Президент клініки "Борис" Радуцький: Церква нас із Кличком офіційно піддала анафемі за звільненого головного лікаря. Ну мені простіше, я в синагозі домовився G

– Михайле, добрий вечір!

– Добрий вечір!

– Ви одним із перших в Україні відкрили приватну клініку, на початку "лихих" 90-х...

– Ага. У 93-му.

– Вам не страшно було робити це в той час?

– Тоді ми були молоді. Не було повного усвідомлення того, що робили. Але хотілося змін. Страшно не було. Страшно стало потім, коли зробили.

– Але тоді рекет був скрізь, де можна було щось узяти, чимось поживитися. Приходили, пропонували, погрожували. До вас приходили?

– Я вам більше скажу. Першим клієнтом, першим пацієнтом клініки "Борис" був дуже відомий у той час рекетир. Він контролював, якщо ви пам'ятаєте... Ну, ви молода, не пам'ятаєте. Була на Хрещатику так звана труба, перехід на Майдані Незалежності...

– Так-так.

– І був такий Боря Помідор. Він був першим пацієнтом клініки "Борис", який прийшов до нас на Дегтярівську. Як зараз пам'ятаю перелякану медсестру. Я не знав, хто такий Боря Помідор. Ми були в офісі, прибігає медсестра перелякана: "Усе, нам кінець! До нас уже прийшли! Ми навіть жодного дня не пропрацювали". Я питаю: "Що трапилося?" – "Прийшов Боря Помідор!" Можу сказати одне: він до сьогодні наш клієнт і приятель. Тоді він поводився суперетично. Не всі... (підшукує слово) правоохоронці поводяться так етично, як поводився тоді Борис. Він і сьогодні живий-здоровий, якщо виникає якась проблема – приходить до нас...

– Звичайно, живий-здоровий, раз у вашій клініці лікується!

(Усміхаються).

– А інші, серйозніші люди не приходили?

– Ні. Я думаю, усе-таки в медицині слово "рекет" та інше модне слово "наїзд" не повинні існувати. Знаєте, не можна до лікаря ставитися погано, потім до нього все одно звернешся. Сталося в нас багато випадків у житті, коли було доведено, що лікарів чіпати не можна. Їх не можна втягувати в політику або розбірки. Лікар має завжди бути посередині.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Дмитро Гордон був одним із засновників вашої клініки...

– Так.

– ...але буквально відразу ж відмовився, пішов, сказавши, що у приватну медицину в цій країні він не вірить. Чому ви повірили? Звідки ви знали, що у вас вийде?

– Вийде чи ні – ми знали саме стільки ж, скільки і Діма. До того ж скажу: у тому, що ми відкрилися в 1993 році, а не у 1992-му, винен інший дуже відомий журналіст, наш хороший друг, людина, яку я безмежно поважаю, – Олександр Швець. Тоді, по-моєму, він був редактором "Киевских ведомостей". Ми прийшли з Дімою, Володею Николиним і хтось був іще з нами четвертий до Швеця і сказали: "Ось, ми вирішили відкривати приватну швидку допомогу. Олександре Юхимовичу, допоможете рекламою?" Він каже: "Не здумайте! До мене приходив "Медіком", вони відкривають. Куди ще, якщо ви відкриєтеся?" Послухавши Олександра Юхимовича, ми просто втратили рік, "Медіком" на рік раніше від нас відкрили. Коли відкривали, з усіх нас якийсь стосунок до медицини мав тільки я. Ні Діма, ні Володя не мали. Я бачив, як працює міська "швидка". Мені здавалося, що якщо все це змінити, то воно приноситиме якийсь прибуток. До того ж потім так вийшло, що дружині викликали "Медіком". І коли за виклик заплатили $100, ми зрозуміли: ні, треба відкривати.

– Дорого?

– Ну-у, гарні гроші – $100 у 1992 році! Це сьогодні $100 тис., я думаю.

– Скажіть чесно, ви частку Дмитру Гордону повернули?

– А можна висловлюватися у вас на передачі?

– Та будь ласка, що вже там...

– Офіційно заявляю: я кинув Дмитра Гордона. Я така, напевно, єдина людина в цій країні. Я принципово не повертаю йому його тисячу доларів, яку він вклав у "Борис". Причому він із цим, по-моєму, уже погодився. Не знаю, чи ви згодні, але він згоден.

– Не знаю, як ви зі студії будете виходити, чесно, після такого зізнання!

(Сміються).

– Він сказав, що це наука. Правда, коли він забуває – немолода людина вже, іноді не пам'ятає, що говорив...

– Ви ж приблизно одного віку.

– Ні, він старший практично на рік. Так-от, він каже: "Хотів би отримати своє". Я відповідаю: "Вибачте, інфляція. Не можна".

