+1 Київ
У перші місяці експансії, від лютого 24-го і аж до осені, було популярним затемнення. Ну, одразу зрозуміло чому. Боялися нальотів ворожих літаків. Але скоро зрозуміли, що літаки ми вже навчилися спиняти, тому боялися тільки ракет. Тому і бігали, і слідкували одне за одним – чи всі вікна затемнено? Морди били, між іншим. Таким поганцям, що світять світло уночі й не затемнюються.
Так і казали: "Ракети ж літають, а ви тут світло світите! Ви що, вогонь на нас усіх наводите?"
Ну, тобто люди так і уявляли. Летить ракета над Україною. Глядь – а тут вікно світиться. "А жахну я по тому вікну", – думає ракета.
У перші місяці експансії наші люди евакуювалися у саме серце карпатського краю, у місця криївок та нащадків Шухевича. І першим чином вирішили наші вивісити прапор над місцем свого тимчасового помешкання.
І їм заборонили. Так і сказали: "Та не дай боже хтось побачить і обстріл наведе. Прапор із повітря знаєте, як видно! Та і люди тут усякі ходять..."
Удова нашого загиблого товариша живе ще в одному серці карпатського спротиву. То після його загибелі вирішила вона вивісити прапор на своє вікно. Сусіди заборонили. "Та не дай боже хтось обстріл наведе. А чи з повітря прапор твій побачать", – сказали сусіди.
Я написала пост, де попросила дати візитівку міста чи села України. Найвідоміше місце, будівлю, архітектурну пам'ятку. І люди почали давати ці візитівки власних міст та сел. Багато чого я бачила вперше. Десь була, десь ще ні. Але безмежна й неймовірна краса України вкотре захоплювала мене. Сотні коментів, де села і міста, де наша любов до країни.
І що ж. Обов'язково прийшли люди, які обережно сказали: "Ну, знаєте, ось ворог може прочитати цей пост – і туди завтра прилетить".
Реально, люди? Серйозно, братця? От прямо уявляєте ви ворога, який сидить, листає Facebook і раптом натрапляє на фото греблі ДніпроГЕС. І думає ворог:
– Ухтишечка, яка могутня гребля! А вдарю я по ній ракетою!
– Ухтишечка, який красивий Високий замок. А жахну-но я по ньому.
– Вау, який замок Люберта. А рознесу-но я його.
– Ти бач, – думає собі ворог. – Скільки місць красивих в Україні. А я й не знав. Бо вони ж були секретними. І отой пам'ятник огіркам у Ніжині, і пам'ятник галушці у Полтаві. І річка, і каньйон, і замок, і фортеця.
Розумієте, у чому річ, люди. Із початком війни ми переглянули питання про секретність. Це сталося у 2014 році з нами. Коли з ким із вас це сталося, я не знаю. Але. Секретність раптом підвищилася.
Ми зрозуміли, що до мережі та до ЗМІ не можна:
- давати фото блокпостів, особливо із прив'язкою до місцевості;
- давати фото позицій із прив'язкою до місцевості;
- давати фото облич військових, якщо вони того не бажають.
Не можна зараз просто стати й фотографувати чи знімати на відео:
- мости;
- греблі;
- електростанції;
- великі підприємства.
Бо ворог про всі ці будівлі, звичайно, знає, але на ваші фото можуть попасти нинішні укріплення та пости, яких раніше не було.
Особисто ми йдемо у цих питаннях глибше і не даємо у своїх матеріалах ще й обличчя дітей, бо це вкрай неетично. Та й фото поховань ми перестали давати. Бо ми не знаємо, хто присутній на цьому похороні, можливо, він не хоче світити своє обличчя, утім, ці люди стоять зазвичай у балаклавах. Ми перестали питатися в колег, де вони мешкають чи де їхні волонтерські склади. І самі намагаємося не відповідати на такі запитання. І це цілком зрозуміла секретність.
Але прекрасну нашу Україну – місця, які ми любимо і знаємо, фото довоєнні чи до експансії, узяті в інтернеті чи у власних архівах – ми можемо показувати.
Бо ми мусимо пишатися нашою країною. Бо аж так боятися ворога, що навіть натяком не зізнаватися, що в нас є замки, старовинні споруди, музеї та історичні фортеці – не треба. Не треба аж так боятися ворога. Це якось навіть не по-українськи.
Це як злякатися прапора, який висить на твоєму вікні. Чи на твоєму подвір'ї. Бо не дай боже пролетить ракета і побачить твій прапор. А чи здасть твоє подвір'я п'ята колона.
...Коли ми пішли до евакуації – ми прапор полишили. Так він і висів над спорожнілим нашим двором. То потім місцеві розповідали, що прапор той тішив їхні серця і давав надію. Аж доки сусіди вже не зняли його й не заховали. "Ага, пора і нам збиратися і втікати від окупанта", – подумали місцеві. Так нам розповідали.
А перше, що ми зробили, повернувшись, – повісили знову свій прапор на щоглу.
Бо це таке просте поняття – гордість за країну.
Джерело: Diana Makarova / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
