-2 Київ
Найоптимальніший варіант – приблизно до кінця цього року ми можемо вийти на кордони 91-го року: звільнити Крим, відсікти Донбас
– Романе, добрий вечір, привіт.
– Вітаю.
– Як у вас настрій? Скажіть.
– Ну, як на дев'ятий рік війни, яку ми вже виграємо. З одного боку, важко: ми все-таки дев'ятий рік воюємо. А те, що виграємо і їх б'ємо, – це вже покращує настрій. Залишається набагато менше, ніж ми пройшли до першого етапу нашої перемоги: приблизно рік. А потім ще чекатимемо і працюватимемо над тим, щоб імперія зникла, розвалилася.
– Ви даєте на активну фазу війни ще приблизно рік?
– Зважаючи на ту динаміку постачання техніки, яка триває, можна розрахувати певні етапи наших дій. Найоптимальніший варіант – приблизно до кінця цього року ми можемо вийти на кордони 91-го року: звільнити Крим, відсікти Донбас. Можливо, дочищати і Крим, і Донбас. Тут може бути ще кілька років. Дочищати – доведеться працювати нашим штурмовим групам, нашій Службі безпеки, Міністерству внутрішніх справ. Тобто зачищення повне може відбуватися ще довго. А ось вихід на кордони 91-го року, відсікання російської армії ми можемо виконати до кінця цього року, якщо залишиться така динаміка постачань.
Це перший етап цієї війни, а далі вже залежить від того, як швидко ми потрапимо в НАТО. Тобто парасолька НАТО нас прикриє від російських цих усіх хвиль, які битимуться об цю парасольку, а якщо нам все-таки затягнуть вступ у НАТО, нам доведеться утримувати самим цей фронт.
У нас брак снарядів, і він буде постійно
– Щодо постачань. Ви знаєте, я постійно розмовляю із хлопцями, які перебувають на нулі. Вони кажуть, що в нас бракує снарядів, що бракує мін, що заощаджують кожен постріл. Що відбувається? Нам, з одного боку, кажуть, що в нас досить усього, що все надходить, а з іншого боку, хлопці безпосередньо звідти кажуть, що снарядний голод.
– Усе залежить від місця, тобто від того, де вони перебувають. Тобто є ділянки, де немає взагалі жодних боїв на лінії фронту понад 1 тис. км. А є ділянки, де обстріли відбуваються щохвилини. До того ж з усіх видів будь-якої зброї: починаючи від стрілецької і закінчуючи авіацією й ракетами. Ці кілька точок – переважно на Донбасі. Ми їх чудово знаємо. А ось уже з огляду на місце розташування людей, які говорять, – воно різне. Кожен солдат, кожен військовослужбовець – у нього своя картина бою. Нема двох однакових картин бою. Тому і надходить ось така інформація. Хоча якщо реально говорити – у нас брак снарядів, і він буде постійно.
Чому? Тому що в нас немає складів: ми не можемо працювати зі складами, оскільки в росіян є певні засоби ураження, які можуть виявити склади і, звісно, їх підірвати. Ми працюємо з коліс. До того ж логістичний ланцюжок постачання – аж Європа. Це до 1,5 тис. км. Тобто снаряд, який має, наприклад, потрапити до бойового розрахунку САУ, – або навіть міна – до міномета – починає рух десь зі складів у Польщі – і далі рухається приблизно 1,5 тис. км. До того ж ніде не зупиняючись. І він має надійти саме тоді, коли його мають використати. Це дуже важко зробити.
Тим паче на простяганні лінії фронту понад 1 тис. км. Там тисячі розрахунків, які споживають снаряди. Тобто питання логістики – логістичних постачань – воно дуже складне. І питання все-таки в кількості. Є певне нормування. Воно завжди було. Ми відчуваємо снарядний голод у тому сенсі, що ми, по-перше, не виробляємо снарядів – нам їх лише постачають. А по-друге, використання снарядів, зважаючи на ті завдання, які стоять, – самі завдання також ставлять із розрахуванням певної кількості снарядів. Тобто якщо є, там, сотня снарядів – ставлять завдання лише під цю сотню. І дуже жорсткі обмеження щодо зміни бойових розпоряджень, БР так званих.
І це досить складна операція. І є моменти, пов'язані з браком... Особливо зараз: коли тривають наступальні дії в росіян живою силою – працюють ефективно по живій силі переважно лише міномети. Снарядом працювати, наприклад, артилерією – по живій силі – це однаково, що забивати цвяхи мікроскопом. Тут працюють міномети. А мінометів у нас бракує.
От у нас який брак зараз на фронті, особливо там, де тривають наступальні дії? Це міномети, це міни. До того ж міни – це 60-ки, 80-ки. Ті, які на горбу можна нести. 120-ки – ті важчі. Там вистачає. А ось цих, легких, мінометів протипіхотних – це те, чого справді бракує. Кулеметів, мінометів легких – ось цієї системи ураження живої сили.
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
– Ви говорите про брак снарядів, про те, що ми не робимо снарядів. Загалом це ганьба, це понад усяке розуміння: така країна, як Україна, не виробляє снарядів. І така ракетна країна, як Україна, що має "Південмаш" – найбільший ракетний завод у світі, – не виготовляє ракет. А чому це відбувається?
– 30 років Україну розкрадали, армію знищували. Причому я сам військовий і це чудово бачив. Знищували, прибирали потенціал військовий, готували до повної поразки: ось до такого розвитку подій, до якого прийшли 2014 році, коли взагалі армії, можна сказати, не було. Була певна кількість людей, але ці люди нічого не могли зробити з тієї простої причини, що не було чим. Занапастили виробництво, занапастили саму армію, занапастили потенціал виробництва, виробничий потенціал.
Я б не сказав, що це диверсія пряма, хоча приблизно з 2004 року було зрозуміло... Після того як почали заходити росіяни в Україну, як почали одержувати українські паспорти, почали заходити на керівні посади в Міністерство оборони, Службу безпеки, Міністерство внутрішніх справ, тобто вони одразу пішли в силові органи, пішли в політику... Причому механізм був начебто демократичний: відмовлялися від російського – набували українського громадянства. Але це все були засланці російські.
І ця інфільтрація російського елементу призвела до того, що за кілька десятків років просто занапастила нашу промисловість. У нас справді найсильніший потенціал ракетний у Дніпрі. У нас найсильніший потенціал двигунів авіаційних у Запоріжжі. У нас рембаза найсильніша вертолітна "Авіакон" у Конотопі. За харківські, житомирські заводи і львівські – танкові й бронетанкові – тут можна вже не казати. У нас дуже великий потенціал був. Його просто занапастили.
Ну і фінансування, держоборонзамовлення – це дуже важливо. Коли замовляють те, що не потрібно, і коли не замовляють того, що потрібно, – звісно, не потрапляє фінансування до системи виробництва – і вона руйнується. До того ж не тільки верстати руйнуються – роз'їжджається інженерний склад. А це дуже важливо. Люди, які могли виробляти певні речі, – їх, до речі, більше переманили ті самі росіяни. Дуже багато в Росію поїхало просто золотих інженерів. А вони вже в Росії.
Тож це такий державний підхід. Жодна влада, яка була до теперішньої – і з теперішньої, певна річ, – ніхто не займався. По-перше, тому що непрофесіонали: вони не розуміють, що робити. Та сама проблема непрофесіоналізму – за всіма іншими напрямами. Коли галузь очолює людина, яка не має базової освіти з тієї галузі. Це недержавний підхід. Тобто не було за цей час жодного державника.
У росіян ситуація зі снарядами ще гірша, ніж у нас. Вони не готувалися до реальної війни
– Жахлива історія. Знову ж таки, цей "Укроборонпром"... А нахріна він потрібен, виникає запитання, якщо він нічого не робив усі ці роки? Це ж понад усяке розуміння теж. Я вважаю, детальний розбір польотів у нас буде після війни. Зараз, може, й не треба порушувати ці питання. Після війни, звісно ж... Особливо хлопці й дівчата, які зараз на фронті, першими порушуватимуть питання: а що трапилося з нами, чому ми не готовими виявилися до війни, а чому нам бракує снарядів... При тому, що весь світ цивілізований сьогодні скидається, останнє віддає Україні фактично. Але я хотів би запитати вас. У росіян також проблеми, зі снарядами зокрема. І той самий Пригожин б'ється в істериці, що "дайте снаряди, немає снарядів". У них також ситуація не дуже добра?
– У них ще гірша, ніж у нас, зараз. Річ у тім, що будь-яка країна – і армія зокрема, – коли її готують до виконання певних завдань... Скажімо, якщо її готують до виконання завдань оборони, є певні плани, нормативи з виробництва військової техніки, снарядів, людей, готових до виконання завдань. Ну, це якщо оборонна доктрина в державі – це певні цифри. На це виділяють фінансування, розгортають виробництво. Звісно, триває накопичення військової техніки, накопичення снарядів і накопичення навіть професіоналів: людей. Причому накопичення відбувається у штатних структурах і поза штатом. Тобто люди, які пройшли певне навчання, ідуть далі в цивільне життя, але залишаються на обліку в мобілізаційній системі. Це правильний підхід до виконання такого виду завдань. А коли армію, скажімо, готують до наступальних дій... А, до речі, одразу зрозуміло, до чого готують армію: є певні формули, за якими можна розрахувати, до чого готують армію. Тобто або боронитися, або наступати.
Ось росіяни готувалися наступати, але готувалися, не готуючись. Тобто вони думали наступати, але не готувалися до такої війни. Вони прорахувалися дуже сильно щодо підготовки. Тобто якби вони реально готувалися до наступальних дій на 40-мільйонну країну, у якої вже вісім років армія все-таки воює – нехай її і не розгорнули згідно з воєнним часом – вони мали кілька ще, напевно, років – мало не десяток років – готуватися з тими потужностями, які мають. Вони мали наздогнати армію десь до 4 млн людей, професіоналів. А це кілька років, а то й десяток років. Вони мали створити певну кількість боєзапасу для того, щоб воювати щонайменше років три-чотири. Тобто це в кілька разів більше, ніж вони мали, включно з радянським озброєнням. Тобто все, що вони мали, вони протягом року використали. Це не готувалися вони до війни. Тобто до затяжної, реальної війни.
– Вони готувалися, але готувалися до швидкої війни, переможної.
– Ну, це означає, що не готувалися. Якщо реально говорити – це не готувалися. Така швидка переможна війна... Є термін – це воєнна авантюра. Тобто це не війна, а це воєнна авантюра. Ось їх готували до воєнної авантюри – більше якоїсь політико-силової, – але не до війни із захоплення, скажімо, території. Тобто вони просто не готові. А те, що зараз у них відбувається, – вони на повному ходу, на повному скаку... Встигли вискочити: 1 тис. кілометрів фронту прибрали, але все ще понад 1 тис. залишилося. Вони спалили практично все, що мали. Вони спалили всі запаси. Тобто зараз вони виходять на так званий снарядний голод – коли вони почнуть працювати з коліс. Ось вони виробляють на добу 5–7 тис. снарядів максимально, тобто це ввімкнено всі верстати, усі військові заводи працюють у три зміни. І ось вони виробляють 5–7 тис. снарядів на добу. І вони більше не можуть використати.
Улітку армія РФ використовувала 60 тис. снарядів на добу, зараз – 10–12 тис. А протягом місяця вийде на рівень 5–7 тис. Із такою кількістю боєприпасів вони можуть утримувати максимум 200 км фронту
– А потрібно їм скільки?
– Вони зараз використовують 10–12 тис., а треба приблизно 20 тис. А влітку вони використовували 60 тис. снарядів на добу. Зараз вийшли на 10–12 тис. А вийдуть протягом місяця на рівень 5–7 тис. снарядів на добу: саме стільки, скільки вироблятимуть. Це називають снарядний голод. Із такою кількістю боєприпасів вони зможуть утримувати фронт максимум завширшки кілометрів 200 – не більше. Не те що наступати чи, там, якісь дії робити – утримувати фронт такою кількістю.
Чому ж вони зараз і бігають по всьому світу збирають боєприпаси: бо чудово знають, чим це закінчиться найближчим часом. Їм треба буде ухвалювати рішення згортатися, іти з Херсонської, Запорізької областей, іти з Криму, тобто запечатуватися цими входами в Крим: у Перекопі, у Чонгарі, на Арабатській Стрілці, там, кілька десятків кілометрів. І йти: або в Донбас запечатуватися, або взагалі йти за територію 1991 року. Точніше, за кордон України материкової. І вже там починати виконувати певні оборонні заходи. У них просто ця проблема.
Чому зараз доручено завдання всім російським військам вийти на нормування використання боєприпасів. Є певні ліміти. От привезли, наприклад, у льох поклали на три – п'ять днів... Скажімо, 100 снарядів привезли на п'ять днів: 20 снарядів на добу. І далі ти або їх одразу використовуєш, а потім чотири дні сидітимеш без снарядів, або використовуй по 20 снарядів на добу – і розтягнеш на п'ять днів. Бо тільки за п'ять днів надійде наступна машина наповнити льох. І ось у такий режим зараз практично всю лінію фронту основну – запорізьку й херсонську – перевели. Чому вони зараз і збираються: розуміють, до чого все це йде. Узяти ніде. Китайці все-таки будуть іти. Не дадуть китайці нічого. Вони, навпаки...
– Не дадуть?
– Ні, не дадуть. Вони намагаються вискочити із цього човна. Вони від самого початку з Росією беруть участь у цій війні, а зараз розуміють, чим закінчується. І для того, щоб не потрапити під санкційні і... Ну, під санкційні – то гаразд, а під уже репараційні позови не потрапити. Вони зараз намагаються такою, протихвилею, піднявши хвилю інформаційну: "Ми тут хочемо взяти участь, зрештою. Ну так, не хочемо, але ми ж не брали участі. Ви позначте собі все, що Китай хотів, але не брав участі". Хоча брав участь від самого початку. Тобто вони намагаються такою хвилею вискочити із цього човна. Ну принаймні навряд чи в них це, звісно, вийде. Проте намагатимуться. Тому росіяни зараз з усього світу збираються. Ось М'янма начебто збирається їм дещо...