– В інтернеті пишуть, що клініку "Борис" ви з Дімою назвали на честь Бориса Савлохова (український тренер із вільної боротьби. – "ГОРДОН"). Це правда?

– Це неправда взагалі. На жаль, клініку "Борис" відкривали в день, коли помер мій батько. Його звали Борисом. Тоді і Діма, і Володя сказали – і я їм дуже вдячний – однозначно, ми згодні, щоб вона називалася "Борис".

– У вас у клініці лікуються і політики, і олігархи, і бандити, як ви самі сказали...

– У нас лікуються люди. Вони політики, олігархи та бандити за межами клініки. У клініці це пацієнти зі своєю проблемою, зі своїм болем. Не дай боже нашій країні або будь-якій іншій опинитися в ситуації, коли лікарі почнуть займатися політикою й оцінювати: це – олігарх, це – бандит, це – хороша людина, це – погана.

– Це зрозуміло. Але раптом якась осічка, щось піде не так...

– (Киває). Страшно буває.

– Бувають випадки, що ті, про кого я сказала, погрожують лікарям, вам?

– Бувають.

– Розкажіть.

– Бувають випадки, на емоціях. Найдивовижніше, що погрожують саме не бандити, не олігархи і не політики. А ось мажори – вони, так, намагаються лікарям розповісти: "Та ми вас тут усіх! Швиденько все кидайте, рятуйте тільки мого, відрядіть усіх, нас не цікавить, що тут ще є люди, які вмирають. Усі сюди!" Особливо якщо це пов'язано з вогнестрілами або ДТП. Але якось за 25 років практично звикли до цього. Не випадково ж медична емблема – це чаша зі змією. Медицина – це отрута: може вбити, а може врятувати.

– У малих дозах...

– Так, у малих дозах вона рятує.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Який найстрашніший випадок ви пам'ятаєте у практиці клініки "Борис"?

– Найстрашніший випадок усе-таки не медичний був. Це був приїзд президента Сполучених Штатів до України. Офіцер зв'язку Білого дому перебував просто у клініці "Борис". У нас був зарезервований цілий поверх на випадок, якщо не дай боже щось станеться із президентом США. Звичайно, ми були оточені і службовцями Білого дому, і Службою безпеки України, службою держохорони. Уранці по всіх каналах передали: по шляху проходження президента стоятимуть снайпери, будь ласка, не виїжджайте, не виходьте тощо. І тут відбувається ситуація. На мою особисту машину видали пропуск, я міг проїжджати тими самими вулицями, де їхав президент, це (Білл) Клінтон був. Я виїжджаю. Не пам'ятаю, у якому готелі тоді Клінтон зупинявся, здається, у "Хаятті", якщо він тоді вже був. Зателефонували, сказали, що терміново треба лікарів. На швидку допомогу у нас не було пропуску, тому я посадив лікаря і фельдшера з медикаментами до себе в Mercedes, і ми, отже, їдемо проспектом Бажана в бік "Хаятта". Усе було б непогано, але коли ми в'їхали на Південний міст, я зрозумів, що ми на цьому мосту одні. Узагалі нікого поруч. Я згадую передачі мас-медіа, що скрізь стоять снайпери, і розумію, що пропуску на моїй машині їм точно не видно.

– (Усміхаючись). Добре, що ліки були в машині.

– Я вперше і, дай боже, востаннє в житті їхав по Південному мосту зі швидкістю 240. Машина гула, ревла. Найстрашнішим було все-таки ось це.

– Ви зберігаєте безліч таємниць сильних світу цього. У вас голова від них не розпухає?

– Розпухає, але, з іншого боку, це дуже дисциплінує. Не дай боже я, або наші лікарі, або лікарі будь-якої іншої лікарні припинять себе контролювати і щось почнуть озвучувати. Ось це буде страшніше, ніж Південний міст.

– Тобто мемуарів не напишете?

– Не маю права. Це – до Діми, нехай він пише мемуари, я не буду. (Усміхається).

– У клініці "Борис" часто переховувалися від судового переслідування, від розбірок, від спецслужб відомі люди, зокрема політики. Чи тиснули на вас якось?

– (Робить здивоване обличчя). По-перше, хочу офіційно заявити: у клініці "Борис" ніхто не переховувався. Медійно – підігрівали. Не буду зараз перераховувати прізвищ. При кожній новій владі є певна кількість тих, хто в опозиції. Я зараз не оцінюю, хто хороший із цих людей, хто поганий. Можу сказати одне: жодна людина, яка перебувала у нас, у зв'язку з чим на нас тиснули, у нас не переховувалася. Вона могла бути сильніше хворою або слабкіше, але ніколи в житті ми не брали людини, тільки щоб її сховати. Не можемо ми собі цього дозволити, тому що влада змінюється дуже часто, а "Борису" вже 25 років. Не можна цього робити.

– Але були випадки?

