0 Київ
Сергій Павлов
Філіп Бобков за родом своєї служби прекрасно знав про діяльність так званих русистів. Їхні ідейні керівники вийшли з комсомольських лідерів. У комсомолі починали також Бобков (він був другим секретарем міськкому комсомолу в місті Ленінськ-Кузнецький) і його наставник генерал Євгеній Питовранов (очолював комсомольську організацію Московського електромеханічного інституту, у якому навчався).
Ще одним неординарним комсомольським лідером був Сергій Павлов. Він народився 1929 року. 1955 року його обрали секретарем Московського міськкому ВЛКСМ, 1958 року – секретарем ЦК ВЛКСМ, 1959-го – першим секретарем. На цій посаді він протримався до 1968 року. За три роки після вдало проведеної Олімпіади в Москві 1980 року Павлов, однак, потрапив у немилість і фактично його заслали – перевели до міністерства закордонних справ СРСР і скерували послом до Монголії та Бірми.
1989 року Павлова після досягнення пенсійного віку звільнили з МЗС СРСР і відправили на пенсію. От що писав щодо цього лукавий Бобков: "Незважаючи на сумлінну працю, кар'єра Павлова завершилася. Його повернення до Москви було сумним. Для МЗС він залишався чужинцем, незабаром його звільнили... Дні Сергія Павловича виявилися полічені. На початку жовтня 1993 року він пішов із життя".
На момент, коли Павлов опинився без діла, Бобков був першим заступником голови КДБ СРСР і цілком міг допомогти Павлову із працевлаштуванням. Із 1991 року Бобков активно освоював украдені в радянського народу кошти через створену ним фінансову структуру "Мост", де також могло знайтися місце для діяльного Павлова. Але Бобков і за холодну воду не взявся, щоб йому допомогти.
Несподіване для Павлова усунення і скерування через МЗС послом у далекі країни Бобков прокоментував так:
"Про причини таких переміщень не дуже хочеться писати. Але скажу про те, що неодноразово доводилося говорити колишнім комсомольським ватажкам: "Хлопці, збираючись, рідше виголошуйте бажання випити "за Шурика!". Навколо Олександра Миколайовича Шелепіна тоді складалася важка атмосфера, яку заохочували люди, що боялися за свою кар'єру. Молодість, на жаль, завжди лякала і лякає старість".
Отже, Павлова зняли через Шелепіна. Свого часу серед керівників ВЛКСМ його вважали одним із найперспективніших.
Олександр Шелепін. Фото: wikipedia.org
Олександр Шелепін народився 1918 року у Воронежі. 1941 року закінчив Московський інститут історії, філософії та літератури імені М.Г. Чернишевського. Із 1940 року був на комсомольській роботі. Із 1952-го до 1958 року – перший секретар ЦК ВЛКСМ. Із квітня 1958 року Шелепін працював завідувачем відділу партійних органів ЦК КПРС. У грудні того самого року за наполяганням Микити Хрущова його призначили головою КДБ при РМ СРСР, потім обрали секретарем ЦК КПРС і головою комітету партійно-державного контролю, поєднуючи його з посадою заступника голови Ради міністрів СРСР.
"Він зосередив чималу владу в одних руках з огляду на те, що КДБ при РМ СРСР очолив його найближчий соратник по комсомолу В.Є. Семичастний, а відділ адміністративних органів ЦК КПРС – [Микола Романович] Миронов, із яким у Шелепіна склалися добрі взаємини в період роботи у КДБ", – згадував Бобков.
Навколо Шелепіна як колишнього комсомольського лідера зібраласягрупа молодих комсомольських керівників, які піднялися на хвилі приходу до влади Леоніда Брежнєва. Молодики вихваляли Шелепіна, "залізного Шурика", що викликало настороженість старшого покоління.
Шелепіна називали "залізним Шуриком" за аналогією із "залізним Феліксом" (Дзержинським). Аналогія виникла не випадково. Шелепін був переконаним сталіністом, прихильником жорсткого курсу в зовнішній і внутрішній політиці. Саме ця обставина насторожувала Брежнєва і його оточення, які боялися нових чисток у разі чергової зміни керівництва країни.
Є чимало свідчень того, що в період зміщення Хрущова кандидатуру Брежнєва розглядали як тимчасову. Основним претендентом на найвищу партійну посаду у країні, на думку багатьох, був Шелепін.
Серед людей, наближених до Шелепіна, був Сергій Павлов, який замінив його на посаді першого секретаря ЦК ВЛКСМ. Павлов, так само як і Шелепін, був сталіністом і російським націоналістом. "Шелепінці" були ідейно згуртованою групою, яка бачила подальший розвиток країни на шляхах прославлення Сталіна та його діянь і на цій ідеологічній основі – побудови потужної мілітаристської держави.
