-1 Київ
Поворознюк тримає пістолет у руці й каже мені: "Я взагалі міг би тебе зараз убити, вкинути в цей ставок – і ніхто тебе даже шукати не буде"
– Вікторіє, доброго вечора!
– Добрий вечір!
– Я відчуваю, що ви хвилюєтеся. Я одразу прошу, щоб ви не хвилювалися. Ми з вами будемо спокійно розмовляти. Я буду запитувати вас про ваше життя, про Поворознюка цього клятого, про якого я вже давно веду розслідування. Усе більше й більше людей хоче про нього розповісти... На початку давайте ви скажете, хто ви. Ваше прізвище, ім’я та по батькові ще раз, щоб люди знали й чули.
– Я думаю, що мене знають багато людей на Петрівщині. Звати мене Узлова Вікторія Миколаївна. Багато знають, бо я працювала довгий час учителем, приблизно 16 років. Тому дуже багато часу проводила з дітьми, з батьками. Тому мене знають. Певно, що не лише Поворознюк.
– Учителем у школі Петрового?
– Так. Я працювала спочатку в одній школі. У нас було дві школи, далі була реорганізація – і нас об’єднали. У гімназії я закінчувала працювати. Зараз я знаходжуся в Польщі.
– Які предмети ви викладали?
– Починала з того, що була вчителем етики й організатором різних свят. Педагог-організатор – була така спеціальність. А далі було багато всього. Було і так, що я викладала художню культуру, мистецтво, етику. У дівчат викладала медицину, у хлопців викладала захист вітчизни. Працювала останні роки ще у відділі освіти фахівцем з охорони праці.
– Яка у вас освіта?
– У мене закінчене Олександрійське училище культури. Керівник хору та організатор культурно-дозвіллєвої діяльності. І закінчила ще Кіровоградський педагогічний університет імені Винниченка.
– У вас дуже гарна українська мова. Я так чую, що в Петровому більше суржиком говорять. А у вас така вишукана мова. Чому?
– Певно, тому що вчителем працювала. І українську мову все-таки вважаю рідною. Ніколи не розмовляла російською мовою. Суржик присутній у нас на Петрівщині, але ж українська мова – для мене то святе.
– Ви сказали, що вас у Петровому добре знають. Але в Україні знають вашого земляка Олександра Поворознюка. Я про нього нічого не чув, аж поки не побачив інтерв’ю Наталки Мосійчук із ним. Він такий колоритний чоловік, такий мат у нього добірний. Він завжди таким був?
– Завжди. Навіть то він ще себе стримує.
– Що це взагалі за людина?
– Сказати про нього багато я не можу, бо я в тому колі ніколи не спілкувалася. Старалася не пересікатися, бо в мене своє бачення на те було. Але те, що людина не заслуговує знаходитися між людьми нормальними, – це факт.
– Чим він погана людина, що він на таке не заслуговує?
– Дивлячись на його поведінку, видно, наскільки люди страждають, наскільки люди залякані від нього. Правдивість у його словах узагалі відсутня. Звичайно, коли він знімає фільми, у TikTok виставляє передачі різні... І навіть тут, у чужій країні, про нього відзиваються, що він – нормальний чоловік, який може підтримати українське військо в часи війни, справжній патріот, герой. Коли з ним зіштовхнувся в житті й знаєш його істинне обличчя, то не мусиш навіть думати про це. Хочеться людям кричати, що насправді він не заслуговує навіть називатися людиною. Скільки людей у Петровому від нього постраждало… І далі буде, дякуючи вам, ще більше людей. Можливо, він зараз щось і робить в селищі Петровому і для Петрівського району. Але я гадаю, що без користі для себе він би того не робив.
– Ви багато років його знаєте?
– З того часу, коли перший раз його побачила, почала про нього дізнаватися більше. Бо мусила знати й мусила довідуватися, бо мені боліло.
– У якому році ви його побачили вперше?