– Один випадок був дуже цікавий і повчальний. 2013 рік, Майдан. Ви пам'ятаєте, "Борис" тоді відкрив перший польовий госпіталь.

– Ви тоді сказали, що всіх можна безкоштовно везти "швидкими" до "Бориса" з Майдану...

– Так. Розповідаю вам ситуацію. У нас у реанімації на шостому поверсі перебував один із учасників Майдану, потерпілий. Людина дуже public на сьогодні. Зараз уже тихіше, а тоді він був у всіх на язику. У його палаті особисто перебував консул Сполучених Штатів Америки як гарантія того, що туди не зайдуть і його не схоплять. У мене в кабінеті були люди, я всіх не пам'ятаю, але точно був пан (Ян) Томбінський, тоді він був послом Євросоюзу, посол Німеччини, посол Франції, мій близький друг, посол Литви. І, по-моєму, із посольства Швеції. І саме в цей час приїжджає заступник генерального прокурора (Віктора) Пшонки, не пам'ятаю прізвища цієї жінки. Вона говорить: "У мене ордер, віддайте цю людину. Ми його зараз забираємо, інакше будемо брати штурмом". Я якось так посміхнувся, хоча розумів, що, на відміну від будь-якої державної лікарні, грошей на відновлення того, що зруйнують під час штурму, у нас точно немає. І тут забігає чи то Олег Тягнибок (лідер партії "Свобода". – "ГОРДОН"), чи Віталій Кличко (під час Майдану – лідер партії УДАР. – "ГОРДОН"). Усі вони були тоді в "Борисі" – і Петро Олексійович, і Віталій Володимирович, і Олег. Яценюка (Арсеній Яценюк, під час Майдану – глава політради партії "Батьківщина". – "ГОРДОН") от не було. Хтось із них заходить і каже: "Щось відбувається. Навколо стоїть шість автобусів із "Беркутом".

– Ось як!

– Чесно, я думав, торкнеться всіх, але не "Бориса". Усі події відбувалися на тому березі. А тут – шість автобусів "Беркуту". Тоді я зрозумів серйозність слів заступника генерального прокурора.

– Ви їй повірили...

– Повірив їй, так, і тій людині, яка зайшла. Начебто це Тягнибок був. Тут уже треба було йти ва-банк. Я намагався додзвонитися Клюєвим, які, я знав, курували всіх силовиків на той момент. Чомусь зв'язку не було. Так сталося. Не тому, що вони не хотіли брати слухавку, я думаю. Підійшов до жінки із ГПУ, кажу: "Ну дивіться, у принципі, ми з вами воювати не будемо, у нас немає сил. Барикади теж не дамо тут установлювати". Хоча нам, по-моєму, восьма сотня Майдану пропонувала встановити барикади навколо "Бориса", ми принципово відмовилися, попросили їх цього не робити. Тоді, до речі, щодо цього допомогли Петро Олексійович і Віталій Володимирович, вийшли до людей і вмовили їх не встановлювати барикад, оскільки це все-таки лікарня. "Ось, – кажу, – у мене на шостому поверсі перебуває консул США, у моєму кабінеті чотири посли плюс посол Євросоюзу. Ви зайдіть, попийте з ними каву..."

– "...і забирайте пакетом, усіх..."

– Ні, я кажу, ви їм скажіть те саме. А в мене охорони немає, щоб чинити опір силовикам. Вона не повірила. Відкриває двері. Коли вона побачила цих людей у мене в кабінеті, вона тут же набрала, як я розумію, хоча я не чув, до кого вона звернулася...

– Пшонку?

– Так, тодішнього генерального прокурора. І рівно за три хвилини "Беркут" поїхав. Це я почув від Віталія Володимировича, він сказав: "Автобуси поїхали". Це була друга страшна історія.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Хворим, про якого ви говорили, був Дмитро Булатов?

– (Завагався). Це була одна із відомих осіб Майдану. Є лікарська таємниця.

– Але я запитаю у вас про Булатова. Під час Революції гідності його привезли в "Борис" із відрізаним вухом.

– Було.

– Сергій Поярков, його соратник по Автомайдану, в інтерв'ю Дмитру Гордону сказав: "Хлопці, навіщо було Булатова, у якого легесенька подряпина на щоці і відрізаний шматочок вуха, вивозити із країни, а про те, що Чорновіл побили до напівсмерті, ніхто навіть не заїкнувся?! Тому що Булатова треба було прибрати, щоб не наговорив зайвого. Я вважаю, що це було інсценування". То інсценування чи ні?

– Запитання до Пояркова і до того, кому він опонував. Не до Діми, звичайно. А щодо Тетяни... Вона теж була в нас. Чому Литва вирішила забрати Булатова – запитання до Литви. До речі, була ще одна унікальна історія, як ми планували вивезти Булатова з лікарні, щоб силовики, які там постійно чергували, цього не бачили.

