+5 Київ
Демократія проти авторитаризму, або уроки зустрічі ШОС у Китаї.
"На відміну від ліберальних демократій, авторитарні режими на практиці не визнають рівної гідності своїх громадян. Хоча вони можуть проголошувати такі принципи у складних конституційних текстах, жива реальність різко відрізняється від цих офіційних декларацій" (Френсіс Фукуяма, американський філософ, політичний економіст).
31 серпня 2025 року в Китаї розпочався дводенний саміт Шанхайської організації співробітництва (SCO). На саміті Китай і Росія намагатимуться використати ШОС як інструмент для протидії демократичному світу й формування нового авторитарного світового порядку.
Сполучені Штати залишаються економічно й військово найрозвиненішою країною в євроатлантичній цивілізації. Під час холодної війни всі демократичні країни світу об'єдналися навколо неї як їхнього лідера. Однак після закінчення холодної війни світ зазнав радикальних змін і прийняв нові тенденції та напрямки розвитку. Протягом кількох десятиліть один із полюсів біполярного світу, СРСР, не міг витримати напруження економічного протистояння і гонки озброєнь з іншим полюсом, Сполученими Штатами. Це відкрило період єдиної світової гегемонії для Вашингтона. Але цей час уже в минулому.
Цей період також зіграв жорстокий жарт із лідерами й керівництвом Сполучених Штатів у демократичному світі. Помилкове відчуття, що ти є "єдиним переможцем холодної війни", вплинуло на все суспільство "демократичної Атлантиди", яке, на жаль, переважно не цікавиться давньогрецькою філософією й, очевидно, не знайоме з роботами Платона і його повчальною історією про долю міфічної, успішної країни: будь-яка монополія та любов до себе руйнівні для розвитку всього життя на нашій планеті.
Навіть у демократичних країнах відсутність опонентів у формі опозиції в уряді може призвести до стагнації в розвитку демократії. Відсутність альтернатив і зовнішнього нагляду з боку опонентів призводить до фатальних помилок у державному управлінні й виникнення нових тиранів. Це також стосується провідних держав, які вважають, що мають значення лише їхні внутрішні національні інтереси, а не ідеологічне чи культурне лідерство.
Гасло "Зробити Америку знову великою" здається привабливим для тих американців, які не думають про історію формування влади США, закони світового розвитку і, на жаль, уже страждають від примітивного егоїзму й відсутності систематичного мислення.
Лідеру демократичного світу не потрібно надмірно дбати про власну "величність" на словах. Вони мають підтвердити це не риторикою, а вчинками – передусім успішно впроваджуючи принципи й закони демократії. Їхні досягнення стосовно цього мають перевершувати досягнення їхніх опонентів. Це був секрет перемоги Сполучених Штатів над комуністичною ідеологією і комуністичним блоком на чолі з СРСР.
Ми також маємо пам'ятати, що демократія потребує постійного самовдосконалення й захисту не тільки ззовні, але й зсередини. Адольф Гітлер прийшов до влади в Німеччині в абсолютно демократичний спосіб – унаслідок вільних виборів. Владу передав йому сам німецький народ, який вірив у його популізм і гасла: "Німеччина для німців" і "Німеччина понад усе".
Об'єктивні закони діалектичного розвитку світу мають на увазі, що загроза демократії завжди існує в межах самої демократії. Ще у XVIII столітті один із батьків – засновників Сполучених Штатів і американської демократії Джон Адамс попередив: "Демократія, коли вона триває довго, може стати кривавішою, ніж самодержавство або монархія (форми правління). Пам'ятайте, що демократія ніколи не триває довго. Незабаром вона марнує, вичерпує й убиває себе. Не буває демократії, яка не вчинила самогубства".
З огляду на історичний досвід розвитку демократій протягом двох століть після Джона Адамса, висновок великого американця можна розширити: загроза будь-якій демократії – це ризик її виродження в тимчасову анархію, за якою йде тиранія. Цей процес стає неминучим, якщо політичні еліти вироджуються, перестають захищати демократію від зовнішніх деструктивних впливів із боку автократій і нехтують законами і принципами демократії всередині країни.
