0 Київ
Я не дуже люблю, коли люди кажуть: "Почуваюся на 30 років"
– Володимире Миколайовичу, здрастуйте!
– Добрий вечір!
– Радий вас бачити, чути, ви один із моїх улюблених письменників, хочу вкотре зізнатися вам у любові. Нещодавно вам виповнилося 85 років. По-перше, я вас із цим вітаю, по-друге, скажіть, будь ласка: на скільки ви почуваєтеся?
– Ну, я не знаю, мені складно судити. Я не дуже люблю, коли люди кажуть: "Почуваюся на 30 років". Або на 40. Тому буду скромним у цьому сенсі. (Усміхається).
– Але ви мені колись зізналися, що ніколи не думали, що до такого віку доживете. Дійсно так?
– Ось до сьогоднішнього віку – тим паче не думав! А як почуваюся... Тут у нас недавно одного опозиціонера вдарили трубою по голові, а потім запитували, як він почувається. Він сказав: "Так, ніби мене вдарили трубою по голові". Ось і я почуваюся так, ніби мені 85 років.
– Скажіть, будь ласка: 85 – це вже старість чи ще все-таки середній вік?
– Старість, старість – не буду молодитися.
– Знаю, що ви в Україні жили. А скільки років?
– Лише шість.
– Ну, чимало...
– ...це були дуже знаменні роки – приблизно з 13-ти до 19-ти. Уся юність доармійська в Запоріжжі минула.
– Ви щось українською пам'ятаєте?
– Майже все розумію, але важко говорити, тому що багато позабував.
– Вас в Україну тягне взагалі? Ось хотілося б кинути все, узяти і приїхати до Києва, Запоріжжя?
– Ну, із задоволенням. Я, між іншим, у Запоріжжі порівняно недавно був – років два тому. І в Києві, до речі. Я взагалі завжди радий приїжджати: ну, Київ для мене не такий рідний, а Запоріжжя – рідне місто.
В українців ненависть до росіян, тому що у них більше підстав
– Ви знаєте, коли ми з вами востаннє зустрічалися, чотири роки тому, я думаю, навіть такому пророкові як ви не спадало на думку, що між Росією й Україною можуть початися реальні бойові дії. Що ви думаєте про цю страшну війну між двома, здавалося б, братніми народами?
– Я думаю, що це дикунство і що в осяжному майбутньому вона все-таки закінчиться. Чесно кажучи, мені здається, в українців ненависть до росіян, тому що у них більше підстав, а в росіян пропаганда працює, але внутрішньої, людської, природної ненависті немає, і коли весь цей морок закінчиться, ми знову подружимося і відчуємо себе близькими одне до одного. Під час великої війни з Німеччиною, яку я дуже добре пам'ятаю, ми всі ненавиділи німців, німецьку мову... А ось тепер із задоволенням ті, кого я знаю, їздять до Німеччини, спілкуються з німцями, і німці здаються не такими поганими. Пропаганда робить усе-таки з людей звірів. Навіть із такого європейського народу як німці колись зробила, а зараз їх не впізнати.
– Але ви сказали, однак, що український народ ніколи не пробачить росіянам війни. Більше ніж 10 тисяч загинуло, у них матері, дружини, діти, а скільки безруких-безногих, скільки психічно стали інвалідами внаслідок цієї авантюри моторошної...
– ...я розумію. Це жахливо, і я оцінюю ці події як ви, але зазвичай війни все-таки починають і ведуть не солдати, а керівники держав, а солдати виконують наказ. Хоча, звичайно, люди, що виконують злочинний наказ, не звільнені від відповідальності, але солдати, зазвичай, – люди малоосвічені, вони всього цього не знають, і крім того, коли пропаганда їм вселяє: мовляв, ось вороги, які вбивають людей за те, що вони кажуть чи думають російською, – це обурює. Ось сказали про те, що тут розіп'яли хлопчика, – і якийсь хлопець, романтично налаштований, іде на війну, інших убиває і сам гине. Провина завжди на руках керівника, розумієте? А коли це скінчиться, поступово українці пробачать росіянам, як ми пробачили німцям.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Володимире Миколайовичу, от ви говорите про пропаганду – ви знаєте, я уважно дивлюся всі центральні російські канали, навіть за кордоном. Більшість каналів же там є в мережі, їх дивляться, зокрема, наші емігранти у США, Канаді, Німеччині, Італії... Слухайте, люди просто затуркані, так піддаються пропаганді! Вас вона не пробиває?