– Африка.
– Ну, Африка не так глобально: там усе-таки американці використали механізми потужні з протидії такому руху. Чому М'янма? Це подалі від американського впливу – там ще можна якось пошукати. Можливо, Китай допоміг. Саме Китай, до речі, міг допомогти такому руху. А от з Африкою – там уже складніше. Там і європейці, і американці – у них, у принципі, є механізми, які... Не тиск якраз батога і пряника. Там пряники пороздають, намиста пороздають африканцям – їм вистачить для того, щоб залишити цю зброю.
А ось із Далекого Сходу і з індонезійського архіпелагу вони, певна річ, можуть підтягнути це озброєння. Але це не глобально. Це врятує їх, можливо, на місяць. Не більше. Ще питання – допливе це все до Росії чи ні. Це ж усе-таки військовий вантаж, а це легітимна наша ціль. Тому в росіян зараз гірше становище, ніж у нас. У нас більше ніж 50 країн, які по 10% зі свого запасу, зрештою, скинуться, нам перекинуть – і ми вирулимо ситуацію. А в них узяти вже нема де.
– Ви дуже цікаво розповідаєте. Тобто підсумуємо цю частину розмови. Ви кажете, що через снарядний голод росіяни йтимуть із Запорізької та Херсонської областей?
– Їм подітися нема куди. Тобто вони можуть під тиском іти, імітувати відхід або імітувати, скажімо, якусь боротьбу. Як ось вони йшли з того самого ізюмського котла або з правого берега, з імітацією певної боротьби, але йтимуть однозначно. Це не те, що вони, там, розбіжаться – і всі взяли й утекли.
– Коли?
– А ось щойно ми почнемо рухатися.
Із середини квітня ми вже можемо починати рухатися. Можливо, ще наше командування ухвалить рішення подивитися, як поводитимуться росіяни на 9 травня
– Коли ми почнемо рухатися?
– А це не раніше ніж у середині квітня. Це саме той час, коли настануть уже сухі й сонячні дні. Ну, Великдень ходить за Місяцем разом із Землею і Сонцем, тут повітряні маси... Тобто якраз із середини квітня ми вже можемо починати рухатися. Але питання яке? Можливо, ще наше командування ухвалить рішення подивитися, як поводитимуться росіяни на 9 травня. У них прив'язка до цих дат. Вони можуть зібрати якийсь кулак десь в одному місці – і якось до 9 травня захопити, припустімо, черговий сільський нужник десь на Донбасі і показати якусь перемогу.
Тому, можливо, зачекають. Хоча якщо буде гарна погода, немає чого чекати – треба починати приблизно із середини квітня рухатися. У нас буде десь такий, "золотий місяць" у будь-якої армії, яка наступає: коли вона викладається на повну і виконує певний кидок, наступальні дії, прорив фронту. Ось цей місяць ми матимемо. Я думаю, це буде квітень – травень. Можливо, початок червня, коли буде виконано реальний кидок у бік азовського узбережжя або Криму одночасно. І далі вже другий період: знову накопичення до наступного кидка.
Фото: ЕРА
– Мені багато з тих, хто воює, кажуть, що росіяни навчилися воювати, що не треба називати їх тупими, не треба говорити, що вони не вміють, не розуміють, не думають головами. Ні, вони воюють добре. І нам доводиться непросто з ними. По-перше, їх багато – вони беруть кількістю. По-друге, вони, мабуть, вживають наркотики: якісь солі – біс його знає. Тому що мені кажуть хлопці, що просто встає четверо людей, наприклад...
Вони невеликими групами працюють. Це вже не та навала, як у перші місяці війни. Встають четверо людей-вагнерівців з автоматами в руках – і йдуть на наші позиції в повен зріст. Тобто взагалі, кажуть, явно чогось наїлися. Уміння прийшло до них: воюють невеликими групами, як я вже сказав, воюють точково, виявляють сміливість водночас. Що ви про це думаєте?
– Це погляд, скажімо, з окопу. Однозначно підтримую.
Російські війська, обточуючись об нас, навчаються, іноді переймають наші методи
– Так, авжеж.
– Так це і бачать, саме так воно і є. А от якщо трохи зверху, збоку злетіти і подивитися, як до цього приходить ось та кількість військ, яку зараз нагнали... Ось у нормальній армії відбувається набір майбутніх військовослужбовців за двома критеріями. По-моєму, ми з вами вже говорили. Це профпридатність і мотивація. Це найголовніші критерії для того, щоб дібрати людину для певних бойових завдань.
Шодо мотивації зрозуміло: вона може бути фінансовою, може бути ідеологічною. Неважливо яка. А ось профпридатність перевіряють двома методами, третього просто не дано. Перший метод – це коли перевіряють певними тестами людину: її певна генетична здатність виконання певних дій. Це, там, швидкість реакцій, швидкість проходження імпульсів, візуальний контакт... Дуже багато таких моментів. Перевіряють професіонали, які можуть за певними тестами протягом, припустімо, тижня перевіривши людину, сказати конкретно, хто з неї з військового погляду вийде, а кого не вийде взагалі.
Ми ці тести – я пам'ятаю, це мало не 40 років тому було, – проходили в Радянському Союзі, коли до льотного училища вступали. І всі ці тести професіонали-психологи проводили. І навіть на профдоборі списували дуже багато людей: не допускали навіть до навчання як такого. Не підходили навіть ще до іспитів. Відраховували одразу за профнепридатністю. То ось ці тести можуть практично на 90% продемонструвати, чи вийде з людини військовий чи ні, можна її навчити чи ні. А далі її вже починають навчати. Тут уже залежить від здібностей самої людини і здібностей того інструктора або того вчителя, який навчає цю людину. І тоді – вже після проходження всіх етапів навчання – людина стає військовослужбовцем у тому напрямі, до якого у неї є внутрішній потяг. Ще раз: мотивація і профпридатність. І є другий варіант: це саме той, що зараз застосовують росіяни. І ось ще раз трохи повернуся. Зі 100 осіб, скажімо, 90 осіб відсіюють за профнепридатністю, саме неможливістю навчити людину літати, стріляти, керувати танком... 90 осіб відсіяли – 10 людей залишилося. Тобто приблизно 10%.
Тепер що відбувається в росіян: 100 людей прийшло – їх усі 100 заганяють на лінію вогню. Виживає 10, а 90 гинуть. Ось ті 90, яких відкинули – і вони б просто не потрапили, а 10, які профпридатні, – вони вчаться воювати. Загинуло 90 – 10 лишилися. І ці 10 – це вже, можна сказати, професіонали, які, по-перше, можуть генетично це робити, а по-друге, уже навчаються на полі бою. Тим паче, коли є ще й учителі. Особливо коли ще й противник – учитель. Це дуже важливо: коли противник навчає. Тобто ми також є їхніми вчителями. Вони, обточуючись об нас, навчаються, іноді переймають наші методи. До речі, малі тактичні групи – це наш підхід.
– Так.
