Патріарх Кирило, напевно, обмовився, привітавши всіх із 22 червня. Але в цьому виявляється загальне ставлення російських еліт до війни

Патріарша обмовка.

Святіший патріарх Московський та Всієї Русі Кирил привітав нас усіх – і свою паству, й атеїстів на зразок мене – із днем 22 червня!

Будемо поблажливими, він, напевно, обмовився. Він не хотів образити почуття ветеранів, на що є стаття КК, він не хотів реабілітувати нацизм, на що теж є стаття, уже серйозніша. Іншого б за це притягнули, його не будуть. І добре, що не будуть. Погано, що інших притягують.

Але Фрейд у книзі "Психопатологія повсякденного життя" показав, що несвідоме доволі часто проривається саме в обмовках, описках та інших дрібних подіях. НКВС до таких речей ставився більш ніж серйозно – за помилку чи похибку про товариша Сталіна, та й про інших вождів, могли і розстріляти, а вже посадити – без питання. Пропустив літеру "р" у слові "Сталінград" – отже, не любиш Батька народів, а якщо не любиш – отже, замислюєш зло проти нього. До речі, за класикою, людина не помічає своєї обмовки, якщо за нею стоїть несвідоме, і часто потім не може повірити, що припустилася її. Цікаво: патріарх зрозумів, що сказав?

Прямі висновки за однією обмовкою робити, звісно, не можна. Не думаю, щоб патріарх дійсно вважав 22 червня святковою датою, гідною привітання. Але загальне ставлення наших еліт до війни тут, по-моєму, виявляється.

Протягом чотирьох років війни було все: подвиги, боягузтво, любов, шлюби, зради, народження дітей. Але головне – смерть. Щодня – тисячі, а іноді й десятки тисяч смертей. І поранення, які супроводжували смерть, перетворення здорових людей на інвалідів – безруких, безногих, сліпих. Ось це, а не життя, яке триває завжди в будь-яких умовах, і навіть не подвиги було головним – смерть і страждання. Тому і свято, доки за нього не взялася нинішня влада, було "зі сльозами на очах", тому і ветеранів трусило від того, що потім стало називатися "победобесием".

Але для нашого начальства війна – це інше. Це процес перетворення СРСР на другу, а в чомусь – і на першу державу світу. Це розділення планети, це наші протекторати в Європі. Це, потім уже, наше протистояння з Америкою в Кореї, у В'єтнамі та скрізь. Це маріонетковий "рух за мир", це "соціалістичний вибір" в Африці, це прогресивні терористичні угруповання, лідери яких навчалися у нас на Ленінградському проспекті. І ось це наше керівництво, сподіваюся, не може, але дуже хоче повторити.

Якби Гітлер не напав 22 червня, усе було б інакше, навіть якби на Німеччину потім напав Сталін. В оборонній війні, у війні з чужоземним загарбником на нашому боці була абсолютна моральна правота, яку усвідомлювали і наші люди, і весь світ, яку потім довго екстраполювали на дії СРСР, які не мали вже жодного стосунку до декларованих під час війни ідеалів. Агресія, пригнічення свободи, територіальні захоплення СРСР виправдовували й досі виправдовують тією безумовною моральною правотою нашого народу. Для тих, хто сьогодні влаштовує цей огидний танець на кістках, який знецінює День Перемоги – найкращу дату нашої історії, – смерті і страждання співгромадян не видаються занадто дорогою ціною за імперську велич. Та їм і зараз життя не важливі, інакше не влаштовували б вони цього самого параду і голосування на піку пандемії.

Це для нас 22 червня – день скорботи. Але не для них.

Джерело: Leonid Gozman / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора