+9 Київ
Останній лист у Росію.
Привіт, Олю.
Два роки не списувалися. Твоє повідомлення так і висить без відповіді: "Припини мені ці картинки надсилати, я в них не вірю".
"Ці картинки" – хвости російських ракет, які стирчали в асфальті перед моїм харківським під'їздом. Першого дня весни 2022 року.
Не хвилюйся, Олю, більше нічого надсилати не буду.
Таких "картинок", знятих на мобільні телефони, тепер – мільйони. А ще є фільми, книжки, розслідування, прямі трансляції, статті експертів та аналітиків усіма мовами світу. Знаю, ти "такого" не читаєш. Не твоя війна, не твоя країна, не твій біль. І взагалі, "нехай політики самі розбираються". Переконувати не стану. Сил уже немає, та й сенсу.
Я ось чого пишу, Олю.
Побачила сьогодні у TikTok твоє відео з гарним тортом "ура, повнолітній!". Слухай, як час летить. Я твого малого пам'ятаю беззубим першокласником, смішний такий був.
Ти на цьому відео така щаслива.
Думаю, востаннє. Від завтра ця війна стане твоєю, персональною.
Ти різко подорослішаєш, постарієш навіть. Навряд чи почнеш цікавитися історією та географією, але точно дізнаєшся розклад роботи військкоматів і перепишеш телефони міноборони. Обов'язково будеш трясти повісткою і запитувати кудись у небо: "Чому мій? Як же так?!"
Ну, можливо, не завтра. Із понеділка. Відразу після "виборів".
Ти на минулі штук п'ять, здається, не ходила. Статус мовчазної співучасниці – він простіший, так, згодна. На ці підеш, Олю, примусять.
Цієї п'ятниці твоя "галочка" в бюлетені стане кривавою розпискою: "Я вбила свого сина".
Коли ридати над його труною будеш, згадуй про це.
Джерело: Анна Гин / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
