Свободівець Гутник: Упродовж двох місяців Львів зріс на 300 тис. жителів і вже перетнув мільйонну позначку G

– Як для вас усе почалося і коли ви дізналися про широкомасштабний наступ росіян?

– 24 лютого приблизно о п'ятій ранку мені зателефонував мій сусід, теж депутат міськради, який раніше воював на сході, Маркіян Лопачак, і повідомив, що почалася війна. Ця людина жартувати не може про таке.

У першу добу було багато різних думок. Потрібно було вирішувати, як усе організувати. Із колегами з міськради, центральним штабом, друзями з "Легіону Свобода" та волонтерами ми долучилися до процесу. Багато хто з тих, хто раніше воював на фронті, одразу пішов у військкомат. Інші розпочали волонтерську діяльність. Зідзвонювалися з друзями зі США, Канади, інших країн, розповідали, що відбувається, які є потреби.

– Ви були готові до такого сценарію?

– Думаю, ніхто не був готовий – ні люди, ні влада, ні країна. Хлопці вирушали на фронт і не мали тих речей, що мають бути в бійців, які їдуть на страшну війну. Сьогодні в нас сита, вдягнена та озброєна армія завдяки волонтерам і нашим партнерам. А спочатку багато чого купували власним коштом, організовували транспорт і відправляли куди могли, ще навіть не розуміючи, де найважливіші точки.

Усе робили, що могли. Доходило до смішного. Товариш сказав: "У мене кредитна лінія в російському "Альфа-Банку", купимо все, що потрібно,  киньмо клич, у кого ще є картки російських банків". Ми із цими кредитками їздили в супермаркети, скуповували, завантажували буси і були повністю впевнені, що хоч так завдаємо економічних втрат Росії. За кілька днів банк став українським – усі кошти довелося повернути. Але робили добру справу, допомагаючи Збройним силам України.

Привозили машини з-за кордону та переробляли їх. У підземному паркінгу організували автомайстерню, жартували, що маємо свій бронетанковий завод. Купували метал, обшивали машини й передавали на фронт. Військові казали, що такі укріплені автомобілі – роздатковий матеріал. Одна-дві атаки – і машини знищували. Але вони рятували життя багатьом бійцям.

Гутник: Найбільше навантаження з гуманітарною допомогою випало на залізницю. Фото з особистого архіву

Оскільки не було форми у хлопців, яких відправляли на фронт, ми організували цех пошиття. Біженка з Києва, яка займалася пошиттям на кіностудії імені Довженка, привезла із собою кілька швейних машинок, ми ще докупили, знайшли людей і почали шити форму.

Були проблеми з індивідуальними аптечками. Почали надходити ліки з-за кордону – комплектували ними аптечки, щоб бійці могли допомогти собі чи товаришам. У цій справі нам усім необхідним допомагали медики. Потім почали надходити великі військові аптечки для військових лікарів. І ми за західним зразком почали самі шити й комплектувати такі великі аптечки. Це потрібно лікарям військових підрозділів.

Загалом протягом першого місяця було дуже багато гуманітарних вантажів із країн Європи. Найбільше з Польщі. Ми познайомилися з мерами міст, котрі у своєму місті біля кордону з Україною у великих торговельних точках влаштували пункти збирання гуманітарки. Туди до складів під'їжджали наші буси, їх завантажували й привозили все до України.

Також допомагали Іспанія, Португалія, Чехія, Словенія, Хорватія, Німеччина. Ми створили плацдарм, куди надходили вантажі і звідки їх розподіляли.

– Напевно, згодом потреби вже трохи змінилися?

– Безперечно. Ворог почав атакувати електромережі української залізниці, і ми побачили потребу в генераторах. Звернулися до друзів, волонтерів, західних підприємств, і вже кілька вантажів прибуло з генераторами. Наприклад, наші партнери з Перемишля знайшли шведську організацію, взяли в неї генератори й передали нам. Ми їх розподілили лікарням, військовим шпиталям, залізниці.

Ми добре спрацювалися з лісгоспами. Кожен із них має склади. Це вийшли маленькі логістичні центри, звідки було легко легковими автомобілями відправляти вантажі до Бучі, Ірпені, Гостомеля, Чорнобильської зони. Зараз там немає такої нагальної потреби, ситуація більш-менш налагодилася. Але ми створили такі логістичні центри в Харківській, Луганській, Донецькій областях, звідки безпосередньо доправляємо вантажі в Попасну, Ізюм, Рубіжне, Барвінкове, Слов'янськ. Туди, де зараз тримають оборону бійці "Легіону Свобода" та інші батальйони.

– Останнім часом з'явилися великі черги на кордонах. Це ускладнює доправлення гуманітарних вантажів та допомоги армії?

– На прикордонних пунктах України зараз є великі черги вантажних автомобілів. Приватного транспорту менше. Але найбільше навантаження із гуманітарною допомогою було на залізницю.

Львівський вокзал став мостом між Україною та Європою, гуманітарним майданчиком для різних країн. Залізниця нам потрібна, щоб якнайшвидше доправляти на передову все для наших бійців, заради нашої перемоги. Ми просили перевізників, які не везуть термінові гуманітарні вантажі, користуватися іншими переходами та пропускати автомобілі з гуманітаркою.

Волонтерські вантажі й допомогу армії треба взяти під контроль і пропускати окремо, щоб вони швидше потрапили на передову. Військова адміністрація має визначати, які вантажі потрібно доправляти швидше.

Людей, які купують зараз авто, можна зрозуміти. Багато хто втратив роботу, будинок, свій автомобіль. Але процес із пільговим розмитненням треба впорядкувати.

– Коли росіяни почали активно обстрілювати міста на сході України, почалося масове переміщення людей на захід. Як ви давали раду цим потокам?

– У перші дні був шок. Складно було пересуватися містом – усі вулиці в центральній частині були забиті машинами з інших міст. Скільки їх тоді було, ніхто не рахував. Зараз багато українців почали повертатися додому. Тих, хто виїжджає, утричі менше, ніж тих, хто в'їжджає.

Львівська залізниця перевезла приблизно п'ять мільйонів людей впродовж першого місяця. То був справжній виклик. Щодня кількість людей перевищувала звичайну в 10–15 разів і перевищувала пропускну спроможність залізничного вузла Львів. Ходили прямі поїзди з Харкова та Києва.

Коли в Харкові почалися активні бойові дії, місто постійно обстрілювали, потяги були настільки переповненими, що у вагонах автоматика не давала змоги зачинити двері. Їх із вулиці забивали металевими прутами, щоб відправити потяг. Потяги одразу їхали до Львова, без зупинок.

30 годин у дорозі. Поки ці потяги діставалися Львова, у вагонах була задуха. Коли перший потяг прибув, пасажири ще певний час не могли вийти – довелося вибивати двері вагонів. Надворі мінусова температура. І коли вдалося відчинити двері, пара пішла, як із лазні. А люди роздягнені, бо їм було спекотно.

Волонтерам та керівництву вокзалу довелося збирати для них одяг – перевдягати, мити, годувати. Біженців розміщували в дитсадках та школах, купували матраци, ковдри. У місті кардинально змінилося життя. Наприклад, Аквапарк 23 лютого ще приймав відпочивальників, діти каталися на гірках. Але вже 25 лютого тисячі людей, яких розмістили в сусідніх школах, приходили туди митися безплатно. Допомагали практично всі місцеві готелі та ресторани.

Приблизно пів мільйона людей відправили далі до Польщі залізницею. Тих, хто від'їжджав, було так багато, що пасажири могли лише на одній нозі стояти. Але Львівська залізниця впоралася на відмінно. Навіть знаю, що начальника львівського вокзалу кликали інші, щоб навчив, як діяти в екстремальних умовах у разі загострення ситуації.

– Але відомо, що були ті, хто хотів заробити на трагедії. Наприклад, ціни на житло піднімали необґрунтовано.

– Були такі хостели й готелі, які піднімали ціни. Усіх горе-бізнесменів ми швидко поставили на місце. Ми до них зверталися і попереджали, що в умовах воєнного часу для них це може закінчитися конфіскацією. І в такий спосіб ми впоралися з коливаннями цін. Вони опустилися на довоєнний рівень. Багато закладів частину людей розміщували безплатно, якщо вони не мали можливості оплатити своє перебування.