– Ну, ви знаєте, у мене імунітет. Я весь час жив під променями радянської пропаганди і якось встояв (усміхається), отже, перед цією теж встою.
– За що ви любите Росію і за що – ні?
– Ви знаєте, у мене є довгий вірш, я читати не буду, але закінчується він такими словами: "Не то чтобы героем был, но честь берег и скромный дар свой, народ жалел, страну любил, что не скажу про государство".
Для мене країна і держава – зовсім різні речі. Країна – це природа, поля, ліси, озера, моря, це народ. Якщо ви серед нього живете, ви не можете сказати, що він поганий, розумієте? Хоча це і ті люди, які вірять пропаганді. Ви знаєте, я не думаю, що їх 86 відсотків, їх не так багато, але це дуже дурні люди. А десь у глибинці, мені здається... Хоча, звичайно, телебачення зараз скрізь, зокрема в глибинці. У цьому, можливо, і успішність пропаганди – що вона проникла в усі куточки...
Ну от якщо ви приїдете до села і там будете жити серед людей – це ж начебто непогані люди! Але кажуть їм весь час одне й те саме, і розуму не вистачає зрозуміти, де правда, де брехня. А тих, які можуть встояти перед пропагандою (ви вже вибачте, самого себе похвалю), дуже мало. Тих, хто мислить самостійно.
Цілком можливо, що з Росією відбудеться те, що сталося з Радянським Союзом: вона розвалиться на шматки, і якісь шматки підуть далеко, як от Україна намагається
– Ви дуже добре знаєте Росію і російський характер. Який там відсоток дурнів і розумних, на вашу думку?
– Я думаю, що скрізь, у всіх країнах, розумних людей мало (сміється), і народ, узагалі-то, піддається всякій пропаганді. Ось Америка – дуже вільна країна, і американці – волелюбний народ, але коли їм кажуть, що треба кинути курити, вони всі кидають курити, а коли кажуть, що треба бігати підтюпцем, починають бігати підтюпцем. Коли кажуть, що це шкідливо – бігати підтюпцем, припиняють, розумієте? Абсолютно будь-який народ можна налаштувати на що завгодно. І даруйте мені, але українців теж можна налаштувати в будь-який бік.
– Так, згоден. Ви мені в інтерв'ю колись сказали: "Хто в Радянському Союзі жив, той в іншому цирку сміятися не буде". Скажіть: Росія – це теж цирк?
– Росія – звичайно, цирк, але я сподіваюся, що кінець-кінцем... Але я, можливо, і раніше висловлював вам такі оптимістичні думки, що мине якийсь час – і Росія, яка вже зробила крок до правди, свободи і демократії, повернеться на шлях істинний? Так, вона відступила, ще якісь охвістя старі залишилися... Але вона зробить другий крок, і коли людям розкажуть, як усе було насправді, ті ж 86 відсотків повірять і навіть будуть думати, що саме вони завжди це знали.
– Що буде з Росією? Я впевнений чомусь, що ви про це часто замислюєтеся.