– Як?

– Одна із пропозицій Віталія Володимировича була. Він каже: "Давайте я ляжу на каталку, ви мене укриєте простирадлом. Вони подумають, що це Булатов".

– Та годі!

– Присягаюся, це було і це правда!

– (Усміхаючись). Вам довшу каталку треба було шукати.

– Це була єдина причина, чому ми так не зробили. У Віталіка дуже довгі ноги. Він ніяк не схожий на Булатова. Така історія була, так. Багато ідей, як це зробити тихо, одна з них – Віталія Володимировича сховати під простирадлом під виглядом Булатова.

– Чи правда, що був курйозний випадок з Ігорем Коломойським, який прийшов до вас і сказав, що у нього апендицит? А після того, як ви йому озвучили розцінки "Бориса", сказав: ні, краще піду в державну лікарню, там мені все за три копійки зроблять.

– Це було, але не з Ігорем Валерійовичем. Я не дуже хочу брати участь у курйозних випадках з Ігорем Валерійовичем. (Посміхається).

– Собі дорожче?

– Так, напевно. Немає в мене такого запасу грошей для курйозів із Коломойським. Але в тому випадку дійсно була дуже багата людина. Не беруся судити, багатша за Ігоря Валерійовича чи бідніша...

– Хто це був?

– Мій добрий товариш. Ми медики і не повинні називати прізвищ, вибачте. Зателефонував, каже: на роботі мене подивився лікар "швидкої", не борисівської – апендицит. "Ми їдемо до тебе". Я кажу: "Так, будь ласка". На той момент операція коштувала еквівалент $1000, здається. У цієї людини свій літак, і не один. Він, напевно,у ресторані міг би такі залишити чайові. І він мені каже: "Ти чо? Я багатий, але я ж не ідіот. Я поїду зараз у міську лікарню, дам $100 – і мені зроблять усе те саме". Ну, трошки іншими словами говорив. Я відповідаю: "Любий, якби ти мені був чужою людиною, я б тобі про щось розповідав. Але ти розумний, дорослий, багатий". Він дійсно дуже розумна, авторитетна і шанована в нас у країні людина до сьогодні. Не утікач.

– Дайте ще якісь натяки!

– Наш одноліток із Дімою. Ну, було й було. Проходить, напевно, чотири місяці. Приходить людина до мене в кабінет. Точніше, спочатку заходить його охорона та вносить ящик коньяку "Людовик XIII", де кожна пляшка коштує більше ніж €2000. Охоронця його я знаю в обличчя, ми дружимо. Я питаю: "Це що?" Він відповідає: "Зараз зайде начальник, він вам скаже". Заходить. Каже: "Це тобі". Я йому: "Ти нормальна людина? У мене не день народження, нічого". Він каже: "Це за науку". – "Ще раз?" – "За науку. Ти перший, хто показав мені, що я ідіот. Не тому, що раніше боявся, просто так вийшло". – "А що таке?" – "Пам'ятаєш апендицит? Я поїхав у міську лікарню в Києві. Дав лікарю не $100, а $200. Медсестрі дав, анестезіологу. Їжу мені чотири рази на день із ресторану привозили. Постільну білизну треба було купити. Під час виписування я дав грошей, ліки придбав". Я питаю: "І який підсумок?" Він мені: "Ти назвав менше. А в тебе ж мені могла бути і знижка". Я кажу: "Могла бути. 20%".

– Скупий платить двічі!

– Міська виявилася дорожчою на $500. І ящик коньяку.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– У вас прекрасна, дуже розумна дружина Міла. Багато хто стверджує, що успіх "Бориса" – це не ваша, а її заслуга. Це правда?

– Те, що успіх "Бориса" є заслугою Міли й усього колективу однодумців, – це правда. Я займаюся більше стратегічними речами. А щоденна рутинна робота з персоналом, із пацієнтами, вислуховування негативу і подяк – це, дійсно, Міла. Я собі не уявляю, яким би був "Борис", якби Міла в ньому не працювала.

– Ви коли-небудь свій телефон вимикаєте? Адже вам і вночі іноді телефонують...

– Зі мною люди відмовляються жити навіть за однією стінкою, не кажу вже про один номер. Ми літаємо на рибалку з друзями на Аляску, там немає п'ятизіркових готелів. Гарний добротний будинок, але всі живуть разом. Так от, люди розігрують на сірниках, хто за моєю стінкою житиме. У мене 24 години телефон не вимикається. Я вже до цього звик. І знаходжу цьому пояснення. Коли на дзвінки не відповідає людина, що займається, наприклад, будівництвом, – ну, завтра відповість. А коли я не відповів людині, котра телефонувала через проблеми зі здоров'ям, у неї чи її близьких, вона сприйме це як злочин із мого боку.

– Лікар Комаровський в інтерв'ю мені сказав, що більше ніж 50% ліків, які ми купуємо в Україні, – фальсифікат. Це так?

– 50%, 60% чи 30%, навіть 1% – це катастрофа! Мені важко сперечатися з лікарем Комаровським. Дуже багато ліків, які купують в українських аптечних мережах і є на складах, дійсно не надають належного ефекту. Хоча за своїм складом повинні. Тому ми намагаємося закуповувати тільки в перевірених дистриб'юторів. На жаль, не всі дистриб'ютори і не всі мережі, у Києві у всякому разі, мають лабораторії, які можуть перевірити ліки на справжність. У Києві я знаю тільки одну аптечну мережу, яка має таку лабораторію, це комунальна мережа "Фармація". У них іноді можуть бути трохи дорожчими якісь ліки, але це виправдано, у них не буває фальсифікату. Ці ліки не можуть коштувати дешевше за фальсифікат.

– У новинах пройшла інформація, що зараз у "Бориса" відбирають ліцензію. За що?

– Таке ось сьогоднішнє ставлення суспільства до мас-медіа, а мас-медіа – до суспільства. Якщо прочитати статтю, а не лише її заголовок, який "Українська правда" поставила, – "Чи заберуть у "Бориса" ліцензію?", зі знаком питання, тобто все зроблено етично, – то вона саме про те саме, що все неправильно відбувається у країні, якщо постають такі запитання. Узагалі, історія дуже цікава. Насправді це не відповідає дійсності. Ліцензія із 2012 року, ми щороку проходимо перевірки МОЗ і всіляких органів, зокрема Пенсійного фонду. Ніколи в житті в нас не було в цьому плані жодних порушень. Що сталося? Якщо прочитати не тільки заголовок, але і статтю, там звучить одна цікава фраза: директор компанії "Будспецжил...", там ще 28 скорочень, роблячи підряд у якійсь лікарні, поговорив із людиною, імені та прізвища якої не пам'ятає. Той йому сказав, що знає приблизно 20 компаній із підробленими ліцензіями, іде їхній перелік, зауважте, з юридичними адресами та кодами реєстрації. Унікально, так? Прізвища того, хто це повідомив, людина не знає, але чітко знає все про ці компанії. Серед компаній, які нікому не відомі, названо клініку "Борис" і нашу юридичну адресу. У нас підозра, що це якась місцева розбірка в місті Харкові. Для того, щоб вона була резонанснішою, спеціально "підшили" назву, яка викличе в читача цікавість. Але в будь-якому разі факт нашої передчасної смерті не підтвердився.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Ви пішли працювати заступником мера Києва Кличка...

– (Усміхаючись). Був серед тих чотирьох із двох, які лежали. Це про мене, зокрема, було сказано.

– ...але розчарувалися і пішли. Пролежали недовго. Чому не вийшло задумане?

– Перше – я не посадовець і не хочу ним бути. Я йшов туди не заради чиновництва, а тому, що Віталій, окрім того, що він унікальний спортсмен, унікальна людина (це моя думка, і не тому, що ми з ним дружимо), – ще й один із найуспішніших мерів України. Потрібна ціла передача, щоб розповісти, чим Кличко унікальний і що він зробив для Києва такого, чого не робив жоден мер до нього. Ми зустрілися з Віталієм, він каже: "Ти не розумієш, що в місті нам дісталося. Допоможи розгребти". Ігор Ніконов і я пішли не заради чиновництва, а заради командного духу. Ми, коли йшли, одразу сказали, що щойно все налагодиться і пройдуть, після дострокових, чергові вибори мера, ми підемо. Щойно Віталій зміцниться, створить нормальну працездатну чиновницьку команду, ми підемо. Віталій цього не запам'ятав, тому потім довго на нас дувся, коли ми пішли у грудні (до 2015 року). Але водночас ми виконали свою обіцянку. Я, коли прийшов працювати, у нас боргів міста перед компаніями – постачальниками медичного обладнання було 360 млн грн. Борги компанії "Фармація" були 128 млн грн. Ще за нормального курсу, у 2014–2015 роках. Коли ми йшли, компанія "Фармація" була із прибутком 46 млн грн. Боргів міста Києва перед постачальниками медичної продукції, зарплати не було ні копійки. Я вважаю, що ми своє завдання виконали. Чому пішов? Я йшов із певною метою, за реформами...

– Де ці реформи?

– Я не посадовець і не розумів, що на місцевому рівні реформу провести неможливо. Має бути вертикальне бажання. Знаєте, що найстрашніше? Реформи не хоче не влада. Реформи не хоче не Кличко. Реформи насамперед не хочемо ми як народ. Ми звикли, що нас усе влаштовує. У нас лікар нібито отримує 2,5 тис. грн, але ми ходимо і даємо йому постійно. (Зображує передавання купюр). Ідемо в аптеку, купуємо ліки, але віримо ось цим популістам, які постійно кричать: "Ми зробимо вам безкоштовну медицину!" Лікарі, які кричать: "За такі гроші, що нам платять, ми працювати не будемо". Але водночас я не знаю жодного лікаря в Україні, нехай у мене зараз кидають каміння, хто жив на 2,5 тис. грн. Обопільна брехня, вона і призводить до цього бардаку.

– Коли ви стали заступником мера, яка інформація вас вразила найбільше?

– Коли я дізнався, скільки "чорних грошей" отримують київські головлікарі на рік. Можу сказати одне: якби я міг у "Борисі" заробляти такі гроші, я б собі вже придбав Boeing 747 особистий.

– Про які суми йдеться?

– Можу говорити тільки про доведені суми. Можу говорити про людину, яку ми з Кличком звільняли рік і все-таки звільнили за крадіжку. Далі це все спустилося, і не Кличко з мерією в цьому винні. Було доведено 37 млн грн на рік, в одній із київських районних лікарень. Чуєте? 37 млн грн на рік! Без податків, без нічого. Зруйнована районна лікарня. А що говорити про гарні лікарні?

– Він ці гроші отримував чи збирав? Як це відбувалося?

– Сукупно. Місто закупило якісь, припустімо, запасні частини медичні. А людям це продавали. Причому в кілька разів дорожче.

– Оренда приміщень?

– Й оренда приміщень. Заробляти на такому... Я ніколи не думав, що можна нишком поставити ятку із продажу бахіл та кави і за це брати $100, не проводячи це (по бухгалтерії). Пам'ятаєте, як говорили про американців? Вони ж ідіоти, не могли додуматися, що бензин можна ослячою сечею розводити. І тут приблизно так. А знаєте, як обманювали місто? Якби апарат із бахілами стояв на підлозі, треба було б укладати з містом угоду. Вони підвішували цей апарат.

(Усміхаються).

І формально – нічого.

– Красиво! Це вам не осляча сеча.

– Це ж катастрофа! Я приїжджаю в дитячий діагностичний центр у Дарниці й бачу оголошення: "Ходити в будинку без бахіл заборонено". А бахіли дозволені тільки куплені в аптечному кіоску на такому-то поверсі, треті двері праворуч. До такого вже лохівства доходило!

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Жах!

– Був час, коли хотілося тримати за горло й душити. Але якщо ви думаєте, що люди сприймали нормально, коли ми таких керівників звільняли, то... Мені шини під кабінетом палили, коли я звільняв людину, яка вкрала 37 млн грн. Не в мене вкрав – у киян! І ці самі кияни прийшли до мене. "Самооборона Майдану" шини палила. "Це ж велика людина!" Я говорив: "Він може бути 200 разів великим лікарем, хай іде й лікує, а не краде у вас. Він не в мене крав, і я у нього не лікувався". Ой, ледь не проговорився, про кого мова! Ви знаєте, що на нас із Кличком наклали анафему?

– Хто?

– Я не розбираюся, Московський чи Київський патріархат. Нас офіційно було піддано анафемі за цю людину.

– Як ви після цього живете, я не розумію!

– Мені простіше, я в синагозі домовився. (Усміхається).

– Отже, десь три мільйони на місяць головлікар київської районної лікарні має "лівих" грошей?

– Мав. Сьогодні це вже...

– А яку частину з цих грошей він наверх надсилав? Чи це "чисті", тільки йому?

– А мені вже нецікаво! Я не думаю, що все йому залишалося. Але, повірте, мені нецікаво. Ми це почали, і сьогодні вже Поворозник Микола Юрійович (заступник голови КМДА. – "ГОРДОН")... Усе, що в місті відбувається, а ви бачите, що з "Автодором" відбувається, так?.. Сьогодні в місті зруйновано можливість робити те, що було до 2014 року. От уже немає такої можливості. Це не гарні слова, і не вважайте це агітацією за Кличка. Основна риса Віталія, яка мені імпонує, чому я з ним дружу і чому я погодився працювати під його керівництвом... Ми з ним розговорилися, і він мені сказав: "Знаєш, я не боюся збирати навколо себе сильних людей. Людина, яка боїться збирати навколо себе сильних, – слабка й у неї нічого не вийде". Даю 300% – не знаю в оточенні Віталія жодної слабкої людини. У цьому його сила, і тому у нього виходить.

– Але він – найсильніший!

– Річ же не тільки у фізичній силі. Але, якщо чесно, коли ми на нарадах бачили жовна, які ходили у нього на щоці, дуже хотілося втекти. Правда.

– Але він не...

– Мені пощастило, стосовно мене – ні.

(Сміються).

