У Непал по щастя. Частина 4

Третя частина спецпроекту "У Непал по щастя.

Перший дотик до країни щастя. Бешисахар-Бульбуль-Чам'є-Тал-Дарапані-Тиманг та інші дивні назви"

"Розумний у Гяру не піде!" – у перший момент ось так приблизно і подумалось. Наша трійка зупинилася біля чергової ступи перед сходженням в одне із найяскравіших гірських поселень, побачених у Непалі. Десь там нагорі щось ледве біліло. Як не дивися – не розібрати, що це.

Тут уже не росли дерева. У Тимангі весь жах крутого підйому приховувала субтропічна зелень. Схил на околицях Гяру вкривали поодинокі кущі та хирляві сосонки, і увесь підйом було видно як на долоні (звісно, якщо так можна говорити про крутий підйом на чергові півкілометра вгору). Ніщо не обіцяло легку прогулянку.

У нижній частині Манангу дуже багато дикої коноплі. На мапах так і позначають: конопляні поля. Такі дива приваблюють масу растаманської публіки з усього світу. Ця публіка популяризувала ім'я Боба Марлі у Непалі, навіть на тій висоті, де конопля вже не росте.

Іншими причинами пояснити ямайську назву непальської хатинки на курячих ніжках було б не дуже просто.

Баба-Яга накинулася на мене із пропозицією купити води.

Вода у Непалі дорожчає з кожним кілометром висоти. Річ у тім, що у струмках і джерелах Непалу живе вкрай шкідлива амеба. У неадаптованих до неї прибульців ця гидота спричиняє жорстокі проблеми зі здоров'ям.

Баба-Яга запропонувала значно нижчу ціну – 120 рупій. Пропозиція видалася мені розумною. А бабця була вельми наполегливою та люб'язною одночасно.

Взагалі-то, спочатку я хотів проскочити повз хатинки на швидкості черепахи і якийсь час намагався чинити спротив бізнес-тиску казкового персонажа: я взагалі нічого не хотів через погане самопочуття. Але голос розуму і бажання зекономити 160 рупій перемогли.

Варто було сісти на лаву, як організм, що відпочив, почав диктувати виниклі бажання:

– А Red Bull у вас є?!

Red Bull у неї був. 200 рупій. Я попросив одразу дві банки.

Бабці було незатишно: вона явно завищила ціну, а я заплатив і не торгувався. На загал, ситуація загрожувала зіпсувати карму.

Баба-Яга притягла із надр крамниці великий шматок домашнього коржа і запевнення, що це дуже смачно. Я пив свій Red Bull, загризав його коржем від бабці, і сили потроху почали повертатися. Переді мною був новий об'єкт мого нерепрезентативного дослідження про щастя. 

Однак розмовний рівень англійської цієї непальської бізнес-леді був обмежений її бізнес-інтересами. Окрім того, акцент іноді повністю збивав з пантелику: впізнати те або інше слово в її виконанні видавалося надто складним. Наприклад, "лодж" вона вимовляла швидше як "лоль".

Питаю її про щастя. Бабця не розуміє. Я намагаюся пояснити, про що мова. Але вона цього слова не знає, а розтлумачити їй я не зміг.

У свою чергу вона намагається про щось спитати мене. Сенс питання повністю губиться в особливостях акценту, тут зі сміхом уже пасую я. Ось так, сміючись, ми і попрощалися.

Моє сходження мало тривати ще півгодини, я відійшов на кілька десятків метрів від "Боба Марлі", як раптом моя казкова співбесідниця знову матеріалізувалася за моєю спиною. "Це смачно!" – заявила вона і тицьнула у мою руку пару якихось драже.

Я розтиснув долоню – у моїй руці опинилися два маленьких пакунки жувальної гумки "Happydent" – "Щасливі зубки". Бабця покинула мене, радіючи вчасно відремонтованій кармі. Я важко пошкандибав далі уже зі "Щасливими зубками" у кишені.

Ще напередодні я зрозумів, що справи мої не найкращі.

Акліматизація до висоти відбувалася вкрай погано. Ми йшли від Братанга до Дикур-Покхарі, де ми запланували ночівлю. Висота близько 3000 метрів. Останні кілька кілометрів шляху організм подавав тривожні сигнали. Знову не вистачало повітря, знову ноги стали важкими, знову кожні 20 кроків організм вимагав короткий перепочинок. Взагалі, все як під час сходження у Тиманг. Тільки гірше.

Мене охопило занепокоєння: якщо вже на 3000 метрів організм поводиться таким чином – що ж буде на більшій висоті? Максимальна висота, на яку ми збиралися піднятися, – 5416 метрів. Перевал Тронг-Ла, найвища відмітка нашого маршруту, – це приблизно на півкілометра вище, ніж Монблан в Альпах і тільки на пару сотень метрів нижче, ніж Ельбрус. Приводів для занепокоєння було достатньо.