– Часто. Я думаю, що російська політика рухається за принципом маятника: від одного до іншого. Від Сталіна до Хрущова, від Хрущова до Брежнєва, від Брежнєва, через Андропова і Черненка, до Горбачова... Я думаю, у найближчому (можливо, не для мене, але для вас) майбутньому Росія зробить наступний крок. Під час таких подій, як хрущовська "відлига", "перебудова" і все таке послаблюється державний механізм, державні важелі, які скріплюють усю цю махину, і з'являються нові сили, молоді люди приходять у політику, серед цих людей є багато радикально налаштованих, адже для радикалізму теж є підстави. Тому цілком можливо, що з Росією відбудеться те, що сталося з Радянським Союзом: вона розвалиться на шматки, і якісь шматки підуть далеко, як-от Україна намагається. Правда, ви ще не дуже далеко, по-моєму, пішли... Але в усякому разі хтось піде в цей бік, а якась частина застрягне в далекому минулому.
– Що мені у вас дуже дороге і взагалі викликає величезну повагу: у 70-ті роки ви були успішним радянським письменником, у вас було все, щоб жити і радіти, система була милостивою до вас, узагалі-то, попереду – безхмарне життя. І раптом ось це почуття справедливості, відчуття того, що у вас на Батьківщині погано, штовхає вас, здавалося б, на безрозсудні вчинки! Ви починаєте протестувати і виступати проти всемогутньої системи, розуміючи, що все одно програєте. Ну, браво – це перше, що я хотів сказати. А друге – я знаю, що приблизно в цей самий період представники Комітету державної безпеки вас отруїли. Це дійсно було?
– Справді, і я, по-моєму, навіть вам розповідав про це...
– ...так-так...
– ...ну, це довга історія, мені не хочеться її переказувати, її описано в книзі, яка називається "Справа №34840".
– Але ось зараз, через певний час, ви розумієте, що могли загинути?
– Звичайно, міг, тому що мої противники і вороги були людьми серйозними. Але водночас я думаю, що насправді це була спроба мене залякати, щоб я сам відмовився від якихось планів. У нас же країна дивна, розумієте... Коли я повернувся, зустрів якихось працівників КДБ, які говорили: "Та ми все знали, ми вас читали..." І як мені говорили (не знаю, наскільки це правда, вірити складно), були якісь люди, яким подобалося те, що я пишу, і які таємно намагалися мене залишити живим. Мені навіть розказували, що тодішній міністр оборони маршал Кулаков дуже любив "Чонкіна". Тож не знаю, хотіли вони мене вбити чи просто сильно налякати.
Сталін поступово воскресає, але це теж мине, потім ці пам'ятники знову викинуть на смітник, і вже остаточно
– Ви знаєте, в Україні відкрили архіви КДБ – до 1991 року. Іноді під настрій я приходжу туди і читаю розстрільні справи киян, яких убивали з 1937-го до 1939 року. Звичайно, це страшно, коли тримаєш у руках ці справи, коли бачиш, який конвеєр, який механізм використовували для знищення людей, до того ж, зауважте, не найгірших. Це жахливо! І ти розумієш, що це правда, тому що є цифри – тільки в Україні кількість розстріляних, засланих, знищених... І водночас у Росії відкривають пам'ятники Сталіну, до дня народження Йосипа Віссаріоновича на його могилу біля кремлівської стіни покладають квіти діти... Добре, комуністи, чорт із ними, але діти, у піонерських краватках! Скажіть, будь ласка: Сталін живий досі?
– Якоюсь мірою він поступово воскресає, але це теж мине, потім ці пам'ятники знову викинуть на смітник, і вже остаточно. Я не думаю, що така любов до Сталіна вічно триватиме. Правда, вона триває набагато довше, ніж я очікував.
Ви знаєте, у мене є такий роман "Монументальна пропаганда", його можна назвати антисталінським. Я в 1970 році його починав, потім думав: усе, це нікому не цікаво, потім починав знову... За 30 років, урешті-решт, закінчив і побачив, що тема актуальна як ніколи. І стає дедалі актуальнішою. Але водночас у нас планують відкрити пам'ятник жертвам тоталітаризму. Усе це свідчить про те, що значна частина людей про це пам'ятає, хоч ініціатива, звичайно, приватна. Так звані патріоти намагаються їй протидіяти, але все-таки завдяки зусиллям таких людей, як Сергій Пархоменко та інших...