– Ірена Кільчицька, ваша попередниця на посаді заступника мера з медицини, на одному із заходів розповідала, що ви давно хотіли її підсидіти й у вас це вийшло. Це правда?

– От кого я не хотів підсидіти, це Ірену. Тому що команда, у якій працювала Ірена, була дуже цікава, своєрідна...

– Молода!

– Молода, а я старший просто і до молоді не хотів іти. Я взагалі себе ніколи не бачив посадовцем. Навіть тоді, коли працював у Кличка в адміністрації. Я йшов туди зовсім з іншою метою. Була чітка ідея. Чому я щасливий? На сьогодні нарешті Верховна Рада проголосувала закон... На жаль, трохи обрізаний, це закон, який готував ще Квіташвілі (міністр охорони здоров'я України у 2014–2016 роках Олександр Квіташвілі. – "ГОРДОН"). Кажуть, там Супрун (в.о. міністра охорони здоров'я України Уляна Супрун. – "ГОРДОН"), реформа... Насправді закони, проголосовані Верховною Радою, готував ще Квіташвілі.

– Що ви думаєте про Уляну Супрун?

– Не хочу переходити на особистості. Я думаю, що реформа потрібна, і буду всіма силами її підтримувати.

– Реформа, яку проголосували, хороша?

– Якщо її депутати не заговорять, не обрізатимуть її далі. Обрізання в синагозі – це гарна штука, обрізання реформи – дуже погана. (Усміхається).

– Ми вже зрозуміли, до синагоги у вас трепетне ставлення!

– Якщо це почне працювати, якщо не заважатимуть, якщо популісти під вибори не поховають, я вам гарантую, що до 2020 року в Україні буде досить гарна медицина.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– У нас мало часу, але багато запитань...

– Буду коротшим!

– Давайте! Вам неодноразово пропонували посаду міністра охорони здоров'я. Чому ви відмовлялися?

– Сьогодні народ – я вас маю на увазі, себе, громадян України, – усе влаштовує. Люди не хочуть змін. Іти в міністри і бути донкіхотом? Напевно, я вже багато в житті попрацював, щоб бути донкіхотом. Сьогоднішній міністр охорони здоров'я – найчастіше донкіхот.

– Не станете донкіхотом? Коли-небудь?

– Не хочу. Я вже заявив: якщо Кличко буде президентом, а Ніконов – прем'єр-міністром, я готовий бути віце-прем'єром, відповідальним за медицину.

– Ваш син Максим – відомий ресторатор. Ви йому допомагаєте?

– Фінансово. (Усміхається).

– А я думала, може, він вам?

– Я так цього хочу! Коли цей час настане, я точно піду в міністри. Тому що жити на зарплату міністра в Україні неможливо. Якщо в мене буде можливість жити за кошт сина, то я із задоволенням піду в міністри. Заступником мера я не отримав ні копійки зарплати. Я першого ж дня написав заяву, і вся моя зарплата йшла у фонд "Благомай". Буду міністром – підпишу таку саму заяву. Легше буде отримувати зарплату в сина, аніж міністерську.

– У 2004 році в Таїланді було страшне цунамі, загинула величезна кількість людей, не менше ніж 200 тисяч.

– Навіть 300 тисяч.

– Ви із дружиною Мілою тоді були там.

– У самому епіцентрі, так. На жаль.

– Що вам згадується про цей день?

– Такий день забути неможливо. Пам'ятаю кінець цього дня, коли надивився на самоскиди трупів. Це не для дотепного слова. Трупи в госпіталь звозили дійсно самоскидами. Страшне горе. Люди з відірваними ногами, страшне видовище. Наприкінці дня я побачив Мілу. Ми не бачилися з моменту початку цунамі й одне одного виявили в госпіталі абсолютно випадково. Госпіталь був у горах, дуже далеко від готелю, у якому ми жили. Ось ця мить запам'яталася.

– Коли почалося цунамі, ви в різних місцях були?

– Ні, ішли разом, але нас просто розірвало, розкидало в різні боки.

– Хвилею?

– Так, мене в один бік відкинуло, її – в інший. Я її поховав, вона – мене. І момент зустрічі запам'ятається назавжди. Я її не впізнав, вона мене теж не впізнавала. Стояли, дивилися, я не бачив її, а вона не бачила мене.

– Чому так?

– Повірити в те, що вона жива...

– Ви дивилися на свою дружину і не розуміли, що це вона?

– Так. І вона теж не розуміла.

– Такий стрес був, так?