– Це був травень 1997 року, субота… 17 травня це все відбулося. Я жила в селі Водяне Петрівського району, буквально 17 км від Петрового. У нас не було тоді ні автобусів, не було чим добиратися з міста до селища. Якщо до селища з міста ще ходили автобуси, то із села, наприклад, до селища доїхати було дуже тяжко. У кого були машини, батьки підвозили. У кого не було, ті попутним транспортом добиралися на навчання або в якихось справах. Вийшло так, що я зустрічалася з хлопцем із Петрового. Мала на той момент 18 років. Це перше моє справжнє кохання було. І в нас на той момент працював у колгоспі на автобусі чоловік – Проценко (не пам’ятаю ім’я). У суботу після праці о 17.00 він повертався до Петрового. Можна було з ним під’їхати. Я вийшла. Тоді не було мобільних телефонів, годинника я не мала, то чекала десь годинку. Потім мені жінка сказала, що він вже не працює. І автобус вже не їздив. Під’їхала машина чорного кольору, зупинилася, чоловік запитав: "Куди тобі?" Я сказала, що мені до Петрового. "Чого ти не тормозиш?" Я сказала: "Я вас не знаю". Він говорить: "Не бійся, сідай, підвезу". Він забрав сумку, поставив її до багажника. Я їхала з продуктами: спочатку до хлопця додому, а на другий день – на навчання. Коли я вже сідала в машину, то я бачила, що спереду сидів ще один чоловік і ззаду ще один. Зрозуміло, що вже реакція була не те, що боязко... Це було, мабуть, десь 17.30–18.00. У травні ще світло, і люди ходять, бачать. Я почала невпевнено заходити до автомобіля. Він говорить: "Не бійся, сідай".
– Це був Поворознюк?
– Поворознюк, так. Він сидів за кермом, збоку біля нього сидів Свистунов, біля мене сидів Кириєнко Михайло. До нього він Міша казав, а на цього – Свистик. Ми вирушили з Водяного. Доїхали до села Маловодяного... Між Маловодяним і Малинівкою є ставочок. Про який я, до речі, знала, бо ми туди з вітчимом їздили на рибалку. Я знала, як можна втекти... Я заспокоїлася... Коли завернули, він каже: "Спокойно їхай. Не вздумай верещать". Цьому Міші він сказав: "Ми їдемо за Шелягом". Шеляг – це колишній голова нашого колгоспу. "Зараз його знайдемо, надаємо по голові – і поїдемо далі. Не кипішуй, не верещи, не вздумай кричати". Це всі слова, які я почула від нього. І я трошечки заспокоїлася. Бо на той момент всі люди страждали з того, що голова невідомо куди гроші дівав. Коли ми під’їхали, там на полі працював тракторист. Я навіть його знаю, він із села. Але він був далеко. Він навіть машину бачив, але він не бачив, хто в ній.
Вони вийшли з машини. І він говорить: "Виходь". Я кажу: "Та я в машині посиджу". А він: "Виходь, бо це надовго". Звичайно, я вийшла. Я стала біля машини. Він відкрив багажник. У нього там пиво було, накрите шкіряною курткою чоловічою. Він узяв цю куртку, взяв пиво. Дав мені пляшку і говорить: "Пий". Я кажу: "Дякую, але я не вживаю". Він говорить: "Хтось у тебе буде зараз запитувати, будеш ти пити чи не будеш". – "Дякую, але, правда, я не вживаю алкоголю". – "Добре, пішли зі мною". І він бере цю куртку. Я вже йду позаду нього й розуміюся, що двоє лишилося там. Якщо щось – буду бігти вбік від ставка, побіжу по балці – не доженуть.
Прийшовши так до ставка, ми сіли ближче. Він постелив куртку, ліг на неї. Я присіла коло нього з тою пляшкою. Думаю: зараз, якщо він почне, я тою пляшкою його можу вдарити. Я вже розуміла, що щось не так, бо видно, що людина... І з матюками, і з таким напливом на мене... Мені страшно було вже тоді. І він почав: "Ти не знаєш, хто я такий?" Кажу: "Перший раз вас бачу". – "Чула, під Жовтими Водами була група вбитих?" Сім чоловік, здається. Кажу: "Ні, я не чула". – "Чула, у Кривому Розі..." – щось там ще... Я не пам’ятаю конкретно, що він сказав. – "Ні, я не чула". – "Ти взагалі чула, хто такий Ропік?" – "Ну, про Ропіка чула". – "Так Ропік – це я". А моя сусідка із Водяного – я не буду називати зараз прізвище – чи її чоловік хрестив когось, чи він там комусь хрестив... Вони куми.