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– ...так-так...
– ...вішають таблички на будинках, звідки забрали якусь людину і, найімовірніше, розстріляли. Усе це є, пам'ять випалити неможливо, і правда здолає кривду. Є такий вірш у Олександра Володіна: "Правда всегда побеждает. Но почему-то поздно. Но почему-то всегда побеждает. Но почему-то поздно". У це я вірю – що вона переможе. І за наступного якогось правління це питання зроблять достатньо зрозумілим. Можливо, якісь шанувальники Сталіна і залишаться, але це вже будуть маргінали.
На Заході чимало прибічників Путіна, і я сам бачив у місті Мюнхен божевільних, які ходять із плакатами: мовляв, добре б, якби Путін був нашим канцлером, а не Ангела Меркель
– У 1986 році в романі "Москва 2042" ви напророкували, що Росією керуватиме резидент радянської розвідки в Німеччині, а церква об'єднається із ФСБ, тобто КДБ. Скажіть: ви ясновидець?
– Ні, я просто оцінюю ті тенденції, які бачу наразі. Тоді, у 70-ті роки та на початку 80-х, я просто бачив, що церква, яку ще практично заборонено, відіграє дедалі більшу роль у радянському суспільстві, що люди із КДБ дедалі більше впливають на державну політику. Не тільки як каральний меч революції, як їх називали, але і як інтелектуальна сила, тому що їх залучали до роботи над різними економічними планами, тому що вони краще знали життя, ситуацію в Росії, тобто в Радянському Союзі, були в курсі, що відбувається за кордоном, знали настрої людей тощо. І були освіченими, вивчали різні мови. Усе разом робило їх освіченішими, ніж були керівники КПРС, самі керівники КПРС залучали їх, і було зрозуміло, що КДБ відіграватиме в якомусь майбутньому більшу роль, ніж відігравало раніше.
– Ви вивели унікальний закон зміни лідерів Радянського Союзу: лисий – із волоссям, лисий – із волоссям. На Росію він поширюється?
– Ну, поки що так. У нас Горбачов був лисим, Єльцин – із волоссям. Путін із волоссям був, коли був молодим, а зараз полисів, Медведєв – із волоссям...
– ...ну і хто стане наступним президентом Росії з огляду на це?
– Хто буде наступним, я не знаю.
– У 2015 році в день народження Путіна ви сказали, що в нього їде дах. Скажіть: він ще їде чи вже приїхав?
– Ну, там же річ не тільки в Путіні, а в тому, що і в його оточенні є якісь... Раніше ділили політиків на "яструбів" і "голубів" – я думаю, там замішані якісь "яструби". Сподіваюся, що зараз вони трошки здають свої позиції, тому що країна програє свою лінію. Я думаю, протверезіння дуже повільно, але настає, мені здається, нагорі шукають якісь шляхи виходу зі становища, але всі бояться втратити обличчя, розумієте? Тому, можливо, дах починає їхати в інший бік. Спільний дах!
– Але в Росії відчувають те, що весь цивілізований світ дивиться на Росію з ненавистю? Чи немає розуміння цього?
– Ви знаєте, серед багатьох людей, із якими я спілкуюся, розуміння цього є. Люди їздять на Захід, вони ж бачать... Серед росіян багато освічених, які дивляться західне телебачення, читають західні газети, дивляться якісь передачі в інтернеті. Отже, тих, про яких умовно кажуть "14 відсотків", значно більше. Я думаю, 14 відсотків – це ті, які себе якось розкривають, а ще є багато мовчазних, які думають, але говорять про щось пошепки на кухнях. Усвідомлення того, що все йде неправильно, є, це факт. А ось на Заході, до речі, чимало шанувальників Путіна, і я сам бачив у місті Мюнхен якихось божевільних, які ходять із плакатами: мовляв, добре б, якби Путін був нашим канцлером, а не Ангела Меркель...
