Є три базові моделі подальшого розвитку України. Ключова проблема українського дискурсу сьогодні – відсутність чесної розмови про вибір

Сьогодні, якщо спробувати промоделювати наше майбутнє, існує три базові моделі подальшого розвитку України.

1. Країна-фронтир.

Це "вічне" протистояння із РФ, своєрідний формат Сторічної війни. Нагадаю, минула Сторічна війна між Францією та Англією підживлювалася принциповими суперечками про приналежність французьких земель до тієї чи іншої "корони".

Формат країни-фронтиру передбачає поступове вигоряння демографічного й економічного потенціалу, руйнацію суспільних інститутів і перетворення країни на воєнізовану сіру зону.

Це чимось нагадує концепцію "рухливих східних кордонів" Третього рейху, коли росіян планували відкинути за Урал і на східних рубежах молоде покоління "арійців" мало вдосконалювати свій дух, періодично вторгаючись "за стіну" у нетрі Сибіру. Це мало стати запорукою "вічної молодості" німецького рейху.

Звичайно, що в контексті України зазначена концепція буде суттєво відрізнятися, адже "рухливий кордон" у вигляді лінії фронту буде пролягати "по живому" на нашій території, а не за Уралом.

Але загальна концепція виникнення новітнього політичного класу man of war дуже схожа. Україна в такому форматі стане своєрідним "храмом війни" для ультраправих з усього світу, у тому числі й самих росіян. А також місцем паломництва найманців і шукачів пригод – "першим інтернаціоналом війни".

Що цікаво. У цьому форматі ніякі реформи не потрібні.

Політичні еліти привласнюють собі сировинну (зерно) і ресурсну (бюджет) ренту, а також значну частину зовнішньої ренти, стягнутої з міжнародної допомоги – у якості плати за виконання функції країни-фронтиру.

Із корупцією також не потрібно боротися – вона стає домінуючою моделлю суспільно-правових відносин: хочеш покинути територію сірої зони – плати; хочеш заробляти в сірій зоні – плати.

До речі, ці процеси вже відбуваються в Україні – недарма деякі корупціонери виправдовують себе, мовляв, збирали на ЗСУ.

Звичайно, що вступ до НАТО чи ЄС у цьому форматі неможливий. НАТО не приймає у свій склад навіть країни з територіальними суперечками, а у стані війни – і поготів.

У цьому контексті наша посилена артикуляція щодо "примушення" партнерів надати Україні членство у блоці – це певною мірою холостий постріл. Максимальний тиск на союзників щодо прийняття України до Альянсу доцільно робити лише після завершення війни. До того часу всі дискусії даремні: НАТО ніколи не розширювався за рахунок воюючих країн, тим більше з ядерною державою.

Не зробить це виключення і для нас, незважаючи на всю свою емпатію до українців.

2. Країна – член НАТО і ЄС.

Це можливо, більше того, ми зараз маємо максимальні історичні шанси для цього. Але для реалізації зазначеного вище вікна можливостей необхідно:

а) завершити війну (у який спосіб – навмисно не пишу, щоб уникнути звинувачень на свою адресу);
б) максимально швидко адаптувати політико-економічну систему України до стандартів ЄС, зокрема в частині мінімізації впливу корупції.

Простими словами, сформувати нарешті той самий український замок, до якого підійде європейський ключ.

Або перестати поєднувати "кругле з квадратним", адже це було добре лише під час порятунку екіпажу Apollo 13 у відомому фільмі, коли інженери у Г'юстоні намагалися поєднати круглі отвори трубок апарата фільтрації повітря із квадратними отворами, які були в корабельній системі. В інтеграційних проєктах ніхто не буде займатися таким винахідництвом: якщо збігаємося – інтегруємося, якщо ні – ставимо інтеграцію на паузу.

Тобто в цьому форматі потрібні дуже швидкі трансформаційні реформи – нічого не вигадувати, а лише посилено адаптувати.

І відмовитися від корупції як від сутнісного стрижня суспільно-економічних відносин в Україні.

3. Модель сильної, суб'єктної держави, члена НАТО, яка, однак, перебуває роками на порозі ЄС.

Модель умовної Туреччини.

З іншого боку, перспектива членства в ЄС може стати і магнітом для залучення інвестицій, адже всі інвестори шукають точки капіталізації й потужного зростання, а вони якраз і утворюються під час конвергенції (вирівнювання) вартості внутрішніх активів у процесі інтеграції з більш потужною економічною системою. Саме тому всі інвестори мріють увійти на новий ринок "до", а не "після".

Ця модель може бути цікава для нас у контексті реальності досить тривалої процедури вступу.

Адже ЄС ніколи не поглинав великих кандидатів, окрім Польщі. Наприклад, відносно велика Сербія вже досить тривалий час пробуксовує, і причина тут не лише у внутрішній специфіці: щодо Чорногорії ці процеси йдуть набагато швидше, хоча ментально чорногорці мало чим відрізняються від сербів.

Тим більше, що приєднання України до ЄС з точки зору витратності буде суттєво відрізнятися навіть від польського проєкту – це буде скоріше нагадувати за складністю процедури приєднання НДР до ФРН.