"Коли він був першим секретарем ЦК ВЛКСМ, Сергій Павлов вирізнявся жорсткістю і крайнім, навіть за мірками партійної еліти того часу, консерватизмом. Він згуртував навколо себе переконаних російських націоналістів і дав старт зародженню "Русской партии", – писав один з авторів "Русского журнала" у статті "На ідеологічній посаді: 1960-ті" (№4 за 2008 рік).
Одним із затятих прибічників Павлова був Валерій Ганічев, який у середині 1960-х років працював заступником головного редактора видавництва ЦК ВЛКСМ "Молодая гвардия". 1968 року Ганічев став директором видавництва і залишався на цій посаді до 1978 року, поки його не перевели на посаду головного редактора "Комсомольской правды". Там само, у "Молодой гвардии", працював поетом син Філіпа Бобкова.
"Павлов був одним із найпомітніших антизахідників серед високопосадовців, – писав Микола Мітрохін у статті "Русская партия" на сторінках журналу "НЛО: независимый филологический журнал" 2001 року (№48). – Керівники і співробітники ЦК ВЛКСМ, які поділяли його думки, утворили "павловське угруповання", що діяло в 1960-ті роки. Постійними складниками ідеології угруповання були радикальне антизахідництво, схиляння перед "державником" Сталіним, антисемітизм і романтичне ставлення до вітчизняної історії".
Один з учасників "павловського угруповання" Микола Мєсяцев згадує:
"Коли нас усіх розігнали, нам часто говорили: не може бути, щоб у вас не було організаційної спайки. Але її не було, ми завжди залишалися просто друзями й однодумцями... Часто збиралися у мене на дачі. Але не було розмов, що треба Брежнєва скидати і ставити Шелепіна. Хоча були й серед нас дурники, які, хильнувши, ставали на стілець і кричали: "Хай живе Шелепін!"... Але ми не говорили про те, що він має посісти місце першого".
Журнал "Кто есть кто", №5, 2003 рік
Микола Мєсяцев народився 1920 року в місті Вольськ Саратовської губернії. 1941 року закінчив Військово-юридичну академію Червоної армії. Після завершення освіти проходив службу в особливих відділах НКВС, а потім у Головному управлінні СМЕРШ, очолюваному Віктором Абакумовим. Із 1946-го до 1952 року – в органах комсомолу на посадах інструктора, відповідального організатора ЦК ВЛКСМ, другого секретаря ЦК ЛКСМ Молдавської РСР, заступника завідувача організаційного відділу ЦК ВЛКСМ. 1953 року його перевели за розпорядженням Сталіна у МДБ СРСР. Із 1955-го до 1959 року знову у ЦК ВЛКСМ – заввідділу пропаганди, секретар ЦК.
Микола Мєсяцев. Фото: wikipedia.org
У 1959–1962 роках Мєяцев – перший заступник товариства "Знание". У 1962–1963 роках – радник-посланник посольства СРСР у Китаї, у 1963–1964 роках – заступник завідувача відділу ЦК КПРС зі зв'язків із комуністичними і робітничими партіями соціалістичних країн (керував відділом Андропов). 1964 року очолив Держкомітет із телебачення і радіомовлення СРСР. 1970 року його змістили з посади як члена групи Шелепіна. Із 1970-го до 1972 року – надзвичайний і повноважний посол СРСР в Австралійському Союзі. Із 1972 року – старший науковий співробітник, завідувач відділу Інституту наукової інформації АН СРСР. Із 1989 року – на пенсії.
У березні 1965 року в Монголії з дружнім візитом перебувала партійно-урядова делегація СРСР на чолі з Шелепіним. Серед членів делегації був глава Держтелерадіо СРСР Мєсяцев. За спогадами дружини генерального секретаря ЦК Монгольської НРП Юмжагійна Цеденбала Анастасії Іванівни Філатової, під час вечері в їхньому будинку Мєсяцев, указуючи на Шелепіна, кричав: "Ось майбутня величина!" На думку Філатової, "можливо, посол або офіцер спецслужб поінформував своє керівництво".
Бобков підтримував із Мєсяцевим довірчі стосунки, як із керівником відомства, яке курувало його підрозділ. Окрім того, Мєсяцев був знайомим із генералом Питоврановим, який під час роботи Мєсяцева в Китаї послом був старшим радником КДБ із питань безпеки при міністерстві громадської безпеки КНР. Саме Мєсяцева мав на увазі Бобков, кажучи: "Хлопці, збираючись, рідше проголошуйте бажання випити "за Шурика".