– Це те, що ми застосовували останні дев’ять років. Першим "Вагнер" почав його застосовувати. Бо раніше вагнерівці теж ішли штурмовими ротами. Тобто в них навали, штурмова рота, штурмовий батальйон, клали всіх. А потім перейняли нашу практику малих тактичних груп. І далі вже починають працювати ними, зокрема. 10–15 людей, іноді трохи менше, більше. Ну, приблизно 10. Тобто відділення з мінометом обов'язково: 60-ки, 80-ки. Кілька ішаків тягне. До речі, в'язнів вони використовували як ішаків. Тягнуть міни. І далі ця група починає виконувати якісь бойові завдання. Тому от якщо подивитися зверху, збоку, то ось так вони навчаються: завдяки мінусуванню цих 90 осіб із кожної сотні й завдяки пакетуванню відправлення назад. Утім, той, хто залишається, – той стає реальним професіоналом. Такий підхід також є.
Хай скільки у РФ роздадуть повісток, хай скільки вони зберуть росіян – готувати вони можуть у середньому приблизно 150–200 тис. людей протягом двох-трьох місяців
– Уявімо собі, що пакетують їх, пакетують, могилізують... Скільки ще вони можуть набирати теоретично солдатів? Вони можуть ще мільйон, два, три набрати?
– Роздати повістки вони можуть 150 млн: скільки в них є, від немовляти до бабусі. Роздати повістки можуть. Зібрати певну кількість також можуть. До речі, кількість у мільйонах можна обчислювати. Але підготувати не можуть. У них вузька шийка – це мобілізаційна система як вона є. До того ж ця вузька шийка в будь-якій армії – у нашій і в будь-якій армії. Це вузька шийка, де можуть готувати особовий склад хоча б до базового рівня. Там, проводити три-чотири місяці підготовки. Оптимальний варіант – до пів року. І забезпечувати озброєнням, тобто обмундируванням і озброєнням. Ось тут уже проблеми в росіян. Хай скільки вони роздадуть повісток, хай скільки вони зберуть росіян – готувати вони можуть у середньому приблизно 150–200 тис. людей протягом двох-трьох місяців. Це готувати, а обмундирувати...
– Чимало.
– Це чимало. Це готувати на своїх полігонах, тобто якось проганяти, доводити бойове злагодження до рівня бодай роти. Хай не батальйону, хоч можуть і до батальйону, – але бодай роти. А ось обмундирування і дати озброєння вони не можуть навіть тій сотні тисяч, яка зараз ще й досі вештається по полігонах. Вони ж там чомусь сидять? У них нема чим стріляти. У них просто немає озброєння. Вони зараз чекають виходу з оборонпрому свого для того, щоб наситити цю сотку – і скерувати знову до нас. У нас десь по всій лінії фронту, якщо рахувати... Ну, поряд із лінією фронту – не в Україні, а поряд із лінією фронту, якщо від Керчі до Валуйків російських рахувати, – приблизно 400 тис. осіб, плюс-мінус 5%. Але приблизно 400 тис. людей. Це десь уже більш-менш укомплектованих і готових до виконання або наступальних у кількох точках, або оборонних на всій глибині фронту завдань. І ще приблизно 100 тис. людей вештається саме через брак озброєнь: вештається полігонами Росії, Білорусі.
Білоруси ще якось останнє із себе знімають. Там бацька вже без трусів залишився: вуса й бацька. Усе віддав росіянам: рідним, любим. Усе віджав і все віддав. Ось їх ще якось там доукомплектовують – і вони йдуть: через Валуйки, до речі, ці самі – і йдуть на луганський напрямок. Ту сотку, яка ще залишилася, не укомплектовано. І нема чим її укомплектувати. Тому немає сенсу їм і призивати, тобто ставити це завдання щодо призову. Чому вони, до речі, цього й не роблять: бо просто немає абсолютно жодного сенсу. Тому що цю сотку, яка зараз не воює, а просто вештається по полігонах, – її треба годувати, її треба обпирати, треба контролювати їх...
– Відірвати від реальної економіки.
– Відірвати від економіки, так. Тому немає сенсу. Тобто логічного жодного немає сенсу. А вони вже почали логіку... Росіяни почули нарешті слово логіка – і почали дивитися, що це таке. Принаймні у військово-політичному плані. І тому я не думаю, що оголосять якісь набори ще додаткові. У них зараз знову на носі призов на строкову службу. От із 1 квітня вони мають призвати на строкову службу приблизно 130–150 тис. осіб, замінити демобілізованих, які мають піти на дембель, їх підготувати, замінити. Тобто цілий процес. А він триватиме десь щонайменше два-три місяці, до літа. Призов на строкову службу і їхня підготовка. Тому знову буде забито всі полігони саме цими строковиками.
Сильний бік української армії – наш генералітет, навчений на війні. Це не паркетні генерали, вони навчалися, проповзавши на пузі 400 км донецького фронту
– Я вас попрошу назвати зараз сильні й слабкі боки української та російської армій.
– Українська армія має сильний бік – управління. Повністю змінено систему управління. Ми втекли від радянської системи і перейшли на, я б так сказав, свою систему. Ми свою знайшли, зважаючи на ту кількість Збройних сил, які в нас є, і ту кількість сил і засобів, які ми можемо мати. Ми знайшли свою систему управління. Це такі три підвалини, можна сказати: це Генштаб, начальники секторів, тобто сектори, і бригади. Ось у нас три рівні: Генштаб, сектор і бригада. Дуже добра система управління в наших умовах. Це не означає, що вона ще комусь підійде. Тобто за наших умов оптимальна система управління. І це дуже важливо. Це сильний бік. Сильний бік – наш генералітет.
Уже протягом дев'яти років війни в нас викристалізувався певний штат генералів, управлінців, які розуміють... Причому вони пройшли з 2014 року. Я понад половину їх усіх знаю ще майорами і полковниками на Донбасі: займалися створенням оборонної структури. Тому знаю їх більше ніж половину. І бачив їхнє зростання: як вони доходили до генерал-лейтенантів, генерал-полковників. Тобто в нас цей генералітет навчений на дев'ятирічній війні. Це дуже важливо.
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
– Не паркетні – так? – люди.
– Не паркетні генерали, так. Ось у цьому ж уся і сіль. Те, що вони доводили свою майстерність, професіоналізм і в академіях, – це одне. А те, що вони навчалися, проповзавши практично на пузі 400 км донецького фронту упродовж усіх цих восьми років до вторгнення і вже дев'ятий рік війни... Тобто система управління – це дуже важливо. По-перше, самі генерали, ухвалення рішень, стосунки. І дуже важливий зворотний зв'язок. Мало колін передання управління. Є зворотний зв'язок. Деякі генерали, сам знаю... Деякі мої знайомі, які з ними воювали з 2014-го, – вони досі спілкуються за прямими телефонами і через деякі зв'язки з тими солдатами, які ще у 2014-му воювали. Тобто досі вітають одне одного з днем народження. Ось цей зворотний зв'язок і життя солдата – воно в генералі. І вони це чудово відчувають. Це дуже сильний, сильний наш плюс.