– ...до речі, було б непогано, якби виїхав із Росії до Німеччини...
– ...(сміється) ну так!
Мені шкода доньок Путіна, тому що мені шкода доньок і синів усіх диктаторів. Я знаю, яка жалюгідна доля Василя Сталіна і Світлани Сталіної
– Тоді ж, у 2015 році, у день народження Путіна, коли журналісти попросили вас щось йому побажати, ви сказали: "Я бажаю, щоб ним зайнявся міжнародний трибунал". Ви досі йому цього бажаєте?
– Ви знаєте, я, чесно кажучи, намагаюся висловлюватися більш ухильно. Завжди прагну говорити правду, але якби була якась надія на вихід зі становища, то нічого такого б не бажав, а бажав би, щоб усе це закінчилося, розумієте?
– Так, розумію...
– Тому я на цьому не наполягаю.
– Ви сказали, що вам шкода доньок Путіна. Чому?
– Я вже відповідав вашій дружині: мені шкода доньок Путіна, тому що мені шкода доньок і синів усіх диктаторів. Я знаю, яка жалюгідна доля Василя Сталіна і Світлани Сталіної, як люди прізвищ своїх бояться, перейменовуються... Це дуже важко – бути сином чи донькою такого правителя. Ту саму Галину Брежнєву згадайте. Здається, ці люди живуть звичайним життям, їм начебто все можна, але насправді нічого не можна. Вони мають ховатися від когось, приховувати, ким вони є, ходити з охороною. По-моєму, це життя дуже важке. І, зрозуміло, життя будь-якого президента і будь-якого диктатора теж складне: я б йому не позаздрив. А дітям ще гірше, тому що коли тато покидає владу, ставлення до них різко змінюється, і вони стають жертвами, можливо, не покарань, але відбирання якихось привілеїв, презирливого ставлення до них багатьох людей. Тому так, шкода.
– У лютому 2015 року ви написали відкритий лист Путіну із проханням про звільнення Надії Савченко. Сьогодні ви за нею спостерігаєте?
– Так, спостерігаю, і деякі люди дорікають мені тим листом, кажуть: мовляв, бачиш, кого захищав? А я кажу, що і зараз би захищав, тому що суд над нею був несправедливим, вона була черговою імовірною жертвою російського режиму, і взагалі здавалося, що доля її буде жахливою. Тобто я вважаю, що тоді мав рацію, а як Надія поводиться... Ну, я за неї не відповідаю, вона мені не донька і не внучка. Це вам там, в Україні, видніше, а мені все одно.
– Я вважаю, ви абсолютно щаслива людина, тому що класиком стали й побачили свою славу за життя, що багатьом видатним письменникам, на жаль, через різні причини не судилося. Звичайно, ваша трилогія про солдата Івана Чонкіна – твір на століття, тому що з якоїсь сторінки не почнеш читати, усе блискуче. І, ви знаєте, я кілька разів перечитав вашу книгу "Автопортрет. Роман мого життя" і всім рекомендую цю книгу, теж, на мій погляд, видатну. Скажіть: продовження трилогії про Чонкіна сьогодні можливе, на вашу думку?
– Ні, неможливе. Зараз інший час, інші герої. Такі персонажі, як Чонкін, напевно існують: ви вже вибачте, я думаю, що Чонкін як характер безсмертний. Уточню: я говорю не про свій твір, а саме про такий характер. Мене іноді запитують: "А якби він жив зараз, на чиєму б боці був?" Ну, Чонкін – він же не борець, він стоїть на тому боці, куди його поставлять. Але якщо ставлять на неправий бік, він погано виконує накази. Намагається зробити все, якомога краще, але у нього не виходить, тому що, як я вже говорив, природна людина в неприродних обставинах. Очікувати, що він став би героєм війни за те чи інше, не можна, Чонкін стояв би на своєму місці й намагався виконувати накази, але, повторюю, якби діло було неправим, він би виконував ці накази погано.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
Своїх книжок не перечитую. Іноді, під час перевидання, гортаю, але не читаю
– Ви заглядаєте у свою книгу чи ні?
