0 Київ
Україна веде війну з Росією з 2014 року, і при тому, що причиною цієї війни стала "невірність" нашої країни, як вважають у Кремлі, її готовність утекти з братських обіймів до Європи, сама Європа займала в цих неприємних обставинах позицію досить хистку. Засудження дій агресора рідко виходило за межі горезвісної глибокої стурбованості, а санкції – таке враження – ставили за мету не приструнити, а нікого в Кремлі не засмутити. Та й нас, бідних, численних і дуже проблемних родичів, у європах не чекали і під всякими приводами приймати в обійми відмовлялися.
Так би все, напевно, на тихій хвилі й котилося б: десь у забутій богом країні йде "конфлікт малої інтенсивності", вуглеводні з Росії, яка підгодовує цей конфлікт, течуть трубами у західному напрямку, туди ж тягнуться витрачати підняте на трубі бабло російські політики, чиновники та силовики. Але Володимиру Володимировичу стало нудно у своєму бункері, де він останні два роки ховався від коронавірусу, і він навіщось вирішив, як то кажуть, "підняти ставки". Лежали б вони ще спокійно стільки років, скільки відважено часу російському цареві, та геополітика в нього сильно свербить, спати не дає. Заходу було пред'явлено ультиматум, як заручниця, яка постраждає у разі його незговірливості, була взята Україна, до її кордонів рушили війська, які демонстрували готовність виконати вирок, якщо що не так.
І ось тут Європі стало ніяково. Говорити про війну там давно фу і не комільфо, а Кремль натискав на військову риторику, як хулігани задирають беззахисних стареньких. Завдання було налякати, посварити і змусити, щоб самі кинулися вмовляти та утихомирювати. Умиротворювати поїхали, але ультиматум не прийняли, а військову риторику західні керівники навіть самі підхопили і творчо розвинули. Злякалися обивателі.
Опитування, проведене наприкінці січня Європейською радою з міжнародних відносин у ряді країн ЄС – у Фінляндії, Франції, Німеччині, Швеції, Італії, Польщі та Румунії, – показало, що більшість опитаних громадян цілком вірять у здатність Росії розпочати велику війну з Україною і бачать у цьому загрозу власному добробуту. Як ідеться в коментарі до доповіді, настрої в Європі зараз уже не повоєнні, як було довгі роки, а передвоєнні. Українська криза більше не сприймається як чужа та далека справа, це європейська криза.
Наскільки путінські авантюри сприяли формуванню української політичної нації, настільки ж загрози останнім часом стимулюють зміцнення загальноєвропейської ідентичності. Більшість європейців вважають, що на захист України мають стати НАТО (62%) та Євросоюз (60%), тобто це спільна справа. Участь окремих урядів тут відіграє меншу роль, лише поляки здебільшого – 65% – готові вплутатися в конфлікт на нашому боці без огляду на сусідів, але й вони, причому більше за інших, сподіваються на НАТО та ЄС – 80% і більше.
Характерно, що у зв'язку зі свавіллям Росії 62% європейців бачать насамперед загрозу енергетичній безпеці Європи та своїх країн. "Газова зброя" вистрілила Путіну в ногу, і можна не сумніватися, що найближчими роками європейські уряди кров із носа намагатимуться гранично зменшити вплив "Газпрому" на свої економіки, виборці зрозуміють і підтримають, дозріли.
Процес прозріння Заходу відбувається на очах, і якими будуть його результати через деякий час, можна лише припускати. Але, наприклад, у Німеччині, позиція якої викликала неодноразово справедливі нарікання, більшість виборців "зелених" та соціал-демократів виступає на підтримку України. У Франції ця позиція особливо характерна для молодого електорату, хоч і загалом прихильники Макрона та республіканки – кандидатки у президенти Валері Пекресс виступають на нашому боці. Усе це обов'язково так чи інакше знайде своє відображення в політичних рішеннях, так працює демократія.
Зусиллями Росії, що втратила береги, і Україна починає все більше сприйматися на Заході якщо не як частина Європи, то як країна, від добробуту якої Європа безпосередньо залежить. Ні, це ще зовсім не євроінтеграція, але вже європрийняття, без якого подальше зближення було б неможливим. Не було б щастя, нещастя допомагає. Дякуємо товаришу Путіну за наші європейські перспективи.
Джерело: "Слово і діло"
Опубліковано з особистого дозволу автора