Звісно, управління й навчання нашими партнерами наших військ. Тут також великий плюс. Оскільки [я] також знайомий із кількома родами військ, видами військ, які нас готували, і з різними інструкторами: канадцями, поляками, німцями, англійцями, норвежцями... Вони всі різні. Начебто всі в НАТО, але в них різні підходи й те, як вони навчають... Я просто сам інструктор-льотчик. Тому це для мене знайоме – як навчати. Я сам учитель у цьому сенсі. Тому розумію механізми, розумію ці прийоми щодо передавання свого досвіду. У всіх різні. І ми якраз увібрали їх усі.
Вийшло, що наша армія з усіх цих натовських армій увібрала все в себе, далі це все перемішалося, залишилося те, що треба, а те, чого не треба для наших умов, просто померло природною смертю. І ось у цьому сила нашої армії зараз.
Перед 24 лютого 2022 року ми мали бачити те, що ми бачимо зараз: білоруський кордон на замку. Перерито, перекопано, переміновано всі входи-виходи фронтальні. Армія розгорнулася б уздовж кордону, замінила б прикордонників – і не було б вторгнення
– Плюс мотивація. Правда ж?
– Мотивація страшенна, так. І зв'язок армії з народом. Ми єдине ціле. Просто народ дихає армією, а армія дихає народом. А цього вже аж ніяк не перебити, не перемогти. Ніким, до речі: ні внутрішньою опозицією, ні зовнішніми силами – ніяк. Ось ця зв'язка нерозривна. Тому тут позитивні моменти нашої армії. Тут, до речі, можна сказати: те саме – це негативні моменти російської армії. Стара радянська система: закостеніла система управління, жодного зворотного зв'язку абсолютно. Тобто вони в цьому сенсі... Її треба ламати. Але ж вони її не поламають. Тут для нас плюс, а для них – великий мінус. У росіян надзвичайно жорстоке придушення якогось інакомислення, дуже жорстке. Я не відстежував, але це зараз стає очевидним: введення понятійних, блатних манер в армії. Тобто вони десь... Це не від Пригожина – це вже потім...
– Табірна країна.
– Табірна країна, так. І ось це все ввійшло в армію. А це вбило геть-чисто офіцерство, убило геть честь і совість офіцера. Це дві несумісні речі: офіцерство й бандитизм. Це два полюси різні. А там вони змішалися. І виходить, що ця табірність просто вбила, вичистила, вихолостила офіцерську честь. Тому ми й бачимо зараз ці події. Справжній офіцер ніколи б у житті не скинув бомбу на мирне місто. От просто б це не вийшло. Він би навіть не злетів. Не кажучи вже про все інше. Тому ми це чудово бачимо. Це проблеми російської армії.
У нас проблема одна – брак озброєнь, пов'язаний із тими речами, про які ми вже говорили: з повною бездіяльністю чи злочинною недбалістю нашого військово-політичного керівництва, яке було до цієї війни й не займалося забезпеченням армії.
Є ще один мінус – це несвоєчасне введення воєнного стану. Ми вже, здається, з вами про це говорили: ми на 24 лютого вийшли з розгорнутою армією за штатами мирного часу. Хоча всі президенти до цього мали ввести воєнний стан не лише коли заходить чужа армія, а вже під час загрози заходження вже мали армію розгорнути за штатами воєнного часу. І ми мали бачити перед 24-м те, що ми бачимо зараз: білоруський кордон на замку. Там перерито, перекопано, переміновано всі входи-виходи фронтальні. Тобто армія розгорнулася б уздовж кордону, замінила б прикордонників – і не було б вторгнення.
Скріншот: Укрінформ / YouTube
– А чому ми цього не зробили?
– Не ми. Якби ми з вами – ми б це зробили. Не зробило наше політичне керівництво. А це вже запитання до нього. І тут я з вами згоден. Ці питання будуть після нашої перемоги, після деяких виборів. А далі ці питання будуть, найімовірніше, у слідчих. Бо десятки тисяч українців загинули через те, що наше політичне керівництво не виконало свого прямого обов'язку – ввести воєнний стан і розгорнути армію за розмірами воєнного часу. Тому знову ці питання будуть у слідчих – і далі вже судові висновки.
А раптом є якась причина, скажімо, якої ми не знаємо? Це може бути зовнішній тиск, це може бути якесь внутрішнє зобов'язання, але яке на суді слідчі розкриють і повідомлять. Ще раз повторю: десятки тисяч загинули через невиконання службових обов'язків людей, які мали це зробити. Судові розгляди обов'язково будуть, ці питання обов'язково будуть. Але оптимальний варіант – це все-таки після нашої перемоги. Не зараз.
Сильні боки російської армії? Вона справді вчиться. На смертельних помилках
– Говорячи про сильні боки російської армії – вони є?
– Вони є. Ну, по-перше, вона справді вчиться. Вони на своїх смертельних помилках навчаються. Ми це вже проговорили: із сотні 10, розуміючи, як убивають, навчаються. Тобто це сильний бік російської армії. Росіяни мають деякі успіхи, припустімо, в авіаційній промисловості. І ті літаки, які в них є, досить непогані: Су-30, Су-35, Су-34 на базі Су-27. Правильний початок руху.
Вони занапастили МіГ-29, тобто залишили один напрям літаків, а далі виконали дії досить непогані. Забезпечили авіацію деякими засобами ураження. Тобто ракети, які вони мають, також уже можуть конкурувати зі світовим рівнем. Але єдине, чому вони не можуть її використовувати, – це те, що ми маємо сильну систему протиповітряної оборони. Авіація, коли є ППО непогашена, як у нас, – вона просто не допускає використання... ППО, як у нас, не допускає використання авіації противника.
Сильний бік російської армії – це наявність... Ось тут, напевно, найсильніша: наявність ядерної зброї, наявність ядерних боєзапасів. Навіть просто статус ядерної держави – це сильний бік будь-якої армії. Ми втратили цей статус. Це питання, напевно, уже в цьому світі ставити нікому. Це вже в тому світі ставитимемо або хтось ставитиме. Ми втратили ядерний статус, який також оберігає будь-яку армію, яка її має.
Сама просто статусність ядерної держави оберігає від вторгнення. Не від поразки. Армія може зазнати поразки, але від вторгнення на територію, де є ядерна зброя, це точно оберігає. А ми все це втратили. У росіян це є. І це сильний бік саме російської армії, зокрема й Російської Федерації. Принаймні поки не буде ухвалено рішення про денуклеаризацію російської імперії. Але ще є сильна риса російської армії: це все-таки кількість людей, яких можуть мобілізувати. Тобто той мобілізаційний ресурс, який вони мають гіпотетично. Від нього нікуди не дінешся. Усе-таки країна зі 100-мільйонним населенням...
– 140-мільйонним.
– Ну, кажуть, 140 млн. Хтось каже, 100 млн. Хтось – 140 млн. Нехай так. Однаково мобілізаційний ресурс – приблизно 10–15% від загальної кількості. Тобто якщо говорити про Росію, це приблизно 15–20 млн людей. А це все-таки гідність будь-якої великої країни. До речі, два плюси в росіян. Перший – це статус ядерний. Другий – це цей мобресурс завдяки великій кількості населення.