Після того як Шелепіна перевели на посаду голови ВЦРПС, його колишні найближчі прибічники також змушені були змінити місця роботи. Зокрема, Сергій Павлов очолив Держкомспорт СРСР.
Віктор Гостєв
Павлов і Бобков були добре знайомі, починаючи зі Всесвітнього фестивалю молоді 1962 року, який проводили в Гельсінкі (Фінляндія), де Бобков очолював оперативну групу КДБ. Він прилаштував на службу у 5-те управління, яким керував, близького колишньому першому секретарю ЦК ВЛКСМ Павлову начальника адміністративно-господарського відділу головного комсомольського штабу Віктора Тимофійовича Гостєва.
Гостєва зарахували на службу у КДБ за партійним набором і призначили на посаду заступника начальника 1-го відділу 5-го управління КДБ із наданням йому військового звання підполковник. Відділ цей курирував наукову (цілу низку гуманітарних академічних інститутів) і творчу інтелігенцію (союзи архітекторів, художників, композиторів і письменників), а також Держтелерадіо СРСР, Держкіно СРСР і Держкомспорт СРСР.
Доволі швидко Гостєв став посміховиськом у чекістському колективі за дурість і елементарну неграмотність. Як легенду переказували історію, коли Гостєв узявся правити документ, де вказували про вилучення порнографічних матеріалів в одного з об'єктів оперативної зацікавленості. Вальяжно розвалившись у кріслі, нарочито говорячи в ніс і розтягуючи слова, він вимовив фразу, яка стала у стінах 5-го управління історичною: "Якщо на зображенні двоє, отже, пара, тому й пишеться парнографія, а не порнографія. Ну просто як діти..."
Керівники оперативних підрозділів мали зустрічатися спільно з підпорядкованими їм оперативними працівниками – як з агентурою видатною, так і з тією, яка працювала недостатньо активно. На кожного агента заводили дві справи. Одна з них мала назву "Особиста справа", що містила установчі дані на завербованого, матеріали, що закріплювали вербування, характеризували агента. Інша мала назву "Робоча справа", у якій концентрувалися виключно матеріали, надані агентом як інформація. Про наявність зазначених справ агентів ніколи й за жодних умов не повідомляли.
Вирушивши одного разу на контрольну зустріч (так називали спільні зустрічі з агентом оперпрацівника і його керівника), підполковник Гостєв одразу ж заявив агенту: "Ознайомився я з вашими особистими і робочим справами. Можливості у вас гарні, а працюєте ви неефективно". Від співпраці з Гостєвим після цієї зустрічі агент у категоричній формі відмовився, а був він великим науковцем-економістом.
Вирізнявся Гостєв іншим – у діставанні всього й уся, передусім різного спортивного інвентарю з Держкомспорту СРСР, яким керував його колишній шеф. Природно, усе виходило безоплатно, оскільки було призначене спортсменам, членам збірних команд СРСР. А були це, звісно ж, не гімнастичні тапочки, а дороге гірськолижне спорядження, велосипеди, тренажери тощо. Діставали все, що було потрібно Гостєву, співробітники 1-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ – старший оперуповноважений майор Анатолій Смазнов і оперуповноважений старший лейтенант Володимир Лавров. Старався Гостєв не так для себе, як для батьків-командирів, якими були заступник начальника 5-го управління КДБ генерал Віктор Нікашкін, ну і, звісно, сам Бобков.
Тож у "павлівських" русистів підтримка була з боку співробітників 5-го управління КДБ непогана. Щоправда, не так довго довелося Гостєву почудити на оперативній ниві. Незважаючи на підношення, аж занадто очевидною була його професійна непридатність. Підполковника Гостєва відправили на генеральську посаду в соціалістичну Болгарію як представника КДБ СРСР. Але з мирними "братушками" Гостєв швидко посварився, і його повернули в Союз на посаду заступника голови центральної ради ВДСО "Динамо", де він і завершив свою чекістську кар'єру. Генералом він так і не став.
Невдовзі після відбуття Гостєва в Болгарію в 1-му відділі 5-го управління КДБ СРСР з'явився ще один колишній комсомолець, так само, як Гостєв, за партійним набором скерований для служби в держбезпеці. Був ним колишній перший секретар Красноярського обкому комсомолу Олександр Карбаїнов.
Генерал Карбаїнов із подання Нікандрова на службу в управління "З" КДБ СРСР улаштував сина письменника-русиста Анатолія Іванова, автора відомих романів "Вічний поклик" і "Тіні зникають опівдні". Опинився він, щоправда, не в "літературній групі", а у відділі, який розробляв дисидентів.