– Ви знаєте, ні, особливо не заглядаю. Я своїх книжок не перечитую. Іноді, під час перевидання, гортаю, але не читаю.
– Але гарно написано, подобається вам?
– (Сміється). Важко сказати. Хоча, напевно, деякі сторінки мені подобаються. Зараз ось у нас ця історія з Поклонською, яка заступається за...
– ...слухайте, повна ідіотка, по-моєму, правда?
– Так-так, я з вами згоден, але коли мене запитують про неї, я захищаю свободу художнього вимислу і наводжу один приклад. "Ось я, – кажу, – припустив, що Сталін є сином генерала Пржевальського і коня Пржевальського. Письменники мають право навіть на таке уявлення про походження героя".
– А Поклонська звідки тоді?
– Не зрозумів?
– Я запитую: звідки тоді Поклонська взялася?
– А-а-а... Ну, якби я писав про неї роман, що навряд чи можливо, тоді б я вивчив це питання.
– Ну, дивна країна Росія: на повному серйозі напівдурна субтильна прокурорша із Криму стоїть із цими іконами із зображенням Миколи ІІ – і вся країна обговорює, має рацію режисер Учитель зі своїм фільмом "Матильда" чи не має. Якийсь театр абсурду, вам не здається?
– Абсолютно вірно, і це найбільший абсурд з усього того, що зараз відбувається в Росії. Займаються якісь інстанції, прокуратура, вищі державні особи... Там уже, по-моєму, і Путін висловлювався на захист Учителя, але Поклонська твердо стоїть на своєму. (Усміхається). Деякі кажуть, що вона зовсім не фанатичка, а знає, що робить, деякі запевняють, що входить до якоїсь секти... Якщо говорити про походження, то, можливо, вона походить від статуї Миколи ІІ, коли та вкотре мироточила: раптом там сперма була? В усякому разі письменник який-небудь може таке уявити.
– Ви зараз пишете, Володимире Миколайовичу?
– Так, пишу. Книга виходить – із моїх старих речей і частини нової повісті, яка називається "Фактор Мурзика", де головний персонаж – кіт.
Не вірю в жодну релігію і в жодне уявлення людини про Бога, але розумію, що існує якась сила, якої людині ніколи не зрозуміти
– От ви стільки в житті прочитали – скажіть: сьогодні ви читаєте щось, вам цікава література?
– Я не встигаю все читати. Дуже багато рукописів надходить – люди надсилають. Я, буває, відбиваюся, але невдало, і потім все одно це читаю. А коли втомлююся, перечитую класику. Нещодавно, між іншим, прочитав книгу такого автора, як Михайло Зигар...
– ...так-так...
– ...він написав про початок ХХ століття, із 1900-го до 1917-го, дуже цікава праця.
– На думку сучасного класика, хто з класиків минулих століть найвеличніший?
– Ну, хто найвеличніший, не знаю, але найулюбленіші у мене Гоголь і Чехов. Ці двоє письменників мені ближчі за інших.
– А в Бога ви вірите?
– Ви знаєте, ні: я агностик. Не можу сказати, що вірю або не вірю: сумніваюся. Можливо, щось таке є, але що саме, не знаю. Я не вірю в жодну релігію і в жодне уявлення людини про Бога, але розумію, що існує якась сила, якої людині ніколи не зрозуміти.
– Багато людей каже, що так, у Бога можна не вірити, але коли людині важко або погано, чи коли їй уже багато років, усе одно починається якась віра в Бога. У вас не почалася?
– Як вам сказати... Я замолоду не вірю в людське уявлення про Бога і не вірю в його відсутність, тому: що у мене є, те є. Коли вмиратиму, я не думаю, що візьму якусь конкретну релігію, тому що в релігію, як я вам же сказав, не вірю. А щодо Бога – сумніваюся.