Поява в українській армії паритетної зброї за кілька днів вирішила б питання щодо перебування російської армії в Україні
– Романе, уявімо гіпотетично, що ви ведете від України переговори із західними партнерами нашими. І вони кажуть: "Пане Світан, що потрібно Україні на сьогодні, щоб якомога швидше й безкровно перемогти свого ворога?" Назвіть, будь ласка, що потрібно Україні.
– Перше – паритетна зброя. Тобто нам потрібні дальні ракети. І це не ATACMS. ATACMS – це малої дальності все-таки. Нам потрібні ракети типу Tomahawk, [з дальністю] 2–2,5 тис. км. Багато. Та кількість, яка є в наших партнерів, – їх тисячі ракет. Причому якраз вони призначені для таких дій: для знищення противника, який ще не вийшов на лінію вогню. Тобто це зброя, яка б вирішила, напевно, за кілька днів... Навіть просто поява цієї зброї... Вона таку має назву: "паритетна зброя". Вона б вирішила за кілька днів питання щодо перебування російської армії в Україні. Вони одразу б її вивели лише за дозвіл вивести цю армію й за неможливість ударів по їхніх засобах виробництва.
Тому що Tomahawk – це якраз дальність – до "Уралвагонзавода". І все. Після виходу Tomahawk на "Уралвагонзавод"... Ну, я образно кажу. Там таких заводів приблизно 30. Їх майже всі можна дістати таким озброєнням. Це Tomahawk. Якщо трохи ближче підходити, то це ракети малої дальності, балістичні: типу тих самих ATACMS 300-кілометрових, PrSM, ті самі HIMARS 500-кілометрові. Це вже для роботи по не зовсім охочих виходити з нашої території. Плюс авіація. Авіація дуже важлива. Але не самі літаки як такі, тобто не лише літаки. Потрібні обов'язково літальні платформи, важлива та кількість озброєнь, номенклатура озброєнь, яку можуть нести ці літаки. Тобто це авіабомби, які вільно падають, керовані авіабомби, це ракети "повітря – земля", це ракети "повітря – повітря", крилаті ракети, тобто літаки – це цілий спектр озброєнь, який може працювати.
Це те, що дуже швидко закінчило б нашу війну з Росією нашою беззаперечною перемогою, – щойно було б ухвалено рішення навіть про передання цього всього озброєння. Те, що відбувається зараз на лінії фронту, – це минуле тисячоліття, навіть не століття. Століття століттям, але це минуле тисячоліття. Ми досі начебто як, з одного боку, воюємо гарматами, кулеметами, танками на землі, а реальне ведення бою не дуже відрізняється від тих когорт, які свого часу – кілька тисяч років – ще Александр водив Європою, Азією й Африкою. Приблизно та сама картина. Зараз повністю змінено концепцію ведення війн. І її у правильний бік змінено: її змінено в бік авіаційного складника, ракетного складника.
Чому наші партнери, кажуть, немає танків? Та вони просто не потрібні. У наших партнерів не лише танків немає – у наших партнерів немає луків, стріл і багато чого ще немає, вони просто не потрібні, коли є авіація, коли є дальні ракети. Або навіть коли просто є одна бомба. Ну, не одна, а кілька сотень бомб В61-12 – це ядерна бомба планувальна, заряджена на F-35, припустімо. Ну, на F-35 – ні. Або, можливо, на бомбардувальник: той самий "Торнадо" її може брати. Тобто за великим рахунком, коли є така зброя, усього іншого просто не треба, ще раз кажу. Ці танки – це однаково, що лук і стріли. Ну ще кулемет якийсь згадаємо...
– "Максим".
– "Максим", так. У минулому тисячолітті, минулого століття чи позаминулого, мабуть, уже. Тому інша концепція. І саме це нам треба. Найцікавіше: ми можемо цим керувати. У нас є льотний склад, який готовий перевчитися на літаки, у нас є техніки, інженерно-технічний склад, який легко впорається з ракетами. Мало хто розуміється на цій справі. Ну ось є HARM. А ракету HARM протирадіолокаційну повісити на МіГ-29 і на Су-27, ввести їй у "мізки" точку виходу, ввімкнення, загнати туди визначену частоту, на яку її потім наводять, РЛС, яка там працює, – для цього треба мізки вже наші. Вони в нас є і ми над цим працюємо. Приблизно так само працюють й інші системи управління. Тобто ось настільки.
Ми зараз отримуємо той самий Patriot, ми працюємо NASAMS, IRIS-T SLM ми працюємо: найкращим, напевно, вже озброєнням, яке є в країн НАТО, наших партнерів. Ми ним працюємо. Це наші люди – це наші українці. Дуже швидко перевчилися. Це не наново навчені. Це, звичайно, переучені люди, які все своє життя віддали армії, обороні країни. Тому вони дуже швидко переучуються на нові типи. Тим паче, коли вони потрібні. Це коли їздиш на "Жигулях" – і завжди хочеш собі Mercedes. А потім – раз! – і тобі його дають. Зрозуміло, що ти дуже швидко на нього перевчишся. Це та сама картина.
Я б починав наступ української армії не раніше від Великодня
– Уявімо, що ви начальник Генерального штабу Збройних сил України. Запитання просте: коли ви починаєте наступ української армії? І куди ви йдете?
– Починаю однозначно за сухої погоди, тобто не раніше від Великодня. Я вже казав: діло лише в сухій погоді. Звичайно, викликаю до себе метеоролога. Причому одного: який розуміється на метеорології. Щоб він мені чітко сказав, коли в мене буде приблизно два тижні сухої погоди щонайменше. І я маю знати, що буде після цих двох тижнів. Тобто мені треба приблизно місяць сухої погоди. І обов'язково з визначеними напрямками. За картою треба подивитися, де, наскільки буде ця погода. І, звісно, стан ґрунту.
Оптимальний варіант – це перерізати сухопутний коридор у будь-якому місці. Я б зараз навіть не починав з Оріхового на Мелітополь, а вже рухався б із Вугледара на Маріуполь, на Волноваху. Тобто відрізати туди: ближче до Росії, ближче до Маріуполя. Не на сам Маріуполь, а трохи на захід: на Мангуш, на донецьку Ялту...
Скріншот: Укрінформ / YouTube
– Урзуф.
– Урзуф, так. Ось у той бік. Причому, знову ж таки, не на саму Волноваху, а трохи на захід. Ось із Вугледара якраз у бік Мангуша, Урзуфа – у цей бік. Це буде найоптимальніший варіант: особливо після чергового розгрому чергової – 155-ї – бригади морської піхоти під Вугледаром. Тобто на протиході. Це дуже важливо. На протиході, на плечах кілометрів за 10–20 точно проходимо і йдемо далі в цей бік. А далі вздовж дороги, яка йде з Донецька на Волноваху, лінія фронту залізобетонна: поки принаймні. Тобто закриваємося, переходимо там у режим оборони, закриваємо цей коридор. І починаємо працювати із заходом: женемо росіян у Крим, женемо їх у бік Бердянська, у бік Мелітополя, вичавлюємо з Херсона й запечатуємо у Криму.