Чув інформацію від СБУ, що затримано громадських діячів за зловживання допомогою для армії. До організацій, із якими я працюю, а це Волонтерська служба "Легіону Свобода" та ГО "Сокільники", таких претензій немає і бути не могло. Ми домовилися з іноземцями, що перевантажуємо допомогу на кордоні, а далі наші вантажівки із представниками цих іноземних організацій їдуть на передову. Вони можуть побачити, як доправляють вантажі. Їм приємно, що є така можливість.

– Ви вже порахували, скільки людей прибуло й лишилося в місті?

– Скільки мільйонів людей миттєво приїхало до Львова у перші дні війни, ніхто не скаже. Багато людей переміщувалося своїм транспортом. Також багато було тих, хто діставався Львова потягами. Наразі у Львові зареєстровано додатково понад 200 тис. осіб. Думаю, що велику кількість переселенців не зареєстровано. Сам знаю, багато хто з Києва приїхав, працює дистанційно, орендував квартиру і не йде до міськадміністрації, їм не потрібна допомога, робота – вони в Україні, і їх усе влаштовує. За моєю оцінкою, Львів зріс на 300 тис. і вже перетнув мільйонну позначку.

Гутник: Ми все робимо для перемоги й дуже мотивовані. Фото з особистого архіву

– Тих, хто приїхав, треба ще чимось зайняти, оскільки чимало тих, хто втратив роботу і засоби для існування. Чи є можливість вирішити це питання?

– У місті організовують виробництва – повідомляють людям, і вони приходять влаштовуватися. Наприклад, коли відкрили цех пошиття, кинули клич і прийшли переселенці. Ми з колегами з Польщі намагаємося налагодити виробництво виробів із пластику – робити налокітники та наколінники. Це дасть змогу забезпечити частину людей роботою. Створюють маленькі приватні підприємства.

На жаль, Верховна Рада в 2014 році, на початку вторгнення, не почула фракцію "Свобода", коли ми говорили про необхідність перенесення підприємств із регіонів, наближених до лінії фронту, у західні області. Наприклад, Луганський патронний завод. У перші дні війни росіяни завезли білизну та шкарпетки, а назад вивезли обладнання заводу, переправили його за Урал. І тепер роблять на ньому набої, якими вбивають українців. Це важливе питання, перенесення підприємств, і його необхідно вирішувати вчасно. Воно, як і раніше, актуальне.

– У перші тижні повномасштабного вторгнення росіяни обстрілювали Київ і східні області. Останнім часом часто "прилітає" до Львова. Як це вплинуло на людей та їхню поведінку?

– У кожній ситуації – навіть поганій – можна знайти плюси. Якось у бік Львова летіло шість ракет, дві збили, решті вдалося досягти цілей у Львівській та Закарпатській областях, постраждали електромережі української залізниці. Інфраструктуру відновлюють. Але двоє людей дістали осколкові поранення середньої та легкої тяжкості, їх доправили в лікарню. Чому це сталося? Тому що містяни не пішли до бомбосховищ, хоча в нас багато бомбосховищ і вони добре облаштовані.

Після цього випадку я помітив: коли оголошують повітряну тривогу, Львів порожніє. А кілька тижнів тому такого не було. "Ну, тривога, немає чого перейматися", – казали львів'яни і йшли у своїх справах. Тепер усі вже усвідомили, що в Україні скрізь триває війна. Важливо, щоб наші медзаклади лікували бійців, а не тих, хто через необережність потрапив під обстріл.

Понад 40 млн українців у країні – і всі на фронті. Якщо кажуть: "Повітряна тривога", ми віримо ЗСУ, але всі йдуть у бомбосховища. Закінчилася тривога – усі до роботи.

Львів – надійний тил, надійний гуманітарний штаб українських Збройних сил. Бійці на передовій можуть бути впевнені, що їхні дружини та діти у Львові надійно захищені, вони в теплі, у любові та достатку. Ми все робимо для перемоги й дуже мотивовані. Армія РФ – це армія мародерів під керівництвом психічно хворого диктатора. А ми на своїй, Богом даній землі, тому обов’язково переможемо.