На жаль, лідери не тільки Сполучених Штатів, але й інших західних країн не змогли вжити своєчасних заходів для формулювання об'єктивних законів для побудови, розвитку і збереження демократії в сучасному світі, з належним урахуванням накопиченого історичного досвіду й нових умов, коли як внутрішній стан чинних демократій, так і зовнішнє середовище, що їх оточує, швидко змінюються. Вони не змогли зрозуміти останні тенденції глобального розвитку після 1991 року й тому не змогли своєчасно передбачити ймовірні наслідки для демократичних країн. Унаслідок цього було втрачено стратегічну ініціативу в боротьбі за поширення демократичних ідей і розвиток теорії й практики демократії в усьому світі.
Теоретичного узагальнення й аналізу процесів формування і розвитку чинних демократій у євроатлантичному просторі не провели й не поширили своєчасно. Отже, нові країни, які відірвалися від комуністичного табору, залишилися без готового "архітектурного плану" для побудови власних демократичних систем. Це призвело до спотворень і навіть невдач у процесі поширення демократичних ідей.
Річ у тім, що світ навколо нас складається не винятково з демократичних держав. Навпаки, демократичні країни є меншістю на нашій планеті. Природа цих демократій, їхня культура й філософія не походять з Азії, Африки чи Америки. Це варто пам'ятати насамперед у США: колиска демократії та її культурні й філософські основи мають європейське походження.
З усією належною повагою до культури й цивілізаційного внеску наших співвітчизників планети Земля, які не належать до демократичних суспільств, їхня філософія й культура сьогодні значно відрізняються від філософії та культури Європи. Заявлення цього факту не є ознакою зарозумілості чи презирства – вони просто різні. У цій різниці лакмусовий тест – у кількості людей, які бажають іммігрувати до євроатлантичних країн, порівняно з тими, хто хоче виїхати у протилежному напрямку.
Причина полягає не лише у вищому рівні життя і його якості в євроатлантичних країнах. Першопричиною є різниця в культурній, цивілізаційній та релігійній толерантності, а також рівень правового й соціального захисту, який надають громадянам, а також у забезпеченні їхньої внутрішньої та зовнішньої безпеки. Це те, що створює вищий рівень життя в цих країнах.
Різниця в культурних і філософських традиціях європейських народів та інших, недемократичних країн – передусім у ментальному сприйнятті кровних зв'язків, установлених соціальних каст, традицій предків, ролі релігії в суспільстві й авторитарної природи влади. Демократія не мала історичного коріння на інших континентах, окрім Європи. Є також різниця в оцінюванні життя особистості. Тільки європейська культура й філософія визнають його фундаментальну цінність і самодостатність. У світі, що оточує Європу, цінність особистості є другорядною стосовно до інших колективних цінностей, які є важливішими для інших народів: "національні", "державні" або "релігійні". Філософська "індивідуальність" Заходу все ще різко контрастує з філософським "колективізмом" Сходу.
Порівняйте самооцінку, індивідуальність та ідентичність серед французів, німців, італійців, греків, шотландців і бельгійців стосовно одне одного з почуттям колективності та єдності серед представників арабського світу. Для швейцарців, наприклад, навіть спільна мова й етнічне коріння з їхніми найближчими сусідами – німцями, французами й італійцями – не є вирішальними. Пріоритетом є культурна й філософська традиція, яка історично розвивалася під час їхнього співіснування як державного й суспільного життя у власній демократії у швейцарському стилі.
З іншого боку, подумайте про китайців або індусів. Навіть насолоджуючись перевагами життя в західних демократіях, вони не відмовляються від власних історичних традицій і почуття філософської та культурної єдності зі своїми історичними батьківщинами – Китаєм чи Індією.
Невдача комуністичного будівництва і спроби ідеологічно об'єднати народи нашої планети (на основі теорії класової рівності, диктатури пролетаріату й ліквідації приватної власності) були результатом не тільки утопічного характеру самої ідеології, але й відсутності конкурентоспроможності економічної основи комунізму. Комуністичний блок також програв інформаційну війну демократії, чиєю основною зброєю була європейська філософія й культура свободи слова, законність і принцип захисту прав людини. Вони історично сформувалися в Європі, засновані на традиціях поваги до приватної власності, верховенства права й захисту прав і свобод окремих громадян, які є рівними перед законом.
Саме ці філософія й культура дали демократії вирішальну перевагу в економічній конкуренції з комуністичною диктатурою, а також привели до швидкого впровадження наукових знань і передових технологій у науково-технічний прогрес промислового виробництва. Це допомогло США стати економічно найрозвиненішою і найбагатшою країною у світі. Масова еміграція європейських умів і талантів до Сполучених Штатів також відіграла важливу роль у цьому. Географія була не менш важливою: кордони Сполучених Штатів були захищені двома океанами й мирними сусідами на півночі та півдні. Однак із появою ядерної зброї в авторитарних країнах ця перевага поступово втратила свою актуальність.
