ГОРДОН
 
 
Азер Худієв

Надзвичайний і Повноважний Посол Азербайджану в Україні.

ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Після 20 січня 1990 року в Баку від радянської реальності залишилися розтерзані тіла людей. То був кінець віри громадян Азербайджану у СРСР

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою

Кривавий "Чорний січень"...

Тепер цю історію знає багато хто. Проте в ніч із 19-го на 20 січня 1990 року жителі столиці Азербайджану, перебуваючи на вулиці, не знали, що для них підготували горбачови, язови, бакатіни... Адже всі вони були "рівноправними громадянами рідного СРСР", а Михайло Горбачов був керівником цієї країни. Виявляється, у реальності все було не так. І громадяни про це дізнаються трохи згодом – після кривавої бійні, влаштованої "рідною" радянською армією проти неозброєних людей. Серед них були азербайджанці, росіяни, євреї. За етнічним складом загиблі реально представляли так званий радянський народ. І саме в ту ніч від радянської реальності залишилися тільки роздерті, неживі тіла радянських людей. То був похорон ілюзій, розстріл міфів, кінець віри громадян Азербайджану до СРСР.

Так, у світі по-різному реагували на ту подію. Деякі російські діячі культури, науковці, громадські організації різко засудили дії керівництва СРСР, політичні лідери різних країн давали різні оцінки (наприклад, тодішній президент США Джордж Буш – старший виправдав каральну операцію Кремля). Але факт залишається фактом: загинуло понад сотню людей, багато зникло безвісти, до Баку увійшли танки й було введено комендантську годину.

Нам дуже важко згадувати, говорити чи писати про чорний кривавий січень 1990 року. Але заради справедливості, гуманізму й запобігання повторенню таких подій у будь-якій країні світу ми маємо проаналізувати, дати оцінку й показати справжню суть цієї події. Я зупинюся тільки на деяких, на мою думку, важливих моментах кривавого січня.

20 січня насамперед було показником глибокої кризи радянської управлінської та ідеологічної системи. Якщо керівництво якоїсь держави наводить гармати на своїх неозброєних громадян, то навряд чи така держава має історичне і юридичне право на існування. Так і сталося – після кривавого січня СРСР зруйнувався (тим самим зруйнувався і міф про "непорушну дружбу народів").

Азербайджанців хотіли налякати, утопивши у крові саму думку про протест. Однак керівництво СРСР прорахувалося

Ця подія наочно довела, що тодішнє керівництво СРСР у своїй внутрішній політиці керувалося подвійними стандартами щодо радянських республік. Кажучи конкретніше, команда Горбачова протегувала вірменам. Річ у тому, що саме вірменські сепаратисти й терористи, починаючи з 1988 року, депортували, ображали, тероризували й убивали азербайджанців як у самій Вірменії, так і в Нагірному Карабасі. Це викликало протестний настрій азербайджанців щодо Вірменії і бездарного керівництва тодішнього СРСР.

У підсумку наприкінці 1989-го – на початку 1990 року громадяни Азербайджану для свого протестного волевиявлення збиралися на центральній площі Баку, яка також нині називається Азадлиг Мейдани (в перекладі на українську Майдан Незалежності). На жаль, у 1990 році, коли азербайджанський народ вийшов на Мейдан виявити свою волю, бездарне радянське керівництво замість того, щоб почути своїх громадян, які проживали в Азербайджанській РСР, і вгамувати вірменський сепаратизм, вирішило покарати нашу республіку за демонстрацію протесту. Мета була очевидною – зламати волю азербайджанського народу. Для реалізації цієї мети в Баку було скеровано контингент радянських військ, якому доручили у найжорстокіший спосіб придушити мирний протест. Азербайджанців хотіли налякати, потопивши у крові саму думку про протест. Однак керівництво СРСР прорахувалося. Влаштувавши криваву бійню, воно лише згуртувало азербайджанський народ у його прагненні до свободи.

Керівництво СРСР стали сприймати в республіці як вороже, а радянську армію – як окупаційну, антинародну, жорстоку. Це була велика політична, моральна та ідеологічна поразка радянського уряду на своїй же, на той момент, території.

Якщо говорити про реакцію міжнародної спільноти в 1990 році на цю подію, то можна констатувати, що була неоднозначна, половинчаста оцінка події. Лідери деяких провідних країн світу оцінили ці криваві події як "внутрішню справу СРСР". Чомусь тут не бачили порушення прав людини, придушення прагнення й волі народу. Адже, по суті, ця зрадлива, кривава акція була грубим порушенням конституції СРСР, а також конституції Азербайджанської РСР, і, найголовніше, це було порушенням міжнародного гуманітарного права.

На жаль, світова спільнота, із якою заведено пов'язувати великі надії в Азербайджані та Україні, переважно заплющила очі на цей надзвичайно жорстокий злочин колишнього керівництва СРСР. Навіть більше, на Заході щосили зазвучали голоси певних кіл про "право на самовизначення" вірменської частини населення, яка проживала на споконвічних історичних землях Азербайджану – у Нагірному Карабасі.

Азербайджанський народ із гідністю пережив цю трагедію. Держава увічнила священну пам'ять тих, хто віддав свої життя за незалежність і цілісність Азербайджану

Ось так несправедлива оцінка кривавого січня підігрівала сепаратистські настрої серед ультранаціоналістичних представників вірменського населення і сприяла посиленню конфлікту в Нагірному Карабасі. Такі вони, сторінки нашої новітньої історії, забувати про яку не можна. Із колективної пам'яті нашого народу не має стиратися нічого – ні поганого, ні доброго. Ось і для оцінки причин і наслідків кривавого січня актуальним є й питання про його місце в пам'яті нашого народу. Тут "місце пам'яті" використано в розумінні трактування цього висловлювання з боку французького історіографа П'єра Нора.

Для нас кривавий січень – день скорботи, трагедії чи славна сторінка руху опору азербайджанців? А, може, і те, й інше? І в цьому контексті чим відрізняється рух опору азербайджанців, наприклад, від індійського опору (рух Махатми Ганді)? Я думаю, що наші вчені мають знайти наукову відповідь на це запитання.

До речі, зазначимо, що точну політичну оцінку дали тодішній президент Азербайджану Гейдар Алієв і парламент республіки. Але змісту поняття "20 січня" як елементу чи "місця пам'яті" для сучасного Азербайджану ще глибоко не розкрито.

Час засвідчив, що азербайджанський народ із гідністю пережив цю трагедію. Держава увічнила священну пам'ять тих, хто віддав свої життя за незалежність і цілісність Азербайджану. Високі гості з різних країн, які відвідують нашу державу, насамперед відвідують Алею Шехідів. Ми пишаємося усіма славними сторінками історії нашого народу, але ми б не хотіли, щоб ще раз танки якої-небудь держави увійшли в нашу столицю, щоб на вулицях Баку лилася кров мирних громадян, зокрема літніх людей і жінок, щоб підлітки дорогою додому або в школу не діставали куль у спину.

Ми не бажаємо, щоб таке трапилося з іншими народами. Тому міжнародна спільнота має чутливіше й об'єктивніше ставитися до того, що сталося в Азербайджані 19–20 січня 1990 року.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 
 
 
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 

Свіжі блоги