У той день я так стомився, що заснув у лоджі з увімкненим світлом просто над недописаним щоденником. Як виявилося, мій випадок був не найтрагічнішим. 

Пізніше мені довелося читати у мережі дорожній щоденник, у якому автор скаржився, що на цій висоті він не міг заснути взагалі. Йому допомогло тільки сильне заспокійливе після кількох безсонних ночей. Гори – це непросто.

Компенсацією вечірніх мук при наближенні до Дикур-Покхарі стала освітлена вранішнім сонцем Аннапурна. Навкруги, в ущелині було ще темно, а там угорі – сяяли пронизливо білі сніжні піки.

Уперше ми побачили Аннапурну незабаром після виходу із Тиманга. Вірніше, не саму королеву грандіозного масиву Аннапурна Хімал, а одну із вершин її численного почту. Її Величність Аннапурна Перша ховається в оточенні багатьох Високостей: Аннапурна II, Південна Аннапурна, Аннапурна IV, Гангапурна, Нілгірі, Мачапучаре... Ось саме Аннапурну Другу ми і зустріли на нашому шляху.

Селище Танчовк – це кілька бідних хат і пара недоглянутих притулків з обох боків туристичної стежини.

І ось над усіма пристойними злиднями височіла величезна кам'яна піраміда.

Ця частина Непалу має два основних джерела прибутку: сільське господарство і туризм. Однак місцевий грунт бідний та кам'янистий, а погода вибаглива.

Поблизу багатьох селищ височіють величезні копиці торішньої хвої. Голки місцевих сосон, що перепріли, селяни використовують як добриво для полів.

На полях росли картопля і якась озимина. В одному селищі картопля вже цвіла, а в сусідньому – тільки-но піднімалася над землею. Навіть на одній висоті, в тому ж самому селищі умови землеробства дуже залежать від того, наскільки високими є гори навкруги, наскільки близько вони підступають до полів, з якого боку і скільки ці поля отримують сонячного проміння.

У Братангі ми побачили висаджені кілька років тому яблуневі сади. Яблука у цих краях, здається, дорожчі за манго і апельсини. 

Чомусь серед місцевої рослинності особливу радість викликала звичайна кропива: якоюсь дуже неочікуваною була зустріч із простенькою рослиною в такому екзотичному антуражі.

Гірські жителі цілком м'ясоїди, але у першу чергу – це курятина. У Тимангі ми вперше зустріли "курковоз". Джип з великою кліткою у кузові був заповнений курчатами-підлітками.

Селище збігалося на сигнал водія "курковозу". Кожна господиня запасалася необхідною для господарства кількістю курчат. Водій щось відмічав у товстому зошиті і перебирався в інше селище.

Протягом одного дня ми спостерігали цю картину кілька разів у кожному наступному поселенні, рухаючись наввипередки із "курковозом". 

І навкруги "курковозу", і у полі, і на дозвіллі місцеві жителі поводилися відповідно до спостережень Жені Іхельзона: спокійно, без галасу, із незмінними посмішками.

Коли ми проходили селище Танчовк, я випередив веселу компанію місцевих селянок.

Одна з них англійською поцікавилася, звідки я, а потім поставила ще кілька подібних питань, які ні до чого не зобов'язували. Коли я випередив всю цю веселу компанію, за моєю спиною ще довго дзвенів життєрадісний сміх. Непал – країна бідна, але весела!

У Гяру я доплентався у дещо розібраному стані.

Кирило і Олена значно випередили мене і вже вибрали лодж. "Дуже автентичний!" – прокоментував вибір Кирило.

Посеред великої загальної кімнати стояла буржуйка. Стіни приміщення прикрашав орнамент із величезних червоних свастик.

В іншому селищі того ж дня ми бачили серпасто-молоткастий плакат біля партійного офісу місцевих комуністів.

Усі ці символи навівали думки про необхідність декомунізації Непалу. Але, як відомо, у чужий монастир зі своєю декомунізацією не лізуть.

Урешті-решт свастика тут ніякого стосунку до нацизму не має, а місцеві комуністи тоталітарний режим теж поки не встановлювали.

На вуличній терасі вже подали чай. Вечерю господиня готувала близько години. Трохи перепочивши, я вирушив досліджувати Гяру.

Селища високо у горах, на кшталт Гяру або Верхнього Писанга – це справжні лабіринти. На рівнинах і навіть у гірських долинах нижньої частини Манангу ніхто не відгороджується парканами. Тут, у гірських селищах, кожний будинок – це маленька фортеця.

Кожний будинок – це ще і концентрований досвід століть. Будинки повернуті головним фасадом до сонця.

На першому поверсі у хліві утримують худобу. Другий поверх має обов'язкову терасу – це жилі приміщення.

