинялося ні на день.
– Пане Євгене, про яку вартість майна йде мова?
– Там мова йде про земельну ділянку, не про майно. Земельна ділянка, яка належала Російській православній церкві, і це у рамках судового позову розглядалося останні 20 років.
– Я зрозуміла. Російські пропагандистські телеканали, Соловйов, Скабєєва й уся інша шваль працюють в Ізраїлі?
– На жаль, працюють. І майже без обмежень. Ми зверталися офіційно до міністерства зв’язку. Я зустрічався з міністром. Вони провели моніторинг і сказали, що не знайшли жодної пропаганди. У мене є офіційна відповідь ізраїльської сторони. Ми це питання піднімали неодноразово. Якщо міністр закордонних справ Елі Коен приїжджає до Бучі, Бородянки і розповідає: "Ой, які жахи... Стихійне лихо". Він ні разу не згадав Російську Федерацію під час пресконференції у Києві. Розумієте? Про що ми можемо говорити? Тому, безумовно, такий підхід мене не влаштовує. І ми про це говоримо відкрито, постійно. На жаль, іще раз скажу, досить часто нас підтримують громадяни, але уряд робить вигляд, що нічого не відбувається.
– Ви, окрім того, що дипломат із величезним досвідом – ви працювали у консульстві у Нью-Йорку, ви ще й фаховий юрист. Це доводить той факт, що у 2018 році ви виграли у Європейському суді із прав людини. Я ще згадаю наш досвід, бо Дмитро Гордон зараз також подав позов проти держави Росія, бо на нього завели три кримінальні справи у Росії і внесли до списку "терористів-екстремістів". У принципі, зараз таких справ у Європейському суді проти Росії щодо багатьох українських епізодів дуже багато. Але поки що вироків ми ще не бачимо жодного. Що має статися, щоб ці вироки були справедливі, на нашу користь?
– Саме тому, що я фаховий юрист, я хочу сказати, що це дуже складне питання. Мій позов проти уряду Януковича зайняв шість років. Я у 2016 році отримав рішення на мою користь. Але, розумієте, стосовно Російської Федерації треба мати правильну юрисдикцію. Я не здивуюся, якщо вони просто не будуть виконувати рішення Європейського суду, якщо навіть воно буде винесено на їхню користь. Як вони це із Кримінальним судом зробили. Я знаю, що фахова команда юристів працює у цьому напрямі разом із Міністерством юстиції. Створена окрема група з моїх колишніх колег-адвокатів, які працюють над правильною юрисдикцією. Тому паралельно йде робота і відносно юрисдикції Міжнародного Суду ООН, і Європейського суду з прав людини, і Гаазького трибуналу. Розглядається ідея створення ad hoc трибуналу на кшталт Нюрнберзького процесу. Але в усіх цих випадках Росія має погодитися на юрисдикцію. Примусово виконати рішення проти неї буде досить складно. Хіба що проти майна Російської Федерації, якщо рішення буде прийнято незалежним судом – чи великим міжнародним, про які я згадував, чи ad hoc. У тому числі й дипломатичного майна РФ. Такі прецеденти були, це можливо. Але це досить довгий шлях. Ви згадували мій досвід. У мене це шість років. Я знаю, що цей термін збільшується для громадян, які подавали позови у Європейському суді через величезне навантаження. Україна завжди була на перших місцях по кількості позовів громадян до цього суду. Ми чи були чемпіонами, чи поступалися Румунії чи якісь іншій європейській державі. Навантаження величезне і терміни такі, що багато жертв можуть просто не дочекатися отримання сатисфакції. Тому треба бути дуже уважним і обережним. І я б радив узяти коментар в Ірини Мудрої, першої заступниці міністра юстиції, чи в когось із наших колег, які цим питанням фахово займаються.
– А коли ми побачимо Путіна і його – як це правильно сказати? – "подельников" на лаві підсудних?
– Я разом із вами можу про це мріяти і робити все можливе на своїй скромній посаді… Але кожен робить свою справу. Ви як журналіст робите чудову справу, я намагаюся максимально ефективно працювати як посол. Власне кажучи, наші військові зроблять усе можливе, щоб це відбулося якомога швидше. Якщо ви запитаєте мою думку – я не вірю ні в які домовленості з Російською Федерацією. Я розумію, що ми мусимо шукати в першу чергу гарантій безпеки на кшталт тих, які отримували країни, які стали членами НАТО, як Фінляндія чи Швеція, хоча б на тій території, яку Україна контролює на сьогоднішній день. Інакше закінчення не буде, і мирного життя не буде, й інвестицій не буде. А без інвестицій... Країну треба піднімати і відбудовувати заново фактично.
– У цьому контексті хочу поставити останнє запитання – про війну в довгу. Бо ми ж не знаємо, скільки вона ще буде тривати. Ми не знаємо, на жаль, коли наша перемога. А тому вчимося жити так, ніби ця війна в довгу. Чого нам варто повчитися у цьому контексті в держави Ізраїль?
– Ізраїль довше двох тижнів ніколи не воював насправді. І ті ракети, якими обстрілюють Ізраїль із палестинської території, – це не та загроза навіть і близько по відношенню до ракет, якими обстрілює нас Російська Федерація. Тому порівнювати фактично неможливо ці дві ситуації. Говорити про те, як Ізраїль вибудовує свою безпекову систему, як працює військовий кабінет Ізраїлю, як працює незалежна судова система Ізраїлю... Є чому повчитися. Як працює страхова медицина Ізраїлю... Багато напрямів, на які я б звертав першочергову увагу, саме виходячи з досвіду цієї країни і беручи найкраще, щоб втілювати в життя в Україні.
– Я вам дякую за цю розмову. І сподіваюся, що ми ще будемо її повторювати за актуальними подіями.
– Спасибі вам. Гарного дня.
– Дякую.
– На все добре.
– Слава Україні.
– Слава Україні.