Відомим він в управлінні став не завдяки своєму батькові, а курйозному випадку. Наприкінці 1980-х у Москві, як і загалом у країні, різко погіршилася криміногенна ситуація. У зв'язку із цим оперативний склад і їхні керівники ставили питання перед начальником управління "З" генерал-лейтенантом Євгеном Федоровичем Івановим, колишнім тезкою письменника Іванова, про дозвіл на носіння особистої зброї оперативним складом, передусім під час проведення жорстких чекістських операцій, таких як обшук і арешт.
Украй обережний Іванов одного разу такий дозвіл дав, водночас підкреслив начальнику відділу Булату Імамбаєву, що дозволяє взяти на операцію особисту зброю найнадійнішому з-поміж офіцерів. Надійним виявився син письменника Іванова. Увечері того самого дня, після закінчення операції, найнадійніший, перебуваючи напідпитку, прострелив обличчя своєму сусідові по сходовій клітці, офіцеру радянської армії.
В'ячеслав Кочемасов
Офіційною метою створення російського патріотичного клубу "Родина" заявили охорону пам'яток історії та культури. Засновниками клубу стали архітектор-реставратор Петро Барановський, ентузіаст захисту від руйнувань старовинних церков і монастирів, за що його репресували 1933 року, і художник Ілля Глазунов. "Одним із найважливіших завдань клубу, – писав роки потому Глазунов, – була пропаганда вітчизняного культурного та історичного надбання, залучення якомога більшої кількості людей до його захисту від остаточного більшовицького розгрому... Ці люди стали основною ударною силою нашого нового для тих років патріотичного руху".
Однак 1968 року радянський уряд, наляканий подіями в Чехословаччині, заборонив діяльність клубу "Родина", яка набувала дедалі відвертішого націоналістичного характеру. Однак до цього часу естафету перехопили інші, ще радикальніші й потужніші націоналістичні організації, передусім ВТОПІтК і "Русский клуб".
"Всеросійське товариство охорони пам'яток історії та культури" (ВТОПІтК) заснували ще 1965 року як республіканську громадську організацію. Безпосередніми ініціаторами її створення стали заступник голови Ради міністрів Української РСР В'ячеслав Кочемасов, що став першим головою ВТОПІтК, письменник Леонід Леонов, художники Павло Корін і Микола Пластов, композитор Георгій Свиридов, директор Ермітажу Борис Піотровський, академіки АН СРСР Ігор Петрянов-Соколов і Борис Рибаков.
До початку 1980 року, за даними офіційної статистики, у РСФСР було утворено 1936 районних та міських відділень і 92 400 первинних організацій ВТОПІтК. У період розквіту суспільства, що припав на 1970–1980-ті роки, воно було однією з наймасовіших радянських організацій і нараховувало у своїх лавах понад 10 млн осіб.
В'ячеслав Кочемасов. Фото: wikipedia.org
В'ячеслав Кочемасов народився 1918 року в селі Гагіно Нижньогородської губернії. 1941 року закінчив Горьківський інститут інженерів водного транспорту. Секретар комітету комсомолу Горьківського інституту інженерів водного транспорту.
Із 1942-го до 1948 року – 1-й секретар Свердловського районного комітету ВЛКСМ (місто Горький), із 1948-го до 1954 року – заступник голови, голова Антифашистського комітету радянської молоді, секретар ЦК ВЛКСМ, радник посольства СРСР у НДР (1955–1960), заступник завідувача відділу МЗС СРСР (1960–1961), заступник голови Державного комітету РМ СРСР із культурних зв'язків із зарубіжними країнами (1961–1962), заступник голови РМ УРСР (1962–1983), із 1966 року поєднував цю посаду з роботою голови президії центральної ради ВТОПІтК, надзвичайний і повноважний посол СРСР у НДР (1983–1990), кандидат у члени ЦК КПРС (1963–1983), член ЦК КПРС (1983–1990).
У період роботи у НДР у 1950-ті роки Кочемасов перебував у тісному контакті з генералом Питоврановим, який у ці самі роки керував апаратом уповноваженого КДБ при міністерстві державної безпеки НДР. Генерал Питовранов, який умів налагоджувати ділові зв'язки, зберіг із Кочемасовим близькі стосунки на довгі роки. Треба також зазначити, що Держкомітет РМ СРСР із культурних зв'язків із закордонними країнами від моменту створення активно використовували радянські спецслужби для пошуку людей, які могли становити для них інтерес серед емігрантів та іноземних громадян. Зокрема, із 1957-го до 1960 року заступником завідувача латиноамериканського відділу держкомітету працював Йосип Григулевич, один із легендарних нелегалів радянської зовнішньої розвідки.
У 1968–1969 роках у складі ВТОПІтК на базі секції з комплексного вивчення російської історії і культури діяв "Русский клуб" – негласне об'єднання національної російської інтелігенції. Клуб очолювали письменники Дмитро Жуков і Сергій Семанов.
