-1 Київ
Два роки. Ми уникнули швидкої смерті. Ми витримали перший лютий штурм, другий, третій.
Але тепер нам загрожує смерть повільна. Бо вороги і "друзі" перегрупувалися, перебудувалися і почали готувати нам загибель уже не швидку, а розмірену, розтягнену в часі й ґрунтовну, складну та різносторонню.
Ця приготована для нас смерть має інші властивості. Вона старається бути майже непомітною, ховатися між новинних рядків і повідомлень у соцмережах. Але вона – довгограючий план, від того не менш загибельний для нас.
Він розрахований на те, що ми не просто раз – і загинемо. А спочатку змиримося, а потім загинемо.
План у тому, що ми змиримося з тим, що нас вбиває у спину. З тими речами, про котрі ми говоримо, додаючи в кінці "...і це під час такої війни!".
Моє гасло – не капітулювати! Не думати, що те, що є – це нормально.
Ні, перед Путіним, росіянами, їхньою культурою та зброєю ми вже не здамося. Головне – не змирятися з тим, що вбиває нас зі спини. Міняти це з усіх сил, з ранку і до вечора, від моменту прокидання і до моменту, коли наступає сон. Мінятися невпинно, і міняти все навколо.
Я в основному про військо (і про його тил).
Військо, з одного боку, увібрало в себе найбільшу довіру, найсміливіших і найвідданіших. І яке, з іншого боку, є чи не найменш розвинутим інститутом суспільства, відсталим від решти країни на сотні років.
Ми обов’язково змінимося.
Ми не здамося перед тим, що вони по нас б'ють КАБ, а ми по них – ні. Ми не змиримося з тим, що в них щодня по нас є 50–100 Shahed, а в нас – 10? 15? Що в них є по три FPV на одну нашу.
Урешті, ми не змиримося з мізерними обсягами виробництва снарядів, патронів, мін, боєприпасів для скидів. Із ситуацією, коли на зброю нашої гордості – морські дрони – зараз знову збирають кошти прості громадяни, бо держава не виділяє їх достатньо.
Ми не вважатимемо за нормальне, що росіяни будують сотні кілометрів укріплених позицій, а ми все ще лопатами гриземо зимову землю під обстрілами під Кураховим (таким несподіваним напрямком атаки!).
Ми не будемо сприймати як буденний факт, що народ, котрий дав світу космічні та міжконтинентальні ракети, зараз їх не має навіть на оперативно-тактичні дистанції. Ми це змінимо обов’язково. Москва, чекай!
Наші айтішники – одні з найкращих у світі, і ми доб'ємося найкращих у світі систем управління бою на рівні батальйонів і бригад замість хаосу й безладу.
Переведення бійців із частини в частину в силах оборони України мусять відбуватися за кілька годин, а не за кілька місяців. Армія, котра так не вміє використовувати найголовніше – людей, – не має шансів.
Поганий командир – не вирок без права оскарження! Ми не змиримося з тим, що в армії можуть існувати начальники, яких зневажає весь особовий склад. У світі придумано достатньо процедур для того, щоб автоматично виправляти такі ситуації.
Ми не змиримося з тим, що мільйон воює, а інші живуть паралельним життям.
Але ми й не будемо миритися і з тим парадоксом, що під загальні крики про нестачу воїнів командири не можуть нормально брати до себе "в один клік" тих, хто вже погодився добровільно до них піти воювати. Ми спишемо тисячі нездатних воювати з армії і дозволимо воювати тим, хто може й хоче.
Змиритися із цим – це і є загинути. Тож ми не змиримося, ми все це поміняємо на краще.
Ми вже поміняли світ, ми вже за 10 років поміняли багато, тож ми – не зупинимося. Мінятися, мінятися, мінятися!
Джерело: Ihor Lutsenko / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
