+2 Київ
Найбезнадійніша справа – це робити прогнози.
Хто сім років тому вірив у війну з Росією? В анексію Криму та окупацію Донбасу? "Вторгнення" було словом із лексикону маргіналів. Усі інші вірили в Будапештський меморандум та здатність Ахметова захистити свої інтереси.
Хто в середині 2013-го повірив би, що Янукович зникне через пів року? Дві третини країни не готові були виходити на протести, опозиція не могла зібрати масовий мітинг, а вся інтрига оберталася навколо 2015-го та перспективи другого туру.
Хто на самому початку Майдану повірив би у президентство Порошенка? Лідерами були Яценюк, Тягнибок і Кличко – і в цьому тріумвіраті не було зайвих місць. Перемога Петра Олексійовича виглядала настільки ж неймовірною, як і реінкарнація Юлії Володимирівни.
Порівняно недавно ми захоплювалися Семеном Семенченком та Надією Савченко. Якби комусь спало на думку розповісти в момент їхнього зльоту про те, яке майбутнє на них чекає, – його б розіп'яли.
І вже зовсім програшна справа – розповідати нам самим трирічної давності про те, хто стане шостим президентом країни. У це не повірив би і сам майбутній шостий.
Ніщо не занадто. Ніщо не через край. У нашій реальності не буває "сміливих прогнозів". Ми змагаємося у припущеннях – а потім настає майбутнє і ламає наші піщані замки. Ми звикли твердити ритуальне "все як завжди", але насправді немає ніякого "всього" і немає ніякого "завжди". Ангели та демони міняються місцями, кумири стають антигероями, а червоні лінії малюють лише для того, щоб було що переступити.
Причому так було не завжди. Порівняно недавно українська реальність нагадувала тягучий бразильський серіал. У якому події трапляються рідко, а замість дій – розмови. Щоб не заплутатися в іменах і подіях, досить було купувати щотижневу газету.
Ритм життя нагадував "Санта-Барбару". До речі, цей серіал в Україні стали показувати із 217-ї серії – а закінчили на 2040-й. І це при тому, що загалом було знято 2137 епізодів. Але відсутність початку та кінцівки нікого не змусила помітити сюжетні діри.
Усе змінилося шість років тому. У той самий момент, коли на зміну "бразильському милу" в нашу реальність прийшли правила "Ігор престолів".
У цій реальності гинуть люди. У цій реальності панує інтрига. Ми звикаємо до думки, що життя – не лінійне, що доля не оперує категорією "справедливість", що негідники здатні на ситуативне добро, а герої – на не менше ситуативне зло.
Тут уже не виходить розслабитися. Пропущені серії загрожують тим, що ти не зрозумієш сюжет. Досить випасти на місяць, щоб потім гадати, хто всі ці люди і куди поділися колишні.
Ніхто не лінійний. Більшість персонажів не описати кількома рядками. Кожен змінюється щодня – і щоразу змінює наше ставлення до себе. Ким був для нас Ігор Коломойський у 2014 році? Ким ми вважали Іллю Киву у 2015-му? Як змінювалося наше ставлення до Михайла Саакашвілі у 2016-му?
У наших зигзагах слабко вгадується спадкоємність. Ще гірше – логіка. Лінійних сценаріїв більше немає – а у персонажів немає монополії на добро і зло. Сюжет не гарантує нам неминучої перемоги, а реальність переконує в тому, що світом правлять не ідеали, а інтереси.
Ті, кого ми сьогодні вважаємо героями, – завтра можуть змінити своє амплуа. Ті, хто здаються нам фаворитами, – завтра можуть піти в небуття. Нинішні пророки стануть блазнями, а фріки можуть виявитися провидцями. Ніхто ні на що не приречений – одного разу виписані біографії є тільки у мерців.
І ми навряд чи здогадуємося, яке майбутнє на нас чекає через рік.
Джерело: "Крим.Реалії"
Опубліковано з особистого дозволу автора