– Початок 60-х років, перший секретар ЦК КПРС Микита Сергійович Хрущов, що стоїть на трибуні Мавзолею в оточенні тільки-но прилетілих космонавтів, співає в мікрофон на всю Красну площу і на весь Радянський Союз вашу пісню: "Я верю, друзья, караваны ракет помчат нас вперед, от звезды до звезды. На пыльных тропинках далеких планет останутся наши следы". Він співав про те, у що він вірить. У що ви сьогодні вірите, у 85 років?
– Ну, ви знаєте, я це писав, бо мав якийсь стосунок до авіації, дуже її любив, читав багато про космічні польоти майбутнього задовго до того, як їх почали здійснювати, про Ціолковського, про багато іншого... Тому вірив у це як у прогрес усього людства, а не в те, що радянська наука чогось досягне. У прогресі я, до речі, дещо розчарований, тому що, знаєте, люди ХІХ століття були впевнені, що ХХ століття буде століттям науки, освіти й добробуту. ХХ століття виявилося жахливим, ХХІ починається не краще, і невідомо, на що чекати попереду. Прогрес, цілком можливо, приведе до загибелі всього людства, тому сьогодні я не готовий його прославляти.
Колись винайшли кремлівські таблетки, але ті люди, які їх вживали, прожили менше, ніж я
– Але є щось, у що ви вірите?
– Я вірю в еволюцію. Що людство, якщо воно не прийде до світової війни, коли-небудь зрештою стане кращим. Але терміни досить великі. Це не відбудеться в нинішньому столітті і, можливо, у наступному теж, але, наприклад, країни західної демократії, Америка, Японія вже якось зрозуміли, знайшли якийсь шлях до мирного співіснування – і всередині, і зі своїми сусідами. Вони йшли дуже довго до цього: західній демократії загалом три тисячі років. Ще недавно усією Європою керували диктатори: Гітлер, Муссоліні, Салазар, Франко...
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– ...так...
– ...після великої війни сталася якась революція в цих країнах, вони знайшли способи, щоб люди жили і матеріально краще, і духовно. Я сподіваюся, що людство йде до цього, але воно йде тернистим шляхом, через останні сплески різних диктатур, ісламський фанатизм, властивий радикальній частині ісламу тощо.
– Я вам поставлю останнє запитання – як людині, яка довго прожила в Німеччині, у ФРН. Сьогодні, приїжджаючи до Європи, там можна побачити величезну кількість неєвропейських осіб, представників чужої цивілізації. Вам не здається, що все колись закінчиться міжцивилізаційним конфліктом – із повним знищенням усього?
– Ну, така небезпека є, але я думаю, що європейські країни вміють пристосовуватися. Я жив у Мюнхені, і зараз часто буваю, багато бачу цих осіб: якось країна вміє інтегрувати цих людей. Так і Америка теж, хоча там існує прихована міжрасова війна. У Мюнхені багато осіб несвітлих, але вони мирно живуть, це дуже мирне місто. Хоча там величезна кількість турків, югославів, албанців та інших.
– Дорогий Володимире Миколайовичу, спасибі вам велике за ваші чудові твори, за світлий розум і це інтерв'ю. Зазвичай кажуть "до 120-ти", але я вам хочу побажати прожити 240! Можливо, винайдуть якісь таблетки, які ви проковтнете і будете жити 240 років і писати свої чудові твори...
– ...ви знаєте, колись винайшли кремлівські таблетки, але ті люди, які їх вживали, прожили менше, ніж я. (Усміхається). Так що на таблетки сподіватися не будемо – тільки на особисте майбутнє. Я вам теж усього доброго бажаю, але, крім усього, бажаю, щоб Україна прискорила свій шлях до Європи, у тому напрямку, куди вона пішла. І сподіваюся, що Росія теж незабаром стане на цей шлях і розум візьме гору.
– Дякую вам! Я просто думаю, що ті кремлівські таблетки були протермінованими...
Записала Ганна ШЕСТАК
