+35 Київ
В армії є чіткий критерій поганого командира. Він боїться брати на себе відповідальність.
Узагалі командири бувають різними. Вони відрізняються досвідом, манерою спілкування, ставленням до підлеглих. З усіма цими особливостями можна ужитися. Крім однієї – коли командир перекидає відповідальність на інших.
Війна – простір непопулярних рішень. Більшість процесів тут пов’язані з ризиком і витратами. Ніхто не гарантує, що прийняте рішення виявиться оптимальним. Ніхто не обіцяє, що віддане розпорядження призведе до хепі-енду. А тому дуже важливо відчувати, що нагорі є люди, готові не тільки брати на себе відповідальність, а й нести її, коли щось піде не так.
Так от. Мені здається, на рівні країни в нас відчутний дефіцит командирів.
Приклад перший. Армії потрібні люди. Когось ранять, когось списують, у бригадах зростає некомплект. Ті, хто хотів стати добровольцями, уже давно в ЗСУ. Мобілізація в наших умовах не може бути популярним процесом, а тому головне питання звучить просто: наскільки справедливою вона буде у своїй непопулярності.
Єдиний вихід – це коли держава запроваджує єдині правила для всіх і потім жорстко стежить за їх виконанням. Актуальні бази даних для ТЦК. Онлайн-кабінети та електронні повістки. Невідворотність покарання для тих, хто вирішив заднім числом переписати свій соціальний контракт із державою. Висока пропускна спроможність ТЦК і відповідальність для тих воєнкомів і ВЛК, що вирішили ловити рибу у хвилі загальної мобілізації.
Замість цього всі гілки влади змагаються у спробах перекинути непопулярну тему одна на одну. Процес, за який ніхто не хоче брати на себе відповідальність, покривається метастазами. Замість цивілізованої мобілізації – бусифікація. Замість невідворотності покарання – заплутана багатоступенева система з лазівками. Замість електронного обліку – паперова археологія. Армія не отримує достатньо нових сил, і війну тягнуть на собі виснажені люди, котрі прийшли у 2022-му.
Приклад другий. Бронювання. Щоб не служити в ЗСУ, ти маєш або працювати на ЗСУ, або забезпечувати життєздатність країни.
Замість цього ми спостерігаємо за тим, як співробітників компаній, що виробляють дрони для армії, переодягають у піксель. А ті, хто до виживання України не має стосунку, отримують бронь. Тепер країні і зовсім пропонують легалізовану систему відкупу: коли за додаткові $500 на місяць людина купує право не помічати війну і все, що з нею пов’язано.
Знаєте, в армії безлад починається в той момент, коли ніхто не хоче приймати рішення. Коли відповідальність перекидають на рівень молодших командирів. Коли стратегічний процес залишається без диригента, і його змушені адмініструвати на місцях, без загального контуру і загальної рамки.
Так от. Це ніколи не працює. Такий підхід запускає хаос і призводить до катастрофи.
Ті, хто керують вертикаллю, повинні нарешті попрощатися зі спробами сподобатися всім одразу. Держава має розставити публічні пріоритети: яку модель поведінки вона вважає правильною і нормативною, а яку – ні. І тут насправді немає нічого надскладного.
Ті, хто нападають на співробітників ТЦК, повинні після цього сідати за ґрати. Тих, хто намагається зірвати мобілізацію, мають викликати на допити в СБУ. Люди, які продають "білі квитки", мають їхати до в’язниці разом із тими, хто відправляє в армію непридатних до служби. Інакше міцніє відчуття, що держава вирішила самоусунутися від захисту самої себе. Що вона ухвалює рішення в інтересах тих, хто про державу вирішив забути. Що ключове завдання процесу мобілізації – це не втягувати в непопулярну тему конкретних посадових осіб.
Кожен, хто за останні два з половиною роки одягнув на себе піксель, розумів, що це рішення пов’язане, скажімо так, із певними ризиками. Але ті, кому випало бути політиками у країні, яка воює, чомусь переконані, що можуть ними бути за правилами мирного часу. Сприймаючи власну популярність і рейтинг як умову для прийняття рішень або ж самоусунення від цих рішень.
Якби армія жила за такими правилами, ми програли б війну ще два роки тому.
Джерело: Kazarin / Telegram