Дмитро Жуков народився 1927 року в місті Грозний. 1947 року закінчив Київське військове училище зв'язку. Із 1949-го до 1954 року проходив навчання у Військовому інституті іноземних мов, після закінчення якого до 1960 року служив у Генштабі ЗС СРСР. 1964 року закінчив Вищі сценарні курси. Брав участь у створенні Всеросійського товариства охорони пам'яток історії та культури. 1973 року спільно з режисером Борисом Карповим зняв на замовлення Політбюро ЦК КПРС і КДБ СРСР антисемітський фільм "Таємне і явне" (робоча назва фільму: "Імперіалізм і сіонізм").
Одне слово, ВТОПІтК під керівництвом старого друга Питовранова Кочемасова, у якого серед найближчих помічників був кадровий офіцер радянської військової розвідки ГРУ Жуков, котрий став згодом агентом 1-го відділу 5-го управління КДБ СРСР, цілеспрямовано займався вирощуванням російського націоналізму. Тому Жукову й доручили зйомки документального фільму антисемітського спрямування "Таємне і явне". Режисером фільму, також за завданням КДБ, став агент 4-го відділу 5-го управління КДБ Борис Карпов, режисер-документаліст, засновник кіностудії "Отечество" і напряму, названого "православним кіно".
Михалкови та Кончаловські
Сергій Михалков народився 1913-го й помер 2009 року в Москві. За лінією батька він був вихідцем із дворянського роду Михалкових. Протягом кількох років жив у П'ятигорську, 1933 року повернувся в Москву, став позаштатним співробітником відділу листів газети "Известия", головним редактором якої в той період був Микола Бухарін.
Молодий і спритний літспівробітник важливої газети сподобався ГПУ-НКВД, який вишукував ворогів народу. Давши згоду на співпрацю і чесно співпрацюючи, Михалков почав друкуватися в центральних радянських органах. Його вірші, сповнені радянського патріотизму (про дворянське походження до певного часу треба було забути), публікували в журналах "Огонек", "Пионер", "Прожектор" і в газетах "Правда", "Известия" і "Комсомольская правда".
У віці 23 років Сергій Михалков одружився. Обраниця була на 10 років старшою за нього, встигла побувати заміжньою. Була з відомої родини. Батьком дружини Михалкова Наталії Кончаловської був відомий художник Петро Кончаловський, а її дідом був художник Василь Суриков. До шлюбу з Михалковим Кончаловська від першого чоловіка народила дівчинку, яку назвала Катериною.
Сергій Михалков із синами Микитою та Андрієм. Фото: 24smi.org
Не тільки Сергій Михалков працював на благо безпеки СРСР. До цієї самої діяльності залучили його рідного молодшого брата Михайла, який теж народився і помер у Москві. Письменник, поет, прозаїк, публіцист, Михайло друкувався під псевдонімом Михайло Андронов і Михайло Лугових. Перед війною він закінчив спецшколу НКВД, служив в особливому відділі 79-го прикордонного загону в Ізмаїлі. 1941 року потрапив у полон. Утік.
Як партизан-розвідник постачав радянським військам інформацію про німецькі військові з'єднання. Навесні 1945 року у формі рядового німецької армії перейшов до своїх, його обвинуватили у співпраці з німецькою розвідкою і засудили до п'яти років позбавлення волі. 1956 року його реабілітували. За участь у Великій Вітчизняній війні його нагородили трьома орденами і 12 медалями. В інтерв'ю кореспонденту газети "Комсомольская правда" (8 вересня 2006 року) Михайло Михалков розповідав, що брат "Сергій пішов на прийом до Берії – клопотати за брата. Мене випустили..."
У 23-річному віці Наталія Кончаловська вийшла заміж за чекіста Олексія Богданова. Його брат Петро був великим радянським функціонером, у 1920-ті роки очолював зовнішньоторговельну організацію "Амторг". Під прикриттям цієї організації Олексій Богданов із Наталією Кончаловською вирушили у США, де й оформили свій шлюб (Богданов розлучився, листуючись із колишньою дружиною).
Відрядили Богданова в американське місто Сіетл. Офіційною метою відрядження була підготовка контракту на будівництво китобійних суден для СРСР. Справжньою ж метою відрядження було створення радянської розвідувальної мережі в Сіетлі, місці розташування найбільшої військово-морської бази Тихоокеанського флоту США, найбільших верфей, де будували військові кораблі й, окрім того, був розташований завод із виробництва літаків фірми Boeing.