– Вибачте, Ропік – це його так називали?
– Так, узагалі-то він не Папа, а Ропік. Папою він став пізніше. Я йому сказала, що така-то – моя сусідка, а він: "Чого ж не знаю? Я її дуже добре знаю". Думаю, якщо він її знає – значить, зі мною буде все добре, він мене не троне, нічого мені поганого не зробить. І тут він починає... Дослівно, тримає пістолет в руці й каже: "Я взагалі міг би тебе зараз убити, вкинути в цей ставок – і ніхто тебе даже шукати не буде". Це його слова до мене.
– У руці – пістолет?
– Так, у нього був пістолет. Ну, я не розбираюся в них... І говорить: "Якщо я захочу, то можу тебе застрелити – тебе ніхто й шукати не буде. Ти нічого злого не робиш, не кричиш, не сопротивляєшся. У тебе є вибір: або я один, або ми всі разом". Зрозуміло, що в цей момент шок... Я йому сказала: "Послухай, у тебе теж може бути дочка. Є багато дівчат, які займаються цим… Ти ж розумієш, що в мене є хлопець. Я ж вам розказала, що їду до хлопця, він мене чекає, у мене все серйозно. Не роби цього". І він мені сказав: "Так, встаємо і йдемо". Він підходить до машини. Ми від’їхали, щоб трактор не бачив. Я ззаду сиділа. Він каже: "Сідай наперед". Кажу: "Ти не боїшся? Ти ж мене не знаєш". Уже все, що мені приходило на розум, говорила. "У мене епілепсія". Почала показувати, що у мене приступ починається. – "Що ти починаєш тут?" Зі своїми матюками… Далі я кажу, що в мене болить серце. Далі я почала плакати, просити. Кажу: "Не роби цього... Якби з твоєю дочкою хтось так зробив, як би ти на те реагував?" Потім я попросилася до туалету, думаю: буду бігти. Буду тікати, бо як це можна пережити? Я починаю йти, а він говорить: "Ти ж розумієш, що куля тебе дожене?" Я кажу: "Я справді хочу в туалет". А сама йду подалі, щоб побігти. – "Або ти зараз тут за цим кущем сідаєш, щоб я бачив, або пуля тебе дожене". Це його слова. Ну, ясно, що я повернулася назад. І він каже: "Ну обирай: або я, або ми разом". Ясно, що вибір у мене був один. Зґвалтування було, про яке ніхто не знав. Я тільки сказала цьому хлопцеві, як приїхала. Вони довезли… Він мені сказав: "Комусь хоч слово скажеш... Ти розумієш, хто я. Ти розумієш, що з тобою буде. Забудь усе, нікому не говори..."
– Вибачте, будь ласка. Зґвалтування було яке?
– Зґвалтування було орально. Це було недовго. Він сидів за кермом, я сиділа біля нього. Чоловікам він сказав відійти від машини – вони стояли ззаду машини.
– А вони знали, що він робить?
– Звичайно, вони знали. Вони чули, що він сказав: "Обирай: або ми разом всі тебе, або ти робиш мені отак"… Він нічого більше не сказав. Він сказав, що "таких дурних ще ніколи не бачив". Потім, звичайно, всю дорогу я проплакала, бо для мене це приниження було. Він висадив мене біля автопарку. Він мені сказав: "Комусь скажеш – я тебе скрізь знайду". І все. Я пішла до хлопця. Звичайно, що у хлопця я розплакалася. Я йому все розказала. Але не сказала, що було зґвалтування. Я сказала, що була спроба зґвалтування, бо мені було соромно. І я йому сказала навіть: "Те, що я зараз тобі розкажу, – це 100% кінець у наших стосунках". Так воно й вийшло…
Як Поворознюк розбагатів? Наскільки я чула, спершу крадіжки. Там убили, там, говорять, пограбували, у того відібрали землю
– Він вас кинув?
– Так.
– Я бачив вашу фотографію. Ви красива була дівчина. І зараз красива.
– Звичайна селянська дівчина, яка за своє життя ніколи не зробила нічого поганого... Я пів року взагалі не могла виходити нікуди – боялася. Я тільки бачила десь чорну машину, то для мене був шок. А далі я не витримала й мамі розказала, сестрі розказала. Але не сказала, що було зґвалтування. Я сказала, що була спроба... Мені соромно було сказати, що зі мною так зробили. Я почала питати у знайомих, хто це такий. Розпитувати, хто він, що він може зробити. Мені сказали: "Вікторіє, навіть не пробуй. Бо, якщо ти підеш, ти ж розумієш, що тобі за те буде". І я просто закрилася в собі після того. Було дуже важко. Через певний час я вийшла заміж. Я залишилася в Петровому, ми з ним не пересікалися. Він певний час жив у Водяному, бо він якимось чином став жити в будинку голови нашого колгоспу Шеляги Івана Івановича. Він жив там, певно, декілька років. А за якийсь час він почав різко набирати оберти. У нього земля з’явилася, він переїхав до Петрового, збудував будинок, викупив колишній ресторан "Хвиля" і почав будувати свій ресторан "Зодіак". Далі він із цим парком… Із Тилик Світланою Олександрівною вони почали будувати це все. Якби він і допомагав для Петрового... Але направду він би допомагав, якби це було з його кармана, а я думаю, що він робив це з вигодою для себе. Бо людина ця просто так ніколи нічого не зробить. Боляче було… Коли я викладала в школі, то приходила його донька. І на уроках ця дитина сиділа... Дійсно, дуже добра дівчина, дуже гарно навчалася. Дивилася їй в очі на уроці – і думала: "Боже, дитино, ти не знаєш, який у тебе батько насправді..." Ну, його людиною не назвеш.
Після того я зрозуміла, що нічого в житті не доведу. Він зі мною вітається навіть, він мене бачив у селищі. Він відкрив у школі стадіон, ми з дітками ходили на футбол. Але ж я вже змирилася з тим, що нічого в житті не доведу… І ніхто, абсолютно ніхто не знав, що відбувалося насправді. Коли побачила зараз, що відбувається, як ви записуєте, як люди йдуть і говорять правду, я зрозуміла, що це мій шанс сказати правду й відкрити людям очі на те, хто він насправді. Що він – насильник. І це не тільки я. Я знаю ще декількох дівчат, із якими так само було... Я з ними говорила: "Давайте об’єднаємося". Але вони сказали: "Ні в якому разі. Нам тут ще жити, нам тут ще працювати. Вийде чи не вийде його прибрати з Петрового... А потім жахатися й чекати, що завтра щось із тобою станеться – це дуже страшно".
– Ви з ним зустрілися коли-небудь віч-на-віч?
– Так. Було буквально по тому, що сталося. Може, рік пройшов. Я його випадково побачила. У мене сестра працювала в ресторані… Я пишу вірші, і мене попросили в гумористичній формі чоловіків привітати на 23 лютого. Я прийшла, писала цей вірш. А сестра моя, побачивши, що він зайшов, говорить: "Вікторіє, тікай, не обертайся. Зайшов Поворознюк". Я кажу: "Чому я повинна тікати?" Ну, і він мене побачив. Він рукою: "Іди сюди". Я говорю: "Я не підійду". Він підійшов сам. Кажу: "Що ви хочете від мене?" А він говорить: "А чого ти не хочеш зі мною поговорити?" А я кажу: "А про що мені з вами після всього говорити?" – "Ну а як?" А з ним чоловік був... Я кажу: "Після того як ви ґвалтуєте дівчат, то ви можете так вільно себе поводити і думаєте, що це вам з рук зійде?" А він: "Що ти, дура, мені говориш? Це прокурор із Кіровограда". Чи щось таке. Я кажу: "Як би там не було, пройде рік, пройде два, 10, але за свої вчинки доведеться відповідати. І при першій можливості я зроблю так, що ви будете шкодувати про те, що ви зробили". Отака була ситуація. І є ще... Весілля моєї племінниці святкувалося разом, бо він якимось чином – не знаю, то вже не мої справи, – але він там чи кум, чи хто. Я з ним ніколи не розмовляю, ніколи не підходила. Знаєте, біль усередині є, але довести я нікому нічого не зможу. Я розумію, що час пройшов, свідків у мене немає – тільки подруги, які знають, що відбулося.
– Ну, а Свистунов, Міша?
– Коли їхали, то Свистунов узагалі мовчав. Міша жартував: "А нащо тобі той кавалер? А що, я за кавалера не підійду?" Я мовчала. Дівчина маленька, 1,6 м зросту, 55 кг. Худенька, маленька. А тут чоловіки здорові, із ціпками, вибачте. І, може, якби в нього вікна були не затемнені, я побачила, що там, – я б не сіла в житті туди. А я спішила… Не дивишся, летиш... Зрадів, бо скільки чекав на той транспорт – і хтось тебе забирає. Я скільки під’їжджала – ніколи такого не було. Ну, таке знайомство в мене було з Поворознюком.
– Як він розбагатів? Що люди кажуть?
– Наскільки я чула, спершу крадіжки. У принципі, це все й так без мене відомо. Я цим не цікавилася, бо мені ця людина взагалі нецікава. Якби не куплено було ним усе, я б пішла в поліцію, написала заяву. Але, розумієте, коли людина зі звичайної сім’ї, де немає великих грошей... У мене мати дояркою працювала. Я не стижуся того, я вмію все робити – я із села. Я ніколи не задирала носа і своєю працею все в житті намагалася зробити. Я нікому злого нічого не зробила. Але ця людина… Там убили, там, говорять, пограбували, в того одібрали землю. У мене є родичі, які мають право отримати 2 га землі для ведення сільського господарства. Коли я звернулася в наш земельний відділ, щоб отримати цю землю, коли ще була в Петровому... Один раз писала заяву, другий раз. Землі ніде немає, кажуть. А тут я дізнаюсь, що Поворознюк сказав людям: "Хто хоче ці 2 га, то я можу виділити їх на території Водянської сільської ради". Люди написали заяви, узяли ту землю. Але на даний момент ніхто з них не має ніяких документів. Говорять, що він із ними розрахувався, а люди навіть цього не знали. Я запитала своїх рідних: "Для чого ви пішли?" Кажуть: "Ну як? Ми скільки років хотіли отримати ту землю, ми маємо право її отримати. Тут запропонували: можна взяти, але з такою умовою, що цю землю віддають йому в оренду". На даний момент ніхто не має документів. Ця земля в Поворознюка.
– У мене зараз стоїть черга петрівчан, які хочуть свідчити проти Поворознюка. Але я не можу зрозуміти, чому люди десятиліттями терпіли цього виродка, не зверталися нікуди? Мовчки робили те, що він їм скаже, як раби? Я не розумію цього.
– Розумієте, коли людина має гроші, коли людина за ці гроші з усіма домовилася... Куди б ти не пішов, проти нього ніхто не піде. Бо всі знають, що він може за це по голові не погладити. Усі його бояться. Він там заплатив, там зробив, там переплатив. У нього є зв’язки. Які зв’язки? Я цього не знаю, не буду говорити. Але люди звикли. Подивіться: у Петровому добре. У нас змінилося селище, розцвіло: і парк з’явився, і набережна з’явилася. Говорять, що це Поворознюк зі Світланою Тилик зробили. Молодці. І люди допомагали, саджанці насаджували. Дуже гарно змінили це все, супер! Але якщо звернути увагу на всі будівлі, які знаходяться в селищі – наприклад, гуртожитки старі, – то все Поворознюка. Яким чином це все переходить до його власності?
– А Світлана Олександрівна – це голова сільради, так?
– Так, голова сільради.
– Його подільниця, кажуть.
– Того я не скажу. Я знаю тільки одне: Світлана Олександрівна працювала на руднику криворізькому. Потім її обрали головою селищної ради. І вона вже, здається, на другому терміні. Я про неї нічого не скажу, бо я дійсно не знаю. Те, що вона працює, що вона для селища робить, висвітлюється робота, – то це все видно. У нас це на першому місці: показати, що ми зробили.
– Вікторіє, а що в Поворознюка за родина?
– Я знаю, що в нього є донька Ілона та сини Віталій і Олександр.
– А дружина хто? Чим вона займається?
– Абсолютно не знаю нічого про неї. Я її ніколи ніде не бачила. Може, на випускному або на першому чи останньому дзвонику в школі, коли до дитини приходили…
– Чи є у вас зв’язок з односельцями зараз?
– Звичайно.
– Що люди кажуть у світлі того, що з’явилися стільки фактів про діяльність Поворознюка?
– Люди радіють, люди у великому шоці... Не з того, що дізналися правду – вони це все знали. Вони в шоці з того, що з’явилася людина, яка може це вести й людям відкриває очі. Хотілося, щоб абсолютно всі люди, які не знають його особисто, змінили думку. Бо ця людина не заслуговує на повагу. Як він сказав, що він зробив, але то було по молодості, і він за це вже заплатив... Ніколи він не заплатить за те, що зробив! Люди сподіваються, що справа дійде до кінця. І що це буде показово для всієї України, для всіх таких, як Поворознюк. А їх у нас в Україні скільки! Це буде крок, після якого люди почнуть вірити, що в нас йдуть зміни на краще. Ніхто ніколи такої країни не буде бачити, як у нас Україна. Просто треба зробити дуже-дуже велике прибирання. Треба чистити, треба викидати таких людей, як він, брати все у свої руки. Щоб люди могли спокійно жити, щоб вони могли спокійно висловлювати свою думку. Щоб їх не обкрадали! Щоб пенсіонери не рахували копійку й не ходили, не просили: "Заплати мені, бо то моя земля, я тобі дав її, а ти в мене її відібрав". Або траплялися такі ситуації: людині треба гроші, вона бере гроші наперед, за 10 років домовляються. І ця земля в неї виходить з рук, бо вона підписує документи, не читаючи. Бо люди із села необізнані. Вони звикли довіряти, не перевіряючи. Поставив підпис – і пішов. А виходить, що земля вже не його, бо вона вже на 48 років передана до орендодавця. У мене дуже багато знайомих, які таким чином позбулися своєї землі. Вона в них є, але документи й усе інше – в орендаторів.
– Як ви вважаєте, яким буде кінець цієї тварини?
– Вважаю, що справа дійде до кінця в цей раз. Не відкрутиться. І все, що награбоване... Я заради цього... Правда, мені не соромно було сказати правду, дуже боляче, бо ніхто правди до кінця не знав. І це психологічно для мене було тяжко все життя, а зараз було ще тяжче сказати, бо мене всі знають… Але я впевнена, що справа дійде до кінця. Усе, що награбовано, повернеться людям. Проведеться розслідування, щоб люди повернули собі землі, щоб люди відчули, що держава їх не обкрадає, що держава може бути могутньою й сильною. Я впевнена, що все награбоване піде до держави. А державі зараз кошти дуже й дуже потрібні. Для нашого розвитку, щоб Україну відновити, треба просто забрати в усіх корупціонерів, забрати в усіх бандитів усе, що вони награбували. Тоді ми будемо жити щасливо і спокійно. Ми на це заслуговуємо.
– Вікторіє, я наостанок вам поставлю запитання важке. Християни кажуть, що треба своїх ворогів прощати. Ви як сьогодні ставитеся до Поворознюка? Ви вибачили йому все, що він із вами зробив?
– Я вважаю й завжди вважала, що у злочинів немає строку давності. За свої злочини людина мусить відповідати.
– І душа досі болить?
– Болить. Бо хто його знає, яким би могло бути моє життя…
– Я хочу подякувати вам за те, що ви наважилися на це інтерв’ю. Я знаю, що було важко знову ворушити те, що відбулося колись. Але я хочу вам подякувати за те, що ви це зробили. Тому що ви вберегли багатьох дівчат від такого кнура. Чого хочуть сьогодні люди? Справедливості. Віра в справедливість, у те, що й такий Поворознюк, й інші поворознюки, яких ще багато в нас, отримають те, що вони заробили, варта того, щоб ми робили такі програми. А я зі свого боку хочу вам сказати, що я зроблю все, щоб він опинився на лаві підсудних – там, де його місце, і закінчив своє життя за ґратами.
– Я вірю в це. Ви не знаєте, напевно, наскільки люди зараз між собою... Вони живуть зараз інтернетом. Вони дивляться всі передачі, вони бачать, що б він не говорив у TikTok, мовляв, це неправда. Це все правда. Хто, як не ми із Петрового, це знаємо? Він, дивлячись в очі, бреше. Доведеться відповісти. Я думаю, після того в Україні почнуться зміни дуже великі.
– Буде відповідати. І буде першою ластівкою, які полетять туди, де вони повинні бути. Я вам дякую, Вікторіє. Нехай щастить! І слава Україні!
– Я вам дякую. Героям слава!
