У 1992 році політична еліта пішла на компроміс із дияволом 

Напередодні 35-річчя незалежності другий президент України Леонід Кучма назвав однією з фатальних помилок у нашій сучасній історії згоду на вивезення української тактичної ядерної зброї до Росії. Кучма зауважив: "Справа в тому, що Будапештський меморандум позбавляв Україну стратегічної зброї, стан і характеристики якої все одно не дозволяли б забезпечувати ядерне стримування. Але на початку нашої незалежності потрібна для цього зброя в нас була. Ми мали близько 3 тис. тактичних ядерних зарядів. І ось ними, у принципі, на той момент ми могли захищатися від РФ. У них була оптимальна дальність дії, це були ядерні авіаційні боєзаряди, артилерійські снаряди, корабельні торпеди – тобто вся тактична номенклатура. І, на відміну від стратегічного арсеналу, розпоряджатися ними Україна могла сама".

Фатальна помилка минулого сьогодні обернулася трагічними наслідками. Українці щодня сплачують за свою щедрість і політичний романтизм ядерного роззброєння страшну ціну. Мільйони залишили Україну, мільйони стали внутрішньо переміщеними особами, понад 100 тис. найкращих патріотів України загинули, зруйновано значну частину економіки, окуповано близько 20% території країни, а війна проти нашої держави триває вже 12 років поспіль.

Питання про ядерну зброю постало одразу після проголошення незалежності й дотепер із гіркотою залишається в пам'яті українців. У 1992 році тодішня політична еліта пішла на компроміс із дияволом, віддавши майбутньому агресору весь запас нашої тактичної ядерної зброї. Усупереч здоровому глузду, порушивши національне законодавство й не маючи належних міжнародних зобов'язань для такого кроку, вона ухвалила рішення, наслідки якого стали фатальними.

Важливо підкреслити: тактична ядерна зброя не підпадала під Договір START-1 про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь СРСР і США. Її вивезли на підставі Алма-Атинських домовленостей – Угоди про спільні заходи щодо ядерної зброї від 21 грудня 1991 року. Ст. 6 цієї угоди передбачала: "Держави – учасниці цієї угоди, відповідно до міжнародного договору, сприятимуть ліквідації ядерної зброї. До 1 липня 1992 року Республіка Білорусь, Республіка Казахстан і Україна забезпечать вивіз тактичної ядерної зброї на центральні передзаводські бази для її розукомплектування під спільним контролем".

Причому Алма-Атинські домовленості підлягали ратифікації Верховною Радою України. Факт такої ратифікації відсутній. Залишимо це питання риторичним.

Пізніше, 11 квітня 1992 року, було укладено Угоду між Україною і Російською Федерацією про порядок переміщення ядерних боєприпасів (штатних ядерних боєприпасів до тактичної і стратегічної ядерної зброї) з території України на центральні передзаводські бази Російської Федерації з метою їх розукомплектування та знищення.

Остаточно тактичну ядерну зброю з території України вивезли 7 травня 1992 року.

Французький історик, публіцист і перекладач Даніель Бовуа сказав: "Побудова Української держави була мозольна й важка. Трагедією цього народу було те, що він майже не мав еліт". Відсутність стратегічного бачення розбудови молодої незалежної держави і страх урешті-решт змусили нашу політичну еліту піддатися тиску й укласти угоду з майбутнім агресором. У результаті Україна позбулася одного з головних потенційних елементів стримування зазіхань на її територіальну цілісність і незалежність.

Закривши вуха й заплющивши очі, політичні еліти відмовилися дослухатися до голосу професійних військових, які попереджали про можливі трагічні наслідки такого кроку для національної безпеки й закликали зберегти тактичну ядерну зброю.

Серед тих, хто тоді виступав за збереження тактичної ядерної зброї та займав державницьку позицію щодо захисту національних інтересів своєї батьківщини, був відповідальний секретар експертної наукової ради Міністерства оборони України підполковник Ігор Смешко. Щоб краще зрозуміти, у яких умовах формувалася ця державницька позиція, сьогодні хотів би пригадати події тих часів.

У вересні 1991 року, увійшовши до організаційного ядра зі створення Міністерства оборони України – групи перших офіцерів на чолі з призначеним міністром оборони Костянтином Морозовим, – розпочав процес розбудови Збройних сил України й до липня 1992 року привів до присяги на вірність Україні близько 400 тис. військовослужбовців радянської армії, дислокованої в Україні; до української системи військової освіти й науки тоді увійшли 36 військових академій та вищих навчальних закладів, 115 військових кафедр державних вишів і 16 наукових центрів.

Важливу роль у процесі становлення військової освіти й науки України відіграв тоді також підполковник Ігор Смешко. Як молодий доктор технічних наук він показав неабиякі системні знання й організаторські здібності і став основним ідеологом розробки концепції військової науки, а також основних напрямів розвитку ДКР і НДДКР для ЗС України. Він був також першим відповідальним секретарем експертної ради Міністерства оборони України і практично керував роботою експертної ради, користуючись великим авторитетом серед військових учених.

У той час Ігор Смешко вважав, що інтереси безпеки України потребують збереження на її території якщо не стратегічної, то принаймні тактичної ядерної зброї, а також серійного виробництва високоточного ракетного озброєння.

У 1992 році апарат експертної наукової ради Міністерства оборони України, яким на той момент, із січня по серпень 1992 року, керував Смешко, підготував доповідь на ім'я президента України Кравчука про необхідність зберегти тактичну ядерну зброю на території України. Її підписав голова експертної наукової ради, доктор технічних наук, професор, генерал-лейтенант Іван Оленович.

Свою позицію представники експертної наукової ради аргументували тим, що без тактичної ядерної зброї Україна в перспективі не зможе зберегти вплив на світову політику, а отже, й повноцінно забезпечити свою оборону – принаймні в період становлення молодої незалежної держави. У доповіді йшлося про те, що, на відміну від стратегічної ядерної зброї, управління тактичною ядерною зброєю, її подальше технічне обслуговування й забезпечення безпеки були цілком посильними військовими й науково-технічними завданнями для України.

Передбачаючи, однак, що Україна, найімовірніше, не витримає тиску в цьому питанні з боку США і Росії, Смешко як офіцер-ракетник і справжній учений – "системник" особливо болісно сприйняв невдачу в боротьбі за збереження в Україні тактичної ядерної зброї. Пізніше він згадував: "Якби ми мали тактичну ядерну зброю, Росія гарантовано до нас не вторглася б. Віддавши ядерну зброю, Україна довела, що була останнім романтиком Європи".

Професор системного аналізу й синтезу, доктор технічних наук Ігор Смешко ще в 1990-х роках наголошував: "Ніхто за нас воювати не буде". І закликав до зміцнення Збройних сил України. Він послідовно підкреслював, що досягнення незалежності, демократії та миру для України можливе лише за умови відродження й посилення її національних економіки, армії, дипломатії й інформаційної політики.

Смешко – людина з міцними християнськими переконаннями і глибоким патріотизмом, яка впродовж свого життєвого шляху демонструвала готовність служити Україні, високо тримаючи "честь офіцера". На моє переконання, в Україні небагато лідерів, які поєднують таке стратегічне бачення, інтелект, високі моральні принципи, широту знань, досвід і компетентність і здатні запропонувати країні системний шлях виходу з нинішньої кризи. На жаль, помилки минулого обертаються трагедіями майбутнього. Кожна наступна стратегічна помилка може стати для нас останньою.

Джерело: "ГОРДОН"