Однак з ініціативи Кончаловської шлюб було розірвано. 1936 року Кончаловська вийшла заміж за Сергія Михалкова. Хрещеним батьком Наталії Кончаловської був видатний скульптор Сергій Коньонков. До початку 1920 років Коньонков став визнаним майстром. Його роботи набули широкої популярності не тільки в Росії, але й за її межами, де його називали "російським Роденом". 1922 року він повторно одружується. Новою обраницею його стала дворянка за походженням Маргарита Воронцова. Як писав скульптор у своєму щоденнику: "Маргарита була такою прекрасною, що здалася мені творінням якогось невідомого художника".
1923 року у Нью-Йорку мала відбутися художня виставка російського і радянського мистецтва. Для участі в ній у США відрядили Коньонкова із дружиною.
До 1933 року США не визнавали СРСР і у Сполучених Штатах не було дипломатичних представництв Радянського Союзу, під прикриттям яких могли діяти резидентури радянських розвідувальних органів. Подружжя Коньонкових скерували у США з метою створення агентурної мережі для радянської розвідки.
1924 року у Нью-Йорку за ініціативи Леніна американець Арманд Гамер створив акціонерне товариство за участю радянського капіталу, яке виконувало посередницькі функції під час здійснення експортно-імпортних операцій радянськими зовнішньоторговельними організаціями та американськими компаніями. Назвали цю структуру "Амторг". У Москві було розташоване генеральне представництво "Амторгу" – "Радторг".
Від моменту створення "Амторгу" ця організація стала базовою в діяльності зовнішньої розвідки СРСР того періоду часу – Іноземного відділу (ІНО) ОГПУ та військової розвідки Червоної Армії на території США. Штат "Амторгу" складався виключно з радянських громадян, які переважно були співробітниками зовнішньої та військової розвідок.
Розвідники, які діяли під прикриттям "Амторгу", займалися видобуванням технологічних таємниць в американських компаніях і здійснювали постачання у СРСР продукції підприємств США, заборонених до експорту у Країну Рад. Навряд чи є випадковим практично одночасний приїзд у США Наталії Кончаловської з чоловіком-розвідником і співробітником "Амторгу" та її хрещеного батька скульптора Коньонкова із дружиною Маргаритою, якій радянська розвідка дала псевдонім Лукас.
У Нью-Йорку Коньонкови створили богемний салон, який із задоволенням відвідували представники еліт США. Господар – скульптор Коньонков – грав на гармошці й щедро пригощав гостей за різьбленим дерев'яним баром власного виробництва. Молода гарна дружина Маргарита була привітною і люб'язною господинею.
Аналогічний салон діяв за багато тисяч миль від Нью-Йорка, у штаті Вашингтон, у місті Сіетл, де жила хрещениця Сергія Коньонкова Наталія Кончаловська зі своїм чоловіком-розвідником Олексієм Богдановим. Вона також була люб'язною з численними гостями, а чоловік розважав їх грою на фортепіано.
22 довгі роки провело у США подружжя Коньонкових. Маргариті (Лукас) вдалося закохати в себе видатного фізика Альберта Ейнштейна і завдяки його посередництву познайомитися з керівником американського "мангеттенського" проєкту зі створення атомної бомби Робертом Оппенгеймером і його дружиною Кетрін. Колишній начальник 4-го (диверсійно-розвідувального) управління НКВД-НКДБ генерал-лейтенант Павло Судоплатов у своїй автобіографічній книзі "Спецоперації. Луб'янка і Кремль" писав про це так:
"Дружина відомого скульптора Коньонкова, наша перевірена агентка, що діяла під керівництвом Лізи Зарубіної, зблизилася з найвідомішими фізиками Оппенгеймером і Ейнштейном у Прінстоні. Їй вдалося зачарувати найближче оточення Оппенгеймера. Після того як Оппенгеймер розірвав зв'язки з американською компартією (зроблено це було також за наполегливою рекомендацією радянської розвідки з тим, щоб не привертати увагу ФБР, що стежить за членами компартії США), Коньонкова під керівництвом Лізи Зарубіної і співробітника нашої резидентури в Нью-Йорку [Павла] Пастельняка [оперативний псевдонім, яким він підписував шифровки в центр] (Лукас) постійно впливала на Оппенгеймера і ще раніше вмовила його взяти на роботу фахівців, відомих своїми лівими переконаннями, на розроблення яких уже були націлені наші нелегали й агентура".
Після повернення в Москву 1945 року Коньонков отримав великого розміру майстерню у престижному будинку на вулиці Горького. У цьому самому будинку Конькову дали квартиру. Решту їхнього життя вони проводили в тісному спілкуванні із сім'єю Сергія Михалкова.
Юліан Семенов
Чоловіком доньки Наталії Кончаловської і падчерки Сергія Михалкова, Катерини, був Юліан Семенов.
Юліан Семенов (Ляндрес) народився 1931 року. Його батько Семен Ляндрес із 1930 року працював у Вищій раді народного господарства (ВРНГ) і Наркоматі важкої промисловості, свого часу був помічником наркома важкої промисловості Серго Орджонікідзе. У середині 1930-х років його запросив Бухарін, головний редактор газети "Известия", на посаду відповідального секретаря і заступника головного редактора.
На початку 1940-х років, уже після арешту і розстрілу Бухаріна, знову працював відповідальним секретарем і заступником головного редактора газети "Известия". 1942 року його заарештували на кілька місяців. 1952 року його знову заарештували й засудили до вісьми років позбавлення волі у виправно-трудових таборах (ВТТ). Його син Юліан безстрашно домагався звільнення батька. І 1954 року Семена Ляндреса звільнили. Повернувся з ув'язнення інвалідом. Наприкінці 1950-х років працював заступником директора Держлітвидаву, у 1960-ті роки – заступником головного редактора журналу "Вопросы литературы".
Юліан Семенов і його батько Семен Ляндрес. Фото: юлиан-семенов.рус
Юліан Ляндрес 1948 року вступив до Московського інституту сходознавства. За активний захист батька його виключили з комсомолу і відрахували із п'ятого курсу інституту. Завершити освіту вдалося лише після смерті Сталіна. Викладав у МДУ мову пушту й одночасно навчався на історичному факультеті.
Починаючи з 1955 року в різних центральних виданнях стали з'являтися твори невідомого раніше автора Юліана Семенова. Це був псевдонім, обраний Юліаном Ляндресом на честь свого улюбленого батька. Перші публікації Юліана Семенова побачили світ в авторитетних радянських друкованих органах: "Огонек", "Правда", "Комсомольская правда", "Литературная газета" і "Смена".
У МДУ імені Михайла Ломоносова, у якому викладав Юліан Семенов, навчалися студенти різних країн світу. За ними, як і за професорсько-викладацьким складом і радянськими студентами, пильно стежили чекісти. Молодий, енергійний і ерудований, до того ж надзвичайно контактний викладач рідкісної мови пушту, із репресованим батьком, цілком обґрунтовано зацікавив держбезпеку. Людина авантюрна, яка прагнула багато побачити й пізнати, Юліан Семенов не відкинув їхньої пропозиції стати агентом і вирушити до Афганістану.
1959 року Юліан Семенов ступив на афганську землю, де він тільки не побував, виконуючи найскладніші завдання радянської розвідки. Окрім Афганістану, Юліан Семенов працював в Іспанії за часів правління генерала Франко, у Чилі, коли при владі був соціаліст Альєнде, у Парагваї, коли там правив диктатор генерал Стреснер, у В'єтнамі та Лаосі, де був свідком партизанської війни. Про все побачене він захопливо писав, але лише незначна частина написаного побачила світ. Більша частина осідала в архівах радянських спецслужб.
Юліана Семенова читав і любив Андропов. Генерал-майор В'ячеслав Кеворков згадує:
"Андропов був людиною самотньою. Усі в політбюро його побоювалися, вбачаючи в ньому людину із сильним інтелектом. Щойно він прийшов у КДБ, перше, що я від нього почув: "Із інтелігенцією не можна сваритися – вона формує громадську думку". Юліана він дуже любив. Читав. Їхні ідеї збігалися. Розвідка займала в їхніх стосунках незначне місце. Для Андропова був дуже цінним і важливим загальнополітичний погляд Семенова".
В'ячеслав Кеворков народився 1924-го в Москві. Закінчив Військовий інститут іноземних мов. Після капітуляції нацистської Німеччини працював у Берліні перекладачем Союзницької військової адміністрації. 1950 року його зарахували на службу у МДБ. Службу проходив у Другому головному управлінні (ДГУ), яке очолював генерал Питовранов. У ДГУ керував 7-м відділом, який курирував МЗС СРСР і розроблення іноземних журналістів, акредитованих при ньому.
Письменник Леонід Млєчин (прийомний син Віталія Сирокомського) помилково зараховує 7-й відділ і його багаторічного начальника Кеворкова до 5-го управління КДБ СРСР. Насправді у 5-му управлінні не було відділу, який курирував журналістів, за винятком редакції "Литературной газеты", органу Спілки письменників СРСР, курованої 1-й відділом 5-го управління, а також редакції газети "Советский спорт" і федерації спортивних журналістів при управлінні пропаганди Держкомспорту СРСР, які курирував 11-й відділ 5-го управління КДБ СРСР.
Юліан Семенов працював не тільки на благо радянської розвідки. Передусім він становив інтерес для групи Питовранова – Бобкова – Іванова. Єврей за національністю, із репресованим батьком, але водночас знає мови – кращого агента для проникнення в "сіоністські центри" було складно придумати. Генерали держбезпеки серйозно вірили в існування міжнародної єврейської змови і, скільки могли, вели із цією примарою війну.