Під навісом вище облаштоване сховище для дров, до якого, як правило, веде видовбана із цільного шматка дерева драбина. А плаский глинобитний дах – це ще й місце, де провіюють і сушать зерно.

Утім, з даху зручно спостерігати плин навколишнього життя і як хмари штурмують схили Аннапурни. Традиційна архітектура непальських гірських селищ надзвичайно раціональна.

Стіни цих міні-фортець перетворюють усе поселення в заплутаний лабіринт. Крізь кам'яні стіни і різьблені віконця було чутно звучання мантри "Ом мане падме хум!" Ось я і бродив у лабіринті і позачассі цього ритму.

Закутки лабіринту привели до будівлі храму. Із стіни стирчав метровий дерев'яний фалос із прилаштованими тестикулами розміром із людську голову. Дуже добре, що у цей час нікого не було поряд: я настільки обімлів від несподіванки, що якийсь час, не кліпаючи, дивився на цей оригінальний елемент архітектурного декору.

Архітектурний декор місцевих культових споруд. Фото автора

Усезнаючого Іхельзона під рукою, як назло, не було. І взагалі навкруги нікого не було, щоб спитати. Уже потім я попросив Женю роз'яснити місцеві традиції.

"Це такий оберіг у них, як вишиванка у українців! У мене також такий є. Із Бутану привезли", – відповів Іхельзон. Не можу сказати, що відповідь Євгена мене повністю задовольнила, але краще якесь пояснення, ніж ніякого.

Я спустився до білосніжної ступи, що виднілася ще знизу, з самого початку сходження. Дві місцеві леді жваво ходили колами по майданчику, де стояла ступа. У руках вони тримали чотки. Але судячи з інтонацій, вели між собою цілком світську бесіду. З такими інтонаціями точно не моляться в жодній культурі світу. Я так і не зрозумів, що це було: ритуал чи фітнес.

Здається, мені вже доводилося нагадувати, що молитви в індуїзмі або буддизмі не завжди потрібно вимовляти. Іноді достатньо крутнути жерстяний барабан. Молитовним прапорцям взагалі досить вітру, щоб надруковані на них молитви підносилися до богів. Щогли із такими прапорами височіли над усіма без винятку будинками Гяру: і житловими, і явно покинутими, і напівзруйнованими. 

Саме селище виглядало так, наче його залишила половина жителів. Тобто життя тут є, як є і його продовження: ми бачили дітей, що гралися у дворі місцевої початкової школи. Але будинки із проваленими снігом дахами свідчили, що Гяру знало кращі часи.

"Вікіпедія" пише, що у 2011 році у Гяру жила 71 людина. Я почав розпитувати сина господині лоджу. Умпаса (так звали хлопця) не знав актуального стану справ і побіг спитати матір, скільки осіб живе у Гяру тепер.

Наша господиня була краще поінформована про стан місцевої демографії. За її словами, на початок травня цього року в Гяру залишалося близько 40 осіб. Тобто через 10 років, якщо зберігатиметься така тенденція, тут залишиться лише кілька власників туристичних притулків. Гяру вимирає.

Діти Гяру. Фото автора

– Ви тут живете постійно?

– Ні, тільки у туристичний сезон. Коли туристів немає – перебираємося у Катманду.

– А інші жителі?

– Багато хто теж живе тут тільки коли є туристи.

– Дуже багато будинків зруйновано. Це час або землетруси?

– І те, й інше.

– Ви щасливі тут?

І тут у розмові сталася осічка. У відповідь на питання про щастя – здивований погляд і намагання відповісти якось зовсім не до ладу. Із складного діалогу я зрозумів, що життям він задоволений. Питаю, що робить їх щасливими тут? І знову нерозуміння: не знають у Гяру слова "щастя"!

Уранці я прокинувся перед світанком, очікуючи побачити шафранові та червоні піки трьох Аннапурн. Але світанок приходив неспішно і пастельно.

Гори злегка забарвилися м'яким рожевим тоном і незабаром засяяли звичайним денним білим світлом.

Поки ми не поспішаючи снідали і збиралися у дорогу, в Гяру з'явилися ще троє українців. Точніше, я застав тільки Олену.

Поміж двох Олен. Можна загадувати бажання. Фото: Кирило Калугін

Про інших я дізнався, що вони були, але кудись випарувалися у справах. Олена (новоприбула, а не наша) виявилася із Бердянська. Ми познайомилися, і Кирило "до речі" розповів про мої пошуки щастя у Непалі.

– О, це моє найулюбленіше питання про щастя! Я думаю, що ми в Україні більш сконцентровані на досягненні матеріальних благ. Тут якось все інакше, непальське суспільство бідніше, але й не концентрується на матеріальному. Тут щастя якось по-іншому працює.

Треба було вирушати далі. Виявилося, що на нас чекала подорож у Мордор.