А далі починаємо працювати по Криму дальніми засобами ураження: тими, які будуть. Оптимал – це, звісно, ATACMS. Приблизно місяць відпрацьовувати ці 150–170 гарнізонів у Криму. Рознести їх у нуль. Вони підуть із Криму: їм там робити просто нічого. Паралельно із цим два напрямки. Це основний напрямок – я б його обрав – на Маріуполь. Але обов'язково треба ще два додаткові, другорядні напрямки удару. Причому розтягнути росіян по фронту, по тисячі кілометрів. Один удар завдати з боку Херсона в бік Армянська, на Крим одразу чи з Каховки... Зараз саме Дніпро вже засушено: воду скинули з Каховки, річка Дніпро суха. У деяких місцях 100 метрів того Дніпра: можна переходити, форсувати Дніпро і йти в бік Армянська. Це один другорядний напрямок, а другий – це на північ від Сватового, на Старобільськ, на Щастя, на Луганськ.
А далі із цих трьох, з огляду на розвиток подій на фронтах, обираємо один напрямок основний – туди перекидають рокадними дорогами, а вони в нас дуже гарні... З Кривого Рогу в Бахмут можна доїхати за кілька годин. Це ті дороги, які з'єднують два дуже потужні промислові регіони: криворізько-дніпровський і донецький. Там із десяток доріг рокадних уздовж лінії фронту.
Перекидають сили, засоби, резерви – і на основний напрямок фронту вони обвалюються. А далі відбувається зачистка, зачистка Криму. А далі вже робота з Луганськом: вихід на Луганськ, відсікання Донецька... Не Донецька – всього Донбасу, всього кряжу – від росіян. А далі через Краснодон на Таганрог – відсікти вже звідти, з того боку, Донецький кряж. І працювати з Донецьким кряжем. На все це піде приблизно по три місяці на кожний рух – до кінця року.
Заходити в Донецьк потрібно було 10 місяців тому, коли він був порожнім. Зараз Донецьк набитий російськими військами, як оселедці в бочці
– Запитання. Мені говорять деякі наші воєначальники, що вони завдали б зараз удару по Донецьку. Тобто ввійшли б у Донецьк. Ми ж там стоїмо поряд. Що ви про це думаєте?
– Ну, якщо подивитеся мої вислови, припустімо, 10 місяців тому... Ми в [Юлії] Латиніної, мабуть, це питання вздовж і впоперек проїхали. Тоді, 10 місяців тому, коли був порожній Донецьк... Реально порожній. Там не було нікого. Ось тоді треба було заходити в нього. Ми тоді кілька, напевно, місяців зо два – розмовляли якраз на цю тему, що трудовські висоти можна було брати, Донецьк був порожній, вони були зав'язані зовсім на інших напрямках. А ось зараз уже, на цей час, Донецьк набитий російськими військами, як оселедці в бочці. Заходити в місто зараз недоцільно: це буде те саме, як зараз вагнерівці збираються заходити в Бахмут. Буде та сама картина.
Будь-який нападник на оборонців у міській агломерації, – він, по-перше, втрачатиме вдесятеро більше людей, а по-друге, дуже нічого не доб'ється. Тим паче Донецьк. Донецьк – сам по собі він уже не саме місто: він уже зрісся з Макіївкою та Ясинуватою. Це агломерація: десятки кілометрів, під сотню кілометрів. Якщо в Донецьк в'їжджати з боку Пісків, можна виїхати аж у районі Шахтарська – і постійно міста йтимуть: це буде одна велика агломерація. Тому це не все так просто: виконати таке завдання, коли є війська. Коли наситили військами, уже немає жодного сенсу. Просто показати якийсь політичний хід... Ну зайдуть, скажімо, на Петрівку, дійдемо до маріупольського роздоріжжя...
– Петровський район. Так?
– Так. Петрівка – це Петровський район. До маріупольського роздоріжжя. І все: і зупинимося, загрузнемо. А оскільки далі почнуться вже висоти... Ну, там є підвищення на вулиці... Я сам донецький, тож я чудово все це знаю. Там це буде дуже складно виконати. Якщо вже заходити в Донецьк, то не заходити в Донецьк, а спробувати його бодай відкусити. Там є такий механізм: з Авдіївки. Чому, до речі, авдіївський гарнізон стоїть. З Авдіївки треба йти вздовж об'їзної дороги. Там є об'їзна навколо Донецька: вона ділить Макіївку й Донецьк. Зрослося два міста, і ось об'їзна донецька ділить. Тобто ось вздовж об'їзної дороги з півночі на південь: з Авдіївки через ясинуватський пост – іти на Макіївський інженерно-будівельний інститут – і далі опускатися, і з півдня починати обхід Донецька... Саме не до агломерації, а ось з півдня починати обхід через Ларине – і далі, знову ж таки, цією трасою підніматися вже вгору, і десь у районі Макіївки, у районі МІБІ брати в оточення.
Для такого типу маневру потрібна певна кількість сил і засобів, штурмових, готових підрозділів, робота авіації, повне знищення ППО противника на глибину приблизно кілометрів 100: вважай, до кордону з Росією. Це цілий спектр заходів, який зараз потрібно буде виконати. А ось уже 10 місяців тому це можна було зробити набагато простіше: однією-двома штурмовими бригадами зайти в Донецьк і дійти до центру. І ось цей момент дуже сильно підірвав би...
– Звичайно.
– Підірвав би майже все. Але не було ухвалено це рішення, хай як це казали. Але найцікавіше: я саме цю дію свого часу – під час ухвалення рішення про вихід на Іловайськ 2014-го року – пропонував командуванню: вхід у Донецьк. А вони розпочали оточення донецької агломерації тими силами, які тоді були. Це обійняти і плакати. Ніким було оточувати донецьку агломерацію. А вони таки пішли. А треба було тоді також заходити в Донецьк. Ось тоді всі боялися. До речі, знову: Донецьк був тоді порожнім. 2014 року – у серпні – Донецьк був порожнім. І можна було заходити, виконувати це завдання. Але поставили завдання оточувати – кинули наших хлопців під Іловайськ. І загалом погано це все закінчилося.
Я не покидав би Бахмута. Він утримує весь фронт від Авдіївки до Сіверська
– Романе, Бахмут ми покинемо чи ні?
– Я б не покидав. Чому? Тому що Бахмут є наріжним каменем якраз усієї лінії фронту. Тобто він утримує весь фронт від Авдіївки до Сіверська. Тому з військового погляду його залишати в цьому сенсі було б необачно, тому що доведеться відходити на висоти в районі Часового Яру, а може, ще й далі: вже ближче до Дружківки і Слов'янська, Краматорська. А це означає, по-перше, тоді весь фронт посиплеться. Тоді доведеться йти із Сіверська, з Білогорівки, тобто відходити до Райгородка, повністю виходити з-під Лисичанська, доходити до Райгородка. І вже по лінії Райгородок – Слов'янськ – Краматорськ – Дружківка утримувати фронт. А це, по-перше, дуже великі втрати під час відходу, це дуже великі втрати в цих містах: Краматорську, Слов'янську і Дружківці.