Поєднання політичної надбудови демократії з економічною основою капіталізму стало головною перевагою демократії над авторитаризмом, де однопартійна диктатура була поєднана з економічною основою комунізму. Холодна війна між двома протилежними системами закінчилася крахом ідеології й практики ортодоксального комунізму. На відміну від цього, ідеологія і практики представницької демократії виявилися здатними успішно адаптувати капіталізм до умов жорсткої конкуренції.
Початковий "дикий капіталізм", який вступив у конкуренцію із двома системами, успішно та еволюційно перетворився на сучасний, "соціально відповідальний капіталізм" без революцій, зберігаючи й удосконалюючи різні форми демократії. До речі, він також набув значних елементів соціалізму. Це, зі свого боку, зміцнило демократію, розширивши її соціальну базу, середній клас.
Однак після закінчення холодної війни й падіння Берлінської стіни кордони між двома ворожими таборами відкрили. Китай і Росія, два гіганти комуністичного світу, перейняли не тільки економічну основу капіталізму в Заходу, а й передові досягнення науково-технічного прогресу, а також сучасні передові технології. Вони навіть прикрасили свої авторитарні політичні надбудови камуфляжем представницької демократії. Усе це в поєднанні з новою економічною основою "державного капіталізму" пропонувало перспективи економічного та військового зростання, а також можливість виходу з економічних криз.
Під ритуальними, зовні демократичними процедурами виборів вони вміло приховували від населення стару диктаторську сутність влади. В умовах державного контролю над засобами масової інформації це було неважко зробити, особливо для суспільства, яке ніколи не переживало демократії і де рівень життя і якість товарів та послуг дійсно покращилися, порівняно з епохою ортодоксального комунізму. Китай зберіг гегемонію Комуністичної партії, тоді як Росія замінила роль "провідної й керівної" Комуністичної партії паралельною вертикаллю влади через Федеральну службу безпеки (ФСБ).
Водночас західні демократії, здається, застигли на місці, "бронзовані" самозамилуванням і добробутом. Самовдоволено радіючи своїй "перемозі над комунізмом", вони обмежилися зручним аналізом і прогнозами розвитку світу, які на практиці виявилися помилковими. Наприклад, твердження, що "Росія рухається до демократії" і що у Вашингтона буде досить особливих американсько-російських відносин, щоб контролювати весь пострадянський простір через Москву...
Це лише один з елементів, які свідчать про певну депрофесіоналізацію і деградацію західних політичних еліт після закінчення холодної війни. Насамперед із погляду втрати інтересу до вивчення історії, культури й філософії країн і народів європейського континенту. Унаслідок цього бракує надійного аналізу і прогнозів щодо нових загроз демократіям у їхній подальшій війні проти авторитаризму, якої ніхто не скасовував. Ця війна, як і війна між добром і злом, почалася давно і триватиме доти, доки існує людство.
Фаза, активна чи пасивна, війни між демократією й авторитаризмом у певний момент історії залежить насамперед від сили економічних, військових, дипломатичних та інформаційних компонентів сил демократії. Причина проста: саме існування демократії є загрозою для існування авторитаризму. Тому він завжди буде атакувати першим – щойно відчує, що демократія послабла або що деякі її сили послабли. Цю атаку передусім спровоковано слабкими сторонами в інформаційній сфері. Утрата стратегічної ініціативи демократії в інформаційній та психологічній війні проти авторитаризму неминуче призводить до того, що ініціатива перейде до її вічного ворога.
Відмінною рисою нинішнього етапу протистояння є те, що загроза походить не від комуністичних ідей і комуністичного табору, а від економічно й технологічно посиленого табору авторитаризму, країни якого зміцнили себе економічно й військово через державний капіталізм. Кілька країн цього табору мають ядерну зброю, і є ознаки того, що вони допомагають іншим отримати її. Ідеологія цього табору зараз є не "пролетарською єдністю", а "боротьбою проти колективного Заходу".
Хоча насправді так званий колективний Захід надто повільний, щоб реагувати на потребу стати колективним і монолітним у протистоянні агресії Кремля. І перемога останньої в Україні неминуче призведе до падіння демократій, як доміно, унаслідок подальших нападів авторитарних країн на своїх демократичних сусідів.
Джерело: "Українська правда"