– Так. Запитання ставив таке: "Ви моєї дружини не бачили?" Вона каже: "А ви мого чоловіка?" А потім ми включилися... Підшукую російські слова, уже українською говорити легше. Основний висновок: ми всі – такий незначний пил у цьому світі, треба жити сьогоденням, усе те, що ми вважали і вважаємо цінностями у звичайному житті, нічого не варте. Розуміючи, що може статися... Там усе тривало максимум півтори хвилини. Треба розуміти, що за півтори хвилини все може закінчитися.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Під час Майдану ви заявили: "Я ніколи не належав до радикалів. Але коли чужа кирза топче мою землю, коли я розумію, що це призведе до величезних жертв серед моїх дітей, близьких друзів, співгромадян, я свідомо стаю радикалом. Я не хочу більше бачити кров, смерть людей і муки поранених. Я ненавиджу війну, але сьогодні я готовий брати зброю і йти захищати свою країну". Нещодавно ми згадували четверту річницю Майдану. Неоголошена війна із офіційною назвою АТО, на якій щодня гинуть люди, досі триває. Сьогодні ви готові повторити ті слова? Чи ви переглянули свої погляди?

– Щодо кирзи? Готовий і ніколи в житті від цих слів не відмовлюся. Чужа кирза у принципі не повинна топтати мою землю. Крапка. Неважливо яка. Якщо кирза прийшла зі злом, а не на допомогу, то її треба вбивати і виганяти. В оцінці самого Майдану, звичайно, я вже не настільки радикальний. Уважаю, що багато речей, напевно, були не зовсім правильними.

– Наприклад?

– Наприклад, у нас сталося те, що дуже багато людей дуже різняться з тими словами, які вони вимовляли під час Майдану.

– У кому понад усе ви розчарувалися?

– У собі. Якщо ми, що пройшли те пекло, ту м'ясорубку, яка була на Майдані, на четвертий рік здобули те, що ми маємо, говорити, що хтось у цьому винен, не можна. Черчилль сказав, що кожен народ заслуговує на свій уряд. У тому поганому, що є сьогодні у країні, не винен хтось один, другий чи третій. Винне суспільство. Хто б мені що не розповідав. Що ми ні до чого, що винен Петя або Вася, або Толік... Ось це неправда. Я вважаю, що винні всі.

– Свій первинний капітал ви зробили як організатор концертів зірок естради...

– Так, навіть був заступником директора "Київконцерту" свого часу.

– Із ким із артистів найцікавіше було? Згадаєте яскраві випадки?

– "Баккара", іспанський дует. Для мене це була найцікавіша історія. Я їх привозив, коли ще існувала Компартія. Мене як організатора концерту вони викликали на сцену Палацу "Україна". Пам'ятаю, що директора "Київконцерту" викликали в ЦК партії України і сказали: "Ви що там, зовсім із дуба впали? В урядовому Палаці "Україна" на сцену якогось єврейчика покликали?" Причому країна вже була інша, 1990 рік. Я через це пройшов. Плюс – наскільки західні артисти відрізняються від наших. Пам'ятаю історію, як нас не пускали до Томська. Ми забули, що Томськ – закрите місто. "Баккара" мерзли в неопалюваному готелі в Новосибірську. Їли макарони по-флотськи. Вино їм подали в "Інтуристі", за валюту, – 72-й портвейн з осадом до самого горлечка. А ми в цей час стояли мало не на колінах перед Лігачовим (член Політбюро ЦК КПРС у 1985–1990 роках Єгор Лігачов. – "ГОРДОН"), щоб він дозволив "Баккарі" виступити в Палаці спорту Томська. І вони це все винесли. Ми летіли з Томська до Тбілісі, через нельотну погоду нас посадили в Чечні, коли там уже все починалося. Вони і це перетерпіли. І за весь час туру усмішка не сходила з їхнього обличчя.

– Безстрашні!

– Не забувайте, це дві дівчини, одній із яких тоді було 55 чи 56 років. Щоразу, коли я буваю в Іспанії, у Мадриді, ми зустрічаємося, вечеряємо. Я вважаю їх професійними зірками. Не ті наші зірочки, які з'являються і розповідають, що у них має Boeing під під'їздом стояти тощо. Можуть дозволити собі грубість адміністратору та іншим. Багатьох західних артистів ми привозили до України. І Deep Purple, і Nazareth, їхній перший концерт в Україні. І Maywood, і Boney M, дуже багатьох. І різниця дуже велика з нашими.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Сьогодні у вас день народження (програму записували 5 грудня. – "ГОРДОН")!

– Є таке...

– Я вітаю вас від усієї душі!

– Спасибі величезне!

– Що ви самі собі хочете побажати?

– Тільки собі чи я можу загалом побажати?

– Із вас почнімо, а там як піде.

– Собі, своїй сім′ї, вам, Дімі й усім друзям, усім українцям – здоров'я. Усе інше – минуще, а здоров'я, на жаль, не можна ні купити, ні корумпувати, ні вкрасти, ні завоювати. Ні АТО, ні референдум здоров'я не поверне. Усім хочу побажати здоров'я, а все інше – дрібниці.

– Спасибі!

Записав Микола ПІДДУБНИЙ