Буде приблизно те саме, як і в Мар'їнці, в Авдіївці й у Бахмуті. І потім же треба буде все назад повертати: назад треба буде брати той самий Бахмут, назад треба буде ці підвищення брати... А це вже підвищення, з яких вони почнуть спускатися, а нам доведеться на них потім підніматися. Тому оптимально – це, звісно, Бахмут утримувати. Максимально, скільки це можливо. А якщо стане неможливо... З різних причин це може бути – оперативне оточення, можливо, загроза повного оточення, – тоді відходити до Часового Яру і ці висоти вже утримувати, і з них точно не йти. Бо далі фронт почне сипатися.
Бахмут у січні 2023 року. Фото: ЕРА
– Давайте ви спробуєте спрогнозувати: підемо ми з Бахмута чи ні?
– Ні. Не маємо. Не підемо.
– Насамкінець я вам поставлю запитання. Ось сьогодні ви залишаєтеся оптимістом?
– Однозначно. Я по життю 60 років оптиміст. Я перед розстрілом був оптимістом. А хлопцям, яких вели на розстріл, ще казав: "Що вам лишити на вечерю?" Тому оптиміст точно. І ми точно переможемо. І тут не такий оптимізм, а більше розрахунок і ті свої прогностичні здібності, які я бачу. Причому, найімовірніше, ми вийдемо на кордони 1991 року все-таки цьогоріч. Є така динаміка й переконаність, що до кінця року ми вже зачистимо від Російської Федерації нашу країну.
Я, напевно, один із перших ув'язнених "Ізоляції": засовували голки під нігті, паяльник по всьому тілу, розписи... Розігрівали зуби
– Я хочу уточнити. Вас вели на розстріл?
– Чому "вели"? Розстрілювали. Ну, імітація розстрілу.
– Як це було?
– 2014 року. Я ж був військовим радником [тодішнього голови Донецької обласної державної адміністрації Сергія] Тарути: керував військовим штабом. Усі силовики тоді в мене були в підпорядкуванні. Ну, не всі, а ті, які входили в оперативний штаб. До речі, більшість зараз... Навіть командувач Нацгвардії якраз із цього штабу. Тобто всі силовики були. Керував процесом. Потім після заходу росіян у Донецьк залишився керувати партизанським рухом. Ну, здали узбеки... Ой, узбеки... Місцеві есбеушники. Так, заїхало ГРУ ГШ 58-ї армії. Вони забазувалися в Макіївці – запустили, до речі, "Ізоляцію" тоді. Це...
– В'язниця.
– В'язниця, так, катівня. Я, напевно, один із перших [в'язнів] цієї "Ізоляції". Тобто заарештували. Ну, тортури стандартні: перебили одразу великі пальці на ногах, щоб не втік, прикладами. До речі, стандартний підхід: прикладами роздроблюють пальці на ногах. Уже нічого не вдієш. Нікуди не втечеш.
– Вони у вас досі роздроблені?
– Ну а куди ж? А що з ними зробиш? Один на 17 частин розбито. Ну а далі стандартні тортури. Ну, партизанський рух. Стандартні тортури: різали, зашивали, різали, зашивали... До речі, "доктор Менгеле" у мене там був цікавий, письменник великий. Реальний лікар. Тобто він тримав мене у свідомості, зашивав... Коли кров повністю виходила, я там раз помер. Дістав мене з того світу. Ну, я там мав щось їм розповісти цікаве на камеру. Розпанахали всю ногу, порізали. І прізвище в нього цікаве: Юрій Євіч.
До речі, усі ці тортури, які там були, – він описав у книжці. Ось якщо набрати в Google "Юрій Євіч, полковник Світан", то Google видає посилання на його описи. Він описав, як він мене тримав у свідомості, як він, там, перевіряв зіниці. Не рухалися зіниці – це означає, що людина померла. У мене смерть була клінічна. Відкачували. Ну, стандарт: голки [засовували] під нігті, паяльник по всьому тілу, розписи... Розігрівали зуби. Ось це, до речі, теж так, боляче трохи. Очі вичавлювали... Ну, те, що вони можуть робити.
А розстріли, імітація розстрілу – знущання. Не було розстрілу як такого. Бо не розстрілюють у масках: коли не бачиш. Одразу видно, що чиста імітація. А ось уже коли [на той момент так званий прем'єр-міністр "ДНР", а зараз – депутат Держдуми РФ від "Единой России", громадянин РФ Олександр] Бородай... Тобто мене десь тримали, катували в цій "Ізоляції", і приїхав Бородай. Ухвалювали рішення. Вони хотіли мене в Москву відправити за Надією Савченко. Ось якраз мене брали, коли її вже відправили в Москву. Мене якраз брали і хотіли також відправити в Москву. І ось приїхав Бородай, допитував. Останній допит був Бородаєм. Причому я зрозумів, що собака точно розстріляє. Бо був без маски: Бородай був без маски. Решта в масках, з мене зняли, а він був без маски. І допит. І зрештою вердикт: "У Москву брати не будемо. Там нічого везти м'ясо порубане. А якщо Тарута $1 млн не дасть – розстріляйте його нахер".
Ну, ось цей розстріл уже такий був, серйозний. Повезли на цвинтар. Там у Донецьку є цвинтар біля мотелю, а там уже перехопив – так вийшло – на розстрілі перехопив "Восток" на замовлення [одного з тодішніх ватажків бойовиків "ДНР" Ігоря] Безлера – Біса.
Безлер віддав мене на обмін зі словами: "Однаково здохне"
– "Восток" – це [ватажок – Олександр] Ходаковський?
– Ходаковський, так. Вони мене відбили. І потім я був на "Востоку" – це на мотелі. А потім із мотеля мене забрав Сєвєр Біса. У Безлера був начальник групи захоплення Сєвєр.
– У Горлівці, так?
– Так. І він мене з мотелю, з Донецька, відвіз у Горлівку. А вже в Горлівці, коли набрали 15 осіб на обмін... Відбувався потужний обмін: один на 15. І ось я там був літерним, крайнім, якого обміняли. Але потім у мене сепсис почався, температура під 40 – і Біс віддав: "Однаково здохне. Забирайте його". Тому вирішили це питання. Але хлопці такі... Вони упороті, садисти. Видно, що садюги. До того ж такі, стандартні, закостенілі русаки. Ще вихвалялися: "Полковнику, знаєш, хто тебе брав розстрілювати? ГРУ ГШ 58-ї". Ось російський вхід 2014-го під керівництвом Бородая. Який тоді був "прем'єр-міністром ДНР", а зараз він депутат Держдуми. Ну, життя довге, Земля кругла. Дасть бог – зустрінемося.
– Романе, дякую. Найцікавіше ви розповіли наприкінці інтерв'ю. Дай боже здоров'я вам. Мені дуже цікаво з вами. Я звертатимуся ще, і не раз. І дуже хотілося б, щоб ви коментували наступ нашої армії. Ось це буде феєрично.
– Так і зробимо.
– Дякую. До зустрічі.
– До побачення.