Віталій Сирокомський, котрий пройшов велику життєву школу в партійних органах і радянській журналістиці, який тягнув багато років на своїх плечах "Літературку" замість "весільного генерала" члена ЦК Чаковського, що писав свою бездарну "Блокаду", у своїх спогадах розповідав, як письменники-агенти допомагали КДБ розв'язати проблему створення зарубіжних кореспондентських пунктів, де під прикриттям журналістів працювали радянські розвідники. Сирокомський підтримував прямий оперативний контакт із генералом Абрамовим. Абрамов давав вказівки начальнику 1-го відділу полковнику Пассу Смоліну. Той переадресовував вказівки начальнику 2-го відділення підполковнику Володимиру Струніну, підлеглі якого готували щодо цього питання "записку до комітету" – так називали записки керівництву КДБ.
Маючи всю цю необхідну документацію, погоджену 5-м управлінням КДБ із ПГУ КДБ, Андропов був загалом готовим до розв'язання питання, але КДБ не хотіло виступати першим з ініціативою, оскільки були потрібні чималі кошти в іноземній валюті для оплати утримання корпунктів, праці кореспондентів і перебування їхніх сімей. Знаючи про те, що питання вже опрацьоване, Сирокомський наполіг, щоб Чаковський зателефонував Андропову. Сирокомський згадує:
"На другий день на конспіративній квартирі КДБ у центрі столиці відбулася "зустріч у верхах". Начальник 1-го Головного управління КДБ... Крючков, його перший заступник Іванов, Чаковський і я. У принципі все обговорили, товариші із зовнішньої розвідки погодилися з моєю постановкою питання: для ЛГ потрібні особливі матеріали, письменницького рівня, інакше чекісти [які засіли в корпунктах під виглядом журналістів] відразу засвітяться... Пам'ятаю, як "пробився" у власкори відомий письменник і мій давній друг Юліан Семенов, улюбленець Андропова. Прийшов до мене в редакцію і заявив, що хоче два-три роки попрацювати в Центральній Європі, переважно у ФРН, як власкор "Литгазеты". Я відповів, що одному мені таке питання не розв'язати. "А що робити?" Я очима показав, що треба телефонувати по "вертушці", і погладив плечі [погони]. Він одразу все зрозумів. Зняв слухавку: "Юрію Володимировичу! Це Юліан вас турбує. Ось яка справа..." Розмова тривала хвилин 10. Сонцесяйний Юліан радісно сказав: "Дідусю! Усе залагодив. Їду! Надсилай записку у ЦК". Я написав [записку у ЦК] і про всяк випадок зателефонував першому заступнику Крючкова... Той не заперечував".
Віталій Сирокомський. "Загадка патріарха"
Звісно, писали про чекістів і до Юліана Семенова, наприклад, Теодор Гладков. Але зачинателем нової течії у пригодницькій літератури став усе ж, безумовно, Юліан Семенов. Його попередник Теодор Гладков "дружби" з чекістами теж не уникнув.
Із 1950-х років він співпрацював із ними під псевдонімом Овод (такий претензійний псевдонім він собі обрав). За допомогою агентурних відносин він торкнувся архівів держбезпеки і став писати відповідні твори про "чистих" і "непорочних". Щоправда, з агентурним минулим йому довелося розлучитися не за своїм бажанням.
На початку 1970-х років служба поштового контролю КДБ (ПК) оперативно-технічного управління КДБ перехопила лист, адресований Гладковим (Оводом) одній із його приятельок у Москві. Служба ПК чітко відстежувала поштові відправлення, які надсилали в межах одного населеного пункту, намагаючись так виявити передусім листування агентури спецслужб зарубіжних країн.
Несподівано для себе оспівувач спецслужб Гладков потрапив під підвищену увагу з боку своїх кураторів. Із листа випливало, що Гладков був прихильником групового сексу, та ще й такого, що супроводжував так званий золотий дощ. У країні, де "сексу не було", таке відкриття щодо багаторічного агента було незвичайним явищем.
Не забарився негласний обшук на квартирі Гладкова. Виявили фотоплівки відповідного змісту. Однією з пікантних їхніх особливостей було багаторазове зображення оголеного жіночого тіла, із написами темним барвником на ерогенні зони – Тео. Переляканий Нікандров, який працював із Гладковим, поквапився його позбутися. Так агент Овод безславно закінчив своє агентурне життя.
Попередню частину опубліковано 30 вересня. Наступна вийде 11 жовтня.
Усі опубліковані частини книжки Